Рішення від 09 вересня 2026 р. у справі №212/4140/26 — Покровський районний суд міста Кривого Рогу

Справа № 212/4140/26

2/212/4157/26

З А О Ч Н Е Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 вересня 2026 року м. Кривий Ріг

Покровський районний суд міста Кривого Рогу у складі: головуючого - судді Феняка О.Р., секретаря судового засідання Луценко А.С., позивача ОСОБА_1 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Кривий Ріг, цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,

ВСТАНОВИВ:

24 березня 2026 року на адресу Покровського районного суду м. Кривого Рогу надійшли матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

В обґрунтування позову зазначено, що позивач є власником майна за адресою квартира АДРЕСА_1 . У зазначеній квартирі АДРЕСА_2 також зареєстрована ОСОБА_2 , яка є його колишньою дружиною. Відповідач на постійний основі за адресою: АДРЕСА_3 не проживає, і не має наміру підтримувати з позивачем стосунки, фактично самоусунулася від будь-яких обов`язків, які поширюються на неї як зареєстровану особу. Наявність реєстрації Відповідача створює позивачу перешкоди у здійсненні права користування і розпорядження своїм майном. Відповідно до Акту дистанційного обстеження Комісії з обстеження об`єктів нерухомого майна, зруйнованих/пошкоджених внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України №77 від 18.08.2025 р. житловий будинок за адресою: АДРЕСА_4 — зруйновано (непридатний для відновлення та використання за цільовим призначенням, повністю втрата своєї економічної цінності, наявність зруйнованих несучих та огороджувальних конструкцій ступінь та характер яких свідчить про небезпеку аварійного обвалення об`єкта). Позивач вважає, що є всі підстави для зняття з реєстраційного обліку ОСОБА_2 за адресою АДРЕСА_3 .

Ухвалою суду від 30.03.2026 року відкрито провадження у справі та призначено до розгляду в порядку загального позовного провадження.

Ухвалою суду від 11.06.2026 справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою суду від 09.07.2026 визнано явку позивача ОСОБА_1 обов`язковою.

Позивач в судовому засіданні просив задовольнити позовні вимоги.

Відповідачка ОСОБА_2 про час та місце розгляду справи повідомлялася належним чином, шляхом розміщення оголошення про виклик на сторінці Покровського районного суду міста Кривого Рогу офіційного веб-порталу «Судова влада України», однак до суду не з`явилася, у запропонований судом строк відзиву на позовну заяву не надала. Заяв про відкладення розгляду справи та/або про розгляд справи за її відсутності на адресу суду не надходило, про причини неявки суду не повідомила.

Згідно з ч.1 ст.174 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом, що є правом учасників справи.

Відповідно до ч.8 ст.178 ЦПК України, у разі ненадання учасником розгляду заяви по суті справи у встановлений судом або законом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Статтею 280 ЦПК України передбачено, що суд може ухвалити заочне рішення у справі на підставі наявних у ній доказів за одночасного існування таких умов: 1) відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; 2) відповідач не з`явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; 3) відповідач не подав відзив; 4) позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

Враховуючи повторну неявку відповідача в судове засідання, відсутність відзиву на позовну заяву, а також відсутність заперечень позивача щодо ухвалення заочного рішення, суд вирішив проводити заочний розгляд справи на підставі наявних у ній доказів.

Згідно з ч.5 ст.268 ЦПК України, датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі факти, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.

Судом встановлено, що відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав ОСОБА_1 є власником майна за адресою АДРЕСА_3 , на підставі договору куплі-продажу, серія та номер 605 від 10.04.2002.

06 березня 1998 року ОСОБА_1 було видано свідоцтво про розірвання шлюбу з ОСОБА_2 .

Відповідно до відповіді з Єдиного Державного демографічного реєстру ОСОБА_2 не було знайдено.

Відповідна до рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Александрук Г.В. заяву залишено без руху. В рішенні зазначено, що за результатом перевірки відомостей в Державному реєстрі актів цивільного стану громадян щодо перебування ОСОБА_1 , останній перебуває у шлюбі з 26.04.1986 року із ОСОБА_2 . Державний реєстратор прийшов до висновку,що квартира АДРЕСА_1 була набута ОСОБА_1 в період шлюбу, тобто квартира є спільною сумісною власністю подружжя, а відповідно для відновлення розгляду заяви державному реєстратору необхідно подати оригінал заяви співвласника майна – ОСОБА_2 . На підставі вказаного заяву ОСОБА_1 залишено без руху до усунення вищевказаних обставин. Інформація про оскарження вказаного рішення позивачем суду не надана.

Відповідно до Акту дистанційного обстеження Комісії з обстеження об`єктів нерухомого майна, зруйнованих/пошкоджених внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України №77 від 18.08.2025 р. житловий будинок за адресою: АДРЕСА_4 — зруйновано (непридатний для відновлення та використання за цільовим призначенням, повністю втрата своєї економічної цінності, наявність зруйнованих несучих та огороджувальних конструкцій ступінь та характер яких свідчить про небезпеку аварійного обвалення об`єкта).

Вирішуючи спірні правовідносини, суд застосовує наступні норми законодавства, чинні на момент виникнення спірних правовідносин.

Положеннями статті 41 Конституції України, статті 321 Цивільного кодексу України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні; право приватної власності є непорушним.

Згідно статті 317 Цивільного кодексу України, власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до положень частин 1, 2 статті 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Відповідно до статті 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

В судовому засіданні суд звернув увагу позивача на розбіжності, а саме: наявність в матеріалах справи свідоцтва про розірвання шлюбу та інформацію, що міститься в рішенні державного реєстратора прав на нерухоме майно, згідно якої в Державному реєстрі актів цивільного стану громадян щодо перебування ОСОБА_1 , у шлюбі, визначено що останній з 26.04.1986 року перебуває у шлюбі із ОСОБА_2 , тобто є підстави вважати, що квартира АДРЕСА_1 була набута ОСОБА_1 в період шлюбу, тобто є спільною сумісною власністю подружжя. Також судом було запропоновано позивачу надати додаткові докази на обґрунтування позовних вимог з урахуванням вказаних розбіжностей.

Позивач в судовому засіданні заявив, що не вбачає необхідності надання додаткових доказів у справі, клопотань щодо витребування доказів заявлено не було, при цьому позивач наполягав на вирішенні спору за наявними в справі матеріалами.

За загальним правилом статті 60СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція норми ст.60СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Згідно ст.63 СК України дружина й чоловік мають рівні права володіння, користування та розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Згідно ч.ч.1, 3 ст.356 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ч. 2 ст.328 ЦК України право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентовано статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до ч. 3 ст.368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частиною 1 статті 5 ЦПК України передбачено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою, як це встановлює ст. 65 СК України.

Враховуючи той факт, що висновки зазначені в рішенні Державного реєстратора прав на нерухоме майно позивачем не були спростовані, тобто не надано належних доказів факту не перебування в шлюбі з ОСОБА_2 під час набуття права власності на квартиру АДРЕСА_1 , суд, приходить до висновку, що позивачем поза розумним сумнівом не доведено, що спірне майно, а саме квартира АДРЕСА_1 не є спільною сумісною власністю подружжя.

За змістом статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року відповідно до Закону № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (статті 316, 317, 319, 321 ЦК України).

Об`єктом власності особи може бути, зокрема, житло - житловий будинок, садиба, квартира (статті 379, 382 ЦК України).

Права власника житлового будинку, квартири визначені статтею 383 ЦК України та статтею 150 ЖК України, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім`ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання в право власника можливе лише з підстав, передбачених законом.

Виходячи з вказаного, ОСОБА_2 не може бути визнана такою, що втратила право користування вказаним житловим приміщенням, у зв`язку з чим позов ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Керуючись ст.12, 13, 18, 81, 141, 263-265,268 ЦПК України, ст.ст.60, 61,63, 65, 69, 70, 71 СК України, ст.ст.204,321,328, 368,369, 372,744,746 ЦК України, суд

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - відмовити.

Заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом десяти днів з дня отримання його копії.

У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржено в загальному порядку, встановленому цим Кодексом. У цьому разі строк на апеляційне оскарження рішення починається відраховуватись з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана позивачем до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту рішення.

Повний текст рішення складено і підписано 10 вересня 2026 року.

Суддя: О. Р. Феняк