Постанова від 09 вересня 2026 р. у справі №569/13132/24 — Рівненський апеляційний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 вересня 2026 року

м. Рівне

Справа № 569/13132/24

Провадження № 22-ц/4815/668/26

Рівненський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Гордійчук С.О.,

суддів:Боймиструка С.В., Шимківа С.С.

секретар судового засідання Ковальчук Л.В.

учасники справи:

позивач: ОСОБА_1

відповідач: ОСОБА_2 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Товариство з обмеженою відповідальністю «Торгпром Агро», ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , державний реєстратор Центру надання адміністративних послуг Варковицької сільської ради Дубенського району Рівненської області Данилевич Ірина Євгенівна, ОСОБА_6 , ОСОБА_7

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження в м. Рівне апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 16 грудня 2025 року, ухвалене в складі судді Кучиної Н.Г., повний текст рішення складено 23.12.2025 року, у справі № 569/13132/24

в с т а н о в и в :

У липні 2024 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Товариство з обмеженою відповідальністю «Торгпром Агро», ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , державний реєстратор Центру надання адміністративних послуг Варковицької сільської ради Дубенського району Рівненської області Данилевич Ірина Євгенівна, ОСОБА_6 , ОСОБА_7 про визнання правочинів недійсними та стягнення збитків та моральної шкоди,.

Позов обґрунтований тим, що 15 лютого 2010 року між сторонами було укладено Попередній договір з передачею авансових платежів, посвідчений приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Качан О.О. та зареєстрований в реєстрі № 129 відповідно до якого Продавець зобов`язується продати Покупцеві, а Покупець зобов`язується купити у Продавця об`єкт нерухомості, а саме: одну квартиру двоквартирного житлового будинку та земельну ділянку, на якій розташована зазначена квартира двоквартирного житлового будинку. При цьому сторони домовляються, що договір купівлі-продажу має бути укладено та нотаріально посвідчено не пізніше 01 вересня 2010 року. Даний попередній договір був підписаний представником ОСОБА_2 , ОСОБА_7 за довіреністю, посвідченою приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу 10.04.2008 року Качан О.О., за реєстровим № 499.

31 серпня 2010 року між сторонами було укладено Договір про внесення змін до Попереднього договору з передачею авансових платежів, відповідно до якого було перенесено термін укладення основного договору купівлі-продажу та визначено, що договір купівлі продажу має бути укладено та нотаріально посвідчено не пізніше 15.01.2011 року.

На виконання умов Попереднього договору позивачем було передано представнику ОСОБА_2 всю суму грошових коштів, про що ОСОБА_7 було видано ряд розписок та вказано, що сума за будинок по АДРЕСА_1 повністю погашена, загальна сума за будинок 115000 (сто п`ятнадцять тисяч) доларів США.

Відповідачем та представником відповідача ОСОБА_7 було переконано позивача, що при оформленні документів у нотаріуса потрібно буде оплатити податки та інші належні до сплати платежі, що становитиме близько 15% від загальної вартості нерухомості, а також, оскільки готовність будівництва становили 98%, то це надасть змогу ввести будинок в експлуатацію без зайвих витрат та клопотів разом з переоформленням земельної ділянки.

Отже, скориставшись молодим віком позивача та відсутністю належного досвіду, ввівши її в оману, що правоустановчі документи на об`єкт нерухомості є належними, відсутні будь-які права третіх осіб на даний будинок, він не переданий в іпотеку, не знаходиться під арештом і забороною відчуження, у зв`язку з тим, що в неї не було повної суми до оплати відразу, відповідач ніби пішла позивачу на поступки розстрочивши оплату за договором, що позиціонувало їй даних осіб як порядних та таких, що намагаються їй допомогти, ввійшовши в довіру, з метою зниження на неї тиску, оскільки сума по оплаті за нерухомість була значною, запропонували укласти договір дарування будинку та зініціювати позов до суду про визнання договору дарування дійсним та визнання права власності на об`єкт нерухомого майна.

Внаслідок даних обставин 01 листопада 2010 року між позивачем (Обдарована) та ОСОБА_2 (Дарувальник) було укладено Договір дарування, за яким вказано про безоплатну передачу житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , та земельної ділянки площею 0,0439 га.

При підписанні даного Договору ОСОБА_2 в п. 2 підтверджувала, що Дарувальник гарантує, що предмет дарування належить тільки йому та не знаходиться під забороною відчуження, арештом, не є предметом застави або іншим засобом забезпечення Виконання зобов`язань перед будь-якими фізичними чи юридичними особами, державними органами або державою, а також не обтяжений будь-яким іншим способом, передбаченим чинним в Україні законодавством.

Рішенням Рівненського міського суду від 30 грудня 2010 року (справа №2-14380/2010) позов ОСОБА_8 до ОСОБА_2 про визнання договору дарування дійсним та визнання права власності на об`єкти нерухомого майна задоволено. Визнано дійсним, укладений 01 листопада 2010 року між «Дарувальником» - ОСОБА_2 та «Обдарованим» - ОСОБА_8 , договір дарування об`єктів нерухомого майна.

Визнано за ОСОБА_8 право власності на: квартиру АДРЕСА_3 ; земельну ділянку (для житлової та громадської забудови) площею 0,0439 га, кадастровий № 5610100000:01:054:0673, що знаходиться в АДРЕСА_2 .

На підставі рішення Рівненського міського суду від 30.12.2010 року, позивачем було здійснено державну реєстрацію права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 ..

На підставі ухвали Рівненського міського суду Рівненської області від 27 травня 2011 року позивачем було отримано Державний акт на право власності на земельну ділянку серія ЯК № 259172 від 21 листопада 2011 року.

Зважаючи на вищевикладене, вважає, що Договір дарування, укладений між сторонами насправді був вчинений як удаваний правочин з метою приховання іншого правочину, який насправді був ними вчинений, а саме Договору купівлі-продажу нерухомості по АДРЕСА_2 .

Після отримання ухвали Рівненського міського суду Рівненської області від 18 травня 2023 року їй стало відомо, що 25.07.2008 року між АКБСР «УКРСОЦБАНК», правонаступник АТ «АЛЬФАБАНК» та ОСОБА_9 , укладений кредитний договір № 303Ж та іпотечний договір №303Ж-1, за умовами якого іпотекодавець передала іпотекодержателю в іпотеку земельну ділянку 5610100000:01:054:0673 за адресою: АДРЕСА_1 та незавершену будівництвом квартиру (процент готовності 98%) №2 за цією ж адресою.

25 липня 2008 року обтяження зареєстроване у Державному реєстрі іпотек, Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна.

Вважає, що дії, вчинені даними особами, здійснювалися свідомо з метою введення в оману банківської установи, а в подальшому, під час продажу нерухомого майна за адресою АДРЕСА_2 для неї. Відповідачем, свідомо було введено її в оману та приховано такі істотні обставини, як існування прав та обов`язків Іпотекодержателя Акціонерного-комерційного банку соціального розвитку "Укрсоцбанк".

Зважаючи на те, що станом на 30 грудня 2010 року, нею було передано всі кошти за купівлю-продаж нерухомості, що підтверджується розпискою від 30 грудня 2010 року, з огляду на ту обставину, що вартість квартири АДРЕСА_4 , відповідно до попереднього договору від 15 лютого 2010 року становила 931500 (дев`ятсот тридцять одну тисячу п`ятсот) гривень, керуючись ч. 2 ст. 230 ЦК України, ОСОБА_2 зобов`язана повернути відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі, тобто, 931500 грн * 2 = 1 863 000 грн та сплатити відповідно до ст. 625 ЦК України індекс інфляції та 3% річних за користування грошовими коштами, що згідно до розрахунку, долученого додатком до даної позовної заяви становить 4 349 155 грн 31 коп.

Вказує, що внаслідок даних обставин, їй заподіяна моральна шкода, яку вона оцінює в 100 000 грн.

Просили суд визнати недійсним, укладений 01 листопада 2010 року між ОСОБА_2 (Дарувальник) та ОСОБА_10 договір дарування об`єктів нерухомого майна та стягнути зі ОСОБА_2 , збитки у розмірі 1 863 000 (один мільйон вісімсот шістдесят три тисячі) грн, інфляцію та три відсотки річних у розмірі 4 349 155 (чотири мільйони триста сорок дев`ять тисяч сто п`ятдесят п`ять) грн. 31 коп. та 100000 (сто тисяч) грн. 00 коп. заподіяної моральної шкоди.

Стягнути з відповідача витрати на оплату судового збору та правову допомогу.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 16 грудня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Товариство з обмеженою відповідальністю «ТОРГПРОМ АГРО», ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , державний реєстратор Центру надання адміністративних послуг Городоцької сільської ради Рівненського району Рівненської області Ковальчук Людмила Сергіївна, державний реєстратор Центру надання адміністративних послуг Варковицької сільської ради Дубенського району Рівненської області Данилевич Ірина Євгенівна, ОСОБА_6 , ОСОБА_7 про визнання правочинів недійсними та стягнення збитків та моральної шкоди - відмовлено.

Не погодившись із рішенням суду, позивач подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просять рішення суду скасувати, та постановити нове про задоволення позову.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції не в повній мірі з`ясовані обставини справи, не надано належної оцінки всім доказам в їх сукупності, у зв`язку із чим суд дійшов помилкового висновку про недоведеність позовних вимог.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

Відповідно до ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав.

Відповідно до частин 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким вимогам закону судове рішення відповідає.

Встановлено, що 15 лютого 2010 року між сторонами було укладено Попередній договір з передачею авансових платежів, посвідчений приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Качан О.О., відповідно до якого Продавець зобов`язується продати Покупцеві, а Покупець зобов`язується купити у Продавця об`єкт нерухомості, а саме: одну квартиру двоквартирного житлового будинку та земельну ділянку, на якій розташована зазначена квартира двоквартирного житлового будинку.

З урахуванням Договору про внесення змін до Попереднього договору з передачею авансових платежів від 31 серпня 2010 року, визначено, що договір купівлі продажу має бути укладено та нотаріально посвідчено не пізніше 15.01.2011 року.

На виконання умов Попереднього договору позивачем було передано представнику ОСОБА_2 ОСОБА_7 всю суму грошових коштів, про що було видано ряд розписок та вказано, що сума за будинок по АДРЕСА_1 повністю погашена, загальна сума за будинок 115000 (сто п`ятнадцять тисяч) доларів США.

01 листопада 2010 року між позивачем (Обдарована) та ОСОБА_2 (Дарувальник) у простій письмовій формі було укладено Договір дарування, за яким вказано про безоплатну передачу житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , та земельної ділянки площею 0,0439 га.

Рішенням Рівненського міського суду від 30 грудня 2010 року (справа №2-14380/2010) позов ОСОБА_11 до ОСОБА_2 про визнання договору дарування дійсним та визнання права власності на об`єкти нерухомого майна задоволено. Визнано дійсним, укладений 01 листопада 2010 року між «Дарувальником» - ОСОБА_2 та «Обдарованим» - ОСОБА_8 , договір дарування об`єктів нерухомого майна та визнано за ОСОБА_8 право власності на: квартиру АДРЕСА_3 ; земельну ділянку (для житлової та громадської забудови) площею 0,0439 га, кадастровий № 5610100000:01:054:0673, що знаходиться в АДРЕСА_2 .

Рішення суду набрало законної сили та є чинним.

На підставі рішення Рівненського міського суду від 30.12.2010 року та ухвали суду від 27 травня 2011, позивачем було здійснено державну реєстрацію права власності на вказане нерухоме майно.

25 липня 2008 року між Акціонерним-комерційним банком соціального розвитку "Укрсоцбанк" та ОСОБА_9 укладено іпотечний договір №303Ж-1, за умовами якого іпотекодавець передала іпотекодержателю в іпотеку земельну ділянку 5610100000:01:054:0673 за адресою: АДРЕСА_1 та незавершена будівництвом квартира (процент готовності 98%) №2 за цією ж адресою.

25 липня 2008 року обтяження зареєстроване у Державному реєстрі іпотек, Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна.

Згідно з частинами першою, третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Отже, виходячи зі змісту статті 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

При вирішенні позову про визнання недійсним договору враховуються загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було на час пред`явлення позову порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний та ефективний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося (постанова Верховного Суду від 27 травня 2021 року у справі № 910/8072/20).

У постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17 зазначено, що особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

Таким чином, правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Відтак суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорювані права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).

Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20).

Згідно зі статтями 6, 11 та 12 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Відповідно до положень статті 202 ЦК України під правочином розуміються дії, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних праві обов`язків. Дії як юридичні факти мають вольовий характер і можуть бути правомірними та неправомірними. Правочини належать до правомірних дій, спрямованих на досягнення правового результату.

Частиною першою статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України, зокрема, відповідно до частини п`ятої даної статті правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головною вимогою для правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, що суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з`ясування питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Із системного аналізу положень статей 203, 717 ЦК України слідує, що договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передання власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Відтак, особливістю договору дарування є його безоплатний характер.

Крім того, відсутність у особи під час укладення договору дарування волевиявлення на безоплатне передання майна у власність обдарованого й передання його за умови вчинення на користь дарувальника будь-якої дії майнового або немайнового характеру, усупереч вимогам статті 717 ЦК України, є підставою для визнання договору дарування недійсним.

Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24 листопада 2021 року у справі № 587/2729/17 (провадження № 61-10954св20).

Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача.

Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

Тлумачення змісту статті 235 ЦК України свідчить, що удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків.

Згідно з правовим висновком, що міститься у постанові Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 357/3132/15-ц, для визнання угоди удаваною позивачу необхідно надати відповідні докази, а суду встановити, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії були направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду

Відповідно до статті 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов`язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв`язку з вчиненням цього правочину.

У постанові від 01 серпня 2018 року у справі № 445/1011/17 (провадження № 61-971св18) Верховний Суд зазначив, що тлумачення статті 230 ЦК України дає підстави зробити висновок, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися безпосередньо позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману.

Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Тобто правочин визнається вчиненим під впливом обману в разі навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину.

Звертаючись до суду з позовом про визнання договору дарування удаваним на підставі статті 235 ЦК України, позивач посилалася на те, що договір дарування було вчинено з метою приховати договір купівлі-продажу, який сторони насправді вчинили. Крім того, як на підставу для звернення до суду з позовом в частині вимог про визнання недійсним договору дарування, ОСОБА_1 посилалася на вчинення правочину під впливом обману (стаття 230 ЦК України) так як відповідач не повідомила про те, що спірне майно перебуває в іпотеці.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Убачається, що сторони 01.11.2010 року уклали у простій письмовій формі договір дарування спірного майна. Договір нотаріально посвідчений не був.

У зв`язку з чим 16 грудня 2010 року позивач ОСОБА_1 ( ОСОБА_12 ) особисто звернулась до суду з позовною заявою про визнання договору дарування від 01.11.2010 дійсним та визнання права власності на об`єкти нерухомого майна.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 30 грудня 2010 року позовні вимоги ОСОБА_10 було задоволено, а саме: визнано дійсним, укладений 01 листопада 2010 року між ОСОБА_13 та Обдарованим ОСОБА_10 договір дарування об`єктів нерухомого майна.

Відповідно до ч.4 статті 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи,у якій беруть участь ті самі особи, якщо інше не встановлено законом.

Із мотивувальної частині рішення убачається, що сторонами «не оспорюються та визнаються ті обставини, що 01 листопада 2010 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_8 був укладений договір дарування нерухомого майна. Разом з тим, судом встановлено, що сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору і це підтверджується письмовими доказами по справі, а також відбулося часткове виконання договору дарування, оскільки позивач вступила у фактичне володіння й користування об`єктами нерухомості, але відповідач ухилилася від нотаріального посвідчення договору…».

Рішення суду набрало законної сили та є чинним.

Встановивши вказані обставини суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що волевиявлення сторін правочину було направлено на укладення саме договору дарування, а не договору купівлі- продажу.

Доказів на підтвердження того, що сторони договору дарування діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії були направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників, чи настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені оспорюваним правочином позивачем не надано.

Попередній договір з передачею авансових платежів від 15 лютого 2010 року та розписки видані довірителем ОСОБА_7 про отримання авансових платежів не є належним та достатнім доказом укладення між сторонами саме договору купівлі-продажу нерухомого майна.

При таких обставинах висновок суду першої інстанції про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного правочину удаваним є правильним.

Разом з тим, убачається, що позивач не пред`явила жодних вимог щодо наслідків визнання договору удаваним.

Водночас, встановивши, що позивачем не доведено наявності умислу в діях відповідача щодо введення її в оману, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав передбачених статтею 230 ЦК України, для визнання недійсним цього договору.

Крім того, суд першої інстанції виходив з того, що захисту підлягає саме порушене право позивача. Позивач чи її представник жодним чином не обґрунтовували наявність порушених, невизнаних або оспорених прав, свобод чи інтересів ОСОБА_1 як сторони оспорюваного договору у зв`язку з його укладенням, належних доказів порушення прав позивача також не надано.

Інші доводи апеляційної скарги, колегією суддів розцінюються критично і до уваги не приймаються, оскільки не знайшли свого підтвердження і зводяться лише до переоцінки доказів, яким судом першої інстанції надано належну правову оцінку та до тлумачення норм права на розсуд апелянта, однак при цьому не ґрунтуються на нормах діючого законодавства та жодним чином не спростовують висновків суду, викладених в рішенні.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Отже, з урахуванням меж перегляду справи в апеляційній інстанції, суд вважає, що під час розгляду справи фактичні її обставини були встановлені місцевим судом на підставі всебічного, повного і об`єктивного дослідження поданих доказів, висновки суду відповідають цим обставинам і їм дана належна юридична оцінка з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене відповідно до ч.13ст.141ЦПК України відсутні підстави для зміни розподілу судових витрат.

Керуючись ст.ст. 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 16 грудня 2025 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складений 10.09.2026 року

Головуючий : Гордійчук С.О.

Судді : Боймиструк С.В.

Шимків С.С.