Постанова від 09 вересня 2026 р. у справі №760/25688/24 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 760/25688/24 Головуючий у суді І інстанції Коробенко С.В.

Провадження № 22-ц/824/8761/2026 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 вересня 2026 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Голуб С.А.,

суддів: Борисової О.В., Таргоній Д.О.,

за участю секретаря судового засідання - Гладкої І.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справуза апеляційними скаргами ОСОБА_1 на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 11 лютого 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на майно та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання спільним боргом колишнього подружжя та стягнення суми в порядку зворотної вимоги (регресу),

в с т а н о в и в:

Короткий зміст первісних позовних вимог

У жовтні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на майно.

Позов обґрунтувала тим, що вона з відповідачем з 15 червня 2007 року по 08 листопада 2010 року перебувала у шлюбі, під час якого 22 червня 2009 року за спільні кошти придбали квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , право власності на яку було оформлено на відповідача. Під час перебування у шлюбі вона була працевлаштована та мала щомісячний стабільний дохід, а у пункті 5 договору купівлі-продажу квартири зафіксовано, що купівля спірної квартири проводиться за згодою дружини покупця, справжність підпису якої засвідчено нотаріально.

31 серпня 2023 року рішенням Солом`янського районного суду м. Києва у справі № 760/11993/20, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 17 січня 2024 року та постановою Верховного Суду від 02 квітня 2024 року, було відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права особистої приватної власності на спірну квартиру. Суд дійшов висновку, що квартира є об`єктом права спільної сумісної власності сторін.

На підставі викладеного, позивачка просила суд визнати квартиру, загальною площею 58,20 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , спільною сумісною власністю подружжя та визнати за нею право власності на 1/2 частину зазначеної квартири.

Короткий зміст зустрічних позовних вимог

У січні 2025 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання спільним боргом колишнього подружжя та стягнення суми в порядку зворотної вимоги (регресу).

Пред`явлений позов мотивував тим, що 03 червня 2009 року, під час перебування сторін у шлюбі, він отримав у борг від ОСОБА_3 80 000,00 доларів США для придбання спірної квартири, що підтверджується його розпискою від 03 червня 2009 року. За рахунок зазначених коштів 22 червня 2009 року було придбано квартиру АДРЕСА_1 .

Рішенням суду у справі № 760/11993/20, яке набрало законної сили, встановлено, що кошти, отримані за договором позики, є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки набуті сторонами під час перебування у шлюбі за договором, укладеним в інтересах сім`ї. Борг повністю повернуто ОСОБА_3 23 грудня 2019 року, тобто вже після розірвання шлюбу з позивачкою, за рахунок його особистих коштів, що підтверджується відміткою на розписці.

Оскільки договір позики було укладено в інтересах сім`ї, обов`язок щодо повернення боргу, як стверджує відповідач, є солідарним обов`язком обох з подружжя, а відтак, виконавши зобов`язання в повному обсязі, ОСОБА_2 має право на зворотну вимогу до ОСОБА_1 у розмірі 1/2 частки боргу.

З огляду на зазначене, відповідач просив суд визнати спільним боргом колишнього подружжя кошти за договором позики від 03 червня 2009 року, укладеним між ним та ОСОБА_3 , у розмірі 80 000,00 доларів США, а також стягнути з ОСОБА_1 на його користь в порядку зворотної вимоги (регресу) 1/2 частку боргового зобов`язання у розмірі 40 000,00 доларів США, що еквівалентно 1 677 176,00 грн.

Короткий зміст рішень суду першої інстанції

Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 11 лютого 2026 року, з врахуванням ухвали цього ж суду від 13 квітня 2026 року про виправлення описки, позов ОСОБА_1 задоволено.

В порядку поділу спільного майна подружжя суд визнав за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 по 1/2 частині квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 58,20 кв. м.

Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено.

Суд стягнув з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 в порядку зворотної вимоги (регресу) 1/2 частку боргового зобов`язання за договором позики від 03 червня 2009 року у розмірі 40 000,00 доларів США.

Також суд стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 5 005,81 грн, а з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір у розмірі 15 140,00 грн.

Задовольняючи позов ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що спірна квартира була придбана під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі та є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя в рівних частках.

Задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_2 , суд виходив з того, що між відповідачем та ОСОБА_3 03 червня 2009 року було укладено договір позики на суму 80 000,00 доларів США для придбання квартири, що підтверджується розпискою позичальника. Зазначені кошти було витрачено на придбання квартири АДРЕСА_1 .

Суд вважав, що зазначені обставини встановлені (підтверджені) рішенням суду у справі №760/11993/20, яке набрало законної сили, та мають преюдиціальне значення для даної справи. Зокрема, судом у справі № 760/11993/20 встановлено, що договір позики було укладено в інтересах сім`ї, а квартиру придбано за ці кошти. Будь-яких інших доказів, які б підтверджували інше походження коштів для придбання квартири, жодною зі сторін не надано.

Доводи ОСОБА_1 про те, що судом у справі № 760/11993/20 не встановлено факту купівлі квартири саме за позичені кошти, а також про те, що квартира була придбана за спільні кошти із сімейного бюджету, суд не взяв до уваги, оскільки вони прямо суперечать мотивувальній частині рішення суду у справі № 760/11993/20, де суд чітко зазначив, що квартира придбана за кошти, отримані за договором позики.

Також суд не взяв до уваги доводи позивачки про те, що ОСОБА_3 не мав достатніх доходів для надання позики, оскільки зазначені обставини не були предметом спростування преюдиціальних обставин у встановленому законом порядку, а рішення суду у справі № 760/11993/20, яким встановлено факт укладення договору позики в інтересах сім`ї, набрало законної сили та є обов`язковим.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що ОСОБА_1 є солідарним боржником за зобов`язанням, що виникло з договору позики від 03 червня 2009 року, а оскільки ОСОБА_2 самостійно виконав солідарне зобов`язання подружжя за цим договором у повному обсязі після розірвання шлюбу, то він має право на зворотну вимогу до позивачки у розмірі 1/2 частки виконаного зобов`язання, що становить 40 000,00 доларів США.

Додатковим рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 13 квітня 2026 року заяву ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 компенсацію частини понесених ним витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 20,000,00 грн. У задоволенні решти вимог заяви відмовлено.

Ухвалюючи додаткове рішення у справі, суд першої інстанції, врахувавши категорію справи (поділ майна подружжя та регресні вимоги), її складність, кількість судових засідань, обсяг підготовлених представником відповідача процесуальних документів, а також ту обставину, що значна частина обставин справи мала преюдиціальний характер з огляду на рішення суду у справі № 760/11993/20 і не потребувала повторного доказування, вважав заявлений до відшкодування розмір витрат на правничу допомогу в сумі 70 000,00 грн надмірним, нерозумним та несумірним зі складністю справи та обсягом фактично наданих послуг.

З урахуванням наведеного, а також зважаючи на те, що договір про надання адвокатських послуг є універсальним і охоплює надання допомоги в інших справах та правовідносинах, не пов`язаних з даною справою, суд вважав за необхідне зменшити розмір витрат на правничу допомогу, що підлягає компенсації ОСОБА_2 за рахунок ОСОБА_1 , до 20 000,00 грн, що, на його думку, відповідатиме критеріям реальності, розумності та співмірності.

Короткий зміст апеляційної скарги

В апеляційній скарзі на рішення суду від 11 лютого 2026 року ОСОБА_1 просить його скасувати в частині задоволених зустрічних позовних вимог та сплати за ним судового збору з підстав неповного з`ясування та недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, неправильного застосування норм матеріального й порушення норм процесуального права, та ухвалити у цій частині нове рішення, яким в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовити.

На обґрунтування своїх доводів зазначає, що предметом розгляду справи № 760/11993/20 було визнання права особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 , а не спір про визнання спільним боргом колишнього подружжя та стягнення суми в порядку зворотної вимоги (регресу) за договором позики від 03 червня 2009 року, тому рішення суду від 31 серпня 2023 року у справі № 760/11993/20 не встановлювало, що борг за цим договором є спільним боргом подружжя, воно лише підтвердило факт наявності розписки. Питання про те, чи був цей борг взятий в інтересах сім`ї, не було предметом розгляду в тому суді, а отже преюдиція у цьому випадку не діє.

В ході розгляду справи № 760/11993/20 не встановлювались всі обставини вказаного договору позики, в тому числі не досліджувалось питання дійсності вчинення правочину, наявності та походження вказаних грошових коштів у кредитора ОСОБА_3 , який на момент нібито надання позики (2009 рік) був найманим працівником на підприємстві самого ОСОБА_2 , на що вказувала позивачка і зазначала, що він не мав офіційних доходів, достатніх для надання позики у розмірі 80 000,00 доларів США, відповідно і не перевірявся факт передачі вказаних коштів відповідачу. Дані питання не були предметом доказування у справі № 760/11993/20, а тому мали бути належним чином досліджені та перевірені судом першої інстанції під час розгляду справи № 760/25688/24, оскільки ці обставини мають істотне значення для об`єктивного прийняття рішення за зустрічним позовом та мають пряме відношення до предмету доказування у спорі щодо боргового зобов`язання за договором позики.

ОСОБА_2 не повідомляв ОСОБА_1 про намір отримати грошові кошти в сумі 80 000,00 доларів США у борг в ОСОБА_3 (в тому числі для купівлі спірної квартири), тому вона своєї згоди на позику не надавала і не могла надати, оскільки їй про це нічого не було відомо, так як дізналася про існування розписки вже після розлучення під час судових розглядів.

Ухвалюючи рішення про задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 , суд першої інстанції формально підійшов до вирішення даного спору, оскільки безпідставно вирішив стягнути з ОСОБА_1 1/2 частку такого боргового зобов`язання, не з`ясувавши при цьому яким чином, в які періоди та за рахунок яких коштів відбувалося повернення позики ОСОБА_3 , так як в розписці не зазначається сума, яка була повернута. Наявність у розписці ОСОБА_2 від 03 червня 2009 року рукописного запису від імені ОСОБА_3 , датованого 23 грудня 2019 року, підтверджує лише кінцевий результат - повернення йому грошей в повному обсязі та не дає відповіді на логічні питання про те, яким чином відбувалось таке повернення коштів, протягом якого часу, а також коли та який був розмір частин, що поверталися.

Більш того, судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення взагалі залишено поза увагою та не надано належної правової оцінки суперечливості позиції ОСОБА_2 .

Позивачка наголошує, що у попередній судовій справі (№ 760/11993/20) та позовній заяві від 27 січня 2011 року про визнання спірної квартири особистою приватною власністю ОСОБА_2 наполягав на тому, що придбав квартиру за власні кошти під час окремого проживання та в інтересах своєї «нової сім`ї», при цьому зазначав, що вказані «власні кошти (отримані в борг), які останній отримав у позику під відсотки у знайомих» і зазначені обставини підтверджуються розпискою від 19 червня 2009 року.

Водночас у поданому зустрічному позові у цій справі ОСОБА_2 вже стверджує, що борг був спільним і взятим в інтересах сім`ї, в тому числі ОСОБА_1 , відповідно до боргової розписки від 03 червня 2009 року.

Така зміна аргументації з метою уникнення майнових втрат, на думку позивачки, є недобросовісною поведінкою ОСОБА_2 , оскільки не можна одночасно стверджувати в одному суді, що «гроші були мої особисті і придбане за них майно особисте», а в іншому - що «гроші були спільні, отримані в борг, тому потрібно повернути половину».

Окрім цього, судом першої інстанції при вирішенні спору залишено поза увагою висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 02 квітня 2024 року у справі № 760/11993/20, де було зауважено, що Київський апеляційний суд у своїй постанові від 17 квітня 2024 року звернув увагу на те, що позовна заява ОСОБА_2 , подана до суду 02 січня 2011 року, про визнання спірної квартири його особистою приватною власністю, не містить посилань на отримання ним позики саме у ОСОБА_3 , однак містить посилання на інший договір позики від 19 червня 2009 року. Надана суду першої інстанції розписка про отримання ОСОБА_2 грошових коштів у ОСОБА_3 не підтверджує реальне виконання позивачем даного договору позики, оскільки в ній зазначено, що ОСОБА_4 отримав повернення боргу 23 грудня 2019 року, однак продовжував зберігати оригінал розписки, що суперечить положенням статті 545 ЦК України.

Однак даним обставинам суд першої інстанції у справі № 760/25688/24 не надав преюдиційного значення.

Також судом не прийнято до уваги, що колегія суддів Київського апеляційного суду у своїй постанові від 17 січня 2024 року у справі №760/11993/20 вказала про те, що суд першої інстанції прийшов до правомірного висновку, що вказані обставини (зазначені ОСОБА_2 щодо придбання спірної квартири за позичені у ОСОБА_3 кошти та щодо окремого проживання сторін) не спростовують презумпцію спільності сумісного майна подружжя, оскільки сам по собі факт зазначення у розписці про ціль позики, безумовно не свідчить про те, що позика витрачена на придбання спірної квартири.

Короткий зміст відзиву на апеляційну скаргу

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 просить вказану апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення -без змін, вважаючи доводи позивачки необґрунтованими, такими, що не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства, і суперечить доказам, які наявні в матеріалах справи, а також суперечить фактам, встановленим судовим рішенням, що набрало законної сили, і не потребують повторного доведення в інших справах між тими ж сторонами.

Свої заперечення обґрунтовує, зокрема тим, що суд першої інстанції під час розгляду справи № 760/25688/24 правильно застосував норми частини п`ятої статті 82 ЦПК України, оскільки у попередній справі встановлено факт надання позики та її використання на придбання спільного майна. Це є правовстановлюючою обставиною, що підтверджує законність задоволення зустрічного позову.

На спростування тверджень про необізнаність позивачки про укладення ним договору позики ОСОБА_2 зазначає, що на момент отримання ним позики ОСОБА_1 працювала в ПП «Принторама», де директором був саме ОСОБА_3 . Твердження про те, що ОСОБА_3 працював на ОСОБА_2 є неправдивими і не підтверджується жодним доказом у справі.

Крім того, ОСОБА_1 було відомо про отримані грошові кошти відповідно до розписки, оскільки вона безпосередньо працювала бухгалтером у ПП «Принторама» та спілкувалась кожен день з директором підприємства.

Позиції сторін, висловлені в судовому засіданні

В судовому засіданні суду апеляційної інстанції ОСОБА_1 підтримала аргументи своєї апеляційної скарги, просила відмовити в задоволенні вимог зустрічного позову.

ОСОБА_2 та його представник - адвокат Горбовий В.А. в судовому засіданні заперечували проти доводів апеляційної скарги, просили залишити рішення суду в оскаржуваній частині в силі.

Встановлені судом фактичні обставини справи

15 червня 2007 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 (після реєстрації шлюбу - ОСОБА_6 ) було зареєстровано шлюб у Крюківському відділі реєстрації актів цивільного стану Кременчуцького міського управління юстиції Полтавської області, актовий запис № 188.

Сторони мають двох синів: ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (народженого до реєстрації шлюбу), та ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

03 червня 2009 року ОСОБА_2 отримав у борг від ОСОБА_3 80 000,00 доларів США для придбання у власність квартири на АДРЕСА_1 , які зобов`язався повернути до 03 липня 2010 року, що підтверджується розпискою від 03 червня 2009 року, яка міститься в матеріалах справи № 760/11993/20. Згідно з рукописним записом на зазначеній розписці від імені ОСОБА_3 від 23 грудня 2019 року, останній отримав грошові кошти від ОСОБА_2 у повному обсязі та претензій не має.

22 червня 2009 року ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 із ОСОБА_9 . Відповідно до пункту 5 договору купівля цієї квартири проводилась за згодою дружини покупця - ОСОБА_1 , справжність підпису якої засвідчено нотаріально. Право власності на квартиру було зареєстроване за ОСОБА_2 .

Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 08 листопада 2010 року шлюб між сторонами було розірвано.

Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 31 серпня 2023 року у справі № 760/11993/20 відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 . Зазначене рішення було залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 17 січня 2024 року та постановою Верховного Суду від 02 квітня 2024 року, тобто набрало законної сили.

У мотивувальній частині рішення суду у справі № 760/11993/20 суд зазначив, що: «кошти отримані за договором позики є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки набуті під час перебування у шлюбі за договором, укладеним в інтересах сім`ї, квартира придбана за ці кошти, а тому є об`єктом права спільної сумісної власності сторін». Також суд звернув увагу на те, що при укладенні договору купівлі-продажу квартири позивач не повідомив про свій намір придбати квартиру на праві особистої приватної власності, а купівля квартири проводилась за нотаріально засвідченою згодою дружини.

Позиція суду апеляційної інстанції

За правилом частини першої та другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників процесу в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити з таких підстав.

Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону ухвалене у справі судове рішення в оскаржуваній частині не відповідає.

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист (частини дев`ята, десята статті 7 СК України).

Згідно з частиною третьою статтею 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 СК України, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Отже, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя, а тому якщо боргові зобов`язання підтверджуються наявними у справі доказами, такі боргові зобов`язання повинні ураховуватися при поділі майна подружжя.

Відповідний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 19 червня 2013 року у справі № 6-55цс13.

За нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані з сім`єю інтереси одного з подружжя.

До складу майна, що підлягає поділу, входить загальне майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, і те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна також ураховуються борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї.

Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Якщо наявність боргових зобов`язань підтверджується відповідними засобами доказування, такі боргові зобов`язання повинні враховуватись при поділі майна подружжя.

Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц.

Колегія суддів зауважує, що одними із основних засад (принципів) цивільного судочинства є змагальність сторін, диспозитивність, неприпустимість зловживання процесуальними правами (пункти 4, 5, 22 частини третьої статті 2 ЦПК України).

В частині третій статті 12, частині першій статті 81 ЦПК України закріплено загальне правило розподілу обов`язків з доказування, а саме кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши належні, допустимі, достовірні та достатні докази відповідно до вимог статей 77-80 ЦПК України.

Тобто тягар доведення обґрунтованості вимог позову за загальними правилами процесуального закону покладається саме на позивача, а не реалізовується у спосіб спростування доводів пред`явлених вимог стороною відповідача, як беззаперечних. Якщо позивач, розпоряджаючись своїми правами на власний розсуд, доведе суду обґрунтованість пред`явлених вимог, то у випадку їх неспростування стороною відповідача у спосіб, визначений законом, такі вимоги підлягають задоволенню.

У справі, яка переглядається, до предмета доказування за зустрічним позовом входили обставини щодо укладання ОСОБА_2 договору позики в інтересах сім`ї, обізнаність ОСОБА_1 про укладання такого договору, витрата отриманих в борг коштів в інтересах сім`ї, одноосібне виконання ОСОБА_2 солідарного обов`язку щодо повернення запозичених коштів.

З матеріалів справи вбачається, що на підтвердження своїх вимог про стягнення з ОСОБА_1 половини суми, отриманої у борг під час спільного подружнього життя, відповідач надав суду власноруч написану розписку від 03 червня 2009 року, відповідно до якої ОСОБА_2 взяв у борг 80 000,00 доларів США в ОСОБА_3 для купівлі у власність трикімнатної квартири на АДРЕСА_1 , які зобов`язався повернути до 03 липня 2010 року.

На цій розписці також є запис про те, що ОСОБА_3 отримав гроші від ОСОБА_2 у повному обсязі. Претензій не має. Дата 23 грудня 2019 року та підпис ОСОБА_3 (т. 1, а.с. 82).

Отже, ОСОБА_2 доводив, що в період шлюбу з ОСОБА_1 він взяв у ОСОБА_3 у борг 80 000,00 доларів США, за які придбав квартиру, тобто договір укладений в інтересах сім`ї. Кошти повернув ОСОБА_3 в 2019 році після розірвання шлюбу з позивачкою. Оскільки квартира визнана спільною сумісною власністю подружжя, але солідарний обов`язок з повернення коштів кредитору ним виконаний особисто, він просив стягнути з ОСОБА_1 половину вказаних грошових коштів.

Суд першої інстанції, задовольняючи зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 , виходив виключно з того, що рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 31 серпня 2023 року у справі № 760/11993/20 було встановлено, що кошти отримані за договором позики є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки набуті під час перебування у шлюбі за договором, укладеним в інтересах сім`ї, а квартира придбана за ці кошти, тому є об`єктом права спільної сумісної власності сторін.

Суд вважав рішення у справі № 760/11993/20 преюдиційним, а відтак не встановлював в межах даної справи обставин укладення та виконання договору позики.

Проте із такими висновками суду колегія суддів не може погодитись з таких підстав.

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК Україниобставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду (частина сьома статті 82 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17 дійшла висновку, що преюдиційне значення у справі надається саме обставинам, установленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють лише обставини, які належали до предмета доказування у відповідній справі, безпосередньо досліджувались і встановлювались у ній судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи (підпункт 9.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 910/6355/20).

Правова оцінка - це висновок щодо застосування права за певних обставин. Правова оцінка може полягати, зокрема, у висновках, зроблених у зв`язку з установленими судом обставинами, про те, чи виникли юридичні наслідки та які саме, чи порушене право особи, чи виконане зобов`язання належним чином відповідно до закону та договору, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною, чи додержано стороною вимог закону тощо (підпункт 9.8 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 910/6355/20).

Правова оцінка суду і встановлені ним обставини не є тотожними поняттями. Висновки (судження) суду щодо прав і обов`язків сторін, зроблені на підставі встановлених при розгляді справи обставин, не є преюдиційними.

Аналіз ухвалених у справі № 760/11993/20 судових рішень свідчить, що Солом`янський районний суд м. Києва, як суд першої інстанції, надавав правову оцінку лише обставинам щодо того, що квартира була куплена ОСОБА_2 в період шлюбу, доказів набуття квартири за особисті кошти позивач не надав, а тому суд дійшов висновку про недоведеність позовних вимог.

Тобто до предмету доказування у справі № 760/11993/20 входило лише набуття спірної квартири за особисті кошти ОСОБА_2 .

Обставин укладання ОСОБА_2 з ОСОБА_3 договору позики від 03 червня 2009 року, обізнаність ОСОБА_1 з цим договором, його схвалення як іншим членом подружжя, доведення витрати отриманих за договором коштів на придбання квартири, факт повернення ОСОБА_2 і дату повернення цих коштів ОСОБА_3 , які є предметом доказування у даній справі, суд у справі № 760/11993/20 не встановлював.

Таким чином, зроблені в рішенні суду від 31 серпня 2023 року правові висновки не є преюдиційними обставинами в розумінні частини четвертої статті 82 ЦПК України.

Суд першої інстанції при вирішенні та задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 виокремив лише одне речення із мотивувальної частини рішення Солом`янського районного суду м. Києва у справі № 760/11993/20, проте залишив поза увагою те, що Київський апеляційний суд у постанові від 17 січня 2024 року в цій же справі вказав, що суд першої інстанції прийшов до правомірного висновку, що вказані обставини (щодо придбання спірної квартири за позичені у ОСОБА_3 кошти та щодо окремого проживання сторін) не спростовують презумпцію спільності сумісного майна подружжя, оскільки сам по собі факт зазначення у розписці про ціль позики безумовно не свідчить про те, що позика витрачена на придбання спірної квартири.

З врахуванням наведеного, колегія суддів не погоджується із судом першої інстанції в частині доведеності зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про стягнення суми боргу в порядку зворотної вимоги (регресу)на підставі рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 31 серпня 2023 року у справі № 760/11993/20.

В силу вимог частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду від 15 грудня 2021 року у справі № 205/4616/15-ц зазначено, що: «у справі, яка переглядається, суди встановили правову природу укладеного між сторонами договору, а саме, що зобов`язання випливають з договору позики, за яким борг не повернуто. З тексту договорів позики вбачається, що стороною договорів є відповідач, який підтверджував отримання сум у борг з обов`язком їх повернення, інших даних, а також підпису відповідачки боргові розписки не містять. Доказів на підтвердження того, що ОСОБА_3 була обізнана про договір позики та не заперечувала проти такої позики, а також те, що кошти отримані ОСОБА_2 за договором позики, останнім використані та витрачені в інтересах сім`ї, не надано, а відтак висновок суду апеляційної інстанції про те, що унаслідок укладення ОСОБА_2 договору позики виникло зобов`язання в інтересах сім`ї не відповідає вимогам закону та не узгоджується з матеріалами справи. Покладаючи на відповідачку обов`язок по сплаті частини боргу за договорами позики, суд виходив із того, що відповідачі перебувають у шлюбі, а відтак повинні нести відповідальність перед кредитором спільно. Проте перебування відповідачів у зареєстрованому шлюбі на час виникнення правовідносин щодо позики само по собі не є безумовною підставою для покладення на іншого з подружжя, який не був позичальником за договором позики, обов`язків визначених договором позики щодо повернення суми боргу, оскільки за таких умов підлягає доведеність укладення договору в інтересах сім`ї та використання отриманих у борг грошей в інтересах сім`ї. Подібних висновків дійшов і Верховний Суд у постановах: від 28 серпня 2019 року № 638/20603/16, від 03 травня 2018 року № 639/7335/15 та постанові Верховного Суду України від 19 червня 2013 року в справі № 6-55цс13».

У постанові Верховного Суду від 10 травня 2023 року у справі № 215/1191/17 зауважено, що досить часто учасники цивільного обороту в спорах про поділ майна за допомогою договору позики чи розписки про отримання в позику грошових коштів, в яких вказано, що ці грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна, намагаються спростувати презумпцію спільності майна подружжя (чи жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі). Касаційний суд акцентував увагу, що використання таким чином договору позики (в якому передбачено, що грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна) очевидно не враховує, що регулююча сила договору стосується його сторін, а тому не може кваліфікуватися як добросовісне та є неприпустимим.

У постанові Верховного Суду від 02 листопада 2022 року у справі № 754/6033/18 вказано, що перебування позичальника у шлюбі на час виникнення правовідносин позики, як і обізнаність його подружжя про укладення договору позики, не свідчить про згоду на укладення вказаного правочину саме в інтересах сім`ї та само по собі не є підставою для покладення на іншого з подружжя, який не був позичальником за договором позики, обов`язків визначених договором позики щодо повернення суми боргу

У постанові від 30 січня 2019 року у справі № 372/1558/16-ц Верховний Суд погодився з висновком апеляційного суду про те, що за відсутності належних і допустимих доказів укладення договору позики в інтересах сім`ї та використання отриманих у борг грошових коштів для задоволення потреб сім`ї відсутні підстави для задоволення вимог про визнання за кожним із подружжя по 1/2 частині боргових зобов`язань.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

У цивільних справах суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру (постанова Верховного Суду від 10 вересня 2024 року у справі № 523/4865/18).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними. Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц).

З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою.

Схожий по суті висновок зроблений в пункті 8.26. постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18, в якій вказано, що: «водночас закріплений законодавцем принцип можливості обмеження свободи договору в силу загальних засад справедливості, добросовісності, розумності може бути застосований і як норма прямої дії, як безпосередній правовий засіб врегулювання прав та обов`язків у правовідносинах».

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 зазначено, що: «добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них».

У постанові від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Як передбачено частиною четвертою статті 81 ЦПК України, судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. (частина перша статті 89 ЦПК України).

ОСОБА_2 не надав суду належних та допустимих доказів того, що отримані кошти за договором позики від 03 червня 2009 року у вигляді розписки використані ним за відповідним призначенням, а саме на придбання квартири АДРЕСА_1 , тобто витрачені в інтересах сім`ї. Сам по собі факт написання зазначеної розписки безумовно не свідчить про те, що позика була отримана і витрачена на придбання спірного майна та про обізнаність ОСОБА_1 про існування такої позики.

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 згоди на отримання її чоловіком позики не надавала і не є солідарним боржником, а установлені обставини не підтверджують, що кошти за договором позики були надані та використані в інтересах сім`ї, що заперечувалось позивачкою.

Колегія суддів вважає, що доводи ОСОБА_2 про отримання в позику коштів у розмірі 80 000,00 доларів США в інтересах сім`ї і обізнаність ОСОБА_1 про цю позику не заслуговують на довіру, оскільки є суперечливими, ураховуючи те, що в ході розгляду справи № 760/11993/20 він стверджував, що з ОСОБА_1 не проживав з лютого 2009 року, квартиру набував саме за особисті кошти, які були отримані ним в позику після припинення шлюбних відносин з ОСОБА_1 .

Крім того, в позовній заяві ОСОБА_2 , яка подана до суду 02 січня 2011 року, про визнання спірної квартири його особистою приватною власністю, не міститься посилань на отримання ним позики саме у ОСОБА_3 , тоді як міститься посилання на інший договір позики.

Вказані обставини колегією суддів встановлені з постанови Київського апеляційного суду від 17 січня 2024 року у справі № 760/11993/20.

Водночас у цій справі ОСОБА_2 змінив свою позицію і стверджує, що позику отримав і витратив в інтересах сім`ї та про зазначену позику ОСОБА_1 була обізнана, що прямо суперечить його позиції у справі № 760/11993/20.

За наведених обставин позиція ОСОБА_1 про те, що вона не була обізнана про укладення ОСОБА_2 під час шлюбу договору позики і про те, що спірна квартира була куплена за наявні у подружжя спільні кошти, а не за рахунок позичених відповідачем коштів, вочевидь є більш переконливою.

З врахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції неправильно встановив фактичні обставини, які мають суттєве значення для її вирішення, на підставі наявних в матеріалах справи доказів та дійшов помилкового висновку про те, що ОСОБА_2 довів обставини, які вказують на те, що позичені ним грошові кошти є об`єктом спільної сумісної власності, а подружжя сторін є солідарними боржниками.

Таким чином, в суду не було підстав для задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 та стягнення з ОСОБА_1 на його користь в порядку зворотної вимоги (регресу) грошових коштів у розмірі 40 000,00 доларів США, що становить 1/2 частки боргу, отриманого ним під час спільного проживання подружжя за договором позики від 03 червня 2009 року.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

Згідно із пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Рішення суду першої інстанції в частині задоволених зустрічних позовних вимог про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 в порядку зворотної вимоги (регресу) 1/2 частки боргового зобов`язання за договором позики від 03 червня 2009 року у розмірі 40 000,00 доларів США не відповідає матеріалам справи, ухвалене з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, та з неправильним застосуванням норм матеріального і порушенням норм процесуального права, а відтак відповідно до вимог статті 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням у цій частині нового судового рішення про відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення суми боргу в порядку зворотної вимоги (регресу).

Щодо розподілу судових витрат

Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу (частина перша, пункт 1 частини третьої статті 133 ЦПК України).

У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України встановлено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Отже, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи в суді першої інстанції та її переглядом у судах апеляційної та касаційної інстанцій, має здійснити той суд, який ухвалює остаточне рішення у справі, враховуючи загальні правила розподілу судових витрат.

Аналогічної позиції дотримується і Велика Палата Верховного Суду (див. постанови від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17).

Виходячи з наведеного, розподіл судових витрат у вигляді судового збору в зазначеній справі слід змінити.

Відповідно до положень частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина шоста статті 141 ЦПК України).

В матеріалах справи наявні докази того, що ОСОБА_2 звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» як особа з інвалідністю ІІ групи (т. 1, а.с. 81), а відтак витрати ОСОБА_1 по сплаті судового збору за подання первісної позовної заяви у розмірі 5 005,81 грн та за подання апеляційної скарги у розмірі 18 168,00 грн слід компенсувати їй за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Щодо ухваленого додаткового рішення суду

Статтею 270 ЦПК України встановлено порядок ухвалення судом додаткового рішення у цивільній справі, відповідно до якого суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо, зокрема, судом не вирішено питання про судові витрати.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 904/8884/21 зазначено, що додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти. Тобто додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі.

Отже, додаткове рішення суду, ухвалене у порядку статті 270 ЦПК України, є невід`ємною частиною основного рішення у справі по суті спору та не може існувати окремо від нього.

У разі скасування рішення у справі, ухвалене додаткове рішення втрачає силу (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 27 червня 2018 року в справі № 756/4441/17).

Відповідно до частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність скасування рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 11 лютого 2026 року в частині вирішених зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення суми боргу в порядку зворотної вимоги (регресу), то додаткове рішення цього ж суду від 13 квітня 2026 року, яким вирішено питання щодо розподілу судових витрат відповідача на професійну правничу допомогу, також слід скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні заяви ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення.

Керуючись статтями 367 - 369, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 11 лютого 2026 року в частині задоволених зустрічних позовних вимог про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 в порядку зворотної вимоги (регресу) 1/2 частки боргового зобов`язання за договором позики від 03 червня 2009 року у розмірі 40 000,00 доларів США та розподілу судових витрат скасувати і ухвалити у цій частині нове судове рішення.

У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення суми боргу в порядку зворотної вимоги (регресу) відмовити.

Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 5 005,81 гривень сплаченого судового збору за подання первісної позовної заяви та 18 168,00 гривень сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги.

Додаткове рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 13 квітня 2026 року скасувати і ухвалити нове судове рішення.

У задоволенні заяви ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу відмовити.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 11 вересня 2026 року.

Головуючий С.А. Голуб

Судді: О.В. Борисова

Д.О. Таргоній