Рішення від 10 вересня 2026 р. у справі №120/4314/26 — Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

11 вересня 2026 р. Справа № 120/4314/26

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Свентуха Віталія Михайловича, розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії,-

ВСТАНОВИВ:

до Вінницького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії.

Позовні вимоги мотивовані протиправною бездіяльністю відповідача щодо ненадання відповіді на інформаційні запити позивача від 06.03.2026 року №001/В та №002/В.

Ухвалою суду позовну заяву залишено без руху та встановлено позивачу термін для усунення недоліків позовної заяви.

Після усунення недоліків, ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

На адресу суду надійшло клопотання про долучення доказів, яким представник відповідача приєднав до матеріалів справи відповідь ІНФОРМАЦІЯ_1 на інформаційний запит №002/В.

Розглянувши матеріали адміністративної справи, суд встановив наступне.

06.03.2026 року ОСОБА_1 звернувся із запитами №001/В та №002/В до ІНФОРМАЦІЯ_1 .

11.03.2026 року ІНФОРМАЦІЯ_2 надав відповідь на інформаційний запит позивача №001/В, в якому відмовив в задоволенні запиту на інформацію.

Вважаючи бездіяльність відповідача щодо нерозгляду інформаційних запитів, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Визначаючись щодо заявлених позовних вимог, суд виходить із наступного.

За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір (ст.34 Конституції України).

За змістом статті 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

У Рішенні Конституційного Суду України від 20.01.2012 № 2-рп/2012, даючи офіційне тлумачення положень частин першої, другої статті 32, частин другої, третьої статті 34 Конституції України, зазначено, що Конституцією України визначено вичерпний перелік підстав, за наявності яких законами України може передбачатися обмеження прав особи на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації, оскільки реалізація цих прав не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб, у тому числі й конституційне право особи на невтручання в її особисте і сімейне життя; збирання, зберігання, використання та поширення державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами конфіденційної інформації про особу без її згоди є втручанням в її особисте та сімейне життя, яке допускається винятково у визначених законом випадках і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (абзац шостий пункту 4, абзац четвертий пункту 5 мотивувальної частини вказаного Рішення).

У абзаці третьому підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 01.06.2016 № 2-рп/2016 Конституційним Судом України відмічено, що обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов`язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права.

Конституційний Суд України визначив, що під правомірним обмеженням конституційних прав і свобод людини і громадянина слід розуміти передбачену Конституцією України можливість втручання держави за допомогою юридичних засобів у зміст та обсяг конституційних прав і свобод людини і громадянина, яке відповідає вимогам верховенства права, потрібності, доцільності та пропорційності у демократичному суспільстві; метою такого обмеження є охорона основоположних цінностей у суспільстві, до яких належать, зокрема, життя, свобода та гідність людини, здоров`я і моральність населення, національна безпека, громадський порядок (абзац другий пункту 6 мотивувальної частини Рішення від 12.07.2019 № 5-р(I)/2019).

У Рішенні Першого сенату Конституційного Суду України від 22.01.2020 № 1-р(I)/2020 Конституційний Суд України наголосив, що право особи на доступ до інформації, гарантоване статтею 34 Конституції України, не є абсолютним і може підлягати обмеженням. Такі обмеження мають бути винятками, які передбачені законом, переслідувати одну або декілька законних цілей і бути необхідними у демократичному суспільстві. У разі обмеження права на доступ до інформації законодавець зобов`язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію вказаного права і не порушувати сутнісного змісту такого права (абзац сьомий пункту 2.2 мотивувальної частини даного Рішення).

Відповідно статті 1 Закону України "Про інформацію" № 2657-XII від 2 жовтня 1992 року інформація - це будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.

Частинами 1, 2 статті 7 вказаного Закону встановлено, що право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім суб`єктам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації. Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом.

Порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес врегульовано Законом України "Про доступ до публічної інформації" від 13 січня 2011 року №2939-VI.

У статті 1 Закону України "Про доступ до публічної інформації" наведено визначення, за яким публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.

Статтею 3 Закону України "Про доступ до публічної інформації" регламентовано, що право на доступ до публічної інформації гарантується, зокрема, обов`язком розпорядників інформації надавати та оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом.

Пунктом 1 частини 1 статті 13 Закону України "Про доступ до публічної інформації" передбачено, що розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються суб`єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб`єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов`язковими для виконання.

За правилами статті 5 цього Закону одним із способів доступу до інформації є надання такої за запитами на інформацію.

Згідно із статтею 12 Закону України "Про доступ до публічної інформації" суб`єктами відносин у сфері доступу до публічної інформації є: 1) запитувачі інформації фізичні, юридичні особи, об`єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб`єктів владних повноважень; 2) розпорядники інформації суб`єкти, визначені у статті 13 цього Закону; 3) структурний підрозділ або відповідальна особа з питань запитів на інформацію розпорядників інформації.

За змістом частини 1 статті 19 Закону України "Про доступ до публічної інформації" запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні.

Частиною другою статті 19 Закону №2939-VI закріплено, що запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту.

За приписами, встановленими у частинах першій і четвертій статті 20 Закону №2939-VI, розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту. У разі якщо запит стосується надання великого обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних, розпорядник інформації може продовжити строк розгляду запиту до 20 робочих днів з обґрунтуванням такого продовження.

Аналіз вищенаведених норм дає підстави дійти висновку, що орган, до якого направлено запит громадянина на отримання публічної інформації, зобов`язаний об`єктивно і вчасно його розглянути, перевірити викладені в ньому факти, та надати запитувачу достовірну, точну й повну інформацію на його запит у встановлені законом строки.

В той же час, статтею 22 Закону України "Про доступ до публічної інформації" передбачено право розпорядника інформації відмовити в задоволенні запиту, якщо:

- розпорядник інформації не володіє і не зобов`язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит;

- інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону;

- особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені статтею 21 цього Закону фактичні витрати, пов`язані з копіюванням або друком;

- не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною п`ятою статті 19 цього Закону.

Відповідно до пункту 3 частини четвертої статті 22 Закону № 2939-VI відмова в задоволенні запиту на інформацію повинна бути мотивованою, тобто у відмові розпорядник інформації зобов`язаний обґрунтувати наявність підстав обмеження у доступі, наведених у пунктах 1-3 частини другої статті 6 Закону.

При цьому, пунктом 6 частини першої статті 14 Закону України "Про доступ до публічної інформації" передбачено, що розпорядники інформації зобов`язані, зокрема, надавати та оприлюднювати достовірну, точну та повну інформацію, а також у разі потреби перевіряти правильність та об`єктивність наданої інформації і оновлювати оприлюднену інформацію.

Тобто, виходячи з положень Закону України "Про доступ до публічної інформації" діє презумпція достовірності інформації, що надається розпорядником у відповідь на запит.

За надання недостовірної інформації розпорядники інформації несуть відповідальність, передбачену частиною другою статті 212-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Так, судом встановлено, що позивачем 06.03.2026 року подано запити на інформацію №001/В та №002/В.

Листом відповідача від 09.03.2026 року №1735 надано відповідь на інформаційний запит №002/В, яким повідомлено про відсутність записів бодікамер процесу оповіщення та відомостей стосовно виключення ОСОБА_1 з військового обліку. Крім цього, відмовлено у наданні інформації, яка відсутня у розпорядженні ІНФОРМАЦІЯ_3 .

11.03.2026 року ІНФОРМАЦІЯ_2 надав відповідь на інформаційний запит позивача №001/В, в якому відмовив в задоволенні запиту на інформацію, оскільки така відноситься до службової інформації.

Суд враховує, що відповідно до положень Закону України "Про доступ до публічної інформації" діє презумпція достовірності інформації, яка надається розпорядником інформації.

При цьому, за надання недостовірної інформації законодавством передбачена відповідальність.

Водночас, обов`язок розпорядника інформації полягає у наданні наявної у нього інформації, яка відображена та задокументована на відповідних носіях, а не у здійсненні її додаткового аналізу, перевірки, підтвердження чи наданні правової оцінки на вимогу запитувача.

На підставі викладеного, суд дійшов висновку, що запити були розглянуті відповідачем у межах його компетенції.

Сам по собі факт незгоди позивача зі змістом наданих відповідей або з викладеними у них висновками не свідчить про нерозгляд запитів чи допущення суб`єктом владних повноважень протиправної бездіяльності.

У разі незгоди із висновками, викладеними у відповідях, предметом судового контролю можуть бути відповідні дії суб`єкта владних повноважень, але не його бездіяльність щодо розгляду запитів.

Втім, суд звертає увагу, що предметом позову є бездіяльність відповідача щодо ненадання відповідей на інформаційні запити.

Вирішуючи питання допущення відповідачем протиправної бездіяльності, суд враховує правову позицію Верховного Суду у постанові №826/6233/15 від 26 квітня 2023 року, згідно з якою протиправну бездіяльністю суб`єкта владних повноважень слід розуміти як зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу, що полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.

Судом встановлено, що відповідач, як суб`єкт владних повноважень на інформаційні запити позивача відреагував та вчинив управлінські дії, внаслідок розгляду яких надано відповіді листами від 11.03.2026 №1828 та від 09.03.2026 №1735.

При цьому, суд вважає доцільним застосувати правовий висновок сформований Верховним Судом у публічно-правових відносинах щодо оскарження та визнання протиправною бездіяльності суб`єкта владних повноважень, який полягає у тому, що дії є активною формою поведінки суб`єкта владних повноважень, які виражаються у прийнятті рішень або інших активних формах здійснення наданих повноважень, у зв`язку із чим в подальшому виникає публічно-правовий спір. У свою чергу, бездіяльність є формою пасивної поведінки (постанова Верховного Суду № 120/14148/21-а від 25 липня 2022 року).

Отже, судом встановлено активну форму поведінки суб`єкта владних повноважень відповідача при розгляді інформаційних запитів позивача, яка виразилась у наданні відповідей на них, що виключає можливість встановлення факту допущеної бездіяльності, а відтак позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають.

Інша позовна вимога є похідною, а тому також не підлягає задоволенню.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення адміністративного позову.

У відповідності до положень частини першої статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частини першої, другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат у справі, суд враховує, що у разі відмови у задоволені позову судовий збір не відшкодовується.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України,-

ВИРІШИВ:

В задоволенні адміністративного позову відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення (ухвалу) суду або якщо розгляд справи здійснювався в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , паспорт громадянина України серія НОМЕР_1 );

Відповідач: ІНФОРМАЦІЯ_4 ( АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ НОМЕР_2 ).

Суддя Свентух Віталій Михайлович