Постанова від 09 вересня 2026 р. у справі №758/19933/25 — Київський апеляційний суд

К И Ї В С Ь К И Й А П Е Л Я Ц І Й Н И Й С У Д

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 вересня 2026 року місто Київ

справа № 758/19933/25

апеляційне провадження № 22-ц/824/11958/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Саліхова В.В.,

суддів: Євграфової Є.П., Левенця Б.Б.,

за участю секретаря судового засідання: Зеленчука М.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника Акціонерного товариства «Українська залізниця» адвоката Каливніка Руслана Сергійовича на рішення Подільського районного суду міста Києва від 06 квітня 2026 року, ухваленого під головуванням судді Петрова Д.В., у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення невиплаченої при звільненні матеріальної допомоги на оздоровлення за 2022-2025 роки та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,-

в с т а н о в и в :

У грудні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до АТ «Українська залізниця» про стягнення невиплаченої при звільненні матеріальної допомоги на оздоровлення за 2022-2025 роки та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, в якому просила стягнути з відповідача матеріальну допомогу на оздоровлення за 2022 - 2025 роки в загальній сумі 112 200,00 грн.; стягнути з АТ «Українська залізниця» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, який станом на день подання позову становить 165 854,48 грн.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначає, що працювала на посаді менеджера Департаменту електрифікації та електропостачання Акціонерного товариства «Українська залізниця», звідки звільнилась 04.09.2025 за угодою сторін, що підтверджується наказом від 01.09.2025 № 2966/ос.

При цьому, роботодавцем не було дотримано вимоги статті 116 КЗпПП України, так як з нею не було проведено остаточного розрахунку в день її звільнення (04.09.2025), як того вимагає чинне в Україні трудове законодавство, зокрема не було виплачено матеріальну допомогу на оздоровлення за 2022-2025 роки у розмірі посадового окладу (тарифної ставки).

За час роботи в АТ «Українська залізниця», у 2022-2025 роках позивач подавала окремі заяви про виплату їй матеріальної допомоги на оздоровлення, проте матеріальна допомога на оздоровлення у 2022-2025 роках не виплачувалась.

Окрім цього, позивач зазначає, що у зв?язку з тим, що відповідач не провів з позивачем остаточний розрахунок в день її звільнення, та враховуючи те, що з моменту звільнення до моменту звернення до суду з цим позовом пройшов 51 календарний день (з 05 вересня 2025 року по 01 грудня 2025 року включно), з відповідача (АТ «Укрзалізниця») на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, який на момент звернення до суду становить 165 854,48 грн.

Посилаючись на наведене, позивач просила позов задовольнити.

Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 06 квітня 2026 року позов ОСОБА_1 до АТ «Українська залізниця»про стягнення невиплаченої при звільнені матеріальної допомоги на оздоровлення за 2022-2025 роки, та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені - задоволено частково.

Стягнуто з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 невиплачену матеріальну допомогу на оздоровлення за 2022-2023 роки у розмірі 50 357 грн. 68 коп.

Стягнуто з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 74 435 грн 49 коп.

Стягнуто з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 543 грн 59 коп.

У задоволені решти позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду, представник АТ «Українська залізниця» - адвокат Килівник Р.С. звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду в частині задоволених позовних вимог та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Апеляційна скарга обгрунтована тим, що рішення суду ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що визначаючи розмір невиплаченої матеріальної допомоги, суд першої інстанції помилково вважав, що оклад позивача становив 33 000 грн. у 2022 році та 2023 році.

Крім того, зазначає, що суд не урахував, що матеріальна допомога на оздоровлення за 2022 рік була виплачена позивачу у повному обсязі у розмірі 15 642,32 грн., з урахуванням вимог податкового законодавства.

У зв'язку з неправильним визначенням розміру невиплаченої матеріальної допомоги на оздоровлення, сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є завищеною, непропорційною та визначеною без урахування правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23, щодо принципів розумності, справедливості та пропорційності таких грошових виплат.

Звертає увагу на те, що виплата позивачу матеріальної допомоги на оздоровлення за 2023 рік була лише призупинена до окремого рішення правління АТ «Українська залізниця». При цьому, ОСОБА_1 не було відмовлено у проведенні такої виплати. Тому задоволення вимоги про виплату матеріальної допомоги на оздоровлення за 2023 рік з цієї підстави є передчасним, оскільки не позбавляє ОСОБА_1 у майбутньому, після закінчення воєнного стану або зміни рішення правління АТ «Українська залізниця», звернутися до суду з такими вимогами, у випадку, якщо відповідач не проведене з ним відповідний розрахунок.

В судовому засіданніпредставник АТ «Українська залізниця» - адвокат Килівник Р.С. підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити.

ОСОБА_1 та її представник - адвокат Осьмак А.В. в судове засідання не з'явилися, надіслав клопотання про розгляд справи за відсутності позивача та її представника.

Заслухавши доповідь судді Саліхова В.В., пояснення представника відповідача, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем безпідставно не виплачено позивачу матеріальну допомогу за 2022-2023 роки, розмір якої за розрахунком суду становить 50 357,68 грн., яка підлягає стягненню з відповідача, та відповідно наявні підстави для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, який на думку суду з урахуванням принципу пропорційності, становить 74 435,49 грн. (44,88% від 165 854,48 грн.).

Колегія суддів не в повній мірі погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 працювала на посаді менеджера Департаменту електрифікації та електропостачання АТ «Українська залізниця».

04.09.2025 року ОСОБА_1 звільнилася за угодою сторін на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України, що підтверджується наказом (розпорядженням) від 01 вересня 2025 року № 2966/ос.

Відповідач сплатив частину встановленого розміру матеріальної допомоги на оздоровлення за 2022 рік, що підтверджується розрахунком заробітної плати за грудень 2024 року, платіжними відомостями № 1357, № 1368, платіжними інструкціями № 19806 від 07.01.2025, № 980917 від 30.12.2024, розрахунковим листом за 2024 рік.

Згідно довідки АТ «Укрзалізниця» № 610 від 17 вересня 2025 року, виданої ОСОБА_1 , середньоденна заробітна плата складає 1 884,71 грн.

Згідно розрахункових листів: у 2022 році оклад ОСОБА_1 становив - 20 582,00 грн., у 2023 році оклад ОСОБА_1 становив - 20 582,00 грн.

До позовної заяви долучено копію колективного договору між керівництвом Державної адміністрації залізничного транспорту України і профспілковим комітетом Укрзалізниці на 2002-2006 роки, дія якого пролонгована і на час існування спірних правовідносин (далі - Колективний договір).

У пункті 2.2.10. даного Колективного договору визначено зобов`язання керівництва Укрзалізниці надавати працівникам апарату Укрзалізниці при виході у щорічну відпустку (тривалість якої не менше 14 календарних днів) матеріальну допомогу на оздоровлення в розмірі посадового окладу (місячної тарифної ставки).

Пунктом 1.1.4 Рішення правління АТ «Укрзалізниця» від 14 березня 2022 року №Ц-54/31 Ком.т. засідання правління на період дії правового режиму воєнного стану в Україні вирішено інші додаткові виплати, що передбачені Галузевою угодою, колективними договорами структурних підрозділів, зокрема, матеріальної допомоги, призупинити. Виняток складає матеріальна допомога на лікування та на поховання, а також інші види матеріальної допомоги, згідно рішень правління, роз`яснення щодо нарахування та виплати яких буде надано додатково директором з управління персоналом та соціальної політики.

Згідно із пунктом 1.2 Рішення правління АТ «Укрзалізниці» від 28 червня 2024 року № Ц-72/369-2024, (витяг з протоколу № Ц-82/39 Ком.т. засідання правління АТ «Укрзалізниця» від 27 червня 2024 року), на період дії правового режиму воєнного стану в Україні, починаючи з 1 липня 2024 року вирішено здійснювати нарахування та виплату матеріальної допомоги на оздоровлення працівникам АТ «Укрзалізниця» в єдиному розмірі мінімальної норми, передбаченої Галузевою угодою між Державною адміністрацією залізничного транспорту України та профспілками - 30 % місячної тарифної ставки (посадового окладу). Виплату матеріальної допомоги на оздоровлення здійснювати згідно із наказами АТ «Укрзалізниця», регіональних філій, філій та їх структурних підрозділів, за письмовою заявою працівників, які безпосередньо пропрацювали в АТ «Укрзалізниця» шість і більше місяців, при виході працівника у щорічну відпустку (тривалість якої становить не менше 14 календарних днів) один раз на календарний рік в межах одного облікового періоду відпустки.

Щодо позовної вимоги про стягнення матеріальної допомоги на оздоровлення

Частиною 1 статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Як визначено у ст. 64 Конституції України конституційні права та свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.

Загальновідомим є той факт, що Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на території України запроваджено правовий режим воєнного стану з 24 лютого 2022 року, який у подальшому неодноразово продовжувався і діє на час розгляду справи судом.

Згідно з пунктом 2 розділу «Прикінцеві положення» Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», главу XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України доповнено пунктом 2, відповідно до якого під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

Статтею 1 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» передбачено, що цей Закон визначає особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану». На період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина відповідно до ст. 43, 44 Конституції України. У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю у частині відносин, врегульованих цим Законом.

З наведеного слідує, що Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» є спеціальним законом на період дії воєнного стану щодо застосування окремих положень трудового законодавства.

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 6 цього Закону в Указі Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» зазначений вичерпний перелік конституційних прав та свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв`язку із введенням воєнного стану, зазначений строк дії цих обмежень, а також тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Згідно ст. 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», на період воєнного стану дія окремих положень колективного договору може бути зупинена за ініціативою роботодавця.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижче від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про оплату праці», до структури заробітної плати входять: основна заробітна плата, додаткова та інші заохочувальні та компенсаційні виплати.

Основна заробітна плата - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

У статті 5 Закону України «Про оплату праці» визначено, що організація оплати праці здійснюється на підставі: законодавчих та інших нормативних актів; генеральної угоди на національному рівні; галузевих (міжгалузевих), територіальних угод; колективних договорів; трудових договорів; грантів.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 15 Закону України «Про оплату праці», форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною, галузевими (міжгалузевими) і територіальними угодами. У разі, коли колективний договір на підприємстві не укладено, роботодавець зобов`язаний погодити ці питання з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником), що представляє інтереси більшості працівників, а у разі його відсутності - з іншим уповноваженим на представництво органом. Конкретні розміри тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок робітникам, посадових окладів службовцям, а також надбавок, доплат, премій і винагород встановлюються з урахуванням вимог, передбачених частиною першою цієї статті.

Системний аналіз вказаних норм матеріального права вказує на те, що матеріальна допомога на оздоровлення належить до структури заробітної плати.

Тобто матеріальна допомога на оздоровлення передбачена, зокрема, трудовим договором, і роботодавець має сплатити вказані кошти працівникові, що є гарантією прав працівника.

Відповідно до ч. 2 ст. 97 КЗпП України, форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами.

Згідно ч. 1 ст. 5 Закону України «Про колективні договори і угоди», умови колективних договорів і угод, укладених відповідно до чинного законодавства, є обов`язковими для підприємств, на які вони поширюються, та сторін, які їх уклали.

Як визначено у ч. 1 ст. 9 Закону України «Про колективні договори і угоди» положення колективного договору поширюються на всіх працівників підприємств незалежно від того, чи є вони членами профспілки, і є обов`язковими як для роботодавця, так і для працівників підприємства.

Частиною першою статті 10 КЗпП України визначено, що колективний договір укладається на основі законодавства, прийнятих сторонами зобов`язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин, і узгодження інтересів працівників та роботодавців.

Відповідно до ч. 2 ст. 13 КЗпП України, у колективному договорі встановлюються взаємні зобов`язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема: нормування і оплати праці, встановлення форм, системи, розмірів заробітної плати та інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій та ін.); встановлення гарантій, компенсацій, пільг.

Згідно з ч. 1 ст. 14 Закону України «Про колективні договори і угоди», зміни і доповнення до колективного договору, угоди протягом строку їх дії можуть вноситися тільки за взаємною згодою сторін в порядку, визначеному колективним договором, угодою.

Відповідно до п. 1.4. Колективного договору між керівництвом Державної адміністрації залізничного транспорту України і профспілковим комітетом апарату Укрзалізниці, сторони погодили, що за спільною домовленістю сторін в колективний договір можуть вноситься зміни та доповнення, при цьому вони не повинні погіршувати умови праці, трудові і соціальні гарантії, передбачені законодавством України та цим договором.

Як визначено у ч. 1 ст. 9 КЗпП України, умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю, є недійсними.

Стаття 9 КЗпП України не вимагає будь-якої процедури визнання недійсними умов договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством. Вона безпосередньо оголошує такі умови недійсними і не вимагає судової процедури визнання їх недійсними.

Обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина, які передбачають призупинення виплат, зокрема матеріальної допомоги на оздоровлення, на період дії воєнного стану поширюється лише на правовідносини, які виникають між працівником та роботодавцем, і до звільненого працівника не можуть бути застосовані.

Частиною 1 статті 47 КЗпП України передбачено, що роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Відповідно до ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року в справі №821/1083/17 підтверджено, що згідно із положеннями статті 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать, в разі невиконання обов`язку - наступає передбачена ст. 117 КЗпП України відповідальність.

Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена ст. 117 КЗпП України відповідальність.

Звертаючись до суду з позовом, позивач просила стягнути з відповідача матеріальну допомогу на оздоровлення за 2022 - 2025 роки у розмірі посадового окладу, що становить по 33 000,00 грн. за кожний рік, з урахуванням сплати матеріальної допомогу за 2024 рік в сумі 9 900 грн., виплата яких передбачена пунктом 2.2.10. Колективного договору.

Заперечуючи проти позовних вимог, відповідач посилався на те, що на підставі п. 1.1.4 рішення правління АТ «Укрзалізниця» від 14 березня 2022 року на період дії правового режиму воєнного стану призупинено дію окремих положень Колективного договору, зокрема щодо надання матеріальної допомоги, що відповідає вимогам Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

З цього приводу колегія суддів зазначає, що дійсно 15 березня 2022 року Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», яким на період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина, передбачених ст. 43, 44 Конституції України, та за ст. 11 цього Закону на період дії воєнного стану дія окремих положень колективного договору може бути призупинена за ініціативною роботодавця.

Вказаний Закон Верховною Радою України прийнято 15 березня 2022 року, а набрав чинності він 24 березня 2022 року, у той час як рішення АТ «Українська залізниця», яке стало підставою для невиплати позивачці оспорюваних сум матеріальної допомоги було прийнято 14 березня 2022 року, тоді як закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі (стаття 58 Конституції України), тому положення вказаного закону не могли застосовуватися судом при розгляді цієї справи.

Наведене відповідає висновку, викладеному в постановах Верховного Суду від 5 лютого 2025 року в справі № 211/7338/23, від 18 березня 2026 року в справі № 333/9082/24.

Так, постановою Верховного Суду від 5 лютого 2025 року в справі № 211/7338/23 залишено в силі рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 23 лютого 2024 року, яким визнано незаконним та скасовано пункт 1.1.4 протокольного рішення засідання правління АТ «Укрзалізниця» від 14 березня 2022 року № Ц-54/31 Ком.т. у частині призупинення додаткових виплат, що передбачені Галузевою угодою, колективними договорами структурних підрозділів, зокрема матеріальної допомоги, та стягнуто з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 недоплачену матеріальну допомогу на оздоровлення за 2022-2023 роки у розмірі 13 400 грн.

У вказаній справі Верховний Суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що товариство призупинило виплати коштів, передбачених колективними договорами та Галузевою угодою в односторонньому порядку, не повідомивши працівника та профспілковий орган, членом якого він є, про ухвалення вказаного рішення, а також у порушення вимог Закону України «Про колективні договори і угоди» не ініціював питання щодо підписання змін/доповнень до діючих колективних договорів в частині призупинення/зміни строків виплати щорічної матеріальної допомоги на оздоровлення, а такі зміни мають вноситись лише за взаємною згодою сторін, але аж ніяк не роботодавцем в односторонньому порядку без погодження з профспілковим органом. Крім того, товариство ухвалило відповідне оспорюване рішення 14 березня 2022 року, з посиланням на статтю 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», який набрав чинності 24 березня 2022 року.

Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права та як наслідок дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позову з тих підстав, що відповідачем здійснено виплату позивачці всіх необхідних сум при звільненні, з урахуванням обмежень на період дії правового режиму воєнного стану, визначених Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

За таких обставин, колегія суддів вважає неправомірною відмову відповідача у виплаті позивачці матеріальної допомоги на оздоровлення при її звільненні.

Разом з тим, позовні вимоги в цій частині підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 набула право на отримання матеріальної допомоги на оздоровлення за 2022-2025 роки.

Як вже вказувалося вище, пунктом 2.2.10. Колективного договору визначено надавати працівникам апарату Укрзалізниці матеріальну допомогу на оздоровлення в розмірі посадового окладу (місячної тарифної ставки).

Згідно розрахункових листів за 2022-2023 роки посадовий оклад (місячна тарифна ставка) ОСОБА_1 становив 20 582,00 грн. (а.с. 99,98).

Таким чином, до виплати ОСОБА_1 належала матеріальна допомога на оздоровлення за 2022 рік у розмірі 20 582,00 грн та за 2023 рік у розмірі 20 582,00 грн.

Разом з тим, згідно платіжної відомості № 1358, відповідачем було виплачено ОСОБА_1 матеріальну допомогу на оздоровлення за 2022 рік у розмірі 15 642,32 грн. (з урахування податків).

В той же час, з 1 липня 2024 року рішенням правління АТ «Укрзалізниця» від 27 червня 2024 року (витяг з протоколу № Ц-82/39) встановлено нарахування та виплату матеріальної допомоги на оздоровлення працівника АТ «Укрзалізниця» в єдиному розмірі мінімальної норми, передбаченою Галузевою угодою між Державною адміністрацією залізничного транспорту України та профспілками - 30% місячної тарифної ставки (посадового окладу). Дане рішення є чинним.

Матеріалами справи підтверджується та не заперечується сторонами, що ОСОБА_1 виплачено матеріальну допомогу на оздоровлення за 2024 та 2025 роки у розмірі по 9 543,60 грн. та 9 543,60 грн. (з розрахунку 31 812,00 грн. (посадовий оклад згідно розрахунків заробітної плати) х 30%).

Отже, позовні вимоги про стягнення матеріальної допомоги на оздоровлення підлягали частковому задоволенню, а саме підлягала стягненню матеріальна допомога на оздоровлення за 2023 рік у загальному розмірі у розмірі 20 582,00 грн., оскільки матеріальна допомога за 2022 рік, 2024 рік, 2025 рік була виплачену позивачу.

Щодо позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 заявила позовну вимогу про стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 05 вересня 2025 року по 01 грудня 2025 року у розмірі 165 854,48 грн. та поряд з цим зазначила про задоволення даної позовної вимоги станом на день ухвалення судового рішення.

Однак, з 19 липня 2022 року статтю 117 КЗпП України викладено у наступній редакції «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».

З матеріалів справи убачається, що у день звільнення 04 вересня 2025 року ОСОБА_1 не було виплачено всі належні до виплати суми, зокрема матеріальну допомогу на оздоровлення за 2023 рік. Відтак, у відповідності до вимог статті 117 КЗпП України, час затримки становить з 05 вересня 2025 року по 05 березня 2026 року (шість місяців), що складає 130 робочих дні.

Таким чином, сума середнього заробітку за 6 місяців становить 245 012,30 грн. (1 884,71 грн (середньоденна заробітна плата) х 130 (кількість робочих днів затримки).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 8 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23 зазначено, «що шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою. Суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу. Як було зазначено вище, Закон № 2352-IX не змінив правову природу відшкодування за статтею 117 КЗпП України, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права - компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно.

Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.

Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.»

Враховуючи співвідношення розміру заборгованості щодо невиплаченої суми (20 582,00 грн.) та середнього заробітку (245 012,30 грн.) за час затримки розрахунку при звільненні за 6 місяців, згідно вимог ст. 117 КЗпП України, а також дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, зокрема невизнання роботодавцем свого обов`язку виплатити позивачу матеріальну допомогу на оздоровлення, що стало підставою для звернення суду, розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, на думку апеляційного суду, необхідно визначити у розмірі 20 582,00 грн.

Ураховуючи викладене, суд першої інстанції дійшовши вірного висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову, не в повній мірі дослідивши матеріали справи, не надавши належної оцінки наявним у справі доказам та доводам сторін, помилково визначив розмір не виплаченої матеріальної допомоги на оздоровлення 50 357,68 грн. та відповідно і розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, та невмотивовано, за відсутності належного обгрунтування, зменшив його розмір саме до 74 435,49 грн.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги, скасування рішення суду в частині задоволених позовних вимог та ухвалення в цій частині нового судового рішення про стягнення з відповідача на користь позивача невиплачену матеріальну допомогу на оздоровлення за 2023 рік у розмірі 20 582,00 грн. та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 20 582,00 грн.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд,-

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу представника Акціонерного товариства «Українська залізниця» адвоката Каливніка Руслана Сергійовича - задовольнити частково.

Рішення Подільського районного суду міста Києва від 06 квітня 2026 року в частині задоволених позовних вимог скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення.

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 невиплачену матеріальну допомогу на оздоровлення за 2023 рік у розмірі 20 582,00 грн. та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 20 582,00 грн.

В задоволенні позовних вимог про стягнення невиплаченої матеріальної допомоги за 2022 рік - відмовити.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 10 вересня 2026 року.

Головуючий:

Судді: