Рішення від 10 вересня 2026 р. у справі №280/7305/26 — Запорізький окружний адміністративний суд

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 вересня 2026 року Справа № 280/7305/26 м.Запоріжжя

Запорізький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Садового І.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовною заявою ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний номер НОМЕР_1 )

до Військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_2 ; код ЄДРПОУ НОМЕР_3 )

про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

16.07.2026 до Запорізького окружного адміністративного суду засобами поштового зв`язку надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 (далі – позивач) до Військової частини НОМЕР_2 (далі – відповідач), в якому позивач просить суд:

- прийняти позовну заяву та розглянути її за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін;

- визнати протиправною бездіяльність відповідача відносно позивача стосовно несвоєчасного остаточного розрахунку при звільненні, а саме ненарахування та невиплати його середнього грошового забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку, з урахуванням перерахованої індексації (нарахування та виплата індексації грошового забезпечення у повному обсязі), за період з 29.05.2020 по 18.07.2022 у повному обсязі та за період з 19.07.2022 по 27.06.2026 – не більш як за шість місяців, відповідно Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995;

- зобов`язати відповідача виплатити позивачу його середнє грошове забезпечення, з урахуванням перерахованої індексації грошового забезпечення, за весь час затримки остаточного розрахунку, з урахуванням перерахованої індексації (нарахування та виплата індексації грошового забезпечення у повному обсязі), за період з 29.05.2020 по 18.07.2022 у повному обсязі та за період з 19.07.2022 по 27.06.2026 – не більш як за шість місяців, відповідно Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995.

Ухвалою суду від 17.07.2026 відкрито провадження у справі №280/7305/26, справу призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін (в порядку письмового провадження). Цією ж ухвалою витребувано від Військової частини НОМЕР_2 розрахунок середньоденного заробітку (грошового забезпечення) позивача, розрахованого відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995 «Про затвердження порядку обчислення середньої заробітної плати».

У зв`язку з розглядом справи в порядку письмового провадження, відповідно до вимог частини 4 статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Обґрунтування позовних вимог викладено в позовній заяві (вх.№40563 від 16.07.2026). Зокрема зазначено, що з 24.10.2017 по 29.05.2020 позивач проходив військову службу у Військовій частини НОМЕР_2 . Вказано, що у період проходження служби нарахування та виплата відповідачем грошового забезпечення позивачу проводилося не в повному обсязі, а саме не нараховувалась та не виплачувалась індексація грошового забезпечення. Вважаючи вказані дії відповідача протиправними, позивач звернувся до Запорізького окружного адміністративного суду за захистом своїх законних прав та інтересів. На виконання рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 03.07.2025 у справі № 280/3515/25 відповідачем 27.06.2026 було нараховано та виплачено індексацію грошового забезпечення, сума якої після утримання податків та зборів склала 106 476,82грн. Враховуючи, що при звільненні відповідачем не було проведено повного розрахунку та не виплачено позивачу всі належні позивачу суми, останній з посиланням на норми статей 116, 117 Кодексу законів про працю України зазначає про наявність у відповідача обов`язку виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні. З наведених підстав представник позивача просить суд задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Заперечення відповідача проти задоволення позовних вимог викладені у відзиві на позовну заяву (вх.№41127 від 20.07.2026). Зокрема зазначено, що військова служба віднесена законодавцем до публічної служби, проте військовослужбовець, який проходить її, не перебуває у трудових правовідносинах із військовою частиною. Вказано, що відповідно до абзацу 3 пункту 242 Положення № 1153/2008, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не може бути виключений без його згоди зі списків особового складу. Отже, оскільки позивач добровільно подав рапорт на здачу справ та посади, стягнення з відповідача середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні в розумінні частини 1 статті 117 КЗпП України є безпідставним. Також зазначено, що оскільки на час звільнення позивача з військової служби спірна сума йому ще не належала, вина відповідача у її невиплаті була відсутня, що виключає відповідальність останнього, передбачену статтею 117 КЗпП України. Необхідною умовою для покладення на підприємство, установу чи організацію відповідальності за невиплату або затримку у виплаті належних сум при звільненні є наявність їхньої вини в такому несвоєчасному розрахунку. Наголошено, що затримка повного розрахунку при звільненні позивача сталася не з вини військової частини НОМЕР_2 . Крім того, нарахування та виплата індексації грошового забезпечення могли проводитися виключно на підставі судового рішення, а отже, факт несвоєчасного розрахунку при звільненні відсутній. На думку представника відповідача, позовні вимоги про визнання протиправною бездіяльності щодо нездійснення нарахування та виплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Дослідивши матеріали справи, якими обґрунтовуються позовні вимоги, судом встановлено наступне.

ОСОБА_1 у період з 24.10.2017 по 29.05.2020 проходив військову службу у Військовій частини НОМЕР_2 , що підтверджується записами військового квитка серії НОМЕР_4 від 08.04.2023 (а.с.9-10).

Відповідно до посвідчення серії НОМЕР_5 від 01.10.2015 позивач має право на пільги встановлені законодавством України для ветеранів війни – учасників бойових дій (а.с.4).

З даних Єдиного державного реєстру судових рішень встановлено, що рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 03.07.2025 у справі №280/3515/25, яке набрало законної сили 18.09.2025, зокрема, зобов`язано Військову частину НОМЕР_2 здійснити перерахунок та виплату (з урахуванням раніше виплачених сум) індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.03.2018 до 29.05.2020, виходячи з фіксованої величини 4013,23 грн щомісяця, що розраховується як різниця між сумою індексації і розміром підвищення доходу відповідно до вимог абзаців 3, 4, 5, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078, із одночасним відрахуванням 1,5% військового збору та компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінетом Міністрів України від 15.01.2004 № 44.

На виконання зазначеного судового рішення відповідач здійснив нарахування грошового забезпечення, яке було виплачене 27.06.2026 на рахунок позивача в сумі 106 476,82 грн, що підтверджується скріншотом мобільного банківського застосунку (а.с.11).

Вважаючи, протиправною бездіяльність відповідача стосовно ненарахування та невиплати середнього грошового забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку при звільненні, позивач звернувся із даним адміністративним позовом до суду.

Всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, дослідивши надані позивачем та відповідачем докази, суд приходить до наступних висновків.

За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відтак суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Відповідно до положень статей 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі – Закон № 2011-XII).

Однак Законом № 2011-XII правові відносини щодо виплати військовослужбовцям середнього заробітку (грошового забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні не врегульовані, а тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми статей 116-117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

Наведене відповідає правовій позиції щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців з військової служби, сформованій у постановах Верховного Суду від 31.05.2018 у справі № 823/1023/16, від 30.01.2019 у справі № 807/3664/14, від 26.06.2019 у справі № 826/15235/16 та від 30.04.2020 у справі № 140/2006/19.

Предметом даного адміністративного спору є, зокрема, стягнення середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку (нарахування та виплата індексації грошового забезпечення у повному обсязі) відповідно до статей 116, 117 КЗпП України.

За змістом частини першої статті 47 КЗпП України (в редакції, чинній виключення позивача зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення) власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Відповідно до приписів статті 116 КЗпП України (в редакції, чинній на час виключення позивача зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

Згідно зі статтею 117 КЗпП України (в редакції, чинній виключення позивача зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення) в разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

19.07.2022 набрав чинності Закон України від 01.07.2022 № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі Закон № 2352-ІХ), яким, зокрема викладено в новій редакції норму статті 117 КЗпП України.

Згідно зі статтею 117 КЗпП України (в редакції Закону № 2352-ІХ, яка була чинною на час виплати позивачу індексації грошового забезпечення) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Аналіз наведених норм свідчить про те, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Водночас, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України).

Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Такий правовий висновок побудований на правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, що викладена у постановах від 26.02.2020 у справі №821/1083/17 та від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц.

Аналізуючи вказані вище положення КЗпП України, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення. Стягнення повинно відповідати принципу розумності, справедливості та пропорційності.

Судом встановлено, що позивача звільнено з військової служби 29.05.2020, проте індексацію грошового забезпечення йому виплачено на виконання рішення суду у справі №280/3515/25 тільки 27.06.2026. Отже, станом на день звільнення позивача відповідач не провів з ним розрахунок у повному обсязі.

Нормами статей 116, 117 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі ж невиконання такого обов`язку настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Частина перша статті 117 КЗпП України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником. Натомість частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Отже, за встановлених обставин справи до спірних правовідносин застосуванню підлягають положення статті 117 КЗпП України, згідно із якою на відповідача покладається обов`язок виплатити позивачу середнє грошове забезпечення за затримку розрахунку при звільненні.

Крім того, суд враховує правову позицію Верховного Суду, висловлену у постанові від 16.02.2023 у справі № 420/20192/21, відповідно до якої передбачене статтею 117 КЗпП України відшкодування за затримку розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, що нараховується в розмірі середнього заробітку і спрямоване на захист прав звільненого працівника щодо отримання ним у передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на які працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій). Цією нормою Кодексу на роботодавця покладено обов`язок виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку за відсутності спору про розмір належних звільненому працівникові сум або в разі вирішення цього спору повністю на користь працівника. Окремо обумовлено, що в разі вирішення спору на користь працівника частково розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Водночас невиконання роботодавцем в добровільному порядку обов`язку виплатити працівникові в зазначених випадках середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні зумовлює виникнення нового спору про стягнення відповідної суми відшкодування в судовому порядку. Зважаючи на викладене, питання про стягнення на користь працівника середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні може вирішуватися судом одночасно з вирішенням спору про розміри належних звільненому працівникові сум або бути окремим предметом судового розгляду.

Підсумовуючи наведене, суд, з урахуванням фактичних обставин справи, та встановленого правового регулювання спірних правовідносин, які виникли між сторонами, доходить висновку про те, що, оскільки відповідач не провів з позивачем на день його виключення зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення розрахунок у повному обсязі, а саме не виплатив індексацію грошового забезпечення, то позивач відповідно до статті 117 КЗпП України має право на виплату середнього грошового забезпечення за затримку розрахунку при звільненні.

Щодо періоду затримки розрахунку при звільненні, за який у відповідача виникає обов`язок випалити позивачу середнє грошове забезпечення, а також алгоритму розрахунку розміру середнього грошового забезпечення за цей період, суд зазначає наступне.

Спірні правовідносини у цій справі виникли у зв`язку з невиплатою відповідачем грошового забезпечення позивачу станом на 29.05.2020 (дата звільнення позивача зі служби).

При цьому, на виконання рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 03.07.2025 у справі № 280/3515/25 відповідач 27.06.2026 виплатив позивачу індексацію грошового забезпечення у розмірі 106 476,82 грн.

Тобто, спірним у цих правовідносинах є період з 30.05.2020 (перший день після звільнення) по 26.06.2026 (день, що передує дню остаточного розрахунку).

Суд зазначає, що вказаний період стягнення середнього грошового забезпечення у цій справі умовно слід поділити на дві частини: до набрання чинності 19.07.2022 Законом № 2352-ІХ і після цього.

Період з 30.05.2020 по 18.07.2022 регулюється редакцією статті 117 КЗпП України, до внесення у неї змін Законом №2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у шість місяців. Водночас період з 19.07.2022 по 26.06.2026 регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України (у редакції Закону №2352-ІХ), яка передбачає обмеження виплати такому працівнику шістьма місяцями.

Отже, у межах цієї справи належить враховувати норми статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року із врахуванням висновків Верховного Суду, які безпосередньо стосуються норм статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року, а на їх виконання підлягає встановленню, зокрема: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат. А також належить враховувати приписи чинної редакції статті 117 КЗпП України щодо періоду з 19.07.2022, яким законодавець обмежив виплату шістьма місяцями.

Наведена правова позиція узгоджується із висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 08.10.2025 по справі №489/6074/23.

Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі – Порядок № 100), який застосовується до правовідносин щодо обчислення середньої заробітної плати у визначених ним випадках, зокрема в інших випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати проводяться виходячи із середньої заробітної плати (підпункт «л» пункту 1 розділу І Порядку № 100).

За змістом пункту другого розділу ІІ Порядку № 100 у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Згідно з пунктом восьмим розділу IV Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Відповідно до наявної у матеріалах справи довідки-розрахунку середньоденного розміру грошового забезпечення позивача від 04.08.2026 №3490 грошове забезпечення за два останні місяці служби становило 25 120,24 грн (березень 2020 року – 12 560,12 грн; квітень 2020 року – 12 560,12 грн). Кількість календарних днів за березень – квітень 2020 року становить 61 день (а.с.35).

Отже, середньоденне грошове забезпечення позивача за два останні місяці служби перед виключенням зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення становить 405,17 грн (25 120,24 грн / 61 календарний день).

Період за час затримки розрахунку при звільненні з 30.05.2020 по 18.07.2022 (до набрання чинності Законом № 2352-ІХ), який регулюється редакцією статті 117 КЗпП України до внесення у неї змін Законом № 2352-ІХ, становить 780 календарних днів. Сума середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, на яку має право позивач за вказаний період, становить 316 032,60 грн (405,17 грн х 780 календарних дні).

Період за час затримки розрахунку при звільненні з 19.07.2022 (з дати набрання чинності Законом № 2352-ІХ) до 26.06.2026 (шість місяців відповідно до статті 117 КЗпП України у редакції Закону № 2352-ІХ) становить 185 календарних днів. Сума середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, на яку має право позивач за вказаний період, становить 74 956,45 грн (405,17 грн х 185 календарних днів).

Відтак, загальна сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні складає 390 989,05грн.

Водночас, оцінюючи розмір середнього грошового забезпечення, яке належить виплатити позивачу за час затримки розрахунку при звільненні, суд звертає увагу на наступне.

У порівнянні із розміром присудженої позивачу індексації грошового забезпечення (106 476,82грн) визначену судом у цій справі суму середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 390 989,05грн не можна вважати співмірною, оскільки вона перевищує розмір основної заборгованості, що свідчить про порушення принципу пропорційності та справедливого балансу.

Таким чином, суд дійшов висновку про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив відповідач, і сумою середнього грошового забезпечення за час затримки цієї виплати, а тому вважає за необхідне застосувати принцип співмірності та зменшити таку виплату.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (пункт 71 постанови від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц).

Відповідно до частини першої статті 9 Цивільного кодексу України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Отже, положення Цивільного кодексу України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин, а у цьому випадку спорів щодо проходження і звільнення з публічної служби.

Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27.04.2016 у справі № 6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27.04.2016 у справі № 6-113цс16).

Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, з урахуванням середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні необхідно враховувати таке (пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц):

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 24.07.2019 у справі № 805/3167/18-а, від 30.10.2019 у справі № 806/2473/18.

У контексті викладеного суд відзначає, що сума виплаченої позивачу 27.06.2026 індексації грошового забезпечення (106 476,82 грн) є меншою, ніж визначена судом сума середнього грошового забезпечення позивача за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 390 989,05грн.

З огляду на очевидну неспівмірність суми середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача суд уважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 106 476,82 грн, зважаючи на такий розрахунок.

Зокрема, істотність частки складових грошового забезпечення із середнім грошовим забезпеченням за час затримки розрахунку при звільненні становить: 106 476,82 грн (сума індексації) / 390 989,05грн (середнє грошове забезпечення за весь час затримки розрахунку) = 0,27.

Отже, сума, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 0,27 становить 105 567,04 грн: 405,17 грн (середньоденне грошове забезпечення) х 0,27 х 965 (кількість днів затримки розрахунку при звільненні за період). Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.

Відтак, визначена судом сума середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні, на яку має право позивач становить 105 567,04грн.

Аналогічний правозастосовний підхід викладений, зокрема, у постанові Верховного Суду від 22.01.2026 у справі № 460/17264/23.

Суд бере до уваги, що захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (частина друга статті 5 КАС України).

Пунктом 10 частини другої статті 245 КАС України передбачено, що у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

Крім того, суд зазначає, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Відповідно до частини другої статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Враховуючи наведене, суд вважає, що належним способом захисту прав позивача в даному випадку є визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30.05.2020 по 26.06.2026, та стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку, за період з 30.05.2020 по 26.06.2026 у розмірі 105 567,04грн.

Також слід зазначити, що стягуючи з відповідача на користь позивача суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, обов`язком роботодавця та працівника є відрахування податків, зборів та інших обов`язкових платежів і їх сплата. Тому розрахунки, наведені в судовому рішенні, є тією сумою коштів, з яких в подальшому роботодавцем здійснюються утримання податків та інших обов`язкових платежів, визначених законодавством.

Аналогічна правова позиція зазначена в постанові Верховного Суду від 08.11.2018 у справі № 805/1008/16-а, яка в силу вимог частини п`ятої статті 242 КАС України враховується судом при прийняті даного рішення.

Щодо доводів відповідача про пропуск позивачем строку звернення до суду, суд зазначає наступне.

За приписами частини першої-другої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Частиною третьою статті 122 КАС України обумовлено, що для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Тобто, КАС України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у частині другій статті 122 цього Кодексу.

Згідно з частиною п`ятою статті 122 КАС України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Разом з цим, правовідносини щодо строків звернення до суду за вирішенням трудових спорів регулюються ще й положеннями статті 233 КЗпП України.

Верховним Судом неодноразово досліджувалося питання застосування приписів ст.122 КАС України у співвідношенні до положень КЗпП України і практика Верховного Суду у подібних спорах сформована так, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство належить застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі (постанова Верховного Суду від 30.05.2024 у справі №280/6009/23).

У постанові Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 11.02.2021 по справі № 240/532/20 висловлено правову позицію, відповідно до якої строк звернення до суду за вирішенням публічно-правового спору в частині вимог, які стосуються несвоєчасного розрахунку при звільненні та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, охоплюється спеціальною нормою ч.5 ст.122 КАС України та відсутні підстави для застосування у спірних правовідносинах ст. 233 КЗпП України.

Вказану позицію Судової палати Верховного Суду підтримано Верховним Судом у постановах від 07.02.2023 у справі № 480/2878/22, від 09.03.2023 у справі № 380/493/21, від 16.03.2023 у справі № 160/20711/21, від 28.06.2023 у справі № 560/11489/22, від 29.06.2023 у справі № 640/13028/21, від 07.09.2023 у справі № 160/914/23, від 28.09.2023 у справі № 420/5436/22, від 31.10.2023 у справі № 240/15141/22, від 23.11.2023 у справі № 420/10397/23 та від 09.01.2024 у справі № 620/3102/20.

Натомість строки звернення до суду в порядку адміністративного судочинства визначені у статті 122 КАС України і частина п`ята цієї статті, яка передбачає місячний строк звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, є спеціальною нормою щодо частини другої цієї статті з установленим у ній загальним строком у шість місяців. Усталеною є позиція Верховного Суду щодо застосування приписів КЗпП України у разі неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин щодо яких виник спір. Отже, з огляду на те, що строк звернення до суду за вирішенням публічно-правового спору щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, як і в розглядуваному випадку, охоплюється спеціальною нормою частини п`ятої статті 122 КАС України, то відсутні підстави для застосування у спірних правовідносинах ст. 233 КЗпП України

Суд зазначає, що предметом позову є нездійснення виплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

У свою чергу перебіг строку звернення до суду з цим позовом розпочався з дати фактичного розрахунку з позивачем.

При цьому, Верховний Суд, зокрема, у постанові від 10.06.2021 у справі №580/2857/20 зауважив, що такий строк розпочинається з дати проведення остаточного розрахунку.

Відтак, суд враховує, що 27.06.2026 відповідач на виконання рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 03.07.2025 у справі № 280/3515/25 виплатив позивачу індексацію грошового забезпечення, до суду з цим позовом позивач звернувся 14.07.2026 (засобами поштового зв`язку), тобто в межах місячного строку, у зв`язку з чим доводи щодо пропуску позивачем строку звернення є безпідставними.

Ухвалюючи рішення, суд керується статтею 246 КАС України, статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (пункт 41) щодо якості судових рішень.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (параграф 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України»).

Пунктом 41 Висновку № 11(2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Наведене дає підстави для висновку, що доводи сторін у кожній справі повинні оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Відтак, решта доводів та аргументів сторін, що наведена у заявах по суті справи, не потребує окремої оцінки суду, оскільки зроблених судом висновків не спростовують.

Щодо інших посилань учасників справи, суд зазначає, що вони не впливають на правильність вирішення спору по суті.

У рішення ЄСПЛ по справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, Суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Згідно з частиною 1 статті 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частиною 1 статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (частина 2 статті 77 КАС України).

Згідно статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Відповідно до статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

На підставі системного аналізу положень законодавства України, доказів, наявних в матеріалах справи, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог позивача.

Оскільки позивачем, в силу положень Закону України «Про судовий збір», судовий збір не сплачувався, то відповідно розподіл судових витрат в цій частині не проводиться.

Керуючись ст.ст. 2, 6, 8-10, 14, 90, 143, 241-246, 250 КАС України, суд –

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_2 ; код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, - задовольнити у повному обсязі.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_2 ; код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30.05.2020 по 26.06.2026.

Стягнути з Військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_2 ; код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ) середній заробіток за час затримки остаточного розрахунку, за період з 30.05.2020 по 26.06.2026 у розмірі 105 567,04грн (сто п`ять тисяч п`ятсот шістдесят сім гривень 04 копійки).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Третього апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його (її) проголошення, а якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення складено у повному обсязі та підписано 11.09.2026.

Суддя І.В.Садовий