Рішення від 07 вересня 2026 р. у справі №160/6903/26 — Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 вересня 2026 року Справа № 160/6903/26

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого суддіНіколайчук С.В.

за участі секретаря судового засіданняБеседі Г.Р.

за участі:

представника позивача представника прокуратури представник відповідача представник третьої особи не з`явився (повідомлений належним чином) Пащенко І.О. Концевий Р.В. Олексієнко Валентина Миколаївна

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою Керівника Самарівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Відділу культури, релігії та туризму Губиниської селищної ради (вул. Центральна, 31а, с. Миколаївка, Самарівський район, Дніпропетровська область, 51254 ЄДРПОУ 44639792) до Дніпропетровської обласної державної адміністрації – обласної військової адміністрації (проспект Олександра Поля, 1, м. Дніпро, Дніпропетровська область, 49004 ЄДРПОУ 00022467), третя особа: Міністерства культури України (01001, м. Київ, вул. Івана Франка, 19, код ЄДРПОУ 43220275) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні

УСТАНОВИВ:

20.03.2026 року Відділ культури, релігії та туризму Губиниської селищної ради звернулося до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до Дніпропетровської обласної державної адміністрації – обласної військової адміністрації, в якому просить:

- визнати протиправною бездіяльність Дніпропетровської обласної державної адміністрації – обласної військової адміністрації (код ЄДРПОУ 00022467), яка полягає у не укладенні з Відділом культури, релігії та туризму Губиниської селищної ради Дніпропетровської області (код ЄДРПОУ 44639792) охоронного договору на об`єкт культурної спадщини – пам`ятку археології місцевого значення курганний могильник, охоронний номер 4368Дп, розташований на території Губиниської селищної об`єднаної територіального громади Самарівського району Дніпропетровської області на умовах і в порядку, визначених постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 №1768;

- зобов`язати Дніпропетровську обласну державну адміністрацію обласної військову адміністрацію (код ЄДРПОУ 21908436) протягом одного місяця з дати набрання рішенням суду законної сили укласти з Відділом культури, релігії та туризму Губиниської селищної ради Дніпропетровської області (код ЄДРПОУ 44639792) охоронного договору на об`єкт культурної спадщини – пам`ятку археології місцевого значення курганний могильник, охоронний номер 4368Дп, розташований на території Губиниської селищної об`єднаної територіального громади Самарівського району Дніпропетровської області на умовах і в порядку, визначених постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 №1768.

Позовні вимоги обґрунтуванні тим, що розташування кургану на земельній ділянці сільськогосподарського призначення яка постійно обробляється є об`єктивною, реальною негативною загрозою, що може позначитися на об`єкті та, навіть, вже позначилася. Так, згідно науково-технічного звіту інженерно-геодезичних вишукувань земельної ділянки що знаходиться під пам`яткою археології місцевого значення - могильником курганним (охоронний номер 4368), площа кургану з охоронною зоною в межах земельної ділянки 1223281500:01:036:0410 становить 0,3572 га, тоді як площа розораної частини кургану разом з охоронною зоною в межах цієї ж земельної ділянки становить 0,3075 га., таким чином на теперішній час розорано приблизно 86,1 % кургану з охоронною зоною в межах цієї земельної ділянки.

Курганний могильник розташований на земельній ділянці сільськогосподарського призначення, яка систематично піддається обробітку та розорюванню, що, у свою чергу, створює постійну й реальну загрозу подальшому руйнуванню охоронюваного державою об`єкта культурної спадщини – курганного могильника з охоронним № 4368-Дп.

За таких обставин існує об`єктивна необхідність у вжитті невідкладних заходів, спрямованих на припинення подальшого порушення режиму використання земель у межах пам`ятки археології та її охоронної зони, а також забезпечення належного збереження об`єкта культурної спадщини відповідно до вимог законодавства. З урахуванням вищевикладеного позовні вимоги просить задовольнити у повному обсязі.

Ухвалою від 30 березня 2026 року суд відкрив провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

17 квітня 2026 року до суду надійшов відзив від Дніпропетровської обласної ради на позовну заяву, згідно з яким відповідач висловлює незгоду з вимогами позивача, вважає їх безпідставними та необґрунтованими, оскільки у спірних правовідносинах відсутній належний суб`єкт, який здійснює повноваження власника від імені держави, що виключає можливість покладення відвідних обов`язків на Облдержадміністрацію.

Водночас, неправильне ототожнення власника земельної ділянки та власника пам`ятки археології призводить до безпідставного визначення суб`єкта, на якого покладається обов`язок укладення охоронного договору.

Враховуючи викладене, позовна заява, у порушення норм процесуального законодавства, не містить належних та допустимих доказів того, що власником пам`ятки археології – курганний могильник (охоронний № 4368-Дп) є Дніпропетровська обласна державна (військова) адміністрація.

Прокурор посилається на наказ Управління культури, туризму, Документ сформований в системі «Електронний суд» 16.04.2026 7 національностей і релігій Дніпропетровської обласної державної адміністрації від 31.10.2024 №59 “Про делегування повноважень”, яким делегувано повноваження по укладанню охоронних договорів на пам`ятки культурної спадщини, розташовані на території територіальних громад сіл, селищ, міст Дніпропетровської області, структурним підрозділам райдержадміністрацій та виконавчим органам селищних рад, до повноважень яких належить вирішення питань охорони культурної спадщини.

Проте, на думку відповідача, прокурором не враховано, що цей наказ носить загальний характер та не встановлює порядок укладання охоронних договорів саме на пам`ятки археології, які відповідно до статті 17 Закону України “Про охорону культурної спадщини” перебувають виключно у державній власності, що у свою чергу не передбачає застосування положень статті 6 Закону України “Про охорону культурної спадщини”, а саме можливості делегування повноважень Облдержадміністрації районним державним адміністраціям, виконавчим органам сільської, селищної, міської ради відповідно до їх компетенції у сфері охорони культурної спадщини.

Як випливає з обставин цієї справи та наведених приписів законодавства щодо реалізації повноважень органів охорони культурної спадщини, функції захисту інтересів держави, про які йде мова у позовній заяві прокуратури, належать до компетенції Управління культури, туризму, національностей і релігій Дніпропетровської обласної державної (військової) адміністрації, а не Відділу культури, релігії та туризму Губиниської селищної ради Дніпропетровської області, то право на звернення до суду відповідно до статті 23 Закону України “Про прокуратуру”, статті 131-1 Конституції України, статті 53 КАС України у прокуратури в інтересах держави в особі Відділу культури, релігії та туризму Губиниської селищної ради Дніпропетровської області в даній справі відсутнє.

22.04.2026 року представник позивача подав відповідь на відзив, де вказав, що пам`ятки археології та землі під ними є виключно державною власністю (за винятком полів давніх битв), а органи місцевого самоврядування не можуть виступати їх власниками або реалізовувати повноваження власника без відповідного делегування повноважень від держави (органу державної власності) Зазначена правова позиція викладена у пункті 55 постанови Верховного Суду від 16.09.2025 у справі №420/8947/24.

Крім того, власник в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації – військової державної адміністрації був позивачем у справі №183/6336/24 про усунення перешкоди власнику у користуванні та розпорядженні пам`яткою археології місцевого значення, а саме могильником курганним, охоронний номер 4368, та підтверджував, що в його власності перебуває спірний могильник курганний.

Отже, на даний час фактичним власником об`єкту культурної спадщини - могильник курганний, охоронний №4368-Дп та землі, на якій він розташований, а також органом, з яким виникає необхідність укладення охоронного договору, є Дніпропетровська обласна державна адміністрація - обласна військова адміністрація.

Таким чином, у даному випадку уповноваженим органом у сфері охорони культурної спадщини на укладення охоронного договору на могильник курганний, охоронний №4368-Дп, розташований на території Губиниської селищної ради Самарівського району Дніпропетровської області, є Відділ культури, релігії та туризму Губиниської селищної ради

Згідно із інформації Дніпропетровської обласної державної адміністрації – обласної військової адміністрації від 16.03.2026 № 1640/0/526-26 Дніпропетровською обласною державною адміністрацією – обласною військовою адміністрацією, як уповноваженим органом управління об`єктами державної власності, повноваження власника щодо володіння, користування та розпорядження пам`ятками місцевого значення за видом археологія органам управління державним майном нижчого рівня не делегувалися.

Таким чином, у даному випадку саме власник пам`ятки – Дніпропетровська обласна державна адміністрація – обласна військова адміністрація – зобов`язаний укласти охоронний договір з уповноваженим органом охорони культурної спадщини – Відділом культури, релігії та туризму Губиниської селищної ради, оскільки повноваження власника щодо володіння, користування та розпорядження пам`ятками місцевого значення за видом археології органам нижчого рівня не делеговані.

Ухвалою від 23 квітня 2026 року 2026 року суд задовольнив клопотання Дніпропетровської обласної державної адміністрації – обласної військової адміністрації про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін у справі № 160/6903/26, за правилами загального позовного провадження Підготовче засідання призначив на 12 травня 2026 року 14:40 год.

Ухвалою від 26 травня 2026 року суд задовольнив клопотання Дніпропетровської обласної державної адміністрації – обласної військової адміністрації про продовження строку підготовчого засідання у справі № 160/6903/26 – задовольнити. Продовжив строк підготовчого провадження у справі № 160/6903/26 на 30 днів.

Ухвалою від 23 червня 2026 року суд задовольнив клопотання Дніпропетровської обласної державної адміністрації – обласної військової адміністрації про залучення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача – Міністерства культури України.

Ухвалою від 04 серпня 2026 року суд закрив підготовче провадження в адміністративній справі № 160/6903/26 та розпочав розгляд справи по суті. Призначив розгляд справи по суті у судовому засіданні на 08.09.2026 року об 15 год. 00 хв.

Ухвалою від 08 вересня 2026 року суд у задоволенні клопотання представника Самарівської окружної прокуратури про заміну позивача та заміну предмета спору у справі № 160/6903/26 за позовною заявою Керівника Самарівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Відділу культури, релігії та туризму Губиниської селищної ради до Дніпропетровської обласної державної адміністрації – обласної військової адміністрації, третя особа: Міністерства культури України про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії - відмовив.

Прокурор у судовому засіданні позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив подані вимоги задовольнити у повному обсязі.

Представник позивача в судове засідання не прибув, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.

Представник відповідача в судовому засіданні проти задоволенні позовних вимог заперечував, підтримав свою правову позицію.

Заслухавши пояснення прокуратури, представника позивача та відповідача, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору, суд встановив такі обставини та відповідні їм правовідносини.

Пам`ятка археології – курганний могильник (охоронний № 4368-Дп), утворений у період ІІІ–І тис. до н.е., була відкрита у 1982 році археологом ОСОБА_1 та взята на державний облік відповідно до рішення Дніпропетровського обласного виконавчого комітету від 16.04.1987 № 180 «Про взяття на облік та під державну охорону пам`яток історії та культури області».

Відповідно до додатку до цього рішення, за № 1553 обліковано вказаний курганний могильник як об`єкт археологічної спадщини місцевого значення. Розташований на відстані 1,9 км на південь від центру населеного пункту, західніше автодороги Вільне – Самар. На теперішній час вказаний об`єкт культурної спадщини внесений до Державного реєстру нерухомих пам`яток України як пам`ятка археології місцевого значення на підставі наказу Міністерства культури та інформаційної політики України від 05.07.2023 № 366 (офіційно оприлюднений на вебсайті Міністерства культури та інформаційної політики України https://mcip.gov.ua/wpcontent/uploads/2023/07/nakaz-366.pdf).

Представник позивача вказує, що пам`ятка археології – курганний могильник, охоронний номер 4368-Дп, є автентичним об`єктом культурної спадщини місцевого значення за видом археологія, який значною мірою зберіг свою первісну форму, матеріальну структуру та історичний контекст у навколишньому середовищі. Зазначений об`єкт є унікальним витвором давньої, зниклої цивілізації та невідтворним джерелом знань про спосіб життя, господарську діяльність і духовну культуру населення Степового Придніпров`я, що має важливе наукове, історичне та культурне значення для сучасного суспільства.

Відповідно до інформації з ДЗК курганний могильник (охоронний № 4368-Дп) розташований в межах земельної ділянки з кадастровим номером 1223281500:01:036:0410, на території Вільненського старостинського округу Губиниської селищної ради Самарівського району Дніпропетровської області.

З 2002 до 2025 року фактично земельна ділянка на якій знаходився курганний могильник (охоронний № 4368-Дп) перебувала у приватній власності.

На підставі розпорядження голови Новомосковської районної державної адміністрації №1018 від 18.10.2002, ОСОБА_2 видано Державний акт на право приватної власності на землю площею 6,69 га (пай 410) на території Вільненської сільської ради Новомосковського району, серія IV-ДП №054373 від 27.11.2002.

З інформації в електронній системі Державний реєстр речових прав на нерухоме майно встановлено, що 04.05.2016 приватним нотаріусом Новомосковського районного нотаріального округу Лила І.А. видано ОСОБА_3 свідоцтво про право на спадщину за законом від 04.05.2016, серія НАІ №294090 (спадкова справа №71/2015, зареєстровано в реєстрі за №314), відповідно до якого спадкоємцем ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , є її онук - ОСОБА_3 . Спадкове майно складається з земельної ділянки, розташованої на території Вільненської сільської ради Новомосковського району, площею 6,69 га, яку передано для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Після чого, 10.05.2016 між ОСОБА_3 та СТОВ агрофірма «Вільне 2002» укладено договір оренди земельної ділянки, кадастровий номер 1223281500:01:036:0410, площею 6,69 га, розташованої на території Вільненської сільської ради Новомосковського району та 18.05.2016 зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до рішення Губиниської селищної ради від 03.12.2020 №15-1/VIII «Про початок реорганізації Василівської сільської ради, Вільненської сільської ради, Мар`янівської сільської ради, Миколаївської сільської ради, Новостепанівської сільської ради, Попасненської сільської ради» (є у вільному доступі на сайті Губиниської селищної ради) селищна рада об`єдналася, в тому числі з територіальною громадою Вільненської сільської ради Самарівського (Новомосковського) району, тож фактично спірний курганний могильник розташований на території Губиниської селищної ради.

З метою відновлення порушених прав держави на об`єкт культурної спадщини та земельну ділянку історико-культурного призначення, у червні 2024 року окружна прокуратура звернулася до суду з позовом в інтересах держави в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації – обласної військової адміністрації та Управління культури, туризму, національностей і релігій Дніпропетровської обласної державної адміністрації до Новомосковської районної державної адміністрації – районної військової адміністрації, ОСОБА_3 та СТОВ агрофірма «Вільне–2002» про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні пам`яткою археології місцевого значення – курганним могильником (охоронний № 4368), а також з метою повернення зазначеного об`єкта у державну власність.

Ухвалою Самарівського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 28.07.2025 провадження у справі № 183/6336/24 закрито у зв`язку з відсутністю предмета спору, що зумовлено добровільною відмовою ОСОБА_3 від права власності та користування частиною земельної ділянки, на якій розташована пам`ятка археології – курганний могильник (охоронний №4368) площею 0,3572 га.

Для з`ясування чи укладено охоронний договір на курганний могильник (охоронний №4368) окружною прокуратурою на адресу Губиниської селищної ради та Відділу культури, релігії та туризму Губиниської селищної ради скеровано листи від 11.09.2025 № 62-4358вих-25, від 04.12.2025 № 62-6083вих-25, від 22.01.2026 №62-361вих-26.

З відповідей Губиниської селищної ради та Відділу культури, релігії та туризму Губиниської селищної ради від 31.10.2025 № 2545, від 23.12.2025 №234, від 05.02.2026 №297, вбачається, що курганний могильник з охоронним номером 4368, є державною власністю, облікова документація на вказану пам`ятку археології відсутня, крім того, охоронний договір на теперішній час не укладено.

Таким чином, прокуратурою вказує, що існує об`єктивна необхідність у вжитті невідкладних заходів, спрямованих на припинення подальшого порушення режиму використання земель у межах пам`ятки археології та її охоронної зони, а також забезпечення належного збереження об`єкта культурної спадщини відповідно до вимог законодавства.

Тому існує необхідність зобов`язати Дніпропетровську обласну державну адміністрацію обласної військову адміністрацію (код ЄДРПОУ 21908436) протягом одного місяця з дати набрання рішенням суду законної сили укласти з Відділом культури, релігії та туризму Губиниської селищної ради Дніпропетровської області (код ЄДРПОУ 44639792) охоронного договору на об`єкт культурної спадщини – пам`ятку археології місцевого значення курганний могильник, охоронний номер 4368Дп, розташований на території Губиниської селищної об`єднаної територіального громади Самарівського району Дніпропетровської області на умовах і в порядку, визначених постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 №176, що стало підставою для звернення до суду з цим позовом.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, доводам позивача, викладеним в позовній заяві, та доводам відповідача, викладеним у відзиві на позов, суд врахував такі норми чинного законодавства, які діяли на момент виникнення спірних правовідносин, та релевантні їм джерела права.

У відповідності з положеннями частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із статтею 54 Конституції України культурна спадщина охороняється законом, держава забезпечує збереження історичних пам`яток та інших об`єктів, що становлять культурну цінність.

Правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об`єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь регулює Закон України «Про охорону культурної спадщини». Охорона об`єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Отже, держава в особі її органів зобов`язана забезпечувати на своїй території охорону об`єктів культурної та історичної спадщини, вживати заходи для здійснення обліку таких об`єктів, запобіганню руйнуванню або заподіянню шкоди, забезпечувати їх захист, збереження та утримання, що, головним чином, спрямовано на захист суспільного (публічного) інтересу.

Аналогічні правові висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21, Верховного Суду від 12.12.2023 у справі № 380/13557/21, від 06.08.2024 у справі № 160/17086/23.

За визначеннями, наведеним у статті 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини»:

охорона культурної спадщини - це система правових, організаційних, фінансових, матеріально-технічних, містобудівних, інформаційних та інших заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), запобігання руйнуванню або заподіянню шкоди, забезпечення захисту, збереження, утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, ремонту, реабілітації, пристосування та музеєфікації об?єктів культурної спадщини;

пам?ятка культурної спадщини (далі - пам`ятка) – об?єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, або об?єкт культурної спадщини, який взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності цим Законом, до вирішення питання про включення (невключення) об`єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам?яток України.

Як установлено частиною другою статті 2 Закону України «Про охорону культурної спадщини», за видами об?єкти культурної спадщини поділяються, зокрема, на археологічні - рештки життєдіяльності людини (нерухомі об`єкти культурної спадщини: городища, кургани, залишки стародавніх поселень, стоянок, укріплень, військових таборів, виробництв, іригаційних споруд, шляхів, могильники, культові місця та споруди, їх залишки чи руїни, мегаліти, печери, наскельні зображення, ділянки історичного культурного шару, поля давніх битв, а також пов?язані з ними рухомі предмети), що містяться під земною поверхнею та під водою і є невідтворним джерелом інформації про зародження і розвиток цивілізації.

Стаття 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» закріплює, що усі пам`ятки археології, в тому числі ті, що знаходяться під водою, включаючи пов`язані з ними рухомі предмети, є державною власністю.

Частиною першою статті 3 Закону України «Про охорону культурної спадщини» визначено, що державне управління у сфері охорони культурної спадщини покладається на Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважені органи охорони культурної спадщини. До спеціально уповноважених органів охорони культурної спадщини (далі - органи охорони культурної спадщини) належать: центральні органи виконавчої влади, що забезпечують формування та реалізують державну політику у сфері охорони культурної спадщини; орган виконавчої влади Автономної Республіки Крим; обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації; виконавчий орган сільської, селищної, міської ради.

Відповідно до положень пункту 17 частини першої статті 6 Закону України «Про охорону культурної спадщини» до повноважень органу виконавчої влади Автономної Республіки Крим, органів охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій відповідно до їхньої компетенції належить укладання охоронних договорів на пам`ятки.

Частиною третьою статті 14 Закону України «Про охорону культурної спадщини» закріплено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини видає власнику пам`ятки або уповноваженому ним органу свідоцтво про реєстрацію об`єкта культурної спадщини як пам`ятки.

Підпунктом 245 пункту 3 Положення про Міністерство культури України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2019 за № 885 (далі – Положення), встановлено, що основним завданням Мінкульту є, зокрема, здійснення функцій з управління об`єктами державної власності, що належать до сфери його управління.

Згідно із підпункту 98-1 пункту 4 Положення, Мінкульт відповідно до покладених на нього завдань, між іншим, видає власнику пам`ятки або уповноваженому ним органу свідоцтво про реєстрацію такого об`єкта культурної спадщини як пам`ятки.

За змістом частин першої та третьої статті 23 Закону України «Про охорону культурної спадщини», усі власники пам`яток, щойно виявлених об`єктів культурної спадщини чи їх частин або уповноважені ними органи (особи) незалежно від форм власності на ці об`єкти зобов`язані укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір.

Порядок укладання охоронних договорів та їхні типові форми затверджуються Кабінетом Міністрів України.

З аналізу наведених норм, суд робить висновок, що пам`ятки охороняються законом незалежно від того, чи укладено охоронний договір – але сам договір встановлює конкретні зобов`язання для власника. В той же час, охоронний договір встановлює чіткі вимоги для збереження історичних пам`яток та інших об`єктів, що становлять культурну цінність.

Механізм укладення, зміни та припинення охоронного договору на пам`ятку культурної спадщини (далі - пам`ятка), щойно виявлений об`єкт культурної спадщини чи її (його) частину відповідно до Закону України «Про охорону культурної спадщини» визначається Порядком укладання охоронних договорів на пам`ятки культурної спадщини, щойно виявлені об`єкти культурної спадщини чи їх частини, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 за № 1768 (далі – Порядок).

Відповідно до пункту 2 Порядку, дія цього Порядку поширюється на укладення, зміну та припинення охоронного договору між власником (користувачем) пам`ятки, щойно виявленого об`єкта культурної спадщини чи її (його) частини або уповноваженим ним органом (особою) незалежно від форми власності на зазначені об`єкти та відповідним органом охорони культурної спадщини.

Пунктом 12 Порядку зафіксовано, що власник (користувач) пам`ятки, щойно виявленого об`єкта культурної спадщини чи її (його) частини або уповноважений ним орган (особа) зобов`язаний не пізніше ніж через один місяць з моменту отримання пам`ятки, щойно виявленого об`єкта культурної спадщини чи її (його) частини у власність (користування) укласти охоронний договір з відповідним органом охорони культурної спадщини.

Після внесення об`єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України або набуття ним правового статусу щойно виявленого об`єкта культурної спадщини відповідний орган охорони культурної спадщини в письмовій формі повідомляє власнику (користувачу) цього об`єкта або уповноваженому ним органу (особі). У такому разі власник (користувач) пам`ятки, щойно виявленого об`єкта культурної спадщини чи її (його) частини або уповноважений ним орган (особа) зобов`язаний укласти охоронний договір з відповідним органом охорони культурної спадщини не пізніше ніж через один місяць з моменту отримання такого повідомлення (пункт 13 Порядку).

Пункт 18 Порядку передбачає, що охоронний договір на пам`ятку археології чи її частину укладається власником (користувачем) земельної ділянки, на якій розташована пам`ятка археології, з відповідним органом охорони культурної спадщини.

Таким чином, юридичні або фізичні особи, у власності або користуванні яких перебувають об`єкти культурної спадщини чи їх частини, зобов`язані укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір встановленого зразка до якого мають бути додані додаткові документи.

Повноваження власника від імені держави щодо пам`яток археології здійснюється за загальним правилом управління об`єктами державної власності.

В матеріалах справи міститься лист центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини – Міністерства культури України від 13.05.2026 за № 06/117/4148-26, у якому зазначено, що повноваження власника від імені держави щодо пам`яток археології здійснюються за загальними правилами управління об`єктами державної власності, а право державної власності на такі об`єкти підтверджується відомостями Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Також Міністерством вказано, що пам`ятки археології, як і інші об`єкти нерухомого майна, передаються відповідно до встановленого законодавством порядку передачі об`єктів права державної власності.

Відповідно до частин другої та третьої статті 326 Цивільного кодексу України, від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб`єктами.

Статтею 1 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» визначено, що управління об`єктами державної власності – здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб`єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об`єктів, пов`язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.

Частина перша статті 15 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» закріплює, що в управлінні відповідних місцевих державних адміністрацій перебувають об`єкти державної власності, передані їм в установленому законом порядку.

Пункт 1 статті 19 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» встановлює, що місцева державна адміністрація, зокрема, здійснює на відповідній території управління об`єктами, що перебувають у державній власності та передані до сфери її управління.

Механізм передачі державного майна визначено постановою КМ України №1482 від 21.09.1998. Вона регулює передачу об`єктів державної власності до сфери управління інших уповноважених суб`єктів. При цьому передача оформлюється актом приймання-передачі, а право на управління об`єктом виникає з дати затвердження такого акта органом, який створив комісію.

З аналізу наведеного законодавства вбачається, що для здійснення конкретним органом державної влади повноважень власника щодо пам`ятки археології – кургану необхідним є існування належного правового титулу на управління таким об`єктом.

При цьому суд враховує наявний у матеріалах справи лист Міністерства культури України № 06/117/4148-26 від 13.05.2026, відповідно до якого повноваження власника від імені держави щодо пам`яток археології здійснюються за загальними правилами управління об`єктами державної власності.

Суд зазначає, що хоча наведений лист не є нормативно-правовим актом та не має обов`язкового характеру, викладена у ньому позиція узгоджується із положеннями статті 326 Цивільного кодексу України, Закону України «Про управління об`єктами державної власності» та Закону України «Про місцеві державні адміністрації».

Суд відхиляє доводи прокурора про те, що лист Управління з фінансово-економічних питань апарату Дніпропетровської обласної державної адміністрації – обласної військової адміністрації від 19.05.2026 за № 146/0/88-26 є безпідставним та не має жодного відношення до предмету розгляду у справі № 160/6903/26.

У свою чергу, суд погоджується із тим, що державний облік об`єктів культурної спадщини та бухгалтерський облік майна є різними правовими інститутами.

Разом з тим, прокурором помилково ототожнюється питання існування об`єкта культурної спадщини із питанням наявності у конкретного суб`єкта владних повноважень компетенції щодо здійснення правомочностей власника від імені держави.

Суд звертає увагу, що предметом розгляду у цій справі є не факт існування кургану , як пам`ятки археології та не факт його перебування у державній власності, що сторонами фактично не заперечується.

Натомість ключовим питанням цього спору є встановлення того, чи є саме Дніпропетровська обласна державна адміністрація – обласна військова адміністрація належним суб`єктом здійснення повноважень власника від імені держави щодо зазначеного об`єкта археологічної спадщини та чи покладається саме на відповідача у даній справі обов`язок укладення охоронного договору.

У цьому контексті лист Управління з фінансово-економічних питань апарату Облдержадміністрації є належним та допустимим доказом, оскільки підтверджує відсутність передачі спірного об`єкта до сфери управління Облдержадміністрації, її структурних підрозділів, районних державних адміністрацій або інших підпорядкованих установ.

Як слідує з матеріалів справи, прокурором не додано доказів прийняття Кабінетом Міністрів України чи іншим уповноваженим органом рішення про передачу пам`ятки археології – курганний могильник, охоронний №4368-Дп до сфери управління Дніпропетровської обласної державної адміністрації – обласної військової адміністрації.

Суд зауважує те, що курганний могильник є державною власністю, однак вказане не свідчить про факт того, що саме відповідач автоматично набуває повноважень власника – для цього потребується окреме рішення про передачу спірного об`єкта до сфери його управління. Крім того, прокурором або позивачем не надано до матеріалів справи фактичних доказів, якими підтверджується факт передачі до сфери управління Дніпропетровської обласної державної адміністрації кургану, як об`єкта державної власності.

Таким чином, доводи прокурора суперечять фундаментальним засадам управління об`єктами державної власності, відповідно до яких держава реалізує повноваження власника виключно через уповноважених законом суб`єктів управління, а не через будь-який орган державної влади за принципом територіального розташування майна.

Для покладення на відповідача обов`язку укладення охоронного договору прокурор повинен був довести не лише факт існування памятки археології, але й факт наділення саме відповідача повноваженнями власника або управителя такого об`єкта від імені держави.

Крім того, суд вважає помилковим підхід прокурора, який фактично ототожнює власника земельної ділянки із власником пам`ятки археології та покладає на відповідача обов`язок укладення охоронного договору.

Проаналізувавши зміст статті 23 «Про охорону культурної спадщини», суд зробив висновок, що обов`язок щодо укладення охоронного договору пов`язується законом не з правом власності чи користування земельною ділянкою, а саме зі статусом власника об`єкта культурної спадщини або уповноваженого ним суб?єкта.

Аналогічний висновок викладений Верховним Судом у постанові від 16.09.2025 у справі №420/8947/24, у якій суд касаційної інстанції зазначив, що обов`язок укласти охоронний договір виникає лише у власника пам`ятки археології, який може не співпадати з власником чи користувачем земельної ділянки, на якій розміщена пам`ятка археології.

Якщо пам`ятка археології перебуває та може перебувати виключно у державній власності (не належить до полів давніх битв), то укладення охоронного договору здійснюється уповноваженим державним органом від імені держави, незалежно від того, хто є власником чи користувачем земельної ділянки.

Наведений висновок Верховного Суду має істотне значення для вирішення цієї справи, оскільки спростовує доводи прокурора, відповідно до яких сам факт розташування пам`ятки археології в межах певної адміністративно-територіальної одиниці або на земельній ділянці певної форми власності автоматично породжує у відповідача обов`язок укладення охоронного договору

Водночас Верховний Суд прямо пов`язує виникнення такого обов`язку із наявністю у відповідного суб`єкта статусу власника пам`ятки або уповноваженого державою органу, який здійснює повноваження власника від її імені.

З огляду на викладене, суд вважає, що доводи прокурора фактично побудовані на ототожненні трьох різних правових категорій, а саме: державної власності на пам`ятку археології, права власності на земельну ділянку, на якій вона розташована, та компетенції органу охорони культурної спадщини. Однак зазначені правові категорії мають самостійне нормативне регулювання та не породжують одна одну автоматично.

Встановлення факту існування пам`ятки археології та її належності до державної власності саме по собі не є достатнім для висновку про наявність у відповідача обов`язку укладення охоронного договору без встановлення належного правового зв`язку між відповідачем та спірним об`єктом як суб`єктом здійснення повноважень власника від імені держави.

Враховуючи вищевикладене, суд робить висновок, що прокурором не доведено належними та допустимими доказами факту передачі спірної пам`ятки археології до сфери управління відповідача та наділення відповідача повноваженнями власника чи уповноваженого органу власника щодо такого об`єкта. Крім того, прокурором не наведено існування прямої норми закону, яка б покладала на Дніпропетровську обласну державну адміністрацію – обласну військову адміністрацію обов`язок укладення спірного охоронного договору, як власника такого цього об`єкту.

Натомість, суд зазначає, що усі доводи прокурора фактично ґрунтуються на припущенні про автоматичне виникнення у відповідача повноважень власника в силу самого факту існування пам`ятки археології та її перебування у державній власності, а також розташування такої пам`ятки на земельній ділянці, яка перебуває у державній власності, що не узгоджується з положеннями законодавства про управління об`єктами державної власності та законодавства у сфері охорони культурної спадщини.

Суд встановив, що у заявах по суті спору прокурор посилається на накази Управління культури, туризму, національностей і релігій Дніпропетровської обласної державної адміністрації від 20.04.2021 № 28 “Про делегування повноважень” та від 31.10.2024 № 59 “Про делегування повноважень”, якими делеговано повноваження по укладенню охоронних договорів на об?єкти культурної спадщини структурним підрозділам райдержадміністрацій та виконавчих органів сільських, селищних, міських рад, до повноважень яких належить вирішення питань охорони культурної спадщини.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.

У свою чергу, положення частини п`ятої статті 3 Закону України «Про охорону культурної спадщини» якою встановлено, що виконавчий орган сільської, селищної, міської ради з питань, підконтрольний відповідним органам виконавчої влади лише з питань передбачених підпунктом 5 пункту «б» частини першої статті 31 і підпунктом 10 пункту «б» статті 32 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Так, відповідно до підпункту 5 пункту “б” статті 31 Закону України «Про місцеве самоврядування», до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать: делеговані повноваження, зокрема, організація охорони, реставрації та використання пам`яток історії і культури, архітектури та містобудування, палацово-паркових, паркових і садибних комплексів, природних заповідників.

Згідно із підпунктом 10 пункту «б» статті 32 Закону України «Про місцеве самоврядування» до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать делеговані повноваження, а саме забезпечення охорони пам?яток історії та культури, збереження та використання культурного надбання.

З наведеного вище вбачається, що до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать повноваження щодо забезпечення охорони саме пам`яток історії та культури. При цьому пам`ятки археології є окремим видом об`єктів культурної спадщини, а вказані норми законодавства не передбачають можливості розширення такого переліку наказом органу виконавчої влади. Крім того, суд зауважує, що вказані накази є підзаконними нормативно-правовими актами, які не можуть встановлювати нові повноваження органів місцевого самоврядування або змінювати визначений законом обсяг їх компетенції.

Більше того, Конституцією України визначено юридичну силу закону як основного джерела права та його місце в системі нормативно-правових актів.

Відмінністю закону від інших нормативно-правових актів, є прийняття його вищим представницьким органом державної влади. Пунктом 3 частини першої статті 85 Конституції України закріплено, що прийняття законів належить до повноважень Верховної Ради України.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 17.10.2002 № 17-рп (№17-рп/2002) (щодо повноважень Верховної Ради України) визначення Верховної Ради України єдиним органом законодавчої влади означає, що жоден інший орган державної влади не уповноважений приймати закони.

Ще однією ознакою, яка відрізняє закон від інших нормативно-правових актів, є критерій регулювання найбільш важливих суспільних відносин. Статтею 92 Конституції України визначено, що виключно законами України встановлюються: державний бюджет України і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори.

Вища юридична сила закону полягає у тому, що всі підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі законів та за своїм змістом не повинні суперечити їм. Підпорядкованість таких актів законам закріплена у положеннях Конституції України.

Згідно з частиною третьою статті 113 Конституції України Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами

Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

Положеннями статті 7 КАС України, зокрема, що у разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.

Отже, у випадку суперечності норм підзаконного акта нормам закону слід застосовувати норми закону, оскільки він має вищу юридичну силу.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду, а саме у постановах від 23.11.2020 у справі № 809/984/18, від 22.02.2021 у справі № 826/12668/17 та від 17.03.2021 у справі № 560/3762/18.

З огляду на викладене суд зробив висновок, що прокурором неправильно визначено орган, в інтересах якого заявлено позов. Наведене свідчить про неправильне визначення прокурором суб`єктного складу спірних правовідносин, що є самостійною підставою для відмови у задоволені позовних вимог.

Суд вважає за необхідне звернути увагу на характер спірних правовідносин, які склалися між учасниками справи.

Як вбачається зі змісту позовної заяви, прокурор звернувся до суду в інтересах держави в особі Відділу культури, релігії та туризму Губиниської селищної ради з вимогою про визнання протиправною бездіяльності Дніпропетровської обласної державної адміністрації – обласної військової адміністрації щодо неукладення охоронного договору на пам`ятка археології та зобов`язання відповідача вчинити відповідні дії, як власника.

Разом з тим, як встановлено судом, спір фактично виник не з приводу порушення приватного права чи охоронюваного законом інтересу конкретної особи, а у зв`язку з різним розумінням суб`єктами владних повноважень питання щодо того, який саме орган державної влади або орган місцевого самоврядування наділений компетенцією щодо реалізації повноважень власника від імені держави стосовно спірного об`єкта археологічної спадщини та, відповідно, щодо укладення охоронного договору.

Отже, по суті предметом спору є визначення належного суб`єкта владних повноважень, на якого покладається обов`язок виконання відповідного публічного обов`язку у сфері охорони культурної спадщини.

Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Згідно із частиною другою статті 2 КАС України, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

За визначенням пункту 7 частини першої статті 4 КАС України, суб`єктом владних повноважень є орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, орган військового управління, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

Відповідно до пункту 1 та 3 частини першої статті 19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження, а також спорах між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень

Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції і який виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

Верховний Суд у постанові від 16.08.2023 у справі № 440/3862/18 зазначив, що компетенційний спір є спором між суб`єктами владних повноважень щодо належності певних повноважень конкретному органу публічної влади, а метою його вирішення є недопущення дублювання повноважень або ухилення держави в особі створених нею органів від виконання визначених законом функцій.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.03.2019 у справі № 820/3713/17 наголосила, що компетенційними є спори між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, а їх особливістю є те, що обидві сторони такого спору є суб`єктами владних повноважень. Крім того, у вказаній постанові Верховного Суду зазначено, що реалізація владних управлінських функцій можлива лише в межах компетенції, прямо визначеної законом, а суд не наділений повноваженнями самостійно формувати чи перерозподіляти компетенцію між органами публічної влади.

Суд звертає увагу, що хоча формально позов поданий прокурором в інтересах держави в особі Відділу культури, релігії та туризму Губиниської селищної ради, однак по суті доводи сторін зводяться до встановлення того, який саме орган публічної влади повинен реалізовувати повноваження власника від імені держави щодо спірної пам`ятки археології та на кого покладається обов`язок укладення охоронного договору. Тобто предметом спору фактично є питання належності компетенції між різними суб`єктами публічної влади.

За таких обставин суд враховує правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 26.10.2021 у справі № 0440/6742/18, відповідно до якої за загальним правилом один орган державної влади не може звертатися з позовом до іншого органу державної влади, оскільки це фактично означало б позов держави до самої себе.

Зазначене узгоджується із принципом належного урядування (good governance), який є складовою верховенства права та послідовно застосовується Європейським судом з прав людини (далі – ЄСПЛ).

Так, у справі (рішення від 20.12.2011 у справі «Рисовський проти України» (Rysovskyy v. Ukraine) Європейський суд з прав людини зазначив, що державні органи повинні діяти послідовно, передбачувано та у спосіб, який забезпечує юридичну визначеність, особливо коли йдеться про питання, що становлять суспільний інтерес.

У рішенні у справі (Москаль проти Польщі (Moskal v. Poland), заява 10373/05, від 15.09.2009), ЄСПЛ наголосив, що принцип належного урядування передбачає обов`язок державних органів діяти своєчасно, послідовно та узгоджено, а ризик помилок у розподілі повноважень між державними органами не може покладатися на інших осіб.

У справі Lelas v. Croatia (заява 55555/08, від 20.05.2010), суд окремо зазначив, що держава не може отримувати вигоду від власної неузгодженості або неврегульованості внутрішніх адміністративних процедур.

Водночас, адміністративне судочинство спрямоване насамперед на захист порушених прав, свобод та інтересів особи від рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, а не на вирішення внутрішніх організаційних суперечностей між різними суб`єктами публічної адміністрації щодо розподілу компетенції.

Подібний підхід узгоджується із практикою Європейського суду з прав людини, який послідовно виходить із того, що органи державної влади та інші суб`єкти, які здійснюють публічні функції, не можуть розглядатися як самостійні носії конвенційних прав у відносинах із державою, оскільки фактично є складовими одного державного механізму. Так, у рішенні у справі «Gouvernement de la Communautй autonome du Pays Basque v. Spain» (заява № 29134/03, від 03.02.2004) суд наголосив, що органи публічної влади, незалежно від ступеня їх автономії, не можуть вважатися «неурядовими організаціями» у розумінні статті 34 Конвенції та не вправі виступати проти держави як окремий носій прав.

Аналогічний підхід ЄСПЛ висловив у справі «Dцюemealtэ Belediyesi v. Turkey» (заява № 50108/06, від 23.03.2010), в якій зазначив, що органи місцевої влади, які здійснюють владні управлінські функції, є частиною державної влади, а тому спори між різними публічними органами мають внутрішньодержавний характер та не можуть розглядатися як конфлікт між окремими носіями прав.

Наведена практика ЄСПЛ хоча й стосується питань прийнятності заяв за статтею 34 Конвенції, однак відображає загальний правовий підхід, відповідно до якого різні органи державної влади та органи місцевого самоврядування, реалізуючи публічні функції, діють від імені держави та не можуть розглядатися як самостійні носії конкуруючих публічних інтересів.

У даній справі прокурор фактично просить суд вирішити питання про те, який саме суб`єкт публічної влади має реалізовувати повноваження власника від імені держави щодо пам`ятки археології та хто саме зобов`язаний укладати охоронний договір.

Суд зазначає, що за відсутності належних доказів передачі спірного об`єкта до сфери управління Дніпропетровської обласної державної адміністрації – обласної військової адміністрації та за наявності спору щодо самої належності відповідних повноважень відповідачу покладення на останнього обов`язку діяти як власник пам`ятки археології фактично означало б вирішення питання компетенції органів публічної влади не на підставі закону, а шляхом судового припущення.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 02.07.2026 у справі № 990/282/25 зауважила, що діяльність органів судової влади полягає у здійсненні правосуддя шляхом застосування чинних норм права, а не їх створення у разі їх відсутності. Суд не наділений повноваженнями заповнювати законодавчі прогалини або підміняти органи виконавчої влади у питаннях, які Конституція та закони України відносять до їхньої виключної компетенції (дискрецїї), зокрема щодо встановлення механізмів і порядків реалізації соціальних гарантій чи кваліфікаційних вимог. Самостійне визначення судом механізму реалізації права, за відсутності відповідного нормативно-правового акта КМ Украхни є порушенням принципу поділу влади (ст. 6 Конституції України) та виходом суду за межі наданих йому повноважень.

Саме тому, суд вважає, що обраний прокурором спосіб захисту не може підміняти встановлений законом порядок визначення суб`єкта управління об`єктом державної власності та передачі такого об`єкта до сфери управління відповідного органу.

З огляду на викладене суд робить висновок, що спірні правовідносини мають виражені ознаки інституційного (компетенційного) спору між різними суб`єктами публічної влади щодо належності повноважень у сфері управління пам`яткою археології, а надані прокурором докази не підтверджують існування у відповідача передбаченого законом обов`язку діяти як власник спірного об`єкта культурної спадщини.

Вирішення такого спору потребує насамперед встановлення належного суб`єкта владних повноважень, уповноваженого законом здійснювати права держави як власника відповідного об`єкта культурної спадщини, оскільки лише після встановлення такого суб`єкта може бути вирішене питання щодо наявності чи відсутності у нього обов`язку укладення охоронного договору.

Відтак підстави для визнання протиправною бездіяльності Дніпропетровської обласної державної адміністрації – обласної військової адміністрації та покладення на неї обов`язку укласти охоронний договір відсутні.

Згідно з вимогами статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

З урахуванням встановлених обставин, виходячи із наданих частиною другою статті 245 КАС України повноважень, суд зробив висновок про відмову у задоволенні позову.

Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при відмові у задоволенні позову судові витрати, понесені позивачем, відшкодуванню не підлягають.

Оскільки суд відмовив у задоволенні адміністративного позову, то підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись ст. 139, 242-246, 255, 295 , Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовної заяви Керівника Самарівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Відділу культури, релігії та туризму Губиниської селищної ради (вул. Центральна, 31а, с. Миколаївка, Самарівський район, Дніпропетровська область, 51254 ЄДРПОУ 44639792) до Дніпропетровської обласної державної адміністрації – обласної військової адміністрації (проспект Олександра Поля, 1, м. Дніпро, Дніпропетровська область, 49004 ЄДРПОУ 00022467), третя особа: Міністерства культури України (01001, м. Київ, вул. Івана Франка, 19, код ЄДРПОУ 43220275) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст рішення суду складений 11 вересня 2026 року.

Суддя С.В. Ніколайчук