Постанова від 20 січня 2026 р. у справі №362/1073/23 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

03680 м. Київ , вул. Солом`янська, 2-а

Номер апеляційного провадження: 22/-ц/824/440/2026

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 січня 2026 року м. Київ

Справа № 362/1073/23

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді-доповідача Ящук Т.І.,

суддів Кирилюк Г.М., Рейнарт І.М.,

за участю секретаря судового засідання Слив`юк С.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 02 грудня 2024 року, ухвалене у складі судді Марчука О.Л.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, визнання права власності та стягнення грошових коштів,

встановив:

У лютому 2023 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до відповідача ОСОБА_2 , у якому просила:

- визнати спільним сумісним майном подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 : об`єкт незавершеного будівництва, площею 97,60 кв. м, що розташований у АДРЕСА_1 ; автомобіль марки «Volkswagen», модель «Polo Sedan», 2017 року випуску, № кузова НОМЕР_1 , об`єм двигуна 1598 см куб, та причеп ПФ 01 ФЕРМЕР, 2008 року випуску;

- у порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину об`єкту незавершеного будівництва, площею 97,60 кв. м, що розташований у АДРЕСА_1 ;

- у порядку поділу спільного сумісного майна подружжя стягнути з ОСОБА_2 1/2 частину вартості автомобіля марки «Volkswagen», модель «Polo Sedan», 2017 року випуску, № кузова НОМЕР_1 , об`єм двигуна 1598 см куб, та причепу ПФ 01 ФЕРМЕР, 2008 року випуску, а саме НОМЕР_2 грн на користь ОСОБА_1 ;

- визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину земельної ділянки, площею 0,0653 га, кадастровий номер 3210700000:04:008:0009, для ведення садівництва, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 ;

- стягнути з ОСОБА_2 понесені позивачем судові витрати.

Свої вимоги позивач обґрунтовувала тим, що вона перебувала з відповідачем у незареєстрованому шлюбі з 2000 року, шлюбні відносини зареєстрували 08.05.2008 року.

Спільне життя у сторін не склалося і рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 11.08.2020 року шлюб між сторонами розірвано.

На підставі рішення Васильківської міської ради від 25.04.2008 року № 06.01.-29-V відповідачем була приватизована земельна ділянка площею 0,0653 гектари, кадастровий номер 3210700000:04:008:0009 для ведення садівництва, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

На вказаній земельній ділянці під час перебування сторін у шлюбі був збудований житловий будинок. Згідно з висновком експерта від 10.09.2024 року № 3493 будівельна готовність будинку, розташованого на земельній ділянці, площею 0,0653 гектари, кадастровий номер 3210700000:04:008:0009 для ведення садівництва, за адресою: АДРЕСА_1 , складає 100 %.

Спірний об`єкт незавершеного будівництва збудований за час шлюбу за спільні кошти подружжя та є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, оскільки будинок повністю був збудований ще під час перебування у шлюбі, відповідач проживає в указаному будинку, який забезпечений електро-, газо- й водопостачанням та іншими необхідними побутовими умовами, меблями, технікою, тобто будівництво його закінчене й він експлуатується за своїм функціональним призначенням, але не прийнятий в експлуатацію і право власності на нього не оформлюється з вини відповідача, позивач позбавлений можливості оформити право власності, що перешкоджає реалізувати своє право на поділ набутого за час шлюбу майна.

Крім того, за час перебування у шлюбі сторонами за спільні грошові кошти набуто у власність за договором купівлі-продажу автомобіля від 21.03.2017 року № 921611 та оформлено на ім`я ОСОБА_2 автомобіль Volkswagen», модель «Polo Sedan», 2017 року випуску, № кузова НОМЕР_1 , та причеп ФЕРМЕР-1. Вказана обставина підтверджується актом приймання-передачі, специфікацією до договору купівлі-продажу.

Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 02 грудня 2024 року позовні вимоги про поділ майна подружжя задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину завершеного на 100 % будівництвом об`єкта, який не введено в експлуатацію - будинку, розташованого на земельній ділянці, площею 0,0653 гектари, кадастровий номер 3210700000:04:008:0009 для ведення садівництва, за адресою: АДРЕСА_1 .

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсацію вартості 1/2 частини транспортного засобу марки «Volkswagen Polo», номерний знак НОМЕР_3 , в сумі 163 141,17 грн.

Відмовлено в задоволенні решти позовних вимог.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 у відшкодування судових витрат грошові кошти в сумі 10 032,11 грн.

Не погоджуючись з рішенням місцевого суду, відповідач ОСОБА_2 звернувся з апеляційною скаргою, у якій просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог про визнання права власності на 1/2 частину об`єкта нерухомості та здійснити перерозподіл судових витрат з урахуванням ухваленого рішення.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд не розглянув питання, коли саме був створений спірний об`єкт будівництва, який не введено в експлуатацію, розташований на земельній ділянці, та визнав без будь-яких обґрунтувань, що цей об`єкт виник під час шлюбу.

Суд не дав оцінку доказам, які знаходяться в матеріалах судової справи та підтверджують створення (існування) зазначеного будівництва до 08.05.2008 року, до дати укладення шлюбу із позивачем.

Разом з цим, відповідно до технічного паспорту на дачу (садовий) будинок АДРЕСА_1 , складеного на ім`я відповідача, під літерою «А» значиться садовий будинок із зазначенням року побудови - 2007.

Відповідно до довідки Васильківського міського об`єднання садівничих товариств «Мічуринець» від 09.06.2010 року № 143 на земельній ділянці за АДРЕСА_1 є забудова-садовий будинок, який побудовано в 2007 році.

Таким чином, суд першої інстанції не з`ясував обставину, що має значення для справи - рік створення об`єкту будівництва, розташованого на земельній ділянці (кадастровий номер 3210700000:04:008:0009), та визнав встановленою обставину (наявність спільної сумісної власності на цей будинок), що має значення для справи, без будь-яких доказів.

Враховуючи, що об`єкт будівництва був створений (побудований) до укладення шлюбу з позивачем, цей об`єкт не може вважатися спільною сумісною власністю позивача та відповідача та бути поділений.

Крім того, в основу рішення суду першої інстанції покладено висновок експерта від 10.09.2024 року № 3493 про 100 % будівельну готовність будинку, розташованого на земельній ділянці кадастровий номер 3210700000:04:008:0009.

Враховуючи, що проектної документації на спірний будинок не існує, висновок експерта про 100 % будівельну готовність будинку суперечить чинному законодавству.

Крім того, у зв`язку з тим, що на спірний об`єкт будівництва відсутня проектна документація, цей об`єкт є самочинно збудованим нерухомим майном, яке не може бути предметом поділу згідно з нормами статей 357, 364, 367 ЦК України.

Не погоджуючись з рішенням суду, позивач ОСОБА_1 звернулась з апеляційною скаргою, у якій просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволені позовних вимог та ухвалити нове судове рішення, якими задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що позивач у позовній заяві вказував, що у зв`язку з тим, що об`єкт незавершеного будівництва, що є спільною сумісною власністю подружжя, знаходиться на земельній ділянці, що є приватною власністю відповідача, то відповідно до ст. 120 Земельного кодексу України та ст. 377 ЦК України до позивача переходить право власності у розмірі частки права власності у спільному майні будинку.

Тобто, позовні вимоги щодо 1/2 частини земельної ділянки заявлені на підставі ст. 120 ЗК України, ст. 377 ЦК України, а не на підставі ст. 60 СК України як майно, набуте у шлюбі. Тому висновки місцевого суду зроблено помилково, внаслідок чого застосовано норму права, яка не підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

Звертає увагу на те, що не визнавши право власності на 1/2 частину земельної ділянки, позивач позбавлена можливості зареєструвати своє право власності на 1/2 частину будинку.

Також, суд при визначені розміру компенсації вартості 1/2 частини спірного автомобіля взяв до уваги недопустимий доказ, а саме наданий відповідачем звіт від 31.10.2024 року № 7/10-А, який був поданий з порушенням строку для подання належних та допустимих доказів.

Крім того, під час подачі відзиву на позовну заяву відповідач не вказав на попередній (орієнтований) розрахунок судових витрат, які очікує понести під час розгляду справи. Таким чином судом неправомірно взято до уваги витрати відповідача при ухваленні рішення, а також збільшений коефіцієнт розрахунку пропорційності розміру заявлених вимог в прохальній частині позову.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_1 просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_2 , а рішення суду в оскаржуваній частині - залишити без змін.

Зазначає, що правильними є висновки місцевого суду про те, що учасники справи під час розгляду справи не оспорили і не заперечували ту обставину, що за висновком експерта від 10.09.2024 року № 3493 будівельна готовність будинку для ведення садівництва складає - 100 %, а тому дана обставина справи, яку визнано учасниками справи, не підлягає доказуванню, оскільки суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цієї обставини та добровільності її визнання сторонами. Таким чином, відповідач визнав обставину, що житловий будинок побудований під час перебування у шлюбі спільними грошовими коштами та зусиллями.

Вважає, що ОСОБА_2 в апеляційній скарзі зазначає про нові обставини, які не були предметом дослідження судом першої інстанції, а саме існування спірного будинку до укладення шлюбу між сторонами.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та її представник - ОСОБА_3 підтримали доводи своєї апеляційної скарги, просили рішення суду в частині незадоволених позовних вимог скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про задоволення позову, проти доводів апеляційної скарги відповідача заперечували.

Відповідач ОСОБА_2 та його представник - ОСОБА_4 підтримали доводи своєї апеляційної скарги, просили рішення суду в частині задоволення позовних вимог про визнання права власності на 1/2 частину об`єкта нерухомості скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні позову, проти доводів апеляційної скарги позивача заперечували.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін та їх представників, з`ясувавши обставини справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційних скарг, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, апеляційна скарга ОСОБА_2 - залишенню без задоволення, виходячи з наступного.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання за позивачем права власності на половину земельної ділянки та стягнення з відповідача на її користь компенсації вартості половини причепу, суд першої інстанції виходив з того, що вказане майно є особистою приватною власністю відповідача, а тому не підлягає поділу між сторонами.

