Постанова від 09 вересня 2026 р. у справі №344/19329/25 — Івано-Франківський апеляційний суд

Справа № 344/19329/25

Провадження № 22-ц/4808/1645/26

Головуючий у 1 інстанції Пастернак І. А.

Суддя-доповідач Девляшевський

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 вересня 2026 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Девляшевського В.А.,

суддів: Луганської В.М.,Василишин Л.В.,

секретаря Кузів А.В.,

з участю: представника ОСОБА_1 та представника Орган опіки та піклування виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського міського суду, ухвалене головуючою суддею Пастернак І.А. 12 червня 2026 року, у справі за позовом ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник — адвокат Дзундза Ольга Петрівна до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: Орган опіки та піклування виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради про розірвання шлюбу, визначення місця проживання неповнолітньої дитини,

в с т а н о в и в:

У жовтні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: Орган опіки та піклування виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, про розірвання шлюбу, визначення місця проживання неповнолітньої дитини.

Позовні вимоги обґрунтувала тим, що 04.08.2021 сторонами укладено шлюб, у якому ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_3 . Спочатку подружнє життя було щасливим, однак понад два роки сторони не проживають разом, не ведуть спільного господарства та не підтримують подружніх відносин, відповідач перебуває за кордоном. За таких обставин збереження сім`ї суперечить інтересам сторін та дитини. Рішення про розірвання шлюбу є обдуманим і зваженим, примирення неможливе.

Просила розірвати шлюб з відповідачем, визначити місце проживання неповнолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з позивачкою.

Рішенням Івано-Франківського міського суду від 12 червня 2026 року позов задоволено частково.

Шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , зареєстрований 04.08.2021 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Івано-Франківську Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ), про що складено відповідний актовий запис №1611 розірвано.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1211,20 грн витрат по оплаті судового збору. У задоволенні позову в решті позовних вимог відмовлено.

З указаним рішенням у частині визначення місця проживання малолітньої дитини позивач не погоджується, вважає його незаконним та необґрунтованим, постановленим із неправильним застосуванням норм матеріального права та істотним порушенням норм процесуального права.

Вказує, що на момент ухвалення рішення між сторонами існувала повна згода щодо визначення місця проживання дитини, відповідач визнав позов у повному обсязі, письмово підтвердив згоду на проживання дитини разом із матір`ю та просив розглянути справу без його участі. Незважаючи на це, суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, пославшись на відсутність спору між батьками.

Такий висновок, на думку скаржника, є помилковим, оскільки відповідно до частини четвертої статті 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності законних підстав ухвалює рішення про його задоволення. Суд не встановив обставин, які б свідчили про те, що визнання позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, зокрема дитини, та не навів мотивів неприйняття такого визнання.

Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. У цій справі така згода була досягнута, а дитина фактично проживає разом із матір`ю, яка забезпечує її догляд та виховання. Орган опіки та піклування не заперечував проти проживання дитини з матір`ю. Отже, предмет позову існував, а суд мав перевірити, чи відповідає таке визначення місця проживання найкращим інтересам дитини.

Посилання суду на правові висновки Верховного Суду щодо недопустимості втручання у сімейні відносини за відсутності спору між батьками вважає безпідставним, оскільки у цій справі позивач звернулася за судовим визначенням місця проживання малолітньої дитини, а відповідач заявлені вимоги визнав.

Таким чином, на думку скаржника, суд першої інстанції, встановивши фактичне проживання дитини з матір`ю, відсутність заперечень відповідача та органу опіки та піклування, а також визнання відповідачем позову, безпідставно відмовив у його задоволенні.

Просить рішення суду в оскарженій частині скасувати, ухвалити нове рішення, яким визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з матір`ю – ОСОБА_1 .

Відповідач ОСОБА_2 відзив на апеляційну скаргу не подав. Відповідно до частини третьої статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

ОСОБА_2 у судове засідання не з`явився, подав до суду заяву, у якій просив розглядати справу без його участі. Апеляційну скаргу підтримує та просить її задовольнити.

Представник ОСОБА_1 у судовому засіданні доводи апеляційної скарги підтримала, просила її задовольнити.

Представник органу опіки та піклування апеляційну скаргу заперечив, вважаючи рішення законним і обґрунтованим.

Згідно з статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній та додатково поданими доказами, перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Рішення Івано-Франківського міського суду від 12 червня 2026 року оскаржується в частині визначення місця проживання малолітньої дитини, в іншій частині рішення суду не оскаржується, а тому апеляційний суд відповідно до частини 1 ст. 367 ЦПК України перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду лише в оскаржуваній частині.

В частині позовних вимог про розірвання шлюбу рішення не оскаржується та не є предметом апеляційного перегляду.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача та представника органу опіки та піклування, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення місцевого суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов висновку, що скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обгрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.

Судове рішення вищезазначеним вимогам відповідає.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог у оскарженій частині, суд першої інстанції, встановивши відсутність спору між батьками щодо місця проживання малолітньої дитини, яка фактично проживає разом із матір`ю, а також врахувавши, що батько не заперечує проти такого проживання та не оспорює право позивачки, дійшов висновку про відсутність порушеного чи невизнаного права.

Колегія суддів погоджується з цим висновком суду першої інстанції з огляду на таке.

Судом встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі з 04.08.2021 згідно зі свідоцтвом про шлюб Серія НОМЕР_1 (а.с. 6).

У шлюбі в сторін народився син - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 (а.с. 7).

Відповідно до висновку про визначення місця проживання дитини, яке затверджено рішенням виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради Івано-Франківської області №547 від 21.04.2026 року виконавчий комітет Івано-Франківської міської ради вважає за доцільне відмовити у визначенні місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у зв`язку з відсутністю спору між батьками (а.с.44-47).

Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною першою статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Частиною першою статті 18 СК України передбачено, що кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу.

Отже, об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

Відсутність порушеного або оспорюваного чи невизнаного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Такі висновки неодноразово викладала Велика Палата Верховного Суду у постановах від 17 серпня 2022 року у справі № 910/10006/19 (провадження № 12-79гс21) (пункт 61), від 08 жовтня 2019 року у справі N 916/2084/17 (провадження № 12-77гс19) (пункт 89), та Верховний Суд у постанові 18 лютого 2026 року у справі № 932/1433/24 (провадження № 61-15586св25) та інших.

Статтею 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5 СК України передбачено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.

Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.

Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Суд - це фактично останній інструмент, який підлягає використанню при вирішенні сімейних спорів, коли спір неможливо вирішити іншим шляхом. І суд може задовольнити позов у справі щодо дитини лише тоді, коли дійде висновку, що це є необхідним і корисним для інтересів та благополуччя дитини.

Такий висновок міститься в постанові Верховного Суду від 05 серпня 2026 року у справі №523/17895/24.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини.

Згідно із статтею 6 СК України правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. Малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років. Неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.

Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.

Верховний Суд у постанові від 10 червня 2021 року у справі № 369/1587/19 (провадження № 61-4733св20) зробив висновок про відсутність спору між сторонами про визначення місця проживання малолітньої дитини, яка на час вирішення справи зареєстрована та проживає разом з позивачем (матір`ю), а тому відсутні підстави для задоволення позову.

У постанові Верховного Суду від 17 грудня 2025 року у справі № 643/4568/24 (провадження № 61-11291св25) та постанові Верховного Суду від 19 лютого 2025 року у справі № 562/3371/23 (провадження № 61-13363св24) зроблено висновок щодо застосування частини першої статті 161 СК України, а саме, якщо спір щодо місця проживання дитини був ініційований матір`ю дитини, з якою дитина і так фактично проживала і продовжує проживати, батько дитини не вимагав та не вимагає зміни її місця проживання, тому відсутні підстави для задоволення позову матері про визначення місця проживання з нею, оскільки відсутній спір між сторонами про визначення місця проживання малолітньої дитини.

У постанові Верховного Суду від 19 лютого 2025 року у справі № 562/3371/23 (провадження № 61-13363св24) зазначено, що «у розглядуваній справі суди встановили, що: батьки, які проживають окремо, за взаємною згодою визначили місце проживання дитини з матір`ю; дитина проживає з матір`ю за своїм зареєстрованим місцем проживання; батько не заявляє про необхідність зміни місця проживання дочки та не вчиняє будь-яких дій спрямованих на зміну такого місця проживання; дитина, яка досягла десяти років, в судовому засіданні висловила бажання і надалі проживати з матір`ю. З огляду на встановлені обставини, суди дійшли правильного висновку про відмову у позові, зважаючи на відсутність правових підстав для втручання держави у визначення місця проживання дитини у конкретній сімейній ситуації та недоведеність порушення (невизнання або оспорювання) прав і законних інтересів позивачки та/або малолітньої дитини, як на час пред`явлення позову, так і на час ухвалення оскаржених судових рішень».

У цій справі суд першої інстанції встановив, що малолітній син сторін ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , проживає з матір`ю, а батько не заперечує проти цього, що підтверджується поданою в суді першої заявою про визнання позову в повному обсязі, відтак місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Колегія суддів погоджується з цим висновком суду першої інстанції, що за вказаних обставин інтереси дитини не потребують втручання держави у сімейні відносини, що врегульовані за згодою (домовленістю) їх учасників. Позивачка не довела необхідності захисту її прав та інтересів чи інтересів малолітньої дитини, як на час пред`явлення позову, так і на час ухвалення оскарженого судового рішення.

Такі висновки узгоджуються з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 10 червня 2021 року у справі № 369/1587/19 (провадження № 61-4733св20), від 10 липня 2024 року у справі № 127/16211/23 (провадження № 61-1964св24), від 10 грудня 2024 року у справі № 299/8679/23 (провадження № 61-14033св24), від 15 січня 2025 року у справі № 755/15383/23,19 лютого 2025 року у справі № 562/3371/23 (провадження № 61-13363св24), від 25 лютого 2025 року у справі № 562/3371/23 (провадження № 61-13363св24), від 17 грудня 2025 року у справі № 643/4568/24 (провадження № 61-11291св25).

Суд першої інстанції повно встановив фактичні обставини справи, правильно застосував норми матеріального та процесуального права до спірних правовідносин та, надавши належну правову оцінку фактичним обставинам справи, поданим доказам, поведінці сторін та інтересам дитини, дійшов мотивованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Посилання у апеляційній скарзі на те, що суд відмовив у позові через відсутність спору, є неправильним. Правовим наслідком відсутності спору є закриття провадження у справі (пункт 2 частини першої статті 255 ЦПК України). Натомість, позивачка наполягала на наявності спору і суд цю норму процесуального права не застосовував. Разом із тим, установивши, що права позивачки не порушені, суд дійшов вірного висновку саме про відмову у позові, а не про закриття провадження у справі, що узгоджується зі сталою судовою практикою Верховного Суду та нормами ЦПК України.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, значною мірою зводяться до переоцінки доказів.

Колегія суддів зауважує, що відмова в позові у справі, що переглядається, не позбавляє позивачку права звернення до суду з вимогами про визначення місця проживання дитини у разі, якщо надалі відповідач буде порушувати питання про зміну місця проживання їхньої малолітньої дитини, а із досягненням чотирнадцятирічного віку Ян вправі самостійно визначати місце його проживання з одним із батьків.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення - без змін.

Керуючись статтями 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Івано-Франківського міського суду від 12 червня 2026 року – без змін.

Постанова набирає законної сили з дня прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України.

Головуючий В.А. Девляшевський

Судді: В.М. Луганська

Л.В. Василишин

Повне судове рішення складено 11 вересня 2026 року.