Постанова від 02 вересня 2026 р. у справі №344/23764/25 — Івано-Франківський апеляційний суд

Справа № 344/23764/25

Провадження № 22-ц/4808/1068/26

Головуючий у 1 інстанції Кіндратишин Л. Р.

Суддя-доповідач Василишин Л. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 вересня 2026 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд у складі:

головуючої (суддя-доповідач) Василишин Л. В.,

суддів: Баркова В. М., Максюти І.О.,

секретаря Петріва Д.Б.

за участю представника апелянта Гамуляк О.М., представника прокуратури Гоголя В.В., позивача ОСОБА_1

представника позивача адвоката Савчука Р.Р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника Державної казначейської служби України – Гамуляк Оксани Михайлівни на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 03 квітня 2026 року, ухвалене у складі судді Кіндратишин Л.Р. у місті Івано-Франківську, у справі за позовом ОСОБА_1 до Івано-Франківської обласної прокуратури, Головного управління Національної поліції в Івано-Франківській області, Державної казначейської служби України про стягнення грошових коштів,

в с т а н о в и в:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2025 року представник ОСОБА_1 – ОСОБА_2 звернувся в суд із позовом до Івано-Франківської обласної прокуратури, Головного управління Національної поліції в Івано-Франківській області, Державної казначейської служби України, в якому просив стягнути з Державного бюджету України на користь позивача грошові кошти в сумі 166 890 грн 93 коп. з яких: 36 627,72 грн – 3 % річних; 130 263,21 грн – інфляційні втрати.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 24 січня 2014 року розпочато кримінальне провадження № 42014090010000004 за ч. 3 ст. 197-1 КК України. 30 липня 2014 року позивачу повідомлено про підозру, а 04 серпня 2014 року вручено обвинувальний акт, який скеровано до суду.

Вироком Івано-Франківського міського суду від 07 березня 2023 року у справі № 344/11704/14-к позивача виправдано за відсутністю в його діях складу кримінального правопорушення. У подальшому, ОСОБА_1 звернувся з позовом про відшкодування шкоди, завданої незаконним кримінальним переслідуванням. Рішенням Івано-Франківського міського суду від 24 жовтня 2023 року у справі № 344/12184/23, залишеним без змін постановою апеляційного суду від 18 січня 2024 року, на його користь стягнуто 696 800 грн моральної шкоди, а додатковим рішенням від 14 листопада 2023 року - 2 787,60 грн витрат на правничу допомогу.

На підставі зазначених рішень 14 лютого 2024 року видано виконавчі листи на загальну суму 699 587,60 грн, які позивач пред`явив до виконання 20 лютого 2024 року. Кошти були виплачені лише 17 жовтня 2025 року.

Позивач з посиланням на ч. 2 ст. 625 ЦК України вважав, що у зв`язку з простроченням виконання грошового зобов`язання він має право на стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних.

Короткий зміст оскаржуваного рішення суду

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 03 квітня 2026 року позов задоволено частково.

Стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 грошові кошти в загальній сумі 153 911,36 грн, з яких : 124 506, 22 грн - інфляційні втрати, 29 405,14 грн – три відсотки річних.

У позовних вимогах ОСОБА_1 до Івано-Франківської обласної прокуратури, Головного управління Національної поліції в Івано-Франківській області відмовлено.

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що після пред`явлення позивачем 22.02.2024 виконавчих листів до Державної казначейської служби України остання була зобов`язана виконати судові рішення протягом трьох місяців. Оскільки виплата присуджених коштів була здійснена лише 17.10.2025, суд дійшов висновку про прострочення державою виконання грошового зобов`язання у період з 23.05.2024 по 16.10.2025.

З огляду на вказане, суд першої інстанції визнав позовні вимоги частково обґрунтованими та стягнув з Державного бюджету України на користь позивача 124 506,22 грн інфляційних втрат і 29 405,14 грн трьох відсотків річних, а всього 153 911,36 грн. Водночас у задоволенні позовних вимог до Івано-Франківської обласної прокуратури та Головного управління Національної поліції в Івано-Франківській області суд відмовив, вважаючи їх неналежними відповідачами.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи апеляційної скарги

Представник Державної казначейської служби України – Гамуляк О.М. на рішення суду подала апеляційну скаргу, оскільки не погоджується з оскарженим рішеням, вважає його ухваленим з неправильним застосуванням норм матеріального права та висновками суду, що не відповідають обставинам справи. Також вважає, що судом допущено неповне з`ясування обставин, які мають істотне значення у справі, та не застосовано законодавство, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

На думку скаржника, оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим у зв`язку з неправильним застосуванням норм матеріального права, зокрема Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» у системному зв`язку з ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Апелянт зазначає, що 17.10.2025 Казначейством здійснено безспірне списання коштів з Державного бюджету України на користь позивача відповідно до виконавчого листа за КПКВК 3504030 у порядку черговості та в межах відкритих бюджетних асигнувань, після виконання раніше поданих виконавчих документів.

Представник відповідача вказує, що відповідно до ч. 1 ст. 1 ЦК України цивільне законодавство регулює майнові відносини, засновані на юридичній рівності сторін, тоді як ч. 2 ст. 1 ЦК України прямо виключає його застосування до бюджетних та інших відносин, заснованих на владному підпорядкуванні, якщо інше не встановлено законом. А тому вважає, що спірні правовідносини є бюджетними та регулюються спеціальним законодавством, а застосування положень ЦК України до них є неправомірним.

Також зазначає, що Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» визначає механізм виконання рішень, боржником за якими є державний орган, та встановлює порядок і умови виплати, але не встановлює безумовного (присічного) строку виконання рішення про відшкодування шкоди з Державного бюджету України.

Частина друга ст. 5 згаданого Закону передбачає нарахування 3 % річних як компенсації за порушення строку перерахування коштів, однак сам строк виконання залежить від наявності бюджетних призначень та черговості надходження виконавчих документів. Відповідно до Закону України «Про Державний бюджет України», Бюджетного кодексу України та Порядку № 845, виконання судових рішень здійснюється Казначейством у межах бюджетних асигнувань та в порядку черговості. Пунктами Порядку № 845 передбачено, що перерахування коштів здійснюється за наявності бюджетних призначень, а у разі їх недостатності - виконання відкладається та здійснюється після їх надходження. Відтак Казначейство не має повноважень самостійно визначати строки виконання або відступати від черговості та бюджетних обмежень, встановлених законом.

Також ані Порядок № 845, ані Бюджетний кодекс України не встановлюють строку для безспірного списання коштів за рішеннями про відшкодування шкоди з Державного бюджету України. Тому скаржник вважає, що відсутні правові підстави вважати, що Казначейство допустило прострочення виконання зобов`язання, а отже - відсутні й підстави для застосування ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Апелянт зауважує, що інфляційні втрати та 3 % річних не передбачені бюджетними призначеннями за відповідною програмою, що виключає можливість їх стягнення без порушення принципу цільового використання бюджетних коштів та вимог Бюджетного кодексу України.

Зважаючи на вказане, просить оскаржене рішення скасувати, ухвалити нвое рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Позиція інших учасників справи

Учасники справи своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалися, що відповідно до частини третьої статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.

Заяви (клопотання) учасників справи

У судовому засіданні представник апелянта вимоги скарги підтримала, просила її задоволити, оскільки судом при ухваленні рішення порушено вимоги бюджетного законодавства та застосовано норми, які не підлягали застосуванню.

Представник прокуратури щодо рішення покладається на розсуд суду.

Позивач та його представник вимоги скарги не визнали просили її відхилити, як безпідставну.

Позиція Івано-Франківського апеляційного суду

Згідно зі статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній та додатково поданими доказами, перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність та обґрунтованість рішення місцевого суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги.

Фактичні обставини справи

Судом встановлено, що вироком Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 07 березня 2023 року у справі №344/11704/14-к, який набрав законної сили 07.04.2023, ОСОБА_1 визнано невинуватим та виправдано за ч. 3 ст. 197-1 КК України за відсутністю в його діянні складу кримінального правопорушення (а.с. 7-13).

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 24 жовтня 2023 року, залишеним без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 18 січня 2024 року, у справі № 344/12184/23 позов ОСОБА_1 до Івано-Франківської обласної прокуратури, Головного управління Національної поліції в Івано-Франківській області, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів досудового розслідування та прокуратури задоволено частково. Стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 696 800 грн (а.с. 14-28).

Додатковим рішенням суду від 14 листопада 2023 року, яке набрало законної сили 18 січня 2024 року , стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 2 787, 60 грн.

На виконання вказаних рішень суду 14 лютого 2024 року видано виконавчі листи (а.с. 29-30)

22 лютого 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної казначейської служби в Івано-Франківській області із заявою про виконання судових рішень, про що свідчить картка реєстрації вхідного документа №10-3270.

Відповідно до платіжних інструкцій №1489717 від 16.10.2025 Державною Казначейською службою України на рахунок ОСОБА_1 було перераховано кошти в сумі 696 800 грн з призначенням платежу: стягнення заборгованості за в/д, виданим Івано-Франківським м.с. в Івано-Франківській області по с. 344/12184/23 від 14.02.2024, а за платіжною інструкцією №1489723 від 16.10.2025 перераховано - 2 787,60 грн.

Згідно із відповіддю Державної казначейської служби України, наданої Головному управлінню Державної казначейської служби України в Івано-Франківській області від 22.01.2026 за №5-08-08/1684, зазначено, що у Казначействі за бюджетною програмою 3504030 «Заходи щодо відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, відшкодування громадянинові вартості конфіскованого та безхазяйного майна стягнутого в дохід держави, відшкодування шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб ( далі бюджетна програма 3504030) з 25.03.2024 обліковувались виконавчі листи Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 14.02.2024 по справі №344/12184/23 про стягнення на користь ОСОБА_1 коштів в розмірі 696 800 грн. та 2 787, 60 грн. відповідно до Закону про гарантії, компенсація за порушення строку перерахування коштів, нараховується та виплачується за судовими рішеннями, виконання яких здійснено за бюджетною програмою 3504040.

Застосовані норми права та висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що Державною казначейською службою України рішення Івано-Франківського міського суду від 24 жовтня 2023 року у справі № 344/12184/23, яке набрало законної сили 18 січня 2024 року, виконано 17 жовтня 2025 року, тому на підставі статті 625 ЦК України просив суд стягнути з Державного бюджету України на свою користь інфляційні втрати та три проценти річних у зв`язку з простроченням виконання грошового зобов`язання, починаючи з 19 січня 2024 року і до моменту виконання судового рішення.

На думку колегії суддів, суд першої інстанції дав правильну оцінку спірним правовідносинам, що випливає з наступного.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України).

Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу (частина друга статті 509 ЦК України).

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є не лише договори й інші правочини, але також завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди іншій особі й інші юридичні факти (частина друга статті 11 ЦК України).

Отже, завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди породжує зобов`язання між суб`єктом, який таку шкоду завдав, і потерпілим. Залежно від змісту такого зобов`язання воно може бути грошовим або негрошовим.

Грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати (див. постанови Великої палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (провадження №14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18)).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18) зробила висновок, за яким положення статті 625 ЦК України передбачають, що зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з деліктного зобов`язання та рішення суду.

Судове рішення про стягнення коштів є рішенням про примусове виконання обов`язку в натурі, тобто підтверджує грошове зобов`язання, зокрема те, що виникло у боржника у зв`язку із завданням ним шкоди потерпілому (кредитору) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21).

Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» встановлює гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України «Про виконавче провадження» та особливості їх виконання.

Відповідно до частини четвертої статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей.

Частиною першою статті 5 указаного Закону встановлено, що у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяцівне перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Велика Палата Верховного Суду вже зауважувала, що стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. Тому приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (зокрема деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір, делікт тощо). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачають договір або спеціальний закон, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань (див.: постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (провадження № 14-68цс18, пункти 17, 18, 26, 28), від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18, пункти 21, 22, 25, 42, 45), від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18)).

У постанові від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21 (провадження № 14-91цс22) Велика Палата Верховного Суду, вирішуючи питання, чи застосовуються положення частини другої статті 625 ЦК України до правовідносин, які виникають внаслідок несвоєчасного виконання підтвердженого рішенням суду грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди, зробила такі висновки: «91. У разі порушення державою-боржником строку виконання судового рішення про стягнення на користь стягувача-кредитора коштів із Державного бюджету України (прострочення виконання підтвердженого судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди) стаття 625 ЦК України та частина перша статті 5 Закону № 4901-VI встановлюють ефективний компенсаторний механізм захисту від такого порушення, дозволяючи кредитору стягнути з держави 3 % річних від вчасно несплаченої за чинним рішенням суду суми й інфляційні втрати за період прострочення виконання цього рішення. 92. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України). Ні Закон № 266/94-ВР, ні Закон № 4901-VI не обмежують дію статті 625 ЦК України на правовідносини щодо прострочення виконання державою-боржником її грошового зобов`язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням, зокрема не обмежують можливість стягнення інфляційних втрат, які є об`єктивним явищем і не залежать від волі кредитора чи боржника. Крім того, у статті 625 ЦК України немає застережень про те, що її приписи застосовні лише до тих відносин, які не врегульовані іншими нормативно-правовими актами. 93. У разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду (частина перша статті 5 Закону № 4901-VI). Отже, цей припис не встановлює інший, ніж у частині другій статті 625 ЦК України, розмір процентів річних за прострочення держави-боржника. 94. Перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей (частина четверта статті 3 Закону № 4901-VI). З огляду на цей припис прострочення держави-боржника настає за сукупності таких юридичних фактів: (1) стягувач подав до органу ДКС України виконавчий документ про стягнення з держави коштів; (2) держава за цим виконавчим документом не перерахувала кошти протягом трьох місяців з дня його надходження до органу ДКС України. Тому припис частини другої статті 625 ЦК України щодо юридичних наслідків прострочення виконання грошового зобов`язання боржником (зокрема державою) поширюється на випадки порушення підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення».

Інший підхід до визначення моменту початку прострочення держави у спірних правовідносинах (наприклад, ототожнення такого моменту з датою вчинення делікту чи датою набрання законної сили судовим рішенням про стягнення з держави відшкодування) може зумовлювати недобросовісну поведінку стягувача (див.: пункт 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2023 року у справі № 420/2411/19 (провадження № 11-422апп21)).

Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що положення частини другої статті 625 ЦК України застосовуються до спірних правовідносин. Позивач має право на стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних за невиконання державою грошового зобов`язання, визначеного у рішенні суду. Тому відповідні доводи апеляційної скарги відхиляються.

При визначенні початку періоду прострочення державою виконання рішення суду про стягнення коштів із Державного бюджету України суд першої інстанції керувався правовою позицією, викладеною Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21 (провадження № 14-91цс22), та дійшов правильного висновку, що три проценти річних та інфляційні втрати за прострочення виконання рішення суду слід стягувати не з дати пред`явлення до виконання рішення суду, а з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа (частина четверта статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень») і включно до дня виплати коштів.

Навівши відповідні розрахунки, суд дійшов висновку про стягнення з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 інфляційних втрат у розмірі 124 506, 22 грн та трьох процентів річних у розмірі 29 405,14 грн. Вказані розрахунки відповідачем не спростовано.

Такими чином, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що внаслідок неналежного виконання державою рішення суду про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним діями органів досудового розслідування, прокуратури та суду, позивач має право на стягнення із Державного бюджету інфляційних втрат та трьох процентів річних, правильно застосував до спірних правовідносин положення частини другої статті 625 ЦК України.

Також слід зауважити, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18, пункт 31,45) відступила від висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15 (про те, що правовідносини стосовно виконання судових рішень урегульовані Законом України «Про виконавче провадження» і до них не можна застосовувати приписи про цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов`язання (стаття 625 ЦК України)), а також від 02 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15 (про те, що стаття 625 ЦК України поширюється на порушення грошового зобов`язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду, а частина п`ята статті 11 цього Кодексу не дає підстав для застосування положень статті 625 ЦК України за наявності деліктних, а не зобов`язальних правовідносин), та вказала, що у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення; приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань (пункт 45 постанови).

Отже, у разі неналежного виконання (прострочення) державою підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням її грошового зобов`язання перед кредитором до правовідносин щодо прострочення виконання грошового зобов`язання слід застосовувати приписи частини другої статті 625 ЦК України.

Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» не обмежує поширення дії статті 625 ЦК України на правовідносини щодо прострочення виконання боржником (зокрема, державою) його грошового зобов`язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням, зокрема не обмежує можливість стягнення інфляційних втрат, які є об`єктивним явищем і не залежать від волі кредитора чи боржника. Крім того, у статті 625 ЦК України немає застережень про те, що її приписи застосовуються лише до тих відносин, які не врегульовані іншими нормативно-правовими актами (див. постанови Великої Палати Верховного Суду: від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21 (провадження № 14-91цс22, пункт 92), від 09 листопада 2023 року у справі № 420/2411/19 (провадження № 11-422апп21, пункт 86)).

Указане спростовує відповідні доводи апеляційної скарги.

Доводи апеляційної скарги про те, що казначейство не є боржником, який прострочив виконання грошового зобов`язання, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (стаття 56 Конституції України). З огляду на цей припис шкоду, завдану органом державної влади чи його посадовими і службовими особами, відшкодовує саме держава.

За змістом частини другої статті 2 ЦК України одним із учасників цивільних відносин є держава Україна. Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України).

Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України).

За змістом статті 173 ЦК України, яка має назву «Представники держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад», у випадках і в порядку, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, від імені держави за спеціальними дорученнями можуть виступати органи державної влади.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками та набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка самої держави у конкретних, зокрема цивільних, правовідносинах. Тому у тих відносинах, у які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу (див. постанови від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (пункти 6.21, 6.22), від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18 (пункти 4.19, 4.20), від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 26), від 15 січня 2020 року у справі № 698/119/18 (пункт 21), від 18 березня 2020 року у справі № 553/2759/18 (пункт 35),від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (пункт 8.5), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 80), від 15 лютого 2022 року у справі № 910/6175/19 (пункт 7.45), від 20 липня 2022 року у справі № 910/5201/19 (пункт 75), від 5 жовтня 2022 року у справах № 923/199/21 (підпункт 8.16) і № 922/1830/19 (підпункт 7.1), від 14 грудня 2022 року у справі № 2-3887/2009 (пункт 55), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 34), від 21 червня 2023 року у справі № 905/1907/21 (пункт 8.5), від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц (пункт 37)).

Відтак, неправильним є розмежовувати відповідальність держави як боржника у деліктних правовідносинах щодо відшкодування завданої нею шкоди у розмірі, підтвердженому в рішенні суду, та відповідальність органу державної влади, який це рішення виконує.

Органи державної влади, зокрема органи ДКС України, є частиною апарату держави, виконують виключно її завдання та функції, представляють державу у правовідносинах, для участі в яких наділені відповідними повноваженнями та належними державі матеріальними засобами, зокрема і коштами.

Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (див. постанови від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18 (пункт 35), від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 27), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 81), від 20 липня 2022 року у справі № 910/5201/19 (пункт 76), від 05 жовтня 2022 року у справах № 923/199/21 (пункт 8.17;1700) і № 922/1830/19 (пункт 7.2), від 14 грудня 2022 року у справі № 2-3887/2009 (пункт 55), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 35)). Тобто під час розгляду справи в суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (див. постанови від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 27), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 81), від 05 жовтня 2022 року у справах № 923/199/21 (пункт 8.18) і № 922/1830/19 (пункт 7.3), від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц (пункт 38)).

Тому те, що позивач вказав відповідачем за вимогами про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат за прострочення виконання рішення суду, яким підтверджене грошове зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди, конкретний орган державної влади - ДКС України - не означає, що у спірних правовідносинах суб`єктом відповідальності за прострочення виконання зазначеного рішення суду є не держава, а саме певні її органи (орган).

Інакше кажучи, у спірних правовідносинах органи держави є представниками її інтересів як боржника за судовим рішенням про відшкодування завданої нею ж шкоди, а не суб`єктами владних повноважень, які здійснюють щодо позивача публічно-владні управлінські функції (див. mutatis mutandis постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц (пункт 39). Специфіка відносин із виконання таких судових рішень полягає у тому, що держава діє одночасно і як боржник, і як суб`єкт, який уповноважив на виконання відповідного рішення щодо себе певний орган влади, що діє від імені держави-боржника.

Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують правильності висновків суду першої інстанції та не дають підстав для висновку про порушення ним норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Розглядаючи спір, суд першої інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно і всебічно дослідив наявні у справі докази, надав їм на лежну оцінку та правильно встановив обставини справи, у зв`язку з чим ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення – без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на наведене, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції – без змін.

Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи в судах першої та апеляційної інстанцій, відсутні.

Керуючись статтями 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу представника Державної казначейської служби України – Гамуляк Оксани Михайлівни залишити без задоволення.

Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 03 квітня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 10 вересня 2026 року.

Суддя-доповідач: Л. В. Василишин

Судді: В. М. Барков

І. О. Максюта