Вирішуючи питання про поділ спірних будинку і автомобіля, суд першої інстанції виходив з того, що таке майно набуто подружжям за час шлюбу, а тому відповідно до норми ч. 1 ст. 60 СК України належить сторонам на праві спільної сумісної власності та їх частки у такому майні є рівними.

Місцевий суд вважав за можливе захистити майнові права позивача шляхом присудження їй грошової компенсації за належну їй 1/2 частину вартості спірного транспортного засобу.

З висновками суду першої інстанції про часткове задоволення позовних вимог колегія суддів погоджується, оскільки вони відповідають обставинам справи, наявним у матеріалах справи доказам та зроблені з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 08.05.2008 року між сторонами зареєстровано шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_4 від 04.07.2019 року (т. 1 а. с. 10).

11.09.2020 року набрало законної сили рішення від 11.08.2020 року у справі № 362/5379/19 Васильківського міськрайонного суду Київської області, яким розірвано шлюб між сторонами (т. 1 а. с. 11 - 13).

Відповідно до Державного акту на право власності на земельну ділянку відповідач є власником земельної ділянки, площею 0,0653 гектари, кадастровий номер 3210700000:04:008:0009, для ведення садівництва, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 14).

Також, на вказаній земельній ділянці збудовано житловий будинок, який не введено в експлуатацію станом на дату постановлення цього рішення суду.

Згідно з висновком експерта від 10.09.2024 року № 3493 будівельна готовність будинку, розташованого на земельній ділянці, площею 0,0653 гектари, кадастровий номер 3210700000:04:008:0009 для ведення садівництва, за адресою: АДРЕСА_1 , складає 100 % (т. 2 а. с. 8 - 27).

Згідно з листом ТСЦ № 3244 РСЦ ГСЦ МВС України в Київській області від 25.01.2023 року № 31/10-3244-25 на ім`я відповідача 29.03.2017 року зареєстровано автомобіль марки «Volkswagen Polo», 2017 року випуску, об`єм 1598 куб. м, та 15.02.2008 року зареєстровано причеп ПФ 01 Фермер 2008 року випуску (т. 1 а. с. 26).

Згідно із ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (ч. 1 ст. 61 СК України).

Виникнення режиму спільної сумісної власності подружжя на все придбане за час шлюбу майно презюмується, доки інший з подружжя не довів іншого.

Конструкція норми ст. 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 03 квітня 2024 року у справі № 210/2492/19.

Згідно із ст. 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до ч. 1 ст. 69, ч. 1 ст. 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно із ст. 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.

Отже, наведеними нормами права передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя.

Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.

Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.

Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована.

Якщо ж заява одного з подружжя про те, що річ була куплена за її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.

Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Судам, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільного нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна.

Звертаючись до суду із позовом, позивач просила, зокрема, визнати за нею право власності на 1/2 частину об`єкту незавершеного будівництва, площею 97,60 кв. м, що розташований у АДРЕСА_1 . Позивач зазначала, що вказаний об`єкт незавершеного будівництва збудований та експлуатується за своїм функціональним призначенням, проте не зданий в експлуатацію із вини відповідача.

Як вбачається з матеріалів справи, Васильківський міськрайонний суд Київської області ухвалою від 05.05.2023 року призначив у цій справі судову будівельно-технічну експертизу, на вирішення експерта поставив таке питання: який ступень будівельної готовності незавершеного будівництвом об`єкта - будинку, розташованого на земельній ділянці, площею 0,0653 га, кадастровий номер 3210700000:04:008:0009 для ведення садівництва, за адресою: АДРЕСА_1 ?

Згідно з висновком експерта від 10.09.2024 року № 3493 будівельна готовність будинку, розташованого на земельній ділянці, площею 0,0653 гектари, кадастровий номер 3210700000:04:008:0009 для ведення садівництва, за адресою: АДРЕСА_1 , складає 100 %.

Колегія суддів вважає, що з огляду на встановлені у справі обставини, враховуючи ступінь готовності спірного об`єкту, предметом спору про поділ майна подружжя є саме об`єкт незавершеного будівництва (житловий будинок) як об`єкт цивільних прав, а не використані під час його спорудження будівельні матеріали, вироби та конструкції.

Враховуючи те, що об`єкт незавершеного будівництва за адресою: АДРЕСА_1 , є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки фактично збудований за час шлюбу і за спільні кошти та працею подружжя, що не спростовано відповідачем, і встановлено висновком судової будівельно-технічної експертизи від 10.09.2024 року № 3493 ступінь готовності вказаного об`єкту становить 100 %, то суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для поділу спірного об`єкту незавершеного будівництва між подружжям та обґрунтовано визнав за позивачем право власності на 1/2 частину вказаного об`єкта.

Доводи апеляційної скарги відповідача про те, що спірний об`єкт незавершеного будівництва був побудований 2007 році, тобто до укладення між сторонами шлюбу, а тому не підлягає поділу, є необґрунтованими, оскільки такі обставини не підтвердженні належними та допустимими доказами.

До апеляційної скарги відповідач додав копію технічного паспорта на дачу (садовий будинок) № НОМЕР_5 , виданий на ім`я ОСОБА_2 разом із експлікацією (де вказано рік побудови садового будинку - 2007). Відповідно до ч. ч. 1-3 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

У порушення наведеної процесуальної норми відповідач не обґрунтував неможливість подання зазначеного доказу до суду першої інстанції, а тому суд апеляційної інстанції не приймає його.

Як вбачається з матеріалів справи, до відзиву на позовну заяву відповідач подав копію довідки від 09.06.2010 року, виданої Васильківським міським об`єднанням садівничих товариств «Мічурінець», у якій зазначено, що на земельній ділянці № НОМЕР_5 , яка виділена ОСОБА_2 є забудова - садовий будинок , який побудовано в 2007 році.

Заперечуючи проти вказаних доводів відповідача, позивач зазначила, що ОСОБА_2 набув право власності на земельну ділянку на підставі рішення Васильківської міської ради від 25.04.2008 року. На земельній ділянці дійсно знаходилась споруда ( сарай), який згодом був зруйнованим і вказана споруда не має відношення до будівництва будинку, реконструкцію не здійснювали, під час подружнього життя будували новий будинок, починаючи із заливки бетонної основи.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 123 ЗК України у редакції, що була чинною до 01.05.2009 року, право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної

реєстрації. Приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється.

Як вбачається з державного акту про право власності на земельну ділянку, виданого ОСОБА_2 , про те, що він є власником земельної ділянки, площею 0,0653 га за адресою АДРЕСА_1 на підставі рішення Васильківської міської ради від 25.04.2008 року № 06.01-29-V, акт зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування землею, договорів оренди землі 06 липня 2010 року ( а,с. 14, т. 1).

Як вбачається з рішення Васильківської міської ради від 25.04.2008 року № 06.01-29-V вказаним рішенням було затверджено розміри земельних ділянок, переданих у приватну власність, та затверджено кадастрові плани ( а.с. 2, т. 3).

Таким чином, під час розгляду справи судом першої інстанції відповідачем не надано належних до достовірних доказів тієї обставини, що спірний будинок було збудовано у 2007 році, до реєстрації шлюбу з позивачем.

До позовної заяви позивачем було надано технічний паспорт на садовий будинок, загальною площею 97,6 кв.м., технічний паспорт виготовлено 16.06.2010 року Васильківським міжрайонним бюро технічної інвентаризації.

Як вбачається з висновку судової будівельно-технічної експертизи від 10.09.2024 року, спірний будинок є двоповерховим ( другий поверх мансардний), який за своїм планувальним рішенням, за винятком наявності сходів та стіни біля сходів у приміщенні 1-2, відповідає даним технічного паспорту.

Фактичні лінійні розміри приміщень мають відхилення від лінійних розмірів, відображених на планах технічного паспорту, в сторону зменшення, що може бути пов`язано із виконанням оздоблювальних робіт в будинку після складання технічного паспорту.

На час проведення обстеження літня кухня літ «Б» та туалет літ «Т», які відображені на схемі забудови технічного паспорту, були відсутні. Фактично в місці їх розташування зведена господарська будівля з погребом із зовнішніми розмірами в межах 4,4 х 11,35 м., яка включає приміщення літньої кухні, санвузла та гаража.

Також експертом було встановлено, що електрозабезпечення будинку здійснюється від зовнішньої централізованої мережі, на вводі будинку влаштований прилад обліку електроспоживання. В будинку виконано розведення розподільчих та групових мереж, влаштовані освітлювальні прилади, розетки. Будинок підключений до зовнішньої централізованої мережі газопостачання, на воді будинку влаштований прилад обліку газопостачання. В будинку виконано розведення трубопроводів газопостачання до газової плити, яка влаштована в робочій зоні кухні-вітальні та до газового котла, змонтованого у котельні-санвузлі на першому поверсі. Опалення будинку та гаряче водопостачання забезпечується дві двоконтурного газового котла, у будинку змонтовані прилади опалення (радіатори), а також виконано розведення трубопроводів опалення. Також в окремих приміщеннях влаштовані кондиціонери.

Тобто, на час проведення огляду будинку були зведені всі конструктивні елементи будинку, виконані роботи з благоустрою навколо будинку, а також роботи з монтажу системи електрозабезпечення, опалення, водопостачання та каналізації, газифікації та вентиляції, які передбачені під час будівництва для використання будинку за його призначенням

Отже, виходячи із наявних у матеріалах справи доказів, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що будинок було збудовано подружжям у період перебування у шлюбі, а тому за позивачем слід визнати право власності на 1/2 частину завершеного на 100 % будівництвом об`єкта, який не введено в експлуатацію

Доводи апеляційної скарги відповідача про те, що до прийняття новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації право власності на це нерухоме майно як об`єкт цивільного обороту не виникає, що унеможливлює його поділ, колегія суддів відхиляє, оскільки позивачем заявлено та судом задоволено позовні вимоги про визнання права власності право власності на 1/2 (одну другу) частину завершеного на 100 % будівництвом об`єкта, який не введено в експлуатацію - будинку, а не на 1/2 частину будинку як об`єкта нерухомого майна.

Відповідно до частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього.

Відповідно до висновку Верховного Суду у постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 488/3103/17-ц , «не будучи житловим будинком з юридичного погляду, об`єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов`язки, тому такий об`єкт є майном, яке за передбачених законом умов може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними.

За позовом дружини, членів сім`ї забудовника, які спільно будували будинок, суд має право здійснити поділ об`єкта незавершеного будівництва, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами.

У разі неможливості поділу об`єкта незавершеного будівництва суд може визнати право за цими особами на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити грошову компенсацію.

Правовий аналіз наведених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що об`єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток. При цьому суд може визнати право на частину об`єкта незавершеного будівництва за кожною зі сторін.».

Представник відповідача зазначав, що відповідно до висновків Верховного Суду у постановах по справах № 511/2303/19 та № 209/510/21, об`єкт незавершеного будівництва не може бути предметом поділу між подружжям, а суд може визнати право за сторонами спору на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або присудити компенсацію, проте таких вимог позивач не заявляла.

Проте колегія суддів відхиляє зазначені доводи, оскільки фактичні обставини справ, у яких прийняті зазначені постанови Верховного Суду, та обставини даної справи, суттєво відрізняються.

Відповідно до змісту пункту 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц сформульовано такий висновок: під судовим рішенням у подібних правовідносинах потрібно розуміти такі рішення, де схожими є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

Однак, у справі № 511/2303/19 суди відмовили в поділі домоволодіння між колишнім подружжям з посиланням на те, що до його складу входили самочинно збудовані об`єкти. Велика Палата Верховного Суду, переглядаючи справу № 511/2303/19, зазначила, що у житловому будинку (літ. «А») здійснено ремонтно-будівельні роботи, які не відносяться до самочинного будівництва. Суд касаційної інстанції погодився з висновками судів, що самочинною є здійснена сторонами житлова прибудова (літ. «А1»), збудована у 2006 році. Велика Палата Верховного Суду скасувала рішення судів і направила справу № 511/2303/19 на новий розгляд до суду першої інстанції для перевірки доводів позивача про те, що сам житловий будинок (літ. «А») є самостійним об`єктом нерухомого майна і відповідно до вимог статей 60, 69 СК України може бути поділений між сторонами.

Відповідно до висновків Верховного Суду у постанові від 16 лютого 2024 року у справі № 209/510/21, «встановивши, що спірне майно є незакінчений будівництвом будинок, який не зданий в експлуатацію та який не зареєстрований у встановленому законом порядку, у зв`язку з чим неможливо визнати його спільною сумісною власністю подружжя, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що у позивача в даному випадку виникло право на частину будівельних матеріалів і виконаних робіт, вкладених у будівництво житлового будинку та господарських споруд на час припинення шлюбу, однак таких вимог позивач не заявив, а тому суди дотримуючись принципу диспозитивності цивільного процесу дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .»

Зі змісту вказаної постанови у справі № 209/510/21 вбачається, що спірним майном є незакінчений будівництвом будинок, у вказаній справі позивач посилався лише на технічний паспорт, де зазначено про 100% його готовності.

Проте у справі, що переглядається, судом першої інстанції була призначена судова будівельно-технічна експертиза, висновком якої встановлено, що на час проведення огляду будинку були зведені всі конструктивні елементи будинку, виконані роботи з благоустрою навколо будинку, а також роботи з монтажу системи електрозабезпечення, опалення, водопостачання та каналізації, газифікації та вентиляції, які передбачені під час будівництва для використання будинку за його призначенням, відтак, будинок, розташований на земельній ділянці, площею 0,0653 гектари, кадастровий номер 3210700000:04:008:0009 для ведення садівництва, за адресою: АДРЕСА_1 , є добудованим і його будівельна готовність складає 100%.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для задоволення позовних вимог у вказаній частині, та відхиляє доводи апеляційної скарги відповідача. При цьому слід звернути увагу, що визнання за позивачем права власності на 1/2 частину завершеного на 100 % будівництвом об`єкта, який не введено в експлуатацію, - будинку не звільняє співвласників від обов`язку із вчинення дій, спрямованих на завершення процедури оформлення речових прав на це майно як на завершений будівництвом об`єкт нерухомості.

Крім того, позивач просила у порядку поділу спільного сумісного майна подружжя стягнути з відповідача на її користь 1/2 частину вартості автомобіля марки «Volkswagen», модель «Polo Sedan», 2017 року випуску.

Згідно зі ст. 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

За змістом ч. 1 ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Згідно зі ст. 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Аналіз змісту положень ст. 71 СК України дає підстави для висновку про те, що частини четверта та п`ята цієї статті виступають як єдиний правовий механізм захисту інтересів того з подружжя, який погоджується на компенсацію належної йому частки у спільному майні за рахунок іншого з подружжя, з подальшим припиненням права власності на цю частку.

При цьому ця норма не вимагає обов`язкового внесення на депозитний рахунок грошової компенсації у справах за спорами, в яких про припинення своєї частки у спільному майні і отримання компенсації на свою користь заявляє позивач (постанови Верховного Суду від 29 квітня 2020 року в справі № 210/4854/15-ц, від 03 червня 2020 року в справі № 487/6195/16-ц).

Вирішуючи спір у частині поділу спірного автомобіля «Volkswagen», модель «Polo Sedan», 2017 року випуску, суд першої інстанції правильно керувався тим, що зазначене рухоме майно придбане сторонами під час перебування у шлюбі, у зв`язку з чим є спільним майном подружжя, а тому підлягає поділу між ними у рівних частинах.

Враховуючи те, що спірний автомобіль є неподільним та перебуває у володінні та користуванні відповідача, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про стягнення з відповідача на користь позивача грошової компенсації замість його частки у майні, розмір якої суд визначив на підставі наданого відповідачем звіту від 31.10.2024 року № 7/10-А.

Відхиляючи наданий позивачем звіт про оцінку майна від 02.03.2023 року (т. 1 а. с. 98-114) та враховуючи наданий відповідачем звіт від 31.10.2024 року № 7/10-А (т. 2 а. с. 162-169), суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що:

- при складані звіту від 02.03.2023 року експертом не оглядався спірний автомобіль, а при наданні звіту від 31.10.2024 року № 7/10-А - оглядався;

- у звіті від 02.03.2023 року експертом визначено ймовірну ринкову вартість спірного автомобіля, а у звіті від 31.10.2024 року № 7/10-А - ринкову вартість автомобіля;

- звіт від 31.10.2024 року № 7/10-А складений пізніше та ближче до дати ухвалення судового рішення по суті спору у цій справі, ніж звіт від 02.03.2023 року.

Належним чином оцінивши наявні у матеріалах справи звіти, суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що саме звіт від 31.10.2024 року № 7/10-А найбільш вірно, об`єктивно і правдиво відображає ринкову вартість спірного автомобіля з урахуванням його фізичного стану і зносу внаслідок його експлуатації на дату вирішення справи по суті.

Згідно зі звітом від 31.10.2024 року № 7/10-А ринкова вартість автомобіля марки «Volkswagen Polo», номерний знак НОМЕР_3 , станом на 31.10.2024 року складає 326 282,34 грн.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача грошової компенсації половини вартості спірного автомобіля в сумі 163 141,17 грн., доводи апеляційної скарги позивача висновків суду у цій частині не спростовують.

Також колегія суддів погоджується з висновком суду про відсутність підстав для задоволення вимог позивача про визнання за нею права власності на 1/2 частину спірної земельної ділянки.

Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

Судом встановлено, що відповідач набув права власності на земельну ділянку, площею 0,0653 гектари, кадастровий номер 3210700000:04:008:0009 для ведення садівництва, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі рішення Васильківської міської ради № 06.01-29-V від 25 квітня 2008 року, що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку (т. 1 а. с. 14).

Відповідно до архівного витягу рішення Васильківської міської ради від 25.04.2008 року № 06.01-29-V вбачається, що дане рішення органу місцевого самоврядування було прийнято за зверненням, у тому числі й ОСОБА_2 , на підставі Декрету Кабінету Міністрів України від 26.12.1992 року «Про приватизацію земельних ділянок» та статей 12, 118, 120, 121 ЗК України (т. 3 а. с. 2).

Таким чином, земельна ділянка, площею 0,0653 гектари, кадастровий номер 3210700000:04:008:0009 для ведення садівництва, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , набута відповідачем внаслідок приватизації, а тому відповідно до ст. 57 СК України є його особистою приватною власністю.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 березня 2018 року у справі № 686/9580/16-ц (провадження № 61-3478св18) зроблено висновок, що «земельна ділянка, одержана громадянином в період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду. Якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди у відповідності до статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України».

Разом з тим, відповідно до частини 2 статті 120 ЗК України, в редакції чинній на момент звернення позивача з даним позовом до суду, у разі набуття частки у праві спільної власності на об`єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва право власності на земельну ділянку (крім земель державної, комунальної власності), на якій розміщено такий об`єкт, одночасно переходить від відчужувача (попереднього власника) такого об`єкта до набувача у розмірі належної відчужувачу (попередньому власнику) частки у праві спільної власності на такий об`єкт, крім випадку, коли попередньому власнику належала частка у праві спільної власності на земельну ділянку в іншому розмірі.

Відповідно до ч. 15 ст. 120 ЗК України, у разі набуття права власності на об`єкт незавершеного будівництва перехід прав на земельну ділянку, на якій розміщений такий об`єкт, здійснюється за правилами, встановленими цією статтею, за умови державної реєстрації права власності на такий об`єкт незавершеного будівництва у порядку, визначеному законом.

Згідно з частиною першою статті 377 ЦК України, в редакції Закону № 1720-IX від 08.09.2021, до особи, яка набула право власності на об`єкт нерухомого майна (житловий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва, право власності на який зареєстровано у визначеному законом порядку, або частку у праві спільної власності на такий об`єкт, одночасно переходить право власності (частка у праві спільної власності) або право користування земельною ділянкою, на якій розміщений такий об`єкт, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для відчужувача (попереднього власника) такого об`єкта, у порядку та на умовах, визначених Земельним кодексом України.

Аналіз вказаних норм свідчить про те, що перехід права власності на земельну ділянку ( частину ділянки) здійснюється у разі набуття частки у праві спільної власності на об`єкт нерухомого майна або об`єкт незавершеного будівництва, за умови проведеної державної реєстрації права власності на такий об`єкт у порядку, визначеному законом.

Враховуючи, що судом задоволені позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання за нею права власності на 1/2 частину завершеного на 100 % будівництвом об`єкта, який не введено в експлуатацію - будинку, та який підлягає введенню в експлуатацію та державній реєстрації у загальному порядку, то визнання права власності на 1/2 частину спірної земельної ділянки є передчасним.

Доводи апеляційної скарги про те, що місцевий суд не врахував приписи ст. 120 ЗК України, ст. 377 ЦК України, та не взяв до уваги те, що до позивача переходить право власності на земельну ділянку у розмірі частки права власності у об`єкті незавершеного будівництва, колегія суддів відхиляє, оскільки згідно з вимогами ч. 15 ст. 120 ЗК України, перехід прав на земельну ділянку, на якій розміщений об`єкт незавершеного будівництва, здійснюється за умови державної реєстрації права власності на такий об`єкт незавершеного будівництва у порядку, визначеному законом.

На підставі викладеного колегія суддів вважає, що доводи апеляційних скарг сторін про незаконність та необґрунтованість рішення суду першої інстанції по суті вирішення спору є безпідставними, спростовуються висновками суду, викладеними в його рішенні.

Згідно зі ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Отже, рішення суду першої інстанції по суті вирішення спору ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Разом з цим, колегія суддів не може погодитися із здійсненим судом першої інстанції розподілом судових витрат.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

В суді першої інстанції позивачем понесено такі витрати:

- судовий збір за подачу позову в сумі 13 420 грн, що підтверджується відповідною квитанцією від 15.02.2023 року (т. 1 а. с. 78);

- витрати на оплату послуг звітів оцінки майна в сумі 1500 грн, що підтверджується відповідною платіжною інструкцією від 12.01.2023 року (т. 1 а. с. 79);

- судовий збір за подачу позову в сумі 1 073,60 грн, що підтверджується відповідною квитанцією від 06.03.2023 року (т. 1 а. с. 95);

- витрати на оплату послуг звітів оцінки майна в сумі 2000 грн, що підтверджується відповідною квитанцією від 05.03.2023 року (т. 1 а. с. 138);

- витрати на оплату експертного дослідження за ухвалою суду в сумі 25 000 грн, що підтверджується відповідною платіжною інструкцією від 22.07.2024 року (т. 2 а. с. 240).

Відповідачем сплачено за надання послуг зі складання звіту про оцінку автомобіля - 4000 грн. ( а.с. 180, т. 2).

Здійснюючи розподіл судових витрат, суд першої інстанції виходив з того, що із заявлених у прохальній частині позову семи позовних вимог ( - визнання спільним сумісним майном подружжя незавершеного будівництвом об`єкту - житлового будинку; - визнання спільним сумісним майном подружжя автомобіля; - визнання спільним сумісним майном подружжя причепу; - визнання за позивачкою права власності на половину незавершеного будівництвом об`єкта - житлового будинку; - визнання за позивачкою права власності на половину земельної ділянки; - стягнення з відповідача на користь позивачки грошової компенсації половини вартості автомобіля; - стягнення з відповідача на користь позивача грошової компенсації половини вартості причепу), судом задоволено лише дві позовні вимоги: - про визнання за позивачем права власності на половину незавершеного будівництвом об`єкта - житлового будинку; - про стягнення з відповідача на користь позивача грошової компенсації половини вартості автомобіля.

Тому суд врахував часткове задоволення позовних вимог в обсязі 28,57 % (відсоток двох із семи позовних вимог; сім позовних вимог - це 100 %, а дві позовні вимоги - це 28,57 %) та вважав, що судові витрати позивача у вигляді сплати судового збору за вимогами майнового характеру, судовий збір позивача за подачу заяви про забезпечення позову і витрати позивача на оплату проведення експертизи по справі слід визначити відповідно до відсотку задоволеної частини позовних вимог у розмірі 28,57 %.

Враховуючи, що загальна сума судових витрат сторін по справі, яка підлягає розподілу між сторонами пропорційно розміру задоволених позовних вимог на підставі статей 133, 141 ЦПК України, складає 35 114 гривень 13 копійок, то у зв`язку із частковим задоволенням позову, судові витрати слід покласти на: - позивача у розмірі 71,43 %, що становить 25 082 гривні 02 копійки; - відповідача у розмірі 28,57 %, що становить 10 032 гривні 11 копійок.

Проте з висновком суду першої інстанції колегія суддів частково не погоджується, оскільки судом помилково застосовано принцип пропорційності, виходячи із кількості заявлених позовних вимог, який можливо застосувати у немайнових спорах, у яких відсутній розмір позовних вимог.

Враховуючи, що у даній справі позов є майновим, то, на думку колегії суддів, слід застосовувати пропорційність, що визначається виходячи із розміру заявлених позовних вимог, що відповідатиме приписам частини 1 та 2 ст. 141 ЦПК України, відповідно до яких судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог; інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача, у разі відмови у позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Як вбачається зі змісту позовної заяви, позивач визначила вартість спільного сумісного майна у розмірі 5 135 973 грн. 69 коп., відповідно ціну позову зазначила як 1/ 2 частину вартості спільного майна - 2 567 986 грн. 84 коп.

Разом з тим, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково - на суму половини вартості будинку та половини вартості автомобіля, що загалом становить : 1 575 465 грн. 34 коп. / 2 = 787 732 грн. 67 коп.

Тому колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції в тій частині, що судовий збір за вимогами майнового характеру, які задоволено судом, складається із розрахунку половини вартості будинку в сумі 624 591 грн. 50 коп. і половини вартості автомобіля в сумі 163 141 грн. 17 коп. та становить: 787 732 грн. 67 коп. х 1% = 7877 грн. 33 коп.

Враховуючи, що розмір судового збору був обчислений судом пропорційно розміру задоволених позовних вимог, при тому що позивачем було сплачено при поданні позовної заяви та заяви про забезпечення позову загальну суму судового збору 15 030 грн. 40 коп., то зазначена сума судового збору підлягала відшкодуванню у визначеному розмірі - 7877 грн. 33 коп., тому повторне застосування судом пропорції відповідно до кількості заявлених вимог, колегія суддів вважає необґрунтованим.

Крім того, задовольняючи позовні вимоги в частині визнання права власності на 1/2 (одну другу) частину завершеного на 100 % будівництвом об`єкта, який не введено в експлуатацію - будинку, та в частині стягнення компенсації вартості 1/2 частини автомобіля, суд першої інстанції поклав у основу рішення висновок судової будівельно-технічної експертизи, вартість проведення якої була оплачена позивачем у сумі 25 000 грн., а також звіт про оцінку автомобіля від 31.10.2024 року, виконаний ТОВ «Галавтоекспертиза», вартість виконання якого було сплачено відповідачем у сумі 4000 грн. ( а.с. 180, т. 2).

З огляду на викладене, оскільки зазначені докази стосувались лише вказаних позовних вимог і такі вимоги ОСОБА_1 були задоволені судом ( визнано право власності на 1/2 (одну другу) частину завершеного на 100 % будівництвом об`єкта, який не введено в експлуатацію - будинку, та стягнуто компенсацію вартості 1/2 частини автомобіля), то судові витрати, понесені сторонами на отримання таких доказів, слід покласти на відповідача. Оскільки саме відповідачем було сплачено вартість проведення звіту з оцінки вартості автомобіля, а позивачем - вартість проведення судової будівельно-технічної експертизи, то сплачена ним сума витрат підлягає відрахуванню із понесених витрат позивачем : 25 000 грн. - 4000 грн. = 21 000 грн.

Доводів щодо обґрунтованості висновків суду про відмову позивачу у стягненні витрат на правничу допомогу апеляційна скарга позивача не містить.

Таким чином, загальна сума судових витрат, що підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, становить : 21 000 грн. + 7877 грн. 33 коп. = 28 877 грн. 33 коп., тому оскаржуване рішення суду в частині розподілу судових витрат підлягає зміні, шляхом збільшення суми судових витрат, що підлягає відшкодуванню відповідачем, із суми 10 032 грн. 11 коп. до суми 28 877 грн. 33 коп.

Враховуючи, що апеляційна скарга відповідача ОСОБА_2 задоволенню не підлягає, то заявлені ним витрати на правову допомогу в суді апеляційної інстанції відшкодуванню за рахунок позивача не підлягають.

Керуючись ст. ст. 268, 367, 368, 374 - 376, 381 - 383 ЦПК України, суд

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 02 грудня 2024 року - змінити в частині розподілу судових витрат, збільшити розмір судових витрат, що підлягають стягненню з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , із суми 10 032 грн. 11 коп. до суми 28 877 грн. 33 коп.

В іншій частині рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 02 грудня 2024 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст постанови складено 10 вересня 2026 року.

Суддя - доповідач: Ящук Т.І.

Судді: Кирилюк Г.М.

Рейнарт І.М.