Постанова від 08 вересня 2026 р. у справі №643/1719/19 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 вересня 2026 року

м. Київ

справа № 643/1719/19

провадження № 61-4706 св 26

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Департамент реєстрації Харківської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_7 на заочне рішення Московського районного суду

м. Харкова від 16 липня 2019 року у складі судді Харченко А. М. та постанову Харківського апеляційного суду від 31 березня 2026 року у складі колегії суддів: Маміної О. В., Мальованого Ю. М., Тичкової О. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовної заяви

У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до

ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Департамент реєстрації Харківської міської ради, в якому просив суд визнати відповідачів такими, що втратили право користування квартирою

АДРЕСА_1 .

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що згідно з договором купівлі-продажу від 11 вересня 1995 року він є власником вказаної двокімнатної квартири НОМЕР_1 .

У квартирі зареєстровані:він, ОСОБА_1 , його дружина - ОСОБА_4 , їх сини - ОСОБА_5 і ОСОБА_6 , а також колишня дружина ОСОБА_5 - ОСОБА_2 та її повнолітній син - ОСОБА_3 .

Зазначав, що шлюб між ОСОБА_5 і ОСОБА_8 був розірваний 31 жовтня 2002 року. ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з вересня 2003 року за вказаним місцем реєстрації не проживають без поважних причини, їх речей в квартирі немає, але нарахування по комунальних платежам проводяться з урахуванням їх реєстрації. Ніяких відносин ані позивач, ані члени його сім`ї з відповідачами не підтримують. Відповідачі добровільно залишили квартиру, забрали усі свої речі і більше 15 років за місце реєстрації не проживають без поважних причин, квартирою не цікавляться, комунальні платежі не здійснюють. Їхнє місцепроживання йому невідоме.

Позивач зазначав, що він позбавлений можливості звернутися за оформленням субсидії для сплати комунальних послуг.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд його позов задовольнити.

Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій

Заочним рішенням Московського районного суду м. Харкова від 16 липня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили

право користування квартирою

АДРЕСА_1 , загальною площею 45,6 кв. м.

Рішення районного суду мотивовано тим, що позивачем надано належні й допустимі докази на підтвердження факту непроживання відповідачів у спірній квартирі без поважних причин. Суд не встановив обставин щодо чинення позивачем перешкод відповідачам у реалізації їхнього права на проживання за вказаною адресою.

Із зустрічним позовом про захист або поновлення своїх порушених прав відповідачі до суду не зверталися.

Районний суд зазначив, що відповідачі повідомлялися про дату судового засідання належним чином, у тому числі через судове оголошення, причини неявки до суду не зазначили, а тому суд провів заочний розгляд справи.

Ухвалою Салтівського районного суду м. Харкова від 27 жовтня 2025 року поновлено ОСОБА_7 , ОСОБА_3 строк на подачу заяви про перегляд заочного рішення Московського районного суду м. Харкова від 16 липня 2019 року у цій справі.У задоволенні клопотань ОСОБА_7 про витребування доказів, забезпечення доказів, забезпечення доступу до житла відмовлено.

Заяву ОСОБА_7 , ОСОБА_3 про перегляд заочного рішення Московського районного суду м. Харкова від 16 липня 2019 року у цій справі залишено без задоволення.

Районний суд зазначив, що підстави, передбачені статтею 288 ЦПК України, для скасування заочного рішення суду відповідачами не доведено.

Постановою Харківського апеляційного суду від 31 березня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_7 залишено без задоволення.Заочне рішення Московського районного суду м. Харкова від 16 липня 2019 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновок суду першої інстанції відповідає вимогам закону та фактичним обставинам справи. Позивач, як власник спірної квартири, має законне право на усунення перешкод у здійсненні права власності, оскільки його колишня невістка та онук понад 15 років не проживають у спірному житлі без поважних причин.

Суд апеляційної інстанції відхилив доводи ОСОБА_7 щодо надання нею коштів на придбання та облаштування спірної квартири, а також твердження про те, що ОСОБА_3 є її фактичним співвласником, якого усунули від майнових прав, через їх недоведеність належними й допустимими доказами. Водночас посилання на аліментні зобов`язання суд визнав такими, що не стосуються предмета цього спору.

Крім того, апеляційний суд відхилив доводи відповідачки про розгляд справи судом першої інстанції без належного повідомлення відповідачів, оскільки матеріали справи свідчать, що суд першої інстанції неодноразово надсилав судові повістки про виклик за їхнім зареєстрованим місцем проживання, проте поштові відправлення поверталися з позначкою «адресат відсутній», що відповідно до вимог ЦПК України вважається належним повідомленням.

ОСОБА_3 заочне рішення суду в апеляційному порядку не оскаржував.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У квітні 2026 року ОСОБА_7 шляхом формування документа у підсистемі «Електронний суд» звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на заочне рішення Московського районного суду м. Харкова від 16 липня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 31 березня 2026 року, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати, справу направити на новий розгляд.

ОСОБА_3 судові рішення в касаційному порядку не оскаржив, а тому в силу статті 400 ЦПК України Верховний Суд в цій частині судові рішення не переглядає.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 16 квітня 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_7 на заочне рішення Московського районного суду м. Харкова від 16 липня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 31 березня 2026 року залишено без руху з наданням строку для усунення її недоліків. Зазначено строк виконання ухвали та попереджено про наслідки її невиконання.

У наданий судом строк ОСОБА_7 звернулася до Верховного Суду із заявою на виконання вимог ухвали Верховного Суду від 16 квітня 2026 року й надала відповідні документи.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 травня 2026 року відкрито касаційне провадження у цій справі, витребувано матеріали справи № 643/1719/19 із Салтівського районного суду м. Харкова. Надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У травні 2026 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 липня 2026 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_7 мотивована тим, що оскаржувані судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права й неправильним застосуванням норм матеріального права.

Суди застосували норми статей 128, 130, 187 ЦПК України без урахування

висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах, викладених у постановах: від 12 березня 2020 року у справі № 522/5315/15-ц, від 03 лютого 2021 року у справі № 309/1214/16-ц, від 10 травня 2023 року у справі № 405/1117/20. У вказаних справах вказано, що направлення повісток за невірною адресою, вказаною позивачем умисно, з відміткою «за спливом строку» не є належним повідомленням.

Згідно зі сталою судовою практикою Верховного Суду, повідомлення учасників справи через оголошення на веб-сайті «Судова влада України» допускається виключно у разі, якщо місце проживання (реєстрації) відповідача є об`єктивно невідомим. У цій справі суд, застосувавши зазначений порядок виклику, фактично легалізував недобросовісну та суперечливу поведінку позивача. Зокрема,

у 2019 році позивач неправдиво стверджував про «втрату зв`язку з відповідачем протягом 15 років», а вже у 2025 році суперечливо заявив, що відповідач «умисно не брала повістки». При цьому позивачу було достеменно відоме її реальне місце перебування та проживання, що підтверджується належними доказами (зокрема, спільними фотографіями протягом 2017-2018 років).

Приховування позивачем реальної адреси та використання судом способу виклику через сайт за наявності відомого місця проживання є порушенням встановленого законом порядку повідомлення про місце і дату судового засідання. За таких обставин вона була позбавлена права на справедливий суд (стаття 6 Конвенції про захист порав людини і основоположних свобод) та не набула статусу належним чином повідомленої про розгляд справи особи.

Також посилається на порушення прав дитини та незаконне ігнорування факту обміну житла, зазначаючи, що спірна квартира була набута шляхом обміну (продажу попереднього житла сім`ї). Попри це, суд позбавив дитину, якій на момент угоди було 2 роки, її законної частки у праві власності, чим фактично легалізував привласнення майна позивачем. Крім того, суд незаконно проігнорував її заяву про забезпечення доказів щодо витребування спадкової справи.

Указує, що у неї є статус внутрішньо переміщеної особи, а позбавлення її єдиного місця реєстрації заочно, без надання альтернативного житла та без ретельного дослідження майнових прав, є непропорційним втручанням у право на повагу до житла. Суди проігнорували сталу практику Верховного Суду щодо захисту прав внутрішньо переміщеної особи від формального виселення за статтею 71 ЖК України.

Відзив на касаційну скаргу до суду не надходив.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник, у змісті касаційної скарги, зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: 1) застосування судами норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду; 2) справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання; 3) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга ОСОБА_7 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судові рішення відповідають.

Щодо повідомлення ОСОБА_7 про час і місце розгляду справи

Верховний Суд, оцінюючи доводи касаційної скарги, першочергово надає оцінку доводам щодо порушення судом норм процесуального права, які згідно з частиною першою статті 411 ЦПК України є обов`язковою підставою для скасування судового рішення з направленням справи на новий розгляд.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою.

Заявник у касаційній скарзі посилається на те, що справу розглянуто судом першої інстанції за її відсутності, належним чином не повідомленою про дату, час і місце судового засідання. Зазначає, що судові повістки поверталися до суду із зазначенням «за закінченням терміну зберігання» та «адресат відсутній», а отже, вона не була повідомлена про дату судового засідання. При цьому зазначає, що позивач достовірно знав про її місце проживання, місце проживання його онука (іншого відповідача) і свідомо суду не повідомив.

Ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом (частина перша статті 8 ЦПК України).

Згідно з частинами першою, другою статті 211 ЦПК України розгляд справи відбувається в судовому засіданні. Про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє учасників справи.

Відповідно до частин другої, четвертої, п`ятої, шостої статті 128 ЦПК України суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов`язковою. Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями. Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно. Судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, - разом з копіями відповідних документів, надсилається до електронного кабінету відповідного учасника справи, а в разі його відсутності - разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення або кур`єром за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи. Стороні чи її представникові за їхньою згодою можуть бути видані судові повістки для вручення відповідним учасникам судового процесу. Судова повістка може бути вручена безпосередньо в суді, а у разі відкладення розгляду справи про дату, час і місце наступного засідання може бути повідомлено під розписку.

Суд першої інстанції за встановлених обставин правильно визначився із формою повідомлення відповідача ОСОБА_7 про час та місце розгляду справи - рекомендованим листом з повідомленням про вручення за адресою, зазначеною позивачем. Іншої адреси місця проживання відповідачки суд не мав, альтернативних адрес позивач не надав, зазначивши, що не має їх.

Установлено, що в судове засідання на 17 квітня 2019 року відповідачка повідомлялася за адресою її місця реєстрації: АДРЕСА_3 . У конверті також наявні позовна заява, ухвала суду про відкриття провадження у справі, судова повістка. Зазначене судове повідомлення відповідачки про дату судового засідання повернуто суду із зазначенням поштового відділення «за закінченням встановленого строку зберігання» (т. 1, а. с. 37).

Таке судове повідомленням про дату і місце розгляду справи не є належним повідомленням, що узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у пунктах 47, 48 постанови від 12 грудня 2018 року

у справі № 752/11896/17, провадження № 14-507 цс 18. А тому районний суд не ухвалював рішення по суті спору.

Наступне судове засідання призначено на 16 липня 2017 року. Судова повістка, направлена ОСОБА_7 за тією самою адресою, повернулася до суду із відміткою поштового відділення «адресат відсутній» (т. 1, а. с. 42).

Таке судове повідомлення судовою практикою прирівнюється до належного повідомлення учасника справи про дату судового засідання і це узгоджується з нормами ЦПК України, статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. До такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у пункті 45 постанови від 12 грудня 2018 року у справі № 752/11896/17, провадження № 14-507 цс 18, а також Верховний Суд у постанові від 10 травня

2023 року у справі № 755/17944/18, провадження № 61-185св23.

Верховний Суд у постанові від 27 листопада 2019 року у справі № 913/879/17 зазначив таке: «… направлення листів рекомендованою кореспонденцією на дійсні адреси є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним. При цьому отримання зазначених листів адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у цьому випадку суду (Суд враховує mutatis mutandis висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 800/547/17 (П/9901/87/18), провадження № 11-268заі18)».

Днем вручення судової повістки є: 1) день вручення судової повістки під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки до електронного кабінету особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси. Якщо повістку надіслано до електронного кабінету пізніше 17 години, повістка вважається врученою у робочий день, наступний за днем її відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про її доставлення (частина восьма статті 128 ЦПК України).

Верховний Суд погоджується з тим, що відповідач ОСОБА_7 була належним чином повідомлена про судове засідання, а суд першої інстанції мав правові підстави для ухвалення заочного рішення.

Більше того, з метою недопущення порушення прав відповідачки бути заслуханим, на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи суд першої інстанції додатково її повідомив про це через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України (т. 1, а. с. 38). А тому зазначене не є порушенням норм процесуального права, як про це зазначає заявник касаційної скарги, а є додатковим підтвердженням того, що суд намагався належним чином повідомити відповідачку про дату судового розгляду.

У суді апеляційної інстанції відповідачка також була належним чином повідомлена про день, час та місце розгляду справи. ОСОБА_7 безпосередньо приймала участь в апеляційному розгляді справи, надаючи численні заяви, клопотання та докази, які судом були взяті до уваги та досліджені.

Отже, відповідачці ОСОБА_7 були створені всі умови для того, щоб бути обізнаним про дату, час і місце розгляду справи судами, щоб належно використати передбачені статтею 43 ЦПК України процесуальні права.

З урахуванням наведеного, пункт 5 частини першої статті 411 ЦПК України не може бути підставою скасування оскаржуваних судових рішень.

У постанові Верховного Суду від 06 лютого 2019 року в справі № 361/161/13-ц зазначено, що процесуальні норми призначені забезпечити належне здійснення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а сторони повинні мати право очікувати, що норми застосовуються і передбачають усталений порядок їх застосування.

З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що доводи заявника касаційної скарги на її неповідомлення про час і місце розгляду справи судом першої інстанції спростовуються матеріалами справи, а посилання на певні судові рішення Верховного Суду в цій частині є нерелевантними до фактичних обставин цієї справи.

Посилання касаційної скарги на те, що позивач знав місце проживання відповідачів, надаючи певні паперові копії фотографій, є бездоказовими. Позивач постійно зазначав, що місце проживання відповідачів йому невідоме. Фотографії, на які посилається відповідачка, не вказують ні на дату їх вчинення, ні місця фотографування.

Щодо суті спору

Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Стаття 71 ЖК України установлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами, згідно з частинами першою, другою якої при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Згідно з пунктом 2 частини третьої статті 71 ЖК України жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців у випадку тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв`язку з навчанням (учні, студенти, стажисти, аспіранти тощо), у тому числі за кордоном, - протягом усього часу виконання цієї роботи або навчання.

У випадках, передбачених пунктами 1-7 цієї статті, право користування жилим приміщенням зберігається за відсутнім протягом шести місяців з дня закінчення строку, зазначеного у відповідному пункті (частина п`ята статті 71 ЖК України).

Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Під час вирішення спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи в жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності. Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів. Суд має всебічно перевірити доводи сторін щодо поважності причин відсутності такої особи у жилому приміщенні понад зазначені в статті 71 ЖК України строки (див.: постанова Верховного Суду від 26 вересня 2024 року в справі № 183/271/22).

Вичерпного переліку поважних причин відсутності наймача або членів його сім`ї у житловому приміщенні житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів (див.: постанова Верховного Суду від 18 березня 2020 року в справі № 182/6536/13).

У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов`язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов`язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк (див.: постанова Верховного Суду від 30 листопада 2022 року в справі

№ 755/1139/18).

У постанові Верховного Суду від 17 червня 2024 року в справі № 404/9215/19 зазначено, що в справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК України), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймач або член його сім`ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред`явлення позову про це. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписках, переадресація кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).

У постанові Верховного Суду від 03 квітня 2024 року в справі № 161/126/23 вказано, що процесуальний закон покладає обов`язок на позивача довести факт відсутності відповідачів понад встановлені ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, у цей строк перериває строк тимчасової відсутності. За тимчасової відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому під час розгляду позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. Аналогічні за змістом висновки міститься, зокрема, в постановах Верховного Суду: від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц, від 22 листопада 2018 року

у справі № 760/13113/14-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 333/6160/17,

від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц, від 25 серпня 2020 року у справі № 569/12832/16-ц, від 22 грудня 2021 року у справі № 758/12823/17, від 19 січня 2022 року у справі № 344/9319/19, від 30 квітня 2025 року у справі № 756/167/23.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя, четверта статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

Згідно зі статями 76, 77, 79 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують, і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити (частина перша статті 264 ЦПК України).

У цій справі суди встановили, що ОСОБА_7 після розлучення з чоловіком не проживала у спірній кватирі понад шість місяців до звернення позивача з позовом без поважних причин, а саме з вересня 2003 року, тобто більше 15 років на час пред`явлення позову.

На підтвердження вибуття відповідачки з місця реєстрації у спірній квартирі суд взяв до уваги лист Московського ВП ГУНП в Харківській області від 26 грудня

2018 року, з якого вбачається, що до органів Національної поліції України та до

2015 року до органів внутрішніх справ України за фактами перешкоджання їм у здійсненні права на мешкання відповідачі не звертались. Факт тривалого непроживання відповідачів у квартирі підтвердили в судовому засіданні свідки.

Як в апеляційній скарзі, так і в касаційній скарзі відповідачка не заперечує той факт, що проживає за іншою адресою, зазначаючи її, не заперечує вона і факт тривалого непроживання за місцем реєстрації. Єдиним доводом її касаційної скарги є те, що її син ОСОБА_9 , відповідач у справі, а не вона, є фактичним співвласником спірної квартири. Разом з тим, цивільне законодавство України не передбачає такого терміна як «фактичний співвласник». ОСОБА_3 , 1992 року народження, є повнолітнім. Повноважень ОСОБА_7 , матері, на представлення в суді його інтересів він не надавав, судове рішення ні в апеляційному, ні в касаційному порядку не оскаржував. Якщо ОСОБА_3 уважає, що у нього є певні права на квартиру, він не позбавлений можливості у порядку, передбаченому законодавством, захистити свої права, на що вірно вказав апеляційний суд.

Касаційна скарга не містить жодного посилання на неврахування судом висновку Верховного Суду по суті спору.

Тлумачення норм статей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування житловим приміщенням за одночасної наявності двох умов: непроживання особи в житловому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин на це.

Такі обставини судами досліджені та встановлені на підставі належно оцінених доказів з правильним застосуванням статей 71, 72 ЖК України.

Виселення з наданням іншого житла застосування наведених норм не передбачає, як помилково вважає заявник у касаційній скарзі.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

З огляду на висновки, зроблені в цій постанові, Верховний Суд вважає, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, а тому касаційну скаргу ОСОБА_7 слід залишити без задоволення,

а оскаржувані судові рішення - без змін.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).

З огляду на залишення касаційної скарги без задоволення судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_7 залишити без задоволення.

Заочне рішення Московського районного суду м. Харкова від 16 липня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 31 березня 2026 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_7 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття,

є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. Ю. Гулейков

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк