Рішення від 10 вересня 2026 р. у справі №367/2676/25 — Ірпінський міський суд Київської області

Справа № 367/2676/25

Провадження №2/367/789/2026

РІШЕННЯ

Іменем України

11 вересня 2026 року Ірпінський міський суд Київської області у складі:

головуючого судді Третяк Я.М.,

за участю:

секретаря судових засідань – Люліної О.С.,

представників позивача – ОСОБА_1 ,

позивача – ОСОБА_2 ,

представника відповідача – ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Ірпені цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 , третя особа: Служба у справах дітей та сім`ї Бучанської міської ради Київської області, про визнання незаконним утримання дітей в Україні, повернення дітей до постійного місця проживання та зобов`язання матері передати дітей батьку,

ВСТАНОВИВ:

У березні 2025 року позивач ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 , третя особа: Служба у справах дітей та сім`ї Бучанської міської ради Київської області, про визнання незаконним утримання дітей в Україні, повернення дітей до постійного місця проживання та зобов`язання матері передати дітей батьку, в якому просив суд: визнати незаконним утримання відповідачкою ОСОБА_5 в Україні малолітніх дітей ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та негайно відібрати в неї малолітніх дітей ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; повернути малолітніх дітей ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , згідно з рішенням батька ОСОБА_2 до визначеного ним постійного місця проживання у Федеративній Республіці Німеччина за місцем проживання позивача ОСОБА_4 ; зобов`язати відповідачку ОСОБА_5 (мати) негайно передати малолітніх ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 позивачу ОСОБА_2 (батькові) для забезпечення повернення дітей до Федеративної Республіки Німеччина до постійного місця проживання батька; допустити негайне виконання рішення суду.

Позов мотивовано тим, що позивач ОСОБА_2 проживає в Україні з 2008 року та має посвідку на постійне проживання, також має свій приватний будинок за адресою: АДРЕСА_1 . Шлюб з відповідачкою зареєстрований 16.02.2013 Центральним відділом державної реєстрації шлюбів міста Києва. Від шлюбу мають двох дочок: ОСОБА_9 ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , обидві доньки народились поза межами України, старша народилась в Ірані, молодша в Німеччині.

Як зазначає позивач, з початку повномасштабного вторгнення РФ на територію України у лютому 2022 року вони з великою небезпекою виїхали з міста Буча до Німеччини. У Німеччині родина отримала тимчасовий прихисток та мешкали за адресою: АДРЕСА_2 . 05.08.2024 дружина ОСОБА_5 рази із доньками ОСОБА_11 та ОСОБА_12 зникли з постійного місця проживання в Німеччині. Про вказаний факт було повідомлено департамент поліції, прокуратуру міста Геттінген, Німеччина. За чинним на той час телефонним номером ОСОБА_13 відбувалося листування через Вайбер/WhatsApp, останні її розмови велись про повернення в Україну.

Так, позивач вважає, що існує потенційна небезпека для ОСОБА_14 , ОСОБА_11 та ОСОБА_12 , а саме - для їх здоров`я та життя, оскільки відповідач ніколи не працювала та не в змозі фінансово утримувати дітей. Вказує, що йому нічого не відомо про їх фінансове становище та про стан їх здоров`я. Дружина поїхала залишивши всі документи, в тому числі медичні документи дітей.

Згідно з рішенням відомчого сімейного суду міста Геттінгена з суддею Відомчого суду Хазельгофф від 19.09.2024 48F91/24 EASO у справі щодо батьківської опіки над ОСОБА_15 та ОСОБА_16 суд вирішив: за батьком дитини визнається право визначати місце проживання, право на охорону здоров`я та право одноособово подавати заяви з юридичних та адміністративних питань щодо дітей ОСОБА_17 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_18 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , для одноособового здійснення.

Крім того позивач зазначає, що втрата зв`язку з дружиною та дітьми спричинила для нього глибокі моральні страждання, відповідач свідомо порушує права дітей на постійне безпечне місце проживання, соціальні зв`язки та емоційні стосунки. Покликаючись на Конвенцію про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року (Гаазької конвенції), якою передбачено порядок та умови захисту дітей від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування, позивач наголошує, що відповідач незаконного утримує дітей на території України.

Також позивач стверджує, що старша донька почала відвідувати школу у Німеччині, адаптувалась там, у неї з`явилися друзі, дитина, нарешті, почала оговтуватись від перенесеного стресу після початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Не зважаючи на це, мати змусила ОСОБА_11 покинути місто, де вони мешкали, школу, де їй подобалось вчитись, де вона відчувала себе почутою, потрібною та оточеною друзями; позбавила її спілкування з друзями-однокласниками. Про факт адаптації ОСОБА_11 до нових умов проживання в Німеччині свідчать такі обставини: відвідування дитиною школи, різноманітних гуртків, наявність у неї друзів, наявність захоплень, сталих сімейних зв`язків, забезпечення дитини медичним доглядом, зміна мови спілкування. У Німеччині ОСОБА_14 також була проти відвідування Ельсою школи. Молодша донька ОСОБА_12 через свій малий вік поки не розуміє, що відбувається, але для неї також існує небезпека, оскільки вона потребує особливої матеріальної та психологічної турботи, яку мати не тільки за даних умов надати не в змозі, а й взагалі не надавала раніше. Тому, на думку позивача, кожний день такої примусової розлуки із молодшою донькою негативно позначається на їхньому зв`язку із нею та через маленький вік дитини може призвести до того, що вона може взагалі втратити такий зв`язок з батьком. Крім того, різка зміна місця проживання, втрата звичного середовища дитини також може призвести до психологічних травм та погіршення самопочуття дитини.

Наголошує, що мати дітей ОСОБА_14 не має постійного місця проживання, постійного місця роботи та джерел доходу, а тому не може створити умови для проживання, забезпечення, виховання та розвитку дітей.

Ураховуючи рішення Відомчого сімейного суду міста Геттінгена від 19.09.2024 48F91/24 EASO у справі про опіку над дитиною, позивач визначив місце проживання своїх дітей в ФРН за адресою його проживання в Німеччині: Гіттінген, Фридрих-НауМанн-штрассе,99.

Також, у позові стверджується, що відповідно до § 16 3 Гаазької конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей - відповідач незаконно утримує дітей Діану та Ельсу в Україні, порушуючи основне право спільної батьківської опіки, принаймні з 05.08.2024, а наразі й одноособове право позивача на опіку, що значно ускладнює і практично унеможливлює для позивача можливість здійснювати свою опіку над дітьми, і тому через поведінку матері дітей порушуються права батька відповідно до ст. 3 Гаазької конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей.

Посилаючись на наведене, позивач просив позов задовольнити.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, 07.03.2025 зазначену цивільну справу передано в провадження судді Ірпінського міського суду Київської області Третяк Я.М.

Ухвалою суду від 24.03.2025 відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.

09.06.2025 до суду від представника відповідача ОСОБА_5 – адвоката Дудурич І.В. надійшов відзив на позовну заяву, в якому сторона відповідача просить відмовити у задоволенні позовних вимоги в повному обсязі, посилаючись на такі обставини.

16.02.2013 позивач та відповідач уклади шлюб, який був зареєстрований Центральним відділом державної реєстрації шлюбів м. Києва з державним центром розвитку сім`ї, що підтверджується свідоцтвом про шлюб 16.02.2013. ІНФОРМАЦІЯ_1 підчас тимчасового перебування в ОСОБА_19 у подружжя народилася дитина ОСОБА_7 , що підтверджується паспортом дитини. Дитина ОСОБА_7 є громадянкою України, що підтверджується довідкою від 17.03.2016. За час шлюбу, 13.06.2017 подружжя придбали земельну ділянку за адресою АДРЕСА_3 , та в подальшому побудували на ній будинок, який 06.03.2020 був введений в експлуатацію. Місцем постійного проживання позивача, відповідача, та дітей є АДРЕСА_1 , що зокрема підтверджується витягом з реєстру територіальної громади від 03.05.2024, довідкою про реєстрацію місця проживання від 25.08.2020, листом від 09.10.2024 . Дитина ОСОБА_7 є ученицею 5-Г класу Бучанського ліцею № 3 Бучанської міської ради Київської області за сімейною формою навчання, що підтверджується довідкою від 13.11.2024. З огляду на викладене, місцем постійних життєвих інтересів сторін є Україна, зокрема АДРЕСА_1 .

Відповідач стверджує, що в березні 2022 під час військового вторгнення російської федерації в Україну позивач, відповідач та дитина ОСОБА_7 тимчасово виїхали за кордон, зокрема до Німеччини. Підчас тимчасового проживання в Німеччині ІНФОРМАЦІЯ_2 у подружжя народилася дитина ОСОБА_20 , що підтверджується свідоцтвом від 15.03.2023. Дитина ОСОБА_21 є громадянкою України, що підтверджується довідкою від 06.07.2023. Відповідач заявляє, що вона з чоловіком домовилися, що їдуть за кордон тимчасово та на короткий період, проте після переїзду в Німеччину позивач забрав у відповідача документи та документи дитини та заборонив повертатися в Україну. Після переїзду до Німеччини поведінка різко змінилася в гіршу сторону, позивач систематично вчиняв щодо відповідача фізичне, психологічне та економічне насильство, у тому числі, забрав особисті документи відповідача, чим обмежив її свободу пересування та спілкування. Оскільки насильство в сім`ї відбувалося в присутності дітей, це також негативно впливало вливало на них. Відповідач заявляє, що зверталася до органів поліції Німеччини, проте її звернення не принесли результату. Відсутність коштів, документів та страх перед чоловіком тривалий час були перешкодою повернутися в Україну. Як стверджує відповідач, не витримавши такого відношення чоловіка, відповідач разом із дітьми змушена була покинути місце тимчасового проживання в Німеччині, переховуватися в знайомих та у подальшому повернутися в Україну. Оскільки у відповідача було побоювання, що її колишній чоловік ОСОБА_22 може продовжувати вчиняти насильство щодо неї, а також викрасти їх спільних дітей, вона не могла повернутися за своїм постійним місцем проживання АДРЕСА_1 , та змушена переховуватися від нього. З метою забезпечення безпеки дітей відповідач переїхала на проживання у Львівську область.

Також представник відповідача зазначає, що центром життєвих інтересів сторін є Україна з огляду на таке: сторони постійно зареєстровані в Україні, що зокрема підтверджується витягом з реєстру територіальної громади від 03.05.2024, довідкою про реєстрацію місця проживання від 25.08.2020, листом від 09.10.2024; сторонам на праві власності належить нерухоме майно в Україні; відповідач та діти ОСОБА_7 та ОСОБА_8 є громадянами України; у відповідача та дітей ОСОБА_7 та ОСОБА_8 були укладені декларації з сімейними лікарями, спочатку в м. Буча, а на даний момент у м. Львові, що зокрема підтверджується інформацією про укладені декларації від 26.02.2025, 05.03.2025 та від 05.03.2025; у відповідача та дітей є багато родичів у Києві, Київській області, Львові, Львівській області, Волинській області, Закарпатській області, тощо; як до повномасштабного вторгнення так і після цього, сім`я часто відвідувала родичів. Був період, коли сім`я проживала в Львівській обл., що зокрема підтверджується відміткою в посвідці на проживання позивача; дитина ОСОБА_7 є ученицею 5-Г класу Бучанського ліцею № 3 Бучанської міської ради Київської області за сімейною формою навчання, що підтверджується довідкою від 13.11.2024; дитина ОСОБА_7 займається танцями в танцювальній студії « ІНФОРМАЦІЯ_3 », що підтверджується дипломом та фото-доказами; дитина ОСОБА_7 у 2025 році закінчила недільну школу Української біблійної церкви, що підтверджується відзнакою. У той же час, Німеччина ніколи не була бажаним місцем проживання сім`ї. Виїзд до Німеччини був вимушеним кроком у зв`язку із повномасштабним вторгненням рф в Україну.

Окрім того, у поданому відзиві сторона відповідача просить суд взяти до уваги, що в Україні діє принцип преюдиційності рішень, згідно з яким особа, що не брала участі у справі, в якій встановлені певні обставини щодо неї, які вона не визнає, вправі спростувати ці обставини у загальному порядку. Тобто таке рішення не буде мати преиюдиційного значення для особи, яка не брала участі у справі (постанова Великої палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі № 921/730/13-г/3). З огляду на викладене, рішення Відомчого сімейного суду міста Геттінгена від 19.09.2024 не має преюдиційного значення в даній справі. Як заявляє відповідач, вона пробувала звернутися до органів поліції за захистом, що зокрема підтверджується повісткою від 09.04.2024, проте звернення в поліцію не принесли результату. Причинами цьому були, з однієї сторони тому, що відповідач зайнята маленькою дитиною та сім`єю, а позивач більш мобільний та здатний вирішувати проблеми, з іншої сторони у відповідача не було коштів не тільки на адвоката, а і на елементарні речі. Позивач настільки контролював фінансові питання та переміщення відповідача, що вона не тільки не могла найняти адвоката, а і подумати про нього. З огляду на викладене, систематичне вчинення домашнього насильства призвели до того, що відповідач разом із дітьми змушена була покинути місце тимчасового перебування та повернутися додому - в Україну, де в неї є родина, багато друзів та знайомих, які не залишили її в біді.

16.06.2025 до суду від представника позивача – ОСОБА_23 надійшла відповідь на відзив, в якій просила відхилити вимоги відповідача, та визнати їх необґрунтованими. Зокрема, щодо місця постійного проживання зазначила, що родина з моменту реєстрації шлюбу, фактично мешкала на дві країни, проживаючи в ОСОБА_19 довготривалі періоди. Так, родина мешкала в ОСОБА_19 в наведенні нижче періоди часу, а саме: з 19.03.2013 по 15.04.2016 - 3 роки 27 днів; з 17.08.2016 по 15.02.1017 – півроку; з 12.07.2017 по 28.07.2017 - 17 днів; з 05.05.2018 по 07.03.2019 - майже 10 місяців. Саме Німеччина була обрана для проживання, оскільки родина їхала до родичів позивача, які мешкають у Німеччині вже 45 років та могли надати допомогу родині в обставинах, що склались. Так, у Німеччині мешкає рідний дядько позивача із родиною, рідна сестра позивача із родиною. Щодо обставин тимчасового виїзду з України зазначила, що сторони мали намір переїхати до Німеччини та інтегрувати дітей. Щодо обставин повернення в Україну зазначила, що позивач ніколи не заперечував право відповідачки на її повернення до України, свого дозволу на вивезення дітей в Україну позивач відповідачу не надав.

Ухвалою суду від 25.08.2025 клопотання представника позивача ОСОБА_24 , адвоката Калюжної Н.В., про забезпечення позову – задоволено частково. Зобов`язано ОСОБА_5 забезпечити спілкування малолітніх дітей ОСОБА_25 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_18 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з ОСОБА_2 з урахуванням думки дітей шляхом відеозв`язку, телефонного зв`язку, зокрема, з використанням соціальних мереж (Telegram, Viber, WhatsApp) та/або програм Zoom, Skype щоденно з 19 год 00 хв до 20 год 00 хв за українським часом; зобов`язати ОСОБА_5 завчасно (не пізніше ніж за три дні) повідомляти ОСОБА_2 про виїзд малолітніх дітей ОСОБА_25 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та ОСОБА_18 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за межі населеного пункту, в якому вони проживають.

У судовому засіданні позивач та представник позивача позовні вимоги підтримали з підстав, зазначених у позові. Позивач підтвердив суду викладені в позові обставини, зазначив, що до Німеччини їх родина виїхала в березні 2022 року в зв`язку з військовою агресією рф. Згодом відповідач почала наполягати щодо їх повернення до України, але, незважаючи на його пояснення про небезпеку такого повернення, відповідач викрала їх спільних дітей і таємно від нього виїхала з ними до України. Позивач зазначає, що він не надавав відповідачу дозволу на вивезення дітей з території Федеративної Республіки Німеччина на території України. Також зазначив, що ніколи не вчиняв щодо своєї дружини жодного насилля та не переховував її документи. Позивач стверджує, що старша донька в Німеччині дуже швидко адаптувалася, навчалася в школі, відвідувала гуртки, де в неї з`явилися друзі. Старша донька вивчила німецьку мову, вільно спілкувалася фарсі з його рідними. Позивач вважає, що в зв`язку з війною його дітям буде безпечніше та краще разом з ним у Німеччині, де також проживає його сестра з родиною. Також, позивач зазначив, що у Німеччині в нього немає власного житла, наразі він не працює, оскільки навчається, та отримує соціальну допомогу від Німеччини, як особа, яка перебуває під захистом України. При цьому, позивач не заперечував того факту, що після виїзду відповідача з дітьми до України він іноді надсилав поштою подарунки, але матеріального утримання дітей не здійснював, оскільки вважав, що такі його дії сприятимуть подальшому неповерненню дітей до Німеччини. До того ж, позивач не заперечував тієї обставини, що після виїзду відповідача з дітьми з Німеччини він не відвідував їх в Україні. У свою чергу, позивач вважає, що наразі в Україні проживати небезпечно, а його дітям краще буде проживати з ним у Федеративній Республіці Німеччина, де у дітей будуть кращі умови для життя та розвитку.

У судовому засіданні відповідач та її представник позовні вимоги не визнали, просили суд відмовити у задоволенні позову з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву. Відповідач у судовому засіданні зазначала, що до Німеччини їх родина виїхала вимушено для тимчасового проживання внаслідок збройної агресії рф. У зв`язку з цим у Німеччині вони отримали тимчасовий притулок. До того ж, відповідач зазначила, що на території Німеччини вона не могла працювати, оскільки постійно займалася побутом, вихованням старшої доньки та новонародженої доньки у 2023 році. У Німеччині її старша донька навчалася в місцевій школі та продовжувала навчання в ліцеї м. Буча, де здобувала освіту до виїзду з України. У подальшому позивач категорично відмовився повертатися додому в м. Буча, проте і вона, і її старша донька бажали повернутися додому. Відповідач зазначала, що тривалий час не могла отримати документи щодо народження молодшої доньки, оскільки позивач переховував її документи. Також, відповідач зазначила, що у законний спосіб повернулася до України, оформивши заново всі документи після залишення Німеччини. Також, відповідач повідомила, що з 2025 року вона та діти проживають за місцем своєї реєстрації, старша донька відвідує очно школу, гуртки, де у неї також є друзі, має надзвичайно грані результаті у навчанні та соціальному житті. Відповідач стверджує, що її старша донька бажає проживати вдома в Україні, а молодша в силу віку ще не спроможна сформувати свою думку. Також, відповідач зазначила, що не чинить жодних перешкод позивачу в спілкуванні з дітьми, проживає з ними за зареєстрованим місцем проживання, про що позивачу відомо. Позивач систематично спілкується з дітьми у телефонному режимі, але особисто до них не приїжджав. Одразу після виїзду з Німеччини відповідач проживала декілька місяців у Львівській області у родичів, але вона не повідомляла своєї адреси позивачу, оскільки побоювалася, що він відбере в неї дітей. До повернення додому старша донька продовжувала навчання в ліцеї м. Буча за сімейною формою навчання, але з 2025 року донька продовжила навчання на денній формі. До того ж, відповідач повідомила, що позивач зі свого боку не надає дітям жодної матеріальної допомоги, а лише іноді надсилає подарунки.

Окрім того, у присутності психолога суд заслухав думку ОСОБА_26 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Дівчинка суду розповіла, що є ученицею Бучанського ліцею № 3, проживає з мамою та молодшою сестрою. Її батько проживає в Німеччині, з ним вона постійно спілкується телефоном. ОСОБА_11 зазначила, що народилася в ОСОБА_19 , але вона не пам`ятає обставин свого проживання в цій країні, оскільки була дуже маленька. Також, дівчинка розповіла, що після ОСОБА_19 вона разом з батьками проживала в м. Бучі, до тих пір, поки не почалася війна, у зв`язку з чим вона разом з батьками поїхали до Німеччини, де проживала її тітка (сестра батька). Дівчинка зазначила, що в Німеччині їй подобалось, але і за домом вона сумувала. ОСОБА_11 зазначила, що швидко вивчила німецьку мову, до того ж вона володіє фарсі та англійською мовою, а також знає російську, оскільки батько раніше розмовляв з нею також і цією мовою, і фарсі. ОСОБА_11 зазначила, що в німецькій школі вона товаришувала з дітьми, які також переїхали жити до Німеччини. Весь час вона продовжувала навчання в Бучанському ліцеї, а після повернення додому навчається у тому ж ліцеї, але вже очно, оскільки раніше вона була на сімейній формі навчання і з нею завжди займалася мама. Ельса зазначила, що в неї багато друзів в ліцеї і наразі вона бажає жити в Україні.

Представник третьої особи до суду не прибув, заяв по суті позову не подав.

Судом встановлені такі обставини.

Позивач та відповідач є батьками малолітніх ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Дитина, ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою України, що підтверджується наявною в матеріалах справи довідкою №3 від 17.03.2016 про реєстрацію особи громадянином України. Її місце проживання зареєстровано за адресою: АДРЕСА_3 .

Дитина, ОСОБА_20 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є громадянкою України, що підтверджується наявною в матеріалах справи довідкою №474 від 06.07.2023 про реєстрацію особи громадянином України.

Позивач є громадянином Ісламської Республіки Іран та має посвідку на постійне проживання в Україні.

Відповідач є громадянкою України.

До березня 2022 року позивач ОСОБА_2 , відповідач ОСОБА_5 та їх донька ОСОБА_27 проживали в м. Бучі Київської області, де родина мешкала в будинку, право власності на який зареєстровано за відповідачем ОСОБА_28 . Сторони зазначали, що позивач мав в Україні роботу, відповідач займалася вихованням доньки ОСОБА_26 , яка навчалася в школі.

У зв`язку з повномасштабним вторгненням російської федерації на територію України та окупацією м. Бучі, де знаходився дім сторін, у березні 2022 року позивач ОСОБА_2 , відповідач ОСОБА_5 та їх донька ОСОБА_27 вимушено виїхали з території України.

У зв`язку з повномасштабним вторгненням російської федерації на територію України позивач ОСОБА_2 , відповідач ОСОБА_5 та їх донька ОСОБА_27 з 08.03.2022 отримали дозвіл на проживання в Федеративній Республіці Німеччина.

Молодша донька ОСОБА_20 народилася ІНФОРМАЦІЯ_2 і 05.05.2023 їй було видано тимчасовий дозвіл на перебування без паспорту на території Федеративної Республіки Німеччина до 14.06.2024.

Згідно довідки з місця проживання згідно параграфу 8 абз. 2 Федерального закону про реєстрацію від 10.05.2023, яка була видана у місті Геттінген (Федеративна Республіка Німеччина) відділом правопорядку Спеціальної служби по справам громадян та РАЦСу, ОСОБА_2 та діти ОСОБА_27 і Діана, у Федеративній Республіці Німеччина проживали за адресою: 37081, Геттінген, Фрідріх-Науманн-штр. 99. Датою поселення зазначено 04.04.2022.

Сторонами не оспорювалася та обставина, що відповідач ОСОБА_5 також проживала в Німеччині за вказаною адресою.

З 20.04.2022 старша донька сторін ОСОБА_27 навчалася в ОСОБА_29 в Федеративній Республіці Німеччина. Згідно заяви уповноваженої особи Егельсберг дитина ОСОБА_27 дуже швидко інтегрувалася в класну спільноту і, не зважаючи на те, що вона розпочала навчання наприкінці весни 2022 року, взимку 2022-2023 року дитина змогла брати участь у звичайних уроках без додаткових уроків німецької мови.

При цьому сторонами не оспорювалася та обставина, що дитина станом на 13.11.2024 продовжувала навчання в Бучанському ліцеї № 3 Бучанської міської ради Київської області, в якому дівчинка навчалася з 23.11.2020.

Також, судом встановлено, що відповідач ОСОБА_5 зверталася до Управління поліції Геттінген у зв`язку з домашнім насильством, яке відбувалося в період з 01.01.2024 до 02.04.2024. Зазначене провадження проти позивача ОСОБА_4 було припинено, про що свідчить лист прокуратури Геттінген від 31.05.2024. При цьому, сторона позивача не оспорювала тієї обставини, що таке розслідування було припинено саме за заявою відповідача ОСОБА_30 .

У серпні 2024 року відповідач разом з дітьми виїхала з Федеративної Республіки Німеччина та повернулася до України. Наразі відповідач та діти проживають за зареєстрованим місцем проживання в м. Бучі Київської області.

Старша дитина ОСОБА_27 продовжує навчання в Бучанському ліцеї № 3 Бучанської міської ради Київської області, навчальний процес 2025-2026 дівчинка опановує в очному режимі. Окрім того, ОСОБА_27 після повернення до м. Буча відвідує театральний гурток.

З 25.02.2025 відповідач уклала декларації з лікарем з метою отримання медичних послуг дітьми ОСОБА_31 та ОСОБА_32 .

Також, судом встановлено, що 06.08.2024 позивач ОСОБА_2 звернувся до Оперативно-патрульної служби Інспекції поліції Геттінген з заявою про злочин у зв`язку з підозрою відповідача ОСОБА_5 у викраденні дітей.

Рішенням Відомчого суду – сімейного суду Геттінген від 19.09.2024 за ОСОБА_33 визнано право визначати місце проживання, право на охорону здоров`я та право одноосібно подавати заяви з юридичних та адміністративних питань щодо дітей ОСОБА_25 та ОСОБА_18 для одноосібного здійснення.

28.10.2024 ОСОБА_2 звернувся до Міністерства юстиції України зі звернення щодо сприяння йому у поверненні дітей з України у Федеративну Республіку Німеччина, на що 06.11.2024 йому було повідомлено про відсутність підстав вважати переміщення дітей в Україну протиправним у розумінні статті 3 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10.07.2006 № 952, оскільки заявником не було додано документів, які підтверджують, що державою постійного місця проживання ОСОБА_25 є Федеративна Республіка Німеччина, або виїзд з території України відбувся з наміром змінити державу постійного проживання дитини.

Згідно листа Центрального міжрайонного управління Міністерства юстиції України від 22.01.2025 № 32-м-ін-ц/25 на виконання доручення Міністерства юстиції України від 14.01.2025 про забезпечення поверненню дітей до Федеративної Республіки Німеччина відповідно до Порядку виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 10.07.2006 № 952, відповідача ОСОБА_5 запрошено для надання відповідних пояснень щодо її намірів відносно повернення малолітніх дітей до Федеративної Республіки Німеччина. У цьому запрошенні відповідачу, серед іншого, було роз`яснено, що питання встановлення опіки над дітьми і визначення їх місця проживання вирішуються відповідно до законодавства держави постійного місця проживання дітей судом держави постійного місця проживання.

Міністерство юстиції України листом від 11.02.2025 повідомила позивача ОСОБА_4 про те, що ОСОБА_5 відмовилася добровільно повертати дітей до Федеративної Республіки Німеччина, а тому йому роз`яснено його право порушити процес повернення дітей у судовому порядку.

Суд, вислухавши пояснення учасників судового розгляду, вивчивши матеріали справи, оцінивши всі зібрані у справі докази кожен окремо та в їх сукупності, повно, об`єктивно та всебічно встановивши обставини справи, приходить до такого висновку.

Спірні правовідносини виникли у зв`язку з пред`явленням батьком малолітніх дітей вимоги про їхнє повернення до Федеративної Республіки Німеччини згідно з правилами Гаазької конвенції 1980 року.

Правовідносини щодо повернення дітей, які незаконно утримуються в державі, відмінній від держави їх постійного проживання, порядок та умови захисту дітей від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування урегульовані положеннями Гаазької конвенції 1980 року, до якої Україна приєдналася згідно із Законом України від 11 січня 2006 року № 3303-IV «Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей».

Гаазька конвенція 1980 року захищає дітей від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування на території іншої держави та спрямована на забезпечення невідкладного повернення дітей до держави їхнього постійного проживання.

Відповідно до частини першої статті 3 Гаазької конвенції 1980 року переміщення або утримання дитини розглядаються як незаконні, якщо:

a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримання; та

b) у момент переміщення або утримання ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримання.

За змістом частини другої статті 3 Гаазької конвенції 1980 року права піклування, про які йдеться у пункті «а», можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави.

Отже, виходячи зі змісту Гаазької конвенції 1980 року, для прийняття рішення про повернення дитини потрібно встановити:

по-перше, що дитина постійно мешкала в договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (пункт «а» частини першої статті 3 цієї Конвенції);

по-друге, що переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції);

по-третє, що заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції).

Місце постійного проживання дитини є визначальним при відновленні статус-кво, оскільки незаконне переміщення чи утримання дитини одним із батьків, наділеним правами спільного піклування, порушує інтереси та права дитини, а також права іншого з батьків на піклування про дитину, без згоди якого/якої відбулася зміна місця проживання дитини.

Згідно з частиною першою статті 12 Гаазької конвенції 1980 року визначено, що якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримання, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.

У частині другій статті 12, частинах першій, другій статті 13 та статтею 20 Гаазької конвенції 1980 року визначений вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити у поверненні дитини до місця постійного її проживання.

Обов`язок доведення існування підстав для відмови у поверненні дитини зазначена Конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини (особу, яка заперечує проти повернення дитини).

За змістом частини другої статті 12 Гаазької конвенції 1980 року судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після сплину річного терміну, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.

На доведення того, що дитина прижилася у своєму новому середовищі, можуть наводитися такі факти: дитина відвідує дошкільний навчальний заклад - садок, різноманітні гуртки; за дитиною здійснюється медичний догляд; у дитини є свої друзі, захоплення; дитина має сталі сімейні зв`язки; відбулася зміна мови спілкування та інші факти, які підтверджують, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини тощо.

У поверненні дитини відповідно до положень статті 12 Гаазької конвенції 1980 року може бути відмовлено, якщо воно не допускається основними принципами запитуваної держави (тобто в якій дитина фактично перебуває) в галузі захисту прав людини й основних свобод, про що йдеться у статті 20 цієї Конвенції.

Статтею 13 Гаазької конвенції 1980 року передбачено, що судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов`язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що:

а) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримання, або дали згоду на переміщення або утримання, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримання;

b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.

Зазначені факти підлягають оцінці у сукупності з дотриманням якнайкращих інтересів дитини як на теперішній час, так і в майбутньому, оцінкою думки дитини, якщо вона досягла відповідного віку й рівня зрілості, оцінки сімейної ситуації загалом, проведення збалансованого та розумного зважування інтересів учасників справи тощо.

У статті 50 Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей (далі - Гаазька конвенція 1996 року), до якої Україна приєдналася згідно із Законом України від 14 вересня 2006 року № 136-V «Про приєднання України до Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей», зазначено, що ця Конвенція не впливає на застосування Гаазької конвенції 1980 року у відносинах між сторонами обох Конвенцій. Однак ніщо не перешкоджає застосуванню положень цієї Конвенції для цілей повернення дитини, яка була протиправно переміщена або утримувалася, чи для надання права на спілкування.

Отже, наведене правило передбачає можливість паралельного застосування обох Гаазьких конвенцій для цілей повернення дитини, яка була протиправно переміщена або утримувалася.

Гаазька конвенція 1996 року не замінює і не вносить змін у механізм, встановлений Гаазькою конвенцією 1980 року для дій у ситуаціях міжнародного викрадення дітей. Навпаки, Гаазька конвенція 1996 року доповнює та посилює Гаазьку конвенцію 1980 року стосовно деяких аспектів. Це означає, що низка її положень можуть бути використані як доповнення до Гаазької конвенції 1980 року, коли остання застосовується до конкретної справи.

Правила стосовно юрисдикції, які містяться у главі ІІ Гаазької конвенції 1996 року, створюють загальний підхід до юрисдикції, що забезпечує визначеність для сторін і може таким чином сприяти запобіганню спроб пошуку «зручного» суду через міжнародне викрадення дітей.

Гаазька конвенція 1980 року продовжує застосовуватися до відносин між договірними державами Гаазької конвенції 1996 року, які є також учасниками Гаазької конвенції 1980 року.

Гаазька конвенція 1996 року доповнює і посилює Гаазьку конвенцію 1980 року, встановлюючи чіткі межі для здійснення юрисдикції, у тому числі у виключних випадках, коли у поверненні дитини відмолено або повернення не запитано. Гаазька конвенція 1996 року укріплює Гаазьку конвенцію 1980 року, підкреслюючи первинну роль органів влади Договірної держави постійного місця проживання дитини у прийняття рішень про заходи, які можуть бути необхідні для довгострокового захисту дитини.

Такий підхід у розумінні співвідношення цих Конвенцій підтримується положеннями «м`якого права» (пункти 13.1, 13.2, 13.5, 13.6 Практичного посібника застосування Гаазької конвенції 1996 року Постійного бюро Гаазької конференції з міжнародного приватного права, 2014 рік), а також офіційним тлумаченням, наданим Постійним бюро Гаазької конференції.

За правилами Гаазької конвенції 1996 року у випадку викрадення держава, в якій дитина зазвичай проживала безпосередньо перед переміщенням або утримуванням, зберігає юрисдикцію відповідно до статті 5, за умови дотримання певних умов відповідно до статті 7 цієї Конвенції. Стаття 7 Гаазької конвенції 1996 року встановлює форму збереження юрисдикції держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення чи утримування. Правила статті 6 Гаазької конвенції 1996 року застосовуються у випадках, коли неможливо встановити постійне місце проживання дитини.

Визначення, яке із правил підвідомчості спору підлягає застосуванню, залежить від встановлених фактичних обставин, зокрема, місця постійного проживання дитини, його зміни чи ненабуття такого місця дитиною.

Відповідно до статті 5 Гаазької конвенції 1996 року судові або адміністративні органи Договірної Держави звичайного місця проживання дитини мають юрисдикцію вживати заходів, спрямованих на захист особи чи майна дитини.

З урахуванням статті 7 зазначеної Конвенції у разі зміни звичайного місця проживання дитини на іншу Договірну Державу, юрисдикцію мають органи держави нового звичайного місця проживання.

Стаття 5 Гаазької конвенції 1996 року містить загальне правило стосовно юрисдикції, яке полягає в тому, що заходи захисту дітей мають бути вжиті судовими або адміністративними органами держави місця постійного проживання дитини.

Поняття «місце постійного проживання» не визначене цією Конвенцією, оскільки таке місце проживання дитини має визначатися Договірними Державами в кожному конкретному випадку на підставі фактичних обставин.

Звичайне місце проживання підтверджується: відвідуванням дошкільного навчального закладу - садка, школи, різноманітних гуртків; за результатами встановлення таких обставин: за дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв`язки та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо.

Звичайне місце проживання відповідає місцю, яке відображає певний ступінь інтеграції дитини в соціальне і сімейне середовище. З цією метою, зокрема, повинні братися до уваги тривалість, регулярність, умови і причини перебування на території держави-члена і переїзду сім`ї в цю державу, громадянство дитини, місце і умови відвідування школи, мовні знання, а також сімейні та соціальні відносини дитини в цій державі.

Враховуючи вказані норми міжнародного і цивільного права, а також те, що на момент пред`явлення позову, малолітні діти сторін: ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , проживають на території України разом із матір`ю, що свідчить про те, що Україна є звичайним місцем її проживання в розумінні частини першої статті 5 Гаазької конвенції 1996 року, спір між сторонами підлягає під юрисдикцію суддів України.

При вирішенні цієї категорії справ необхідно керуватися дотриманням найкращих інтересів дитини, перевірити сімейну ситуацію і врахувати ряд факторів, зокрема, емоційного, психологічного, матеріального і медичного характеру, та надати розумну оцінку інтересам кожного із батьків та інтересам дитини, які мають найважливіше значення, що узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 18 червня 2014 року у справі № 6-58цс14.

Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ (далі - Конвенція про права дитини 1989 року), держави-учасниці докладають усіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини 1989 року визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється найкращому забезпеченню інтересів дитини.

Частиною першою статті 9 Конвенції про права дитини 1989 року передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв`язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонічний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя.

Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень ЄСПЛ, у тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція 1950 року).

Відповідно до статті 8 цієї Конвенції 1950 року кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Ця стаття охоплює, зокрема, втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання.

Так, рішенням від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13) у справі «М.С. проти України» ЄСПЛ, установивши порушення статті 8 Конвенції 1950 року, консолідував ті підходи і принципи, що вже публікувались у попередніх його рішеннях, які зводяться до визначення насамперед найкращих інтересів дитини, а не батьків, що потребує детального вивчення ситуації, урахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, дотримання справедливої процедури у вирішенні спірного питання для всіх сторін.

У § 54 рішення ЄСПЛ від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) «Хант проти України» зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.

На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків.

При цьому, при вирішенні питань, які стосуються її життя, дитині, здатній сформулювати власні погляди, має бути забезпечено право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що її стосуються, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.

Положення про рівність прав та обов`язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини.

Стосовно питання про співвідношення між Конвенцією про права дитини 1989 року Гаазькою Конвенцією 1980 року ЄСПЛ уже зазначав, що у сфері міжнародного викрадення дітей зобов`язання, які накладаються статтею 8 на Договірні держави, повинні тлумачитися у світлі вимог Гаазької конвенції 1980 року (справа «Ignaccolo-Zenide», § 95; «Iglesias Gil та A.U.I. проти Іспанії», № 56673/00, § 51; та «Maumousseau та Washington», § 60) і вимог Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (справи «Maire», § 72; «Maumousseau та Washington», і «Neulinger та Shuruk», § 132), а також відповідних норм і принципів міжнародного права, застосовних у відносинах між Договірними державами (справа «Demir та Baykara проти Туреччини», № 34503/97, § 67).

Цей підхід включає в себе комбіноване і гармонійне застосування міжнародних документів, зокрема, Конвенції про права дитини 1989 року та Гаазької Конвенції 1980 року, беручи до уваги їх мету і наслідки для захисту прав дітей та батьків.

Вирішальним питанням є те, чи було забезпечено в межах свободи розсуду, що надається державам у таких питаннях, справедливий баланс, який повинен існувати між конкуруючими інтересами, що стоять на кону: інтереси дитини, батьків та громадського порядку (справа «Maumousseau та Washington», § 62), беручи при цьому до уваги те, що найкращі інтереси дитини повинні отримати першочергову увагу і що цілі попередження та негайного повернення відповідають певній концепції «найкращих інтересів дитини». Принцип додержання найкращих інтересів дитини також закладений і в Гаазькій конвенції 1980 року. Неповернення дитини до країни проживання іноді може бути виправдане в силу об`єктивних причин, які відповідають інтересам дитини, на які вказують передбачені у цій Конвенції виключення, зокрема, у випадку серйозного ризику того, що повернення дитини завдасть їй фізичної чи психічної шкоди.

Задля досягнення означеної вище легітимної мети та найкращого задоволення інтересів дитини за існування встановленого судом на підставі належних, допустимих і достатніх доказів серйозного ризику того, що повернення дитини поставить її під загрозу заподіяння шкоди психіці, відмова у позові є виправданою.

Зазначене узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 13 квітня 2021 року у справі № 2-4237/12 (провадження № 14-21звц21) про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2018 року у зв`язку із встановленням ЄСПЛ у рішенні у справі «Сатановська та Роджерс проти України» (Satanovska and Rodgers v. Ukraine, заява № 12354/19) порушення Україною міжнародних зобов`язань за статтею 8 Конвенції 1950 року при вирішенні судом справи.

У рішенні ЄСПЛ від 26 листопада2013 року (заява № 27853/09) у справі

«Х проти Латвії», зазначено, що гармонійне тлумачення Європейської конвенції та Гаазької конвенції 1980 року може бути досягнуте за умови дотримання наступних двох умов. По-перше, запитуваний суд повинен по-справжньому брати до уваги фактори, які можуть становити виключення до негайного повернення дитини в застосування статей 12, 13 і 20 зазначеної конвенції, особливо якщо вони згадуються однією із сторін судового провадження. Такий суд потім повинен ухвалити рішення, яке є достатньо аргументованим з цього питання, з тим щоб суд мав змогу перевірити, що ці питання були належним чином розглянуті. По-друге, ці фактори повинні бути оцінені у світлі статті 8 Конвенції 1950 року (справа «Neulinger та Shuruk», § 133) (§ 106).

Суд враховує, що спірні правовідносини необхідно вирішувати виходячи із найкращих інтересів малолітніх дітей.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Приймаючи рішення у справі суд ураховує, що відповідач та її малолітні діти є громадянами України.

Місце проживання відповідача у справі зареєстроване у встановленому законом порядку в м. Бучі Київської області.

Малолітня дитина ОСОБА_27 має зареєстроване місце проживання разом з матір`ю.

Із матеріалів справи вбачається, що позивач не є громадянином ні України, ні Федеративної Республіки Німеччина, до якої просить повернути дітей.

Як вбачається з копій Свідоцтв про народження, малолітня ОСОБА_27 народилася в Ісламській Республіці Іран і є громадянкою України. Сторони не заперечували того факту, що Ельса в Ісламській Республіці Іран проживала трохи більше двох років (у відповіді на відзив на позовну заяву зазначено, що подружжя виїхало з ОСОБА_19 ІНФОРМАЦІЯ_5 ), тому в силу віку ОСОБА_11 не пам`ятає того часу.

Після 15.04.2016 сторони разом з донькою оселилися в Україні, де згодом було побудовано будинок у м. Буча Київської області, де родина мешкала до березня 2022 року.

Відтак, полишаючи Україну у зв`язку зі збройною агресією рф, ОСОБА_27 очевидно вважала країною свого постійного проживання саме Україну.

Молодша донька сторін ОСОБА_20 була народжена у Федеративній Республіці Німеччина 15.03.2023 та є громадянкою України. Німеччину вона залишила з матір`ю у серпні 2024 року, коли їй не було ще і двох років.

Судом встановлено і це підтверджено сторонами та їх старшою донькою, що з України вони виїхали у зв`язку з воєнною агресією на початку повномасштабного вторгнення.

Як вбачається із посвідок на проживання, наявних у матеріалах справи, міграційне положення сторін та їх дітей передбачало тимчасовий захист на території Федеративної Республіки Німеччина, яке передбачало певний строк та мало продовжуватися залежно від необхідності такого захисту з огляду на ситуацію на території України.

При цьому, в матеріалах справи відсутнє підтвердження того, що молодша донька сторін ОСОБА_20 також отримала такий захист як і її старша сестра, оскільки позивачем було надано документ, який лише підтверджував право його доньки на її тимчасове перебування на території Федеративної Республіки Німеччина.

За таких обставин, суд дійшов переконливого висновку, що Федеративна Республіка Німеччина не є країною постійного проживання дітей.

Окрім того, у справі відсутні докази тому, що відповідач та її діти незаконно перетнули кордон при поверненні в Україну в 2024 році.

До того ж, суд приходить до висновку, що переміщення дітей в Україну не було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством Федеративної Республіки Німеччина, оскільки на момент переміщення сторони таку опіку здійснювали спільно.

Рішення відомчого суду ОСОБА_34 фактично було прийнято під час знаходження дітей в Україні, при його ухваленні не було враховано думки старшої доньки та відповідача, до того ж на момент його прийняття Федеративна Республіка Німеччина не була країною постійного проживання ОСОБА_26 та ОСОБА_35 у розумінні Конвенції.

З точки зору соціалізації та адаптації ОСОБА_11 , як дитина з високими здібностями, яка фактично у своєму віці вже опанувала чотири мови, дуже швидко адаптується в новому середовищі, про що свідчить і документи, надані зі школи, яку вона відвідувала в Німеччині, оскільки трохи більше, ніж за півроку вона вільно могла відвідувати уроки, які викладалися німецькою мовою. Натомість, швидке опанування нової мови не стало на заваді продовжувати вільно спілкуватися українською мовою, якою вона навчалася до переміщення у Федеративну Республіку Німеччина.

Молодша донька сторін ОСОБА_20 , перебуваючи в Федеративній Республіці Німеччина, німецькою мовою розмовляти не могла в силу свого віку, а тому, у разі повернення її назад до Федеративної Республіки ОСОБА_36 потрапить у некомфортне для неї середовище з урахуванням мовного бар`єру, при відвідуванні дитячого садка вона не зможе вибудовувати соціальні зв`язки з німецькомовними дітьми.

У свою чергу, у справі відсутні докази тому, що позивач брав особливу участь у житті молодшої доньки ОСОБА_12 .

Доказів того, що відповідач неналежно піклувалася про дітей також позивачем надано не було.

При цьому, суд не приймає як доказ письмові опитування інших осіб, які були надані як позивачем, так і відповідачем, оскільки за своєю суттю таке опитування є своєрідними показаннями свідків, які суд вправі прийняти як допустимий доказ лишу у випадку безпосереднього сприйняття таких показань.

Окрім того, суд зазначає, що позивач, намагаючись довести те, що ним завжди здійснювалося належне піклування про дітей, і надав позитивні характеристики зі школи (і це стосується лише старшої доньки), проте суд вважає цього не достатнім, оскільки сам позивач прибув на територію Федеративної Республіки Німеччина як особа, яка постійно проживала на території України, потребувала захисту від збройної агресії рф та якій надано право тимчасово проживати у цій державі, на території Німеччини у позивача власного житла не має, у Федеративній Республіці Німеччина позивач навчається та не має роботи, докази отримання ним легального доходу у матеріалах справи відсутні.

До того ж, з серпня 2024 року позивачем не здійснюється матеріальне забезпечення дітей (після переміщення дітей до України).

Тому, на переконання суду всі ці обставини самі по собі не є ознакою здійснення ним ефективного піклування про дітей.

Наведене свідчить, що за встановлених та описаних вище умов, повернення дітей до Федеративної Республіки Німеччина не може відповідати їх інтересам, насамперед з огляду на їх вік та соціальні інтереси, адже за наведених обставин наявний ризик потрапляння дітей у несприятливу для них обстановку. Натомість задоволення заяви про повернення дітей матиме наслідком їх вилучення із сприятливого середовища, в якому вони розвиваються та адаптувалися, що не сприятиме стабільності їх соціального життя.

У постанові Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 757/51046/17-ц вказано, що під найкращими інтересами дитини варто розуміти можливість збереження зв`язків з сім`єю, якщо не буде встановлено небажаність таких зв`язків, і можливість розвитку в здоровому середовищі. Суд повинен детально перевірити сімейну ситуацію і врахувати ряд факторів, зокрема, емоційного, психологічного, матеріального і медичного характеру, та надати розумну оцінку інтересам кожного із батьків та інтересам дитини, які мають найважливіше значення.

Стосовно посилань позивача на порушення його прав як батька малолітніх дітей, суд зазначає, що рішення у справі про повернення дітей до держави її постійного проживання повинно забезпечувати не тільки права одного з батьків, а й відповідати інтересам дітей. І втручання у право позивача, гарантоване статтею 8 ЄКПЛ, у даному випадку переслідує легітимну мету, а саме захист прав і свобод дітей в контексті прийняття рішення у якнайкращих інтересах цих дітей.

Відповідно до принципу 6 Декларації прав дитини, проголошеною Генеральною Асамблеєю Організації Об`єднаних Націй від 20.11.1959 року, малолітню дитину не слід, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, розлучати зі своєю матір`ю.

У цьому аспекті суд зауважує, що жодної виключної обставини, які б свідчили про необхідність розлучити дітей з матір`ю під час розгляду цієї справи судом не встановлено. У свою чергу, молодша донька сторін ніколи не розлучалася з матір`ю, а тому, з огляду на її надто малий вік, наслідки її відібрання від матері будуть для дитини кричущо травматичними. Суд також переконаний, що негативні наслідки матимуть місце в тому числі і при розлучення старшої доньки з матір`ю, яка окрім звичайного піклування донькою додатково опікувалася навчанням ОСОБА_11 в Бучанському ліцеї № 3 під час здобуття дівчинкою освіти за сімейною формою навчання.

Суд зазначає, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання. Похідний характер означає відсутність пріоритету інтересів батьків над інтересами дитини та переважність права захисту прав дитини, а тому у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин кожної конкретної справи, а вже тільки потім - права батьків. Такий висновок зроблений Верховним Судом у постанові від 23 грудня 2020 року у справі № 712/11527/17.

За змістом статей 150, 155 Сімейного кодексу України, здійснюючи свої права та виконуючи обов`язки, батьки повинні передусім дбати про інтереси дитини, батьківські права не можуть здійснюватись усупереч інтересам дитини.

Крім того, Європейський суд з прав людини зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага та, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (HUNT v. UKRAINE, № 31111/04, § 54, ЄСПЛ, від 07 грудня 2006 року). При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, в якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).

У постанові від 27.02.2019 року у справі №752/24280/17 Верховного Суд наголосив, що недоведеність того, що певна держава була місцем постійного проживання дитини на момент її переміщення є підставою для відмови у її поверненні на підставі Гаазької конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей.

Окрім того, суд зауважує, що рішення, ухвалені судами іноземних держав, у тому числі й судові акти, винесені судами Федеративної Республіки Німеччина щодо окремих юридичних питань, у даному випадку можуть розглядатися українським судом як письмові докази у межах конкретної справи. Адже німецькими судами ніколи не розглядався спір щодо повернення дитини з України, так само як не розглядалося питання визначення держави як постійного місця проживання малолітніх дітей сторін. Справа розглянута Відомчим судом Геттінген не стосувалася юрисдикційно та предметно ідентичного спору, що розглядається нині українським судом.

Зазначені обставини є істотними, оскільки свідчать про відсутність будь-якої преюдиційності чи змагального рішення німецького суду, яке могло б впливати на висновки суду в Україні. У Федеративній Республіці Німеччина не було розглянуто по суті питання повернення дітей після їх виїзду до України, не оцінювався актуальний стан дітей в українському середовищі, їх інтереси, соціальна адаптація, мовне середовище, зв`язок з батьками чи інші релевантні чинники.

Таким чином, рішення Відомчого суду Геттінген у дному випадку не може бути визнане таким, що вирішує спір у справі, яка наразі розглядається.

Вирішуючи даний спір, у контексті винятків, передбачених Гаазькою конвенцією, досліджені судом у цій справі належні та допустимі докази є достатніми для підтвердження заперечень відповідачки проти повернення дітей до Федеративної Республіки Німеччина.

Право батьків і дітей бути поряд один із одним становить основоположну складову сімейного життя, а заходи національних органів, що можуть перешкодити цьому, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 ЄКПЛ. Таке втручання є порушенням зазначеного положення, якщо воно здійснюється не згідно із законом, не відповідає легітимним цілям, переліченим у пункті 2 цієї статті, та не може вважатися необхідним у демократичному суспільстві.

Відмова у задоволенні позову у цій справі становить втручання у гарантоване статтею 8 ЄКПЛ право позивача, але з огляду на викладене вище немає жодних підстав виснувати про порушення такого права у світлі пункту 2 статті 8 ЄСПЛ.

Однак відмова у задоволенні позову ґрунтується на приписах Гаазької конвенції, що визначає низку випадків, за яких національні органи можуть відмовити у поверненні дитини. Отже, за пунктом 2 статті 8 ЄКПЛ втручання у право позивача є таким, що встановлене законом, а останній характеризувався належною якістю і дозволяв позивачеві прогнозувати можливість відмови у поверненні дітей, зокрема через те, що Федеративна Республіка Німеччина не є країною постійного проживання дітей та існування серйозного ризику заподіяння шкоди інтересам дітей у разі їх повернення.

В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (частина перша статті 3 Конвенції про права дитини, яку Верховна Рада України ратифікувала 27 лютого 1991 року).

Держави-учасниці забезпечують те, щоби дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини (частина перша статті 9 вказаної Конвенції).

Принцип додержання найкращих інтересів дитини також закладений і в Гаазькій конвенції. Неповернення дитини до країни проживання іноді може бути виправдане в силу об`єктивних причин, які відповідають інтересам дитини, на які вказують передбачені у цій конвенції виключення, зокрема у випадку серйозного ризику того, що повернення дитини завдасть їй фізичної чи психічної шкоди.

Задля досягнення означеної вище легітимної мети та найкращого задоволення інтересів дітей за існування встановлених судом на підставі належних, допустимих і достатніх доказів обставин справи, а саме те, що переміщення ОСОБА_26 та ОСОБА_35 в Україну було законним, Федеративна Республіка Німеччина не була країною постійного проживання дітей, позивач за відсутності цьому перешкод з серпня 2024 року фактично не здійснював права піклування про дітей, існує серйозний ризик того, що повернення поставить дітей під загрозу заподіяння психічної шкоди, або іншим шляхом створить для дітей нетерпиму обстановку, а також те що діти прижилася у своєму новому середовищі, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні позову.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. ст.ст. 2, 4, 5, 12, 13, 76-81, 89, 141, 258, 259, 263-265, 268, 273, 353, 354 ЦПК України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, Конвенцією про права дитини, Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, суд

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_5 , третя особа: Служба у справах дітей та сім`ї Бучанської міської ради Київської області, про визнання незаконним утримання дітей в Україні, повернення дітей до постійного місця проживання та зобов`язання матері передати дітей батьку - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги на рішення суду до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя Я.М. Третяк