Постанова від 09 вересня 2026 р. у справі №916/4471/25 — Південно-західний апеляційний господарський суд

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

_____________________________________________________________________________________________

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 вересня 2026 рокум. ОдесаСправа № 916/4471/25

Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Діброви Г.І.

суддів: Лічмана Л.В., Ярош А.І.

секретар судового засідання (за дорученням головуючого): Ісмаілова А.Н.

за участю представників учасників справи:

від позивача: Державного підприємства “Морський торговельний порт Чорноморськ” - Чабан І.А., на підставі самопредставництва

від відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю “Еко-Ресурс-Холдинг” – Яценко С.А., на підставі ордеру

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу Державного підприємства “Морський торговельний порт Чорноморськ”, м.Чорноморськ Одеської області

на рішення Господарського суду Одеської області від 15.05.2026 року, суддя першої інстанції Петренко Н.Д., повний текст складено та підписано 25.05.2026

на додаткове рішення Господарського суду Одеської області від 03.06.2026 року, суддя першої інстанції Петренко Н.Д., повний текст складено та підписано 03.06.2026

у справі № 916/4471/25

за позовом: Державного підприємства “Морський торговельний порт Чорноморськ”, м.Чорноморськ Одеської області

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю “Еко-Ресурс-Холдинг”, м.Чорноморськ Одеської області

про стягнення 23 271 797 грн 86 коп.

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції.

05.11.2025 Державне підприємство “Морський торговельний порт “Чорноморськ”, м.Чорноморськ Одеської області, звернулося до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю “Еко-Ресурс-Холдинг”, м.Чорноморськ Одеської області про стягнення заборгованості в розмірі 23 271 797 грн 86 коп. за період з лютого 2019 року по лютий 2024 року, що складається з: загальної суми основного боргу – 12 733 211 грн 25 коп., у т.ч. ПДВ, загальної суми 3% річних за рахунками – 1 611 859 грн 56 коп., загальної суми інфляційного збільшення за рахунками 7 067 462 грн 52 коп., загальної суми подвійної облікової ставки НБУ за рахунками (пені) 1 859 264 грн 53 коп.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем своїх зобов`язань за договором про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю №17/177-о/д в частині повної та своєчасної оплати в загальному розмірі 23 271 797 грн 86 коп.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 10.11.2025 прийнято до розгляду позовну заяву та відкрито провадження у справі №916/4471/25 за правилами загального позовного провадження.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 15.05.2026 року у справі №916/4471/25 провадження у справі № 916/4471/25 закрито в частині позовних вимог про стягнення заборгованості з компенсації витрат на комунальні послуги у сумі 193 965 грн 26 коп. у зв`язку із відсутністю предмету спору після встановлення факту погашення відповідачем даної суми боргу. В задоволенні позовних вимог Державного підприємства “Морський торговельний порт “Чорноморськ”, м. Чорноморськ Одеської області до Товариства з обмеженою відповідальністю “Еко-Ресурс-Холдинг”, м.Чорноморськ Одеської області про стягнення 23 077 832 грн 60 коп. відмовлено у повному обсязі. Судові витрати у справі покладено на позивача.

Суд першої інстанції, дослідивши матеріали справи, дійшов висновку про недоведеність позивачем фактичного понесення витрат саме щодо орендованого відповідачем майна та обґрунтованості їх розміру. Надані договори з третіми особами, платіжні документи, рахунки та акти, підписані лише позивачем, не підтверджують обсяг витрат, які підлягали відшкодуванню відповідачем, зокрема, за відсутності відповідних калькуляцій за спірний період. У зв`язку з недоведеністю факту наявності саме заявленої суми основного боргу суд відмовив у його стягненні, а також у стягненні похідних вимог щодо нарахованих 3 % річних, інфляційних втрат та пені. В частині суми несплачених відповідачем витрат на комунальні послуги місцевий господарський суд закрив провадження у справі з причини погашення останнім боргу перед позивачем у спірний період.

20.05.2026 до Господарського суду Одеської області від Товариства з обмеженою відповідальністю “Еко-Ресурс-Холдинг”, м. Чорноморськ Одеської області надійшла заява про ухвалення додаткового рішення та розподіл судових витрат у справі №916/4471/25, в якому відповідач просить ухвалити додаткове рішення про розподіл судових витрат у справі №916/4471/25 та стягнути з Державного підприємства “Морський торговельний порт “Чорноморськ”, м. Чорноморськ Одеської області на користь Товариством з обмеженою відповідальністю “Еко-Ресурс-Холдинг”, м. Чорноморськ Одеської області судові витрати, що складаються з витрат на професійну правничу допомогу у справі № 916/4471/25 у розмірі 80 000 грн.

Додатковим рішенням Господарського суду Одеської області від 03.06.2026 заяву Товариства з обмеженою відповідальністю “Еко-Ресурс-Холдинг”, м. Чорноморськ Одеської області про ухвалення додаткового рішення та розподіл судових витрат у справі №916/4471/25 задоволено частково. Стягнуто з Державного підприємства “Морський торговельний порт “Чорноморськ”, м.Чорноморськ Одеської області на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “Еко-Ресурс-Холдинг, м. Чорноморськ Одеської області судові витрати на професійну правничу допомогу в сумі 30 000 грн. В іншій частині заяви про розподіл судових витрат та заяви про ухвалення додаткового рішення відмовлено.

Суд першої інстанції, вирішуючи питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу, встановив факт їх понесення відповідачем та надання адвокатом відповідних послуг у межах розгляду справи. Водночас, з урахуванням критеріїв, визначених частиною четвертою статті 126 та частиною п`ятою статті 129 Господарського процесуального кодексу України, зокрема, складності справи, обсягу наданої правничої допомоги, часу, витраченого адвокатом, ціни позову та критеріїв розумності, необхідності й співмірності витрат, дійшов висновку про відсутність підстав для покладення на позивача всієї заявленої суми витрат у розмірі 80 000 грн. Врахувавши обсяг фактично наданих адвокатом послуг та характер спору, суд першої інстанції визнав обґрунтованими та такими, що підлягають відшкодуванню за рахунок позивача, витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 30 000 грн, а в іншій частині заявлених витрат відмовив.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи.

Державне підприємство “Морський торговельний порт Чорноморськ”, м. Чорноморськ Одеської області з рішенням та додатковим рішенням суду першої інстанції не погодилось, тому звернулось до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 15.05.2026 по справі №916/4471/25 та прийняти нове рішення, яким стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Еко – Ресурс – Холдинг», м. Чорноморськ Одеської області на користь Державного підприємства “Морський торговельний порт Чорноморськ”, м.Чорноморськ Одеської області заборгованість у розмірі 23 077 832 грн 60 коп. Скасувати додаткове рішенні Господарського суду Одеської області від 03.06.2025 по справі №916/4471/25 та прийняти нове рішення, яким зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката Товариства з обмеженою відповідальністю «Еко-Ресурс- Холдинг», м. Чорноморськ Одеської області до стягнення з Державного підприємства “Морський торговельний порт Чорноморськ”, м.Чорноморськ Одеської області до 0,00 грн. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Еко-Ресурс-Холдинг», м.Чорноморськ Одеської області на користь Державного підприємства “Морський торговельний порт Чорноморськ”, м.Чорноморськ Одеської області.

Апеляційна скарга мотивована порушенням місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права і неповним з`ясуванням всіх обставин справи.

Зокрема, скаржник зазначає, що суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, дійшов помилкового висновку, що надані позивачем докази та пояснення, в тому числі, долучені до позову договори Державного підприємства “Морський торговельний порт Чорноморськ”, м.Чорноморськ Одеської області з третіми особами з доказами оплати отриманих послуг не спростовують тверджень відповідача щодо недоведення фактичного виконання позивачем умов договору про відшкодування витрат та надання послуг з утримання орендованого відповідачем майна, а долучені до позову рахунки про відшкодування за надані послуги фактично зводяться до арифметичного отримання суми фіксованого платежу, з огляду на що вимоги позивача в частині стягнення з відповідача суми основного боргу у розмірі 12 539 245,70 грн у т.ч. ПДВ, задоволенню не підлягають. Скаржник звертає увагу, що в даному випадку суд першої інстанції повинен був надати належну правову оцінку п. 4.1 договору про відшкодування, якою визначено ціну договору про відшкодування згідно калькуляції: 49 грн 90 коп. вартість відшкодування експлуатаційних витрат на утримання 1 кв. м. адміністративно – побутової будівлі у місяць; 3 грн 37 коп. вартість утримання 1 кв.м мостіння у місяць; 9 грн 20 коп. вартість відшкодування експлуатаційних витрат на утримання 1 кв. м. будівлі складу №24 з рамою та навісом в місяць.

Розрахунок вартості за водопостачання, водовідведення та споживання електроенергії визначається за діючими у балансоутримувача тарифами на час спожитих послуг.

Так, до витрат на утримання орендованого майна (крім орендної плати) включаються експлуатаційні та комунальні послуги, які орендар відшкодовує орендодавцю, зазвичай, пропорційно площі, згідно з умов договору; це покриває технічне обслуговування будівлі, прибирання, охорону, вивіз сміття, а також спожиті орендарем світло, воду, опалення.

Отже, сторонами договору, на думку позивача, погоджено механізм відшкодування витрат на утримання орендованого майна, які складаються з експлуатаційних витрат, сформованих на підставі калькуляції щодо кожного об`єкту нерухомого майна та вартості спожитих комунальних послу. При цьому, вартість експлуатаційних витрат включила вже понесені витрати на ремонт об`єкту оренди у 2017 році та розподілення на весь період дії договору. Тому, сума експлуатаційних витрат зафіксована у п. 4.1 договору та розраховується пропорційно до зайнятої площі.

Скаржник зауважує, що сторонами договору погоджено вартість витрат на утримання орендованого майна та комунальні послуги, а тому орендар зобов`язаний відшкодувати орендодавцю ці витрати. Сукупність наданих доказів позивачем підтверджує правомірність заявлених до стягнення сум витрат на утримання орендованого майна, наявність у відповідача обов`язку з їх відшкодування відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства, що є підставою для задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Апелянт вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про недоведеність позовних вимог з підстав ненадання позивачем калькуляцій експлуатаційних витрат за наступні роки після 2017 року. Судом першої інстанції не враховано, що позивачем надано докази фактичного понесення витрат балансоутримувача за спірний період, а саме, договори щодо отримання відповідних послуг, платіжні доручення, як доказ їх оплати, документи щодо виконання ремонтних робіт та інші первинні документи бухгалтерського обліку.

Скаржник вважає, що сама по собі відсутність нової калькуляції за наступні періоди, за які він просить стягнути з- відповідача борг, не свідчить про відсутність фактично понесених витрат та не спростовує існування заборгованості, якщо такі витрати підтверджені належними первинними бухгалтерськими документами.

При цьому суд першої інстанції залишив поза увагою ту обставину, що після виникнення спірної заборгованості сторони уклали угоду про дострокове розірвання договору, в якій узгодили та зафіксували суму заборгованості відповідача. Вказана угода є самостійним доказом визнання боргу, який не був належним чином оцінений судом.

Також скаржник зазначає, що відповідно до п 1, 2 угоди №1/24/12-д/нд сторони дійшли згоди розірвати договір про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та комунальних послу орендарю від 17.08.2017 №17/177-о/д та такий договір вважається розірваним. Пунктом 3 угоди №1/24//12-д/нд визначено, що на момент розірвання договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та комунальних послуг орендарю від 17.08.2017 № 17/177-о/д, балансоутримувачем нараховано до сплати орендарем суму плати з відшкодування витрат балансоутримувача на утримання нерухомого майна та надання комунальних послуг, загальна сума якої складає 13 172 682 грн 99 коп.

Тобто, скаржник стверджує, що сторонами договору зафіксовано розмір заборгованості відповідача, яка виникла у період дії даного договору.

На думку скаржника, судом першої інстанції не враховано, що саме на виконання угоди від 21.05.2024 відповідач сплатив позивачу суму грошових коштів у розмірі 439 471 грн 74 коп. (згідно платіжної інструкції від 21.05.2024 №ЦБ 000001469) з призначенням платежу за відшкодування витрат балансоутримувача за дог. №17/177-о/д, угода №24/12-д/нд, яка зарахована на оплату рахунків: №Пр/2007 від 28.02.2019, №Пр/3087 від 31.03.2019 та на часткову оплату рахунку №Пр/4464 від 30.04.2019 у сумі 33 487 грн 16 коп., залишок по оплаті даного рахунку становить 169 505 грн 13 коп. Вважає, що у даній справі був факт визнання боргу, що підтверджується здійсненням відповідачем часткової оплати на виконання умов угоди про розірвання договору.

Також апелянт зазначає, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини справи та неправильно застосував положення статті 625 Цивільного кодексу України при визначенні розміру відповідальності за прострочення виконання грошового зобов`язання.

Апелянт посилається на те, що умовами пункту 2.2.3 договору встановлено строки оплати вартості наданих послуг, однак відповідач здійснював оплату із порушенням установлених договором строків. Зокрема, заборгованість у розмірі 439 471 грн 74 коп. була сплачена 21.05.2024, а 13.04.2026 відповідач здійснив часткову оплату в розмірі 193 965,26 грн. На думку апелянта, зазначені обставини свідчать про наявність прострочення виконання грошового зобов`язання та є підставою для нарахування передбачених законом і договором сум відповідальності. Отже, суд першої інстанції безпідставно не врахував факт здійснення відповідачем часткової оплати заборгованості з порушенням договірних строків та не надав належної оцінки доказам, які підтверджують дати та розміри здійснених платежів.

У зв`язку з цим апелянт вказує на наявність підстав для нарахування на суму простроченої заборгованості інфляційних втрат та трьох процентів річних відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України, а також інших передбачених договором платежів, з урахуванням фактичних дат погашення заборгованості. На думку апелянта, розрахунок таких сум має здійснюватися з урахуванням періоду фактичного прострочення до дня проведення відповідного платежу.

Отже, апелянт просить врахувати зазначені обставини під час перегляду рішення суду першої інстанції та здійснити належну правову оцінку фактам порушення відповідачем строків виконання грошового зобов`язання і проведення ним часткової оплати заборгованості.

Скаржник, крім іншого, зазначає про безпідставність посилання суду першої інстанції на рішення у справі №916/770/19, на його думку, це не може бути виключною підставою для відмови у задоволенні позову у даній справі, оскільки у справі №916/770/19 судом досліджувались правовідносини сторін щодо іншого періоду нарахувань, а підставою для відмови у задоволенні позовних вимог була відсутність належних доказів фактичного понесення експлуатаційних витрат та калькуляції вартості послуг саме за той період.

Щодо закриття провадження по справі, скаржник зауважує, що суд першої інстанції здійснив правову оцінку факту надання експлуатаційних послуг на підставі тих доказів, які були долучені до матеріалів справи №916/770/19, які не можуть бути основними підставами для відмови у задоволенні позову у справі № 916/4471/25.

Суд першої інстанції, закриваючи провадження в частині позовних вимог у розмірі 193 965 грн 26 коп., не відобразив, по яким саме рахункам здійснена така часткова оплата, що є грубим порушенням, а також не вирішив питання про повернення судового збору, більш того, судом не ухвалювалась окрема ухвала про повернення судового збору у зв`язку із закриттям провадженням у цій частині спору. Окрім того, суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні дійшов до помилкового висновку, що саме позивач заявляв клопотання про закриття провадження.

Стосовно оскарження додаткового рішення скаржник вважає, що у даній справі розмір задоволених судом витрат є завищеним та не відповідає критерію розумної необхідності. Зазначена частина процесуальних документів не потребувала проведення складного правового аналізу, дослідження значного обсягу судової практики або підготовки унікальної правової позиції. Крім того, позивач наголошує, що відшкодування вартості судових витрат у розмірі, визначеному оскаржуваними рішеннями, покладає надмірний фінансовий тягар для позивача, як державного підприємства.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 25.06.2026 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Державного підприємства “Морський торговельний порт Чорноморськ”, м. Чорноморськ Одеської області на рішення Господарського суду Одеської області від 15.05.2026 року та на додаткове рішення Господарського суду Одеської області від 03.06.2026 року у справі №916/4471/25, призначено справу до судового розгляду.

13.07.2026 до Південно-західного апеляційного господарського суду від Товариства з обмеженою відповідальністю «Еко – Ресурс – Холдинг», м. Чорноморськ Одеської області надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому останній просить суд апеляційну скаргу Державного підприємства «Морський торговельний порт «Чорноморськ», м. Чорноморськ Одеської області на рішення Господарського суду Одеської області від 15.05.2026 року та додаткове рішення Господарського суду Одеської області від 03.06.2026 у справі №916/4471/25 залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін. За наслідком розгляду справи розподілити судові витрати. Врахувати, що відповідач надасть докази понесення витрат на професійну правничу допомогу протягом п`яти днів після завершення розгляду апеляційної скарги Державного підприємства «Морський торговельний порт «Чорноморськ», м.Чорноморськ Одеської області.

У відзиві відповідач зазначає, що позивач не довів фактичного понесення експлуатаційних витрат саме щодо орендованого відповідачем майна, а застосована калькуляція 2017 року не підтверджує їх розміру у спірний період. Посилається на умови договору та висновки Верховного Суду у справі № 916/770/19 щодо необхідності доведення балансоутримувачем фактичних витрат.

Відповідач стверджує, що надані позивачем документи підтверджують витрати щодо всього майна, а не конкретно орендованого відповідачем, тоді як комунальні витрати були ним перераховані за даними актів розподілу та фактично погашені.

Також відповідач заперечує, що угода від 01.03.2024 підтверджує визнання ним заборгованості у сумі 13 172 682 грн 99 коп., оскільки в ній лише зазначено суму, нараховану позивачем до сплати. Платіж у розмірі 439 471 грн 74 коп., за твердженням відповідача, стосувався погашення комунальних платежів, а не експлуатаційних витрат.

Щодо 3 % річних, інфляційних втрат та пені відповідач зазначає, що позивач не подав належного та деталізованого розрахунку, а наведений в апеляційній скарзі розрахунок є новим та методологічно неправильним, оскільки відповідні санкції нараховано на суми, які не становили заборгованість у відповідні періоди.

Відповідач також вважає правомірним врахування судом першої інстанції обставин та правових висновків у справі №916/770/19, а технічні недоліки рішення щодо зазначення особи, яка подала клопотання про закриття провадження, такими, що не вплинули на правильність вирішення спору.

Щодо витрат на професійну правничу допомогу відповідач зазначає, що їх розмір у 30000 грн є обґрунтованим та підтвердженим доказами, а позивач не довів його неспівмірності.

19.08.2026 до Південно-західного апеляційного господарського суду від Товариства з обмеженою відповідальністю «Еко-Ресурс-Холдинг», м. Чорноморськ Одеської надійшла заява, у якій останній просить поновити відповідачу строк на подання доказу, а саме платіжної інструкції від 19.08.2026 № 160 на суму 186 342 грн 38 коп. та долучити цей доказ до матеріалів справи. Взяти до уваги ці письмові пояснення. Врахувати факт добровільного погашення відповідачем санкцій у розмірі 186 342 грн 38 коп. в межах позовних вимог та закрити провадження у відповідній частині на підставі п. 2 ч. 1 ст. 231 Господарського процесуального кодексу України у зв`язку з відсутністю предмета спору. Апеляційну скаргу Державного підприємства «Морський торговельний порт Чорноморськ”, м.Чорноморськ Одеської області залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін.

Відповідач зазначає, що заборгованість з компенсації витрат на комунальні послуги у розмірі 193 965 грн 26 коп. була добровільно погашена під час розгляду справи, у зв`язку з чим провадження у цій частині підлягала закриттю.

Але, відповідач, діючи з метою добросовісного врегулювання спору, здійснив оплату нарахованих, на його думку, обґрунтованих санкцій у розмірі 186 342 грн 38 коп., з яких 13 625 грн 44 коп. - пеня, 27 732 грн 01 коп. - 3 % річних та 144 984 грн 93 коп. - інфляційні втрати. Відповідну платіжну інструкцію від 19.08.2026 № 160 просить долучити до матеріалів справи. Відповідач наголосив, що зазначена оплата не є визнанням позову та не свідчить про визнання інших заявлених позивачем вимог.

Також відповідач заперечив проти розрахунку позивача, вказавши на неправильне визначення періодів прострочення та безпідставне нарахування санкцій на всю суму заборгованості з дати виникнення першого прострочення. На думку відповідача, кожне щомісячне зобов`язання має окрему дату виникнення прострочення, від якої й повинні обчислюватися відповідні санкції.

Крім того, відповідач зазначив, що нарахування санкцій після 05.11.2025 - дати подання позовної заяви, виходить за межі заявлених позовних вимог. Щодо пені відповідач послався на обмеження шестимісячного строку її нарахування, передбачене ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України, та вