Постанова від 09 вересня 2026 р. у справі №915/734/26 — Південно-західний апеляційний господарський суд

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

_____________________________________________________________________________________________

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 вересня 2026 рокум. ОдесаСправа № 915/734/26

Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Діброви Г.І.

суддів: Принцевської Н.М., Ярош А.І.

секретар судового засідання (за дорученням головуючого): Ісмаілова А.Н.

за участю представників учасників справи:

від Товариства з обмеженою відповідальністю «Нікопольська-СТК», м. Київ – Авраменко А.В. на підставі ордеру;

від Акціонерне товариство «Банк інвестицій та заощаджень», м. Київ – Мартиненко О.В. на підставі довіреності;

від Відділу освіти, культури, молоді та спорту Степівської сільської ради Миколаївського - району Миколаївської області – не з`явився;

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Нікопольська-СТК», м. Київ

на ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 26.06.2026 року, про забезпечення позову суддя першої інстанції Ільєва Л.М. повний текст складено та підписано 26.06.2026

у справі № 915/734/26

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Нікопольська-СТК», м. Київ

до відповідача Відділу освіти, культури, молоді та спорту Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Акціонерне товариство «Банк інвестицій та заощаджень», м. Київ

про визнання недійсними односторонніх правочинів

В С Т А Н О В И В:

Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Нікопольська-СТК», м. Київ через підсистему «Електронний суд» ЄСІТС звернулось до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою до Відділу освіти, культури, молоді та спорту Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області, в якій просить суд:

- визнати недійсним односторонній правочин, оформлений повідомленням Відділу освіти, культури, молоді та спорту Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області вих.№385 від 02.06.2026 «Про одностороннє розірвання договору про закупівлю робіт №131 від 04.08.2025»;

- визнати недійсним односторонній правочин, оформлений протоколом уповноваженої особи Відділу освіти, культури, молоді та спорту Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області №155 від 01.06.2026 «Про внесення інформації до електронної системи закупівель «Prozorro» щодо одностороннього розірвання (припинення) договору про закупівлю №131 від 04.08.2025 у зв`язку з невиконанням зобов`язань підрядником».

В обґрунтування підстав позову позивач зазначає, що 02.06.2026 року Відділ освіти, культури, молоді та спорту Степівської сільської ради направив на адресу Товариства з обмеженою відповідальністю «Нікопольська-СТК» повідомлення вих. № 385 «Про одностороннє розірвання договору про закупівлю робіт № 131 від 04.08.2025 року», в якому зазначено, що додатковою угодою № 4 від 25 грудня 2025 року строк дії договору продовжено до 31 грудня 2026 року, а строк виконання робіт - до 31 травня 2026 року; станом на 01 червня 2026 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Нікопольська-СТК» не виконало своїх договірних зобов`язань; протягом 2026 року будівельні роботи на об`єкті не здійснювались, календарний графік грубо порушено, будівництво фактично припинено на рівні 5 відсотків виконання; керуючись пунктом 17.4 договору та ч. 2 ст. 849 Цивільного кодексу України, замовник реалізував право на односторонню відмову від договору, у зв`язку з чим договір вважається розірваним з 01 червня 2026 року.

Згодом, як зазначав позивач, ним було виявлено, що на електронній системі закупівель «Prozorro» було опубліковано протокол № 155 від 01.06.2026 року «Про внесення інформації до електронної системи закупівель «Prozorro» щодо одностороннього розірвання (припинення) договору про закупівлю №131 від 04.08.2025 року у зв`язку з невиконанням зобов`язань підрядником».

Відтак, позивач стверджував, що за відсутності доведеності обставин, які зумовлюють виникнення у замовника права на відмову від договору на підставі ч. 2 ст. 849 Цивільного кодексу України та пункту 17.4 договору, оспорювані правочини щодо одностороннього розірвання договору не відповідають вимогам ч. 1, 3, 5 ст. 203 Цивільного кодексу України (зокрема, в частині відповідності волевиявлення замовника його дійсним правам та вимогам актів цивільного законодавства), а тому є недійсними відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України.

Щодо правових наслідків визнання оспорюваних правочинів недійсними позивач зазначав, що у разі визнання судом недійсними оспорюваних правочинів договір № 131 від 04.08.2025 року (з урахуванням додаткових угод № 1-5) вважатиметься таким, що не був розірваний (припинений) з 01.06.2026 року, та продовжує діяти на погоджених сторонами умовах.

Ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 22.06.2026 позовну заяву ТОВ «Нікопольська-СТК» прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження.

24.06.2026 р. від представника позивача - адвоката Авраменко Артема Вікторовича до господарського суду через підсистему «Електронний суд» ЄСІТС надійшла заява про забезпечення позову (вх. №9347/26), в якій позивач просив суд вжити заходи забезпечення позову у справі 915/734/26 шляхом заборони Акціонерному товариству «Банк інвестицій та заощаджень», м. Київ здійснювати виплату (перерахування грошових коштів) за банківською гарантією № 3038/25-ГВе від 31 липня 2025 року на користь Відділу освіти, культури, молоді та спорту Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області до набрання законної сили рішенням суду у даній справі.

В обґрунтування вказаної заяви про забезпечення позову заявник вказував, що метою забезпечення позову є вжиття судом заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, у тому числі, задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

На думку заявника, запропонований ним захід забезпечення позову у вигляді заборони банку здійснювати виплати замовнику за конкретною банківською гарантією № 3038/25-ГВе від 31 липня 2025 року є спрямованим, визначеним та не зачіпає господарську діяльність банку як такого. Банк продовжує здійснювати банківську діяльність у повному обсязі: залучення вкладів, видачу та обслуговування інших гарантій, кредитування тощо. Заборона стосується виключно виконання однієї конкретної гарантії, виданої на забезпечення зобов`язань за договором, правомірність розірвання якого є предметом цього спору. Запропонований захід забезпечення позову не є тотожним задоволенню позовних вимог.

Ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 26.06.2026 у справі № 915/734/26 (суддя Ільєва Л.М.) у задоволенні заяви Товариства з обмеженою відповідальністю «Нікопольська-СТК», м.Київ про забезпечення позову у справі № 915/734/26 (вх. № 9347/26 від 24.06.2026 р.) відмовлено.

Вказана ухвала суду мотивована тим, що запропоновані заявником заходи забезпечення позову не є співмірними із заявленими вимогами про визнання недійсними односторонніх правочинів, позивачем не доведено наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову (забороною третій особі здійснювати виплату (перерахування грошових коштів) за банківською гарантією) і предметом позовної вимоги (визнання недійсними односторонніх правочинів), зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити ефективний захист/поновлення прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду, виходячи з предмета та підстав позову у даній справі.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи.

Не погодившись з постановленою ухвалою, Товариство з обмеженою відповідальністю «Нікопольська-СТК», м. Київ звернулось з апеляційною скаргою до Південно-західного апеляційного господарського суду, в якій просить скасувати ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 26.06.2026 року у справі № 915/734/26 та постановити нову ухвалу, якою задовольнити заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Нікопольська-СТК», м.Київ про забезпечення позову у даній справі.

Апелянт вважає оскаржувану ухвалу незаконною, постановленою з неправильним застосуванням норм процесуального права, без належного дослідження доводів заявника та з помилковим застосуванням правових висновків Верховного Суду, у зв`язку з чим ухвала, на його думку, підлягає скасуванню.

Апелянт вказує, що суд першої інстанції обмежився лише загальними висновками про автономність банківської гарантії, залишивши поза увагою критерій ефективності судового захисту, який відповідно до статті 136 Господарського процесуального кодексу України є визначальним саме у справах немайнового характеру.

Таким чином, на думку скаржника, суд неправильно застосував положення статей 136 та 137 Господарського процесуального кодексу України

Товариство зазначає, що суд першої інстанції помилково дійшов висновку про відсутність зв`язку між заходом забезпечення позову та предметом спору та вважає, що між предметом спору та заявленим заходом забезпечення позову існує прямий причинно-наслідковий зв`язок.

Більше того, на думку позивача, суд не спростував жодного аргументу заявника щодо даного питання, фактично лише констатувавши відсутність такого зв`язку без наведення належного мотивування, чим порушив вимоги статей 236 та 238 Господарського процесуального кодексу України щодо повного і мотивованого викладення підстав судового рішення.

Крім того, апелянт вказує, що суд першої інстанції фактично ототожнив автономність банківської гарантії із повною неможливістю застосування заходів забезпечення позову.

Таким чином, суд неправильно застосував статті 136, 137 Господарського процесуального кодексу України у взаємозв`язку зі статтями 560– 569 Цивільного кодексу України.

На думку апелянта, помилковими є висновки суду першої інстанції про те, що виконання банком гарантії "жодним чином не впливає на права та обов`язки позивача".

Суд не врахував, що невжиття заходів забезпечення позову позбавляє позивача ефективного судового захисту

Також апелянт вказує, шо фактично суд обмежився лише формальним посиланням на незалежність гарантії, залишивши поза увагою головну процесуальну мету забезпечення позову — забезпечення ефективного судового захисту.

За таких обставин, на думку Товариства, висновок суду про відсутність підстав для забезпечення позову є передчасним та таким, що не відповідає вимогам статей 136– 137 Господарського процесуального кодексу України.

Більше того, суд першої інстанції залишив поза увагою той факт, що заявлений захід забезпечення позову був спрямований не на вирішення спору щодо банківської гарантії чи звільнення банку від виконання своїх зобов`язань, а виключно на тимчасове збереження існуючого становища сторін до вирішення спору по суті та забезпечення можливості ефективного поновлення порушених прав позивача в межах одного судового провадження.

Також апелянт вважає, що посилання суду першої інстанції на постанови Верховного Суду у справах №910/3334/22 та №910/6924/22 є необґрунтованим, оскільки зроблено без урахування істотної відмінності фактичних обставин та предмета спору, що призвело до неправильного застосування норм процесуального права та постановлення незаконної ухвали.

Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи № 915/734/26 було визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя Діброва Г.І, судді Савицький Я.Ф., Ярош А.І., що підтверджується витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 30.06.2026 року.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 01.07.2026 року відкладено вирішення питання про можливість відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Нікопольська-СТК», м.Київ на ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 26.06.2026 року у справі № 915/734/26 до надходження матеріалів справи на адресу Південно-західного апеляційного господарського суду.

Доручено Господарському суду Миколаївської області невідкладно надіслати матеріали справи №915/734/26 на адресу Південно-західного апеляційного господарського суду.

10.07.2026 до Південно-західного апеляційного господарського суду надійшли матеріали справи №915/734/26.

Між тим, з огляду на перебування судді Савицького Я.Ф. у відпустці, за розпорядженням керівника апарату суду №175 від 11.08.2026 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи №915/734/26 внаслідок якого для розгляду апеляційної скарги сформовано судову колегію у складі: головуючий суддя – Діброва Г.І., судді: Принцевська Н.М., Ярош А.І.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 12.08.2026 року прийнято апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Нікопольська-СТК», м.Київ на ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 26.06.2026 року у справі № 915/734/26 до свого провадження колегією суддів у новому складі та відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Нікопольська-СТК», м.Київ на ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 26.06.2026 року у справі № 915/734/26 та призначено розгляд справи на 10.09.2026 року о 11:00 год.

26.08.2026 року через підсистему «Електронний суд» до Південно-західного апеляційного господарського суду від Акціонерного товариства «Банк інвестицій та заощаджень», м. Київ надійшов відзив в якому останній просить апеляційну скаргу ТОВ «Нікопольська-СТК» задовольнити у повному обсязі.

АТ «Банк інвестицій та заощаджень», яке є третьою особою у справі, у відзиві на апеляційну скаргу зазначає про обґрунтованість доводів ТОВ «Нікопольська-СТК» та наявність підстав для задоволення апеляційної скарги.

Третя особа зазначає, що на забезпечення виконання зобов`язань ТОВ «Нікопольська-СТК» за договором про закупівлю робіт Банком було видано банківську гарантію № 3038/25-ГВе на користь Відділу освіти, культури, молоді та спорту Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області на суму 466 260 грн 71 коп. За умовами гарантії Банк зобов`язаний сплатити бенефіціару вказану суму після отримання належним чином оформленої письмової вимоги із зазначенням про невиконання або неналежне виконання принципалом зобов`язань за договором.

Банк вказує, що 15.06.2026 отримав від відповідача вимогу № 405 від 12.06.2026 про настання гарантійного випадку та сплату 466 260 грн 71 коп., в якій підставою для виплати зазначено невиконання ТОВ «Нікопольська-СТК» своїх зобов`язань, зокрема фактичне припинення виконання будівельних робіт з 24.12.2025 та незавершення робіт у строк до 31.05.2026. Після отримання такої вимоги Банк повідомив про неї принципала, а 19.06.2026 отримав від останнього повідомлення про звернення до суду з позовом та подання заяви про забезпечення позову шляхом заборони Банку здійснювати виплату за гарантією.

Третя особа також зазначає, що виплату коштів за банківською гарантією не здійснила. Крім того, у листі, направленому бенефіціару, Банк повідомив, що вимога про виплату за гарантією буде розглянута за результатами апеляційного перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову, при цьому Банк гарантував сплату коштів у сумі 466 260 грн 71 коп.

Посилаючись на положення статей 565, 610, 613 Цивільного кодексу України, а також пункти 36-38 Положення про порядок здійснення банками операцій за гарантіями в національній та іноземних валютах, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 15.12.2004 № 639, третя особа зазначає, що гарант під час розгляду вимоги бенефіціара перевіряє її належність та відповідність умовам гарантії, а обов`язок зі сплати гарантійної суми виникає за наявності передбачених гарантією підстав.

На підтвердження своєї позиції Банк посилається на висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 18.10.2018 у справі № 910/21641/17, від 20.06.2018 у справі № 904/9536/17, від 02.03.2018 у справі № 910/8297/17 та від 14.11.2019 у справі № 910/20326/17, відповідно до яких обов`язок гаранта сплатити кредиторові грошову суму згідно з умовами гарантії виникає за умови порушення боржником забезпеченого гарантією зобов`язання та направлення кредитором гаранту письмової вимоги разом із передбаченими гарантією документами.

Також третя особа посилається на постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.10.2021 у справі №910/5306/21, в якій, за твердженням Банку, враховувалися обставини, що стосувалися наявності підстав для звернення бенефіціара за банківською гарантією та належності виконання принципалом основного зобов`язання.

27.08.2026 року через підсистему «Електронний суд» до Південно-західного апеляційного господарського суду від Відділ освіти, культури, молоді та спорту Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області надійшов відзив, в якому останній просить апеляційну скаргу ТОВ «Нікопольська-СТК» залишити без задоволення, а ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 26.06.2026 у справі № 915/734/26 — без змін.

Відділ освіти, культури, молоді та спорту Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області у відзиві на апеляційну скаргу заперечує проти її задоволення, вважає ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 26.06.2026 законною та обґрунтованою та погоджується з викладеними у ній висновками суду першої інстанції.

Відповідач зазначає, що зобов`язання гаранта перед бенефіціаром відповідно до статей 562, 563, 565 Цивільного кодексу України є автономним та не залежить від основного зобов`язання, забезпеченого гарантією. На думку відповідача, сам факт оспорювання позивачем односторонніх правочинів щодо розірвання договору не припиняє та не зупиняє дії банківської гарантії і не звільняє Банк від обов`язку виконати належним чином пред`явлену вимогу бенефіціара.

Відділ освіти вказує, що перевірка обґрунтованості вимоги бенефіціара по суті, зокрема встановлення факту належного чи неналежного виконання принципалом зобов`язань за основним договором, не входить до повноважень гаранта. Відтак, за твердженням відповідача, судова заборона Банку здійснювати виплату фактично суперечила б правовій природі банківської гарантії як самостійного та незалежного способу забезпечення виконання зобов`язання.

Відповідач також заперечує проти доводів апелянта щодо неправильного застосування судом першої інстанції висновків Верховного Суду, викладених у постановах у справах № 910/3334/22 та № 910/6924/22, зазначаючи, що відповідні висновки ґрунтуються на принципі автономності гарантійного зобов`язання, а тому можуть бути застосовані до спірних правовідносин.

Крім того, Відділ освіти вважає відсутнім належний зв`язок між заявленим заходом забезпечення позову та предметом спору. Зазначає, що предметом позову є правомірність односторонніх правочинів відповідача щодо розірвання договору, тоді як заборона Банку здійснювати виплату за гарантією стосується самостійного грошового зобов`язання між Банком та бенефіціаром. На переконання відповідача, такий захід фактично спрямований на блокування розрахунків між іншими суб`єктами господарських правовідносин, які безпосередньо не становлять предмет спору у цій справі, а тому не відповідає вимогам статей 136, 137 Господарського процесуального кодексу України щодо співмірності та пов`язаності заходу забезпечення позову з предметом позовних вимог.

Також відповідач вважає недоведеними доводи апелянта про те, що у разі виплати Банком коштів за гарантією ефективний захист його прав буде неможливим або істотно ускладненим. На думку відповідача, у разі задоволення позову та встановлення відсутності правових підстав для звернення бенефіціара із вимогою про виплату за гарантією позивач не позбавлений можливості звернутися з окремими вимогами про повернення безпідставно набутих коштів на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України або про відшкодування збитків.

Посилання апелянта на можливість виникнення у Банку регресної вимоги до принципала відповідно до статті 569 Цивільного кодексу України, за твердженням відповідача, також не свідчить про наявність підстав для забезпечення позову, оскільки такий обов`язок принципала є передбаченим законом наслідком видачі банківської гарантії та сам по собі не підтверджує неможливості чи істотного ускладнення ефективного захисту порушеного права.

Відділ освіти наголошує, що саме на заявника покладений обов`язок довести, що невжиття заявлених заходів забезпечення позову може унеможливити або істотно ускладнити виконання майбутнього судового рішення чи ефективний захист його прав, однак, на думку відповідача, позивач відповідних обставин не довів.

Окремо відповідач зазначає про правомірність урахування судом першої інстанції висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 18.01.2023 у справі № 910/3334/22 та від 06.06.2023 у справі № 910/6924/22, оскільки характер заявленого заходу забезпечення позову та правове питання щодо можливості заборони гаранту здійснювати виплату за банківською гарантією є подібними до правовідносин у цій справі.

Крім того, відповідач посилається на правові позиції Верховного Суду, викладені у постановах від 14.06.2018 у справі № 916/10/18, від 15.01.2019 у справі № 915/870/18 та від 31.08.2020 у справі № 917/1274/19, щодо необхідності дотримання балансу інтересів учасників справи та третіх осіб при застосуванні заходів забезпечення позову. Відповідач вважає, що заборона Банку здійснювати виплату за банківською гарантією становила б втручання у його господарську діяльність та не відповідала б меті інституту забезпечення позову.

В судове засідання 10.09.2026 з`явилися представник апелянта та представник Акціонерного товариства «Банк інвестицій та заощаджень», м. Київ.

Представник апелянта просив скасувати ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 26.06.2026 року у справі № 915/734/26 та постановити нову ухвалу, якою задовольнити заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Нікопольська-СТК», м.Київ про забезпечення позову у даній справі.

Представник Акціонерного товариства «Банк інвестицій та заощаджень», м. Київ просив апеляційну скаргу ТОВ «Нікопольська-СТК» задовольнити у повному обсязі.

В судове засідання 10.09.2026 представник Відділу освіти, культури, молоді та спорту Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області не з`явився, про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги був повідомлений належним чином, про що свідчить наявна у матеріалах справи довідка про доставку ухвали про відкриття апеляційного провадження до його електронного кабінету.

Водночас у відзиві на апеляційну скаргу Відділ освіти, культури, молоді та спорту Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області просив розгляд справи здійснювати без участі представника відповідача, дане клопотання розглянуто судовою колегією та задоволено.

Суд апеляційної інстанції, у відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Згідно із п. 3 ч.1 ст. 255 Господарського процесуального кодексу України окремо від рішення суду першої інстанції можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції, зокрема, про забезпечення позову.

Відповідно до ч. 1 ст. 271 Господарського процесуального кодексу України апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції розглядаються в порядку, передбаченому для розгляду апеляційних скарг на рішення суду першої інстанції з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.

Заслухавши пояснення представників сторін, обговоривши доводи та вимоги апеляційної скарги, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права України, фактичні обставини справи, оцінивши докази на їх підтвердження в межах доводів апеляційної скарги, надавши правову кваліфікацію відносинам сторін і виходячи з фактів, встановлених у процесі перегляду справи, правових норм, які підлягають застосуванню, та матеріалів оскарження ухвали, судова колегія вважає, що апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю «Нікопольська-СТК», м.Київ на ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 26.06.2026 року у справі № 915/734/26 не підлягає задоволенню, а ухвала Господарського суду Миколаївської області від 26.06.2026 року у справі № 915/734/26 є такою, що не підлягає скасуванню, виходячи з наступного.

Господарським судом Миколаївської області та Південно-західним апеляційним господарським судом було встановлено та неоспорено учасниками справи наступні обставини.

Реалізація права на судовий захист, гарантованого кожному статтями 55, 124 Конституції України, багато в чому залежить від належного правового механізму, складовою якого, зокрема, є інститут забезпечення позову у судовому процесі.

Відповідно до статті 136 Господарського процесуального кодексу України господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом.

За правилами цієї статті заходи до забезпечення позову застосовуються господарським судом як засіб запобігання можливим порушенням майнових прав чи охоронюваних законом інтересів особи та гарантія реального виконання рішення суду.

Отже, забезпечення позову по суті це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача.

Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача чи інших учасників справи для того, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь особи, яка звернулась з позовом, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

Під час вирішення питання про необхідність задоволення чи відмови у задоволенні заяви про забезпечення позову, суди розглядають вказані заяви із застосуванням судового розсуду (окрім випадків, які передбачені в частинах другій, п`ятій, шостій та сьомій статті 137 Господарського процесуального кодексу України).

Судовий розсуд - це передбачене законодавством право суду, яке реалізується за правилами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України та іншими нормативно-правовими актами, що надає йому можливість під час прийняття судового рішення (вчинення процесуальної дії) обрати з декількох варіантів рішення (дії), встановлених законом, чи визначених на його основі судом (повністю або частково за змістом та/чи обсягом), найбільш оптимальний в правових і фактичних умовах розгляду та вирішення конкретної справи, з метою забезпечення верховенства права, справедливості та ефективного поновлення порушених прав та інтересів учасників судового процесу.

Саме такий сталий правовий висновок Верховного Суду викладено у низці постанов останнього, зокрема, від 24.10.2022 у справі №916/950/22 та від 15.05.2019 у справі №910/688/13.

З наведеного слідує, що не існує універсального алгоритму застосування заходів забезпечення позову, оскільки їх вжиття або відмова у застосуванні останніх знаходяться у прямій залежності від фактичних обставин кожного конкретного господарського спору.

Згідно з частиною першою статті 137 Господарського процесуального кодексу України позов забезпечується: накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачу і знаходяться у нього чи в інших осіб; забороною відповідачу вчиняти певні дії; забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві, або виконувати щодо нього інші зобов`язання; зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку; зупиненням продажу майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно, або про виключення його з опису і про зняття з нього арешту; зупиненням митного оформлення товарів чи предметів, що містять об`єкти інтелектуальної власності; арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги; іншими заходами у випадках, передбачених законами, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

В силу частини четвертої статті 137 Господарського процесуального кодексу України заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

Адекватність (співмірність) заходу до забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється господарським судом, зокрема, з урахуванням співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачеві вчиняти певні дії.

Обранням належного, відповідно до предмета спору, заходу забезпечення позову дотримується принцип співвіднесення виду заходу забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами, чим врешті досягаються: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору, фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову та як наслідок ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження при цьому прав та охоронюваних інтересів інших учасників провадження у справі або осіб, що не є учасниками цього судового процесу.

Співмірність передбачає співвідношення господарським судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду та наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного виду забезпечення позову. Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.

Особа, яка подала заяву про забезпечення позову, повинна обґрунтувати причини звернення із заявою про забезпечення позову. У вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням:

-розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову;

-забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу;

-наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову;

-імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів.

Таким чином, вирішуючи питання про забезпечення позову, господарський суд має оцінювати обґрунтованість доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням наявності зв`язку між конкретним заходом щодо забезпечення позову і змістом позовних вимог та обставинами, на яких вони ґрунтуються, та доказами, які наведені на їх підтвердження, а також положеннями законодавства, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, подаючи позов.

Частиною першою статті 73 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

В силу частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Обов`язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (стаття 14 Господарського процесуального кодексу України).

За умовами статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

З огляду на положення статей 13, 74, 80 Господарського процесуального кодексу України особа, яка подала заяву про забезпечення позову, повинна обґрунтувати причини звернення із заявою про забезпечення позову. З цією метою та з урахуванням загальних вимог, передбачених статтею 74 Господарського процесуального кодексу України, обов`язковим є подання доказів наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу до забезпечення позову.

Саме така правова позиція викладена Верховним Судом в постанові від 12.06.2019 у справі №910/773/19.

Заходи забезпечення позову повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2020 у справі №381/4019/18).

Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду у разі задоволення позову.

При цьому, апеляційним господарським судом враховується, що під час вирішення питання щодо забезпечення позову обґрунтованість позову не досліджується, адже питання обґрунтованості заявлених позовних вимог є предметом дослідження судом під час розгляду спору по суті і не вирішується ним під час розгляду клопотання про забезпечення позову.

Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 22.07.2019 у справі №914/120/19.

Колегія суддів вбачає, що в обґрунтування скарги апелянт посилався на те, що у разі виплати банком бенефіціару гарантійної суми, позивач буде зобов`язаний компенсувати банку сплачену суму та навіть у разі задоволення позову, права позивача не будуть повністю поновлені, оскільки виникне необхідність звернення до суду з новим позовом про повернення коштів.

Усталена практика Верховного Суду виходить із того, що достатньо обґрунтованим є не будь-яке припущення заявника, а лише таке, яке підтверджується конкретними фактичними даними, зокрема, відомостями про фінансовий стан відповідача, наявність у нього невиконаних зобов`язань, вчинення дій щодо відчуження активів або інші обставини, що свідчать про реальну, а не гіпотетичну загрозу невиконання рішення суду.

Обов`язок доведення наявності підстав для забезпечення позову покладається саме на заявника, і цей обов`язок не може бути перекладений на суд або іншу сторону. Ненадання відповідних доказів не може компенсуватися посиланням на абстрактні ризики чи загальні міркування про можливу недобросовісну поведінку відповідача.

З матеріалів оскарження ухвали вбачається, що 12.06.2026 Відділ освіти, культури, молоді та спорту Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області звернувся до Акціонерного товариства «Банк Інвестицій та заощаджень», м.Київ з вимогою бенефіціара №405 від 12.06.2026 про сплату грошової суми за банківською гарантією №3038/25-ГВе.

В подальшому, Акціонерним товариством «Банк Інвестицій та заощаджень», м. Київ було скеровано до Товариства з обмеженою відповідальністю «Нікопольська-СТК», м.Київ повідомлення про отримання письмової вимоги по банківській гарантії №3038/25-ГВе від 31.07.2025 бенефіціара та про сплату гаранту гарантійної суми.

Колегія суддів зазначає, що посилання на те, що гарант має в безспірному порядку перерахувати на користь бенефіціара (Відділу освіти, культури, молоді та спорту Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області) суми банківських гарантій, є безпідставними з огляду на саму правову суть гарантій, а також викладених висновків що виконання банком свого обов`язку перед бенефіціаром за гарантією стосується саме гаранта та бенефіціара, а не принципала (Товариства з обмеженою відповідальністю «Нікопольська-СТК»), а отже, жодним чином не впливає на права та обов`язки позивача, оскільки останній не є стороною одностороннього правочину (гарантії).

Разом з тим заборона банку здійснювати виплати за банківськими гарантіями фактично блокує виконання банком своїх зобов`язань перед бенефіціаром (Відділом освіти, культури, молоді та спорту Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області), що є втручанням у господарську діяльність банку, гарантованою статтею 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Крім того, заява про забезпечення позову має містити не лише формальне посилання на можливість утруднення виконання рішення, а й конкретизацію обставин, які підтверджують таку можливість, із наведенням відповідних доказів. Відсутність такого обґрунтування свідчить про декларативний характер заявлених вимог.

Сам факт звернення із заявою про забезпечення позову Товариством не звільняє його від обов`язку доведення обставин, з якими закон пов`язує можливість застосування відповідних заходів, та не є підставою для відступу від принципів рівності сторін і змагальності процесу.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у постанові від 07.02.2025 у справі №910/7497/24 відзначила, що "втручання у виконання гарантії суперечить самій природі гарантійного зобов`язання як незалежного правочину, закріпленого у статті 562 Цивільного кодексу України, та суперечить практиці Верховного Суду, згідно з якою забезпечення позову повинно бути спрямоване на захист порушеного або оспорюваного права позивача, а не на створення необґрунтованих перешкод для діяльності інших учасників процесу. Заборона виплат за гарантією змушує банк враховувати обставини, які не належать до його зобов`язань за гарантією, що суперечить принципу автономності та суті інструменту гарантії"

Слід також зазначити, що забезпечення позову у вигляді заборони здійснювати будь-які виплати за банківськими гарантіями не відповідає принципам розумності, обґрунтованості, адекватності та збалансованості з огляду на таке:

- мета забезпечення позову не досягається, оскільки виконання гарантії не впливає на розгляд спору чи подальше виконання рішення суду;

- заявник не довів, що виконання банком гарантії може ускладнити чи зробити неможливим захист його прав у ініційованому позові;

- захід забезпечення створює надмірні перешкоди для виконання зобов`язань банком і не є пропорційним щодо предмета спору;

- інтереси банку та бенефіціара гарантії порушуються, що порушує принцип рівності прав сторін, закріплений у статті 7 Господарського процесуального кодексу України.

Добросовісність сторін та наявність чи відсутність порушень основного зобов`язання, що стали підставою для розірвання вказаного договору має вирішуватись в господарсько-правовому спорі за основним зобов`язанням, натомість заявлений захід забезпечення позову у вигляді заборони здійснювати виплату за банківською гарантією є неспівмірним із предметом даного спору.

Забезпечення позову є однією з найважливіших гарантій захисту прав, свобод та інтересів юридичних осіб, певним заходом для створення можливості реального виконання рішення суду, у разі задоволення позовних вимог; прийняття передбачених законом заходів щодо забезпечення позову є правом суду, який розглядає спір. Заходи про забезпечення позову застосовується судом, виходячи з обставин справи, змісту заявлених позовних вимог.

Забезпечення позову є засобом, спрямованим на запобігання можливим порушенням майнових прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи.

Як вказано вище, умовою застосування заходів до забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, що має бути підтверджено доказами наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу до забезпечення позову.

Заходи забезпечення позову повинні узгоджуватись з предметом та підставами позову.

Обранням належного, відповідно до предмета спору, заходу до забезпечення позову дотримується принцип співвіднесення виду заходу до забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами, чим врешті досягаються: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору, фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову та як наслідок ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження при цьому прав та охоронюваних інтересів інших учасників провадження у справі або осіб, що не є учасниками цього судового процесу.

Таким чином, оцінивши доводи апелянта щодо необхідності вжиття заходів забезпечення позову, зв`язок між конкретним заходом забезпечення позову і предметом спору, імовірність істотного ускладнення або неможливості виконання рішення господарського суду у разі невжиття таких заходів, колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду зазначає про те, що місцевий господарський суд дійшов законного та обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні заяви Товариства з обмеженою відповідальністю «Нікопольська-СТК», м.Київ про забезпечення позову у справі № 915/734/26 вх. № 9347/26 від 24.06.2026.

Тому колегія суддів вважає, що у даному випадку суд першої інстанції, ухвалюючи судове рішення, вірно застосував положення національного законодавства, надав вірну оцінку спірним правовідносинам у контексті зазначених норм, у зв`язку із чим оскаржувана ухвала, яка переглядається в апеляційному порядку, є правомірною, а доводи апелянта, зазначені ним в апеляційній скарзі, є такими, що фактично зводяться лише до незгоди з судовим рішенням, що не може бути обґрунтованою підставою для його скасування або зміни.

Згідно з статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У справі «Трофимчук проти України» Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод.

По справі «Руїз Торіха проти Іспанії», ЄСПЛ вказав, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються.

Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у світлі обставин кожної справи

Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до ст. 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням викладеного, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні заяви позивача про застосування заходів забезпечення позову, норми чинного процесуального законодавства місцевим господарським судом застосовані правильно, а мотиви та доводи апеляційної скарги є такими, що не можуть бути підставою для скасування правильної по суті ухвали суду першої інстанції, з огляду на що судова колегія вважає, що апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю «Нікопольська-СТК», м. Київ на ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 26.06.2026 року у справі № 915/734/26 не потребує задоволення, а ухвала Господарського суду Миколаївської області від 26.06.2026 року у справі № 915/734/26 відповідає обставинам справи та вимогам закону і достатніх правових підстав для її скасування не вбачається.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржника.

Керуючись ст. 136, 137, 129, 240, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Нікопольська-СТК», м.Київ на ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 26.06.2026 року у справі № 915/734/26 залишити без задоволення, ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 26.06.2026 року у справі № 915/734/26 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, не підлягає оскарженню до Верховного Суду відповідно до вимог п. 4 ч. 1 ст. 255 та п. 2 ч. 1 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено та підписано 10.09.2026 року.

Головуючий суддя Г.І. Діброва

Судді Н.М. Принцевська

А.І. Ярош