Рішення від 09 вересня 2026 р. у справі №120/18235/25 — Вінницький окружний адміністративний суд

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Вінниця

10 вересня 2026 р. Справа № 120/18235/25

Вінницький окружний адміністративний суд у складі

головуючого судді Крапівницької Н.Л,,

розглянувши в письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом:

ОСОБА_1

до Головного управління Національної поліції України у Вінницькій області

про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В :

До Вінницького окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції України у Вінницькій області про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити дії.

Позовні вимоги мотивовані протиправністю дій відповідача щодо відмови позивачу у виплаті матеріальної допомоги за 2015 та 2021 роки.

Ухвалою від 06.01.2026 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Вирішено розгляд справи здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження, без повідомлення (виклику) учасників справи. Також даною ухвалою встановлено відповідачу строк на подання відзиву на позов.

У встановлений судом строк від відповідача надійшов відзив на позов, в якому останній заперечив щодо задоволення позову. Зазначив, що правовідносини щодо грошового забезпечення позивача як поліцейського регулювалися Законом України «Про Національну поліцію», постановою КМУ № 988 та Порядком № 260, а не нормативними актами, що регулювали проходження служби в міліції. За Порядком № 260 обов`язковою умовою виплати допомоги є подання поліцейським відповідного рапорту, погодженого керівником фінансового підрозділу. Рапорти позивача за 2015 та 2021 роки до ГУНП не надходили, а тому правові підстави для нарахування та виплати допомоги були відсутні.

Вказав, що позивач не довів своєчасного звернення за виплатою. Порядком № 260 передбачено трирічний строк для звернення за одноразовими додатковими видами грошового забезпечення, однак доказів звернення у встановлений строк позивач не надав.

Щодо моральної шкоди вказав, що позивач не довів факту заподіяння йому моральної шкоди, конкретних страждань, їх причинного зв`язку з діями чи бездіяльністю ГУНП та обґрунтованого розміру відшкодування. Саме по собі припущення про негативні переживання не є достатнім доказом заподіяння моральної шкоди.

Отже, за позицією відповідача, ГУНП у Вінницькій області діяло в межах та у спосіб, визначені законом, протиправної бездіяльності не вчиняло, а заявлені позовні вимоги не підтверджені належними правовими та доказовими підставами. У зв`язку з цим відповідач просить суд відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

Суд, дослідивши матеріали справи, встановив наступне.

ОСОБА_1 з 1996 по 2021 проходив службу в органах поліції на різних посадах.

Наказом ГУНП у Вінницькій області від 12.08.2021 № 128 о/с відповідно до Закону України «Про Національну поліцію» ОСОБА_1 звільнено зі служби в поліції з 20 серпня 2021 року за пунктом 7 (за власним бажанням) частини І статті 77. Підстава: рапорт ОСОБА_1 від 02.08.2021.

В листопаді 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Національної поліції у Вінницькій області з заявою про виплату у повному обсязі грошового забезпечення, зокрема, матеріальної допомоги за 2021 рік.

Однак, листом від 25.11.2025 року №330852-25 його було повідомлено, що нарахування та виплата поліцейським матеріальної допомоги відбувається коли є кошти на ці виплати.

Позивач вказує, що відповідно до розрахунку про нараховане грошове забезпечення з 07.11.2015 року по 20.08.2021 року йому не було виплачено матеріальну допомогу за 2015 рік та 2021 рік.

Позивач, уважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати матеріальної допомоги для оздоровлення за 2015 та 2021 роки, звернувся з цим позовом до суду.

Предметом розгляду у цій справі є оцінка наявності підстав для зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу матеріальну допомогу для оздоровлення за 2015 та 2021 роки.

Наведені обставини слугували підставою для звернення з цим позовом до суду.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначає Закон України від 02 липня 2015 року №580-VIII «Про Національну поліцію» (далі Закон №580).

Відповідно до частини першої статті 3 Закону №580 у своїй діяльності поліція керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, а також виданими відповідно до них актами Міністерства внутрішніх справ України, іншими нормативно-правовими актами.

Згідно із пунктом 4 частини десятої статті 62 Закону №580 поліцейський своєчасно і в повному обсязі отримує грошове забезпечення та інші компенсаційні виплати відповідно до закону та інших нормативно-правових актів України.

За змістом частини першої статті 92 Закону №580 поліцейським надаються щорічні чергові оплачувані відпустки в порядку та тривалістю, визначених цим Законом.

Відповідно до частин 1, 2 статті 94 Закону №580 поліцейські отримують грошове забезпечення, розмір якого визначається залежно від посади, спеціального звання, строку служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наявності наукового ступеня або вченого звання.

Порядок виплати грошового забезпечення визначає Міністр внутрішніх справ України.

Абзацом першим пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року №988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції» (далі Постанова №988, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) установлено, що грошове забезпечення поліцейських складається з посадового окладу, окладу за спеціальним званням, щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, які мають постійний характер), премії та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.

Підпунктом 3 пункту 4 Постанови №988 надано право керівникам органів, закладів та установ Національної поліції в межах затверджених для них асигнувань на грошове забезпечення надавати поліцейським матеріальну допомогу для оздоровлення в розмірі посадового окладу.

Згідно із пунктом 3 розділу І Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06 квітня 2016 року №260 (далі Порядок №260, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) грошове забезпечення поліцейських визначається залежно від посади, спеціального звання, стажу служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наукового ступеня або вченого звання. До складу грошового забезпечення входять: 1) посадовий оклад; 2) оклад за спеціальним званням; 3) щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, які мають постійний характер); 4) премії; 5) одноразові додаткові види грошового забезпечення.

За змістом пункту 13 розділу ІІ Порядку №260 поліцейським у межах асигнувань, що виділяються на їх утримання, один раз на рік надається матеріальна допомога для оздоровлення в розмірі посадового окладу.

Допомога для оздоровлення надається поліцейському за його рапортом, погодженим керівником фінансового підрозділу, в межах асигнувань на зазначені цілі.

Поліцейським, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в дозволених законодавством випадках - шести років, матеріальна допомога не надається.

Аналіз наведених норм права дає підстави дійти висновку про те, що матеріальна допомога для оздоровлення надається поліцейському в межах асигнувань на зазначені цілі. При цьому з огляду на положення абзацу другого пункту 13 розділу ІІ Порядку № 260 (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) імперативною умовою надання поліцейському матеріальної допомоги для оздоровлення є подання ним рапорту, який повинен бути погодженим керівником фінансового підрозділу.

Відповідно до довідки про нараховане та виплачену матеріальну допомогу для оздоровлення за час служби ОСОБА_1 в ГУНП у Вінницькій області за період з 07 листопада 2015 року по 20 серпня 2021 року позивачу за 2016, 2017, 2018, 2019 та 2020 виплачувалася матеріальна допомога для оздоровлення.

Відповідно до листа Управління забезпечення та бухгалтерського обліку Головного управління Національної поліції у Вінницькій області від 04.12.2025 року №339016/1-2025 матеріальна допомога для оздоровлення у 2015 та 2021 роках позивачу не нараховувалася і не виплачувалася, рапорти від нього до УФЗБО не надходили.

За таких обставин, зважаючи на відсутність у 2015 та 2021 роках рапортів від позивача про надання матеріальної допомоги для оздоровлення за вказані роки, погоджених керівником фінансового підрозділу, у відповідача були відсутні законні підстави для надання позивачу такої допомоги за ці спірні у цій справі роки.

З огляду на викладене, суд зазначає, що відповідач не допустив протиправної бездіяльності щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 матеріальної допомоги для оздоровлення за 2015 та 2021 роки, а тому позовна вимога в цій частині є безпідставною та задоволенню не підлягає.

Суд також звертає увагу позивача на абзац другий пункту 11 розділу І Порядку № 260, згідно з яким виплата одноразових додаткових видів грошового забезпечення здійснюється, якщо звернення про їх отримання надійшли до закінчення трьох років з дня виникнення права на їх отримання.

Проте в матеріалах справи відсутні докази звернення позивача за виплатою матеріальної допомоги для оздоровлення з урахуванням положень абзацу другого пункту 11 розділу І Порядку № 260.

Позовна вимога позивача про зобов`язання Головного управління Національної поліції у Вінницькій області нарахувати і виплатити ОСОБА_1 матеріальну допомогу на оздоровлення за 2015 та 2021 роки в розмірі посадового окладу є похідною від основної, в задоволенні якої суд відмовив, а тому також не підлягає задоволенню.

Щодо позовних вимог в частині нарахування та виплати матеріальної допомоги для оздоровлення за 2015 та 2021 з урахуванням індексації суд зазначає таке.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що позивач просить зобов`язати Головне управління Національної поліції у Вінницькій області здійснити нарахування та виплату матеріальної допомоги за 2015 та 2021 роки з урахуванням індексації. Водночас будь-якого належного правового обґрунтування саме цієї вимоги позовна заява не містить.

Так, позивач посилається на положення постанови Кабінету Міністрів України від 07.11.2007 № 1294, Указу Президента України від 14.10.1996 № 926/96, Конституції України, міжнародних нормативно-правових актів та положення цивільного законодавства щодо відшкодування моральної шкоди. Проте жодна з наведених у позовній заяві норм не обґрунтовує право позивача на включення індексації до складу матеріальної допомоги для оздоровлення та не визначає механізму такого розрахунку.

При цьому позивачем не наведено, яким саме нормативно-правовим актом передбачено проведення індексації матеріальної допомоги для оздоровлення, не визначено базу для її обчислення, періоди, за які така індексація підлягає нарахуванню, відповідні індекси споживчих цін, а також не наведено конкретного розрахунку заявленої до стягнення суми індексації.

Відповідно до пункту 4 частини п`ятої статті 160 КАС України у позовній заяві позивач повинен викласти зміст позовних вимог та спосіб захисту, а відповідно до пункту 5 цієї ж частини — зазначити обставини, якими він обґрунтовує свої вимоги, та докази, що підтверджують вказані обставини.

Крім того, відповідно до частини першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. Отже, саме на позивача покладається обов`язок довести обставини, якими він обґрунтовує заявлену вимогу про виплату матеріальної допомоги з урахуванням індексації.

Водночас саме лише посилання позивача у прохальній частині позову на необхідність виплати матеріальної допомоги «з урахуванням індексації» без наведення відповідного нормативного обґрунтування та без розрахунку суми індексації не є достатнім для висновку про наявність у нього відповідного права.

Суд також враховує, що за правилами статті 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу встановити наявність або відсутність обставин, що входять до предмета доказування.

Водночас покладений на відповідача частиною другою статті 77 КАС України обов`язок щодо доказування правомірності його дій чи бездіяльності не звільняє позивача від передбаченого частиною першою цієї статті обов`язку довести обставини, на яких ґрунтуються заявлені ним вимоги, зокрема наявність у нього права на отримання відповідної виплати саме у заявленому розмірі та способом, визначеним у позові.

Таким чином, позивачем не обґрунтовано та не доведено наявності правових і фактичних підстав для нарахування матеріальної допомоги для оздоровлення з урахуванням індексації, у зв`язку з чим позовні вимоги в цій частині є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

В той же час надаючи правову оцінку іншій позовній вимозі щодо стягнення на користь позивача моральної шкоди у розмірі 10000,00 грн, то суд вважає, що така задоволенню не підлягає з огляду на таке.

Згідно з положеннями статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 року у справі № 464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (п. 49). Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (п. 52). Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого (п. 56). У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставини справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. При цьому, в силу статті 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача, а протиправність його дій та рішень презюмується - обов`язок доказування їх правомірності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України) (п. 57).

Відповідно до пункту 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави чи місцевого самоврядування прав людини, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у вигляді погіршення здоров`я, можуть свідчить про заподіяння їй моральної шкоди.

Виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір.

Необхідною умовою виникнення відповідальності у вигляді обов`язку відшкодувати заподіяну майнову і немайнову шкоду є неправомірність дій або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду, наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи і шкодою, вини особи у заподіянні шкоди.

Слід зазначити що сама лише констатація у судовому рішенні порушення прав позивача не завжди може бути достатньою для того, щоб захист міг вважатися ефективним. Особливо якщо позивач вважає, що шкоду йому заподіяно (Постанова ВС від 10.06.2021 року у справі № 640/963/19).

Позивач, зокрема, вказав, що порушені відповідачем його соціальні права призвело до моральних страждань.

Проте, суд наголошує, що матеріалами справи та жодним доказом не підтверджені моральні страждання позивача, наприклад, висновком експертизи моральної шкоди, консультативними висновками лікарів тощо.

Крім того, позивачем також не зазначено, на яких критеріях розрахунку базується заявлена до відшкодування сума у розмірі 10000,00 гривень.

Зважаючи на вищевикладене, суд доходить висновку про відсутність підстав для задоволення позовної вимоги щодо відшкодування моральної шкоди.

Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у статті 2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.

Відповідно до частини 1 статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно із статтею 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Відповідач, як суб`єкт владних повноважень, довів суду, з посиланням на положення діючого законодавства та доводи, викладені у відзиві, безпідставність заявлених позовних вимог. Таким чином, з огляду на викладене, суд уважає, що позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню з урахуванням наведених висновків суду щодо їх безпідставності.

Розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись ст.ст. 73-77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, -

В И Р І Ш И В :

В задоволенні адміністративного позову, - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення (ухвалу) суду або якщо розгляд справи здійснювався в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Інформація про учасників справи:

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )

Відповідач: Головне управління Національної поліції у Вінницькій області (вул. Театральна, 10, м. Вінниця, код ЄДРПОУ 40108672)

Суддя Крапівницька Н. Л.

підпис

Згідно з оригіналом Суддя

Секретар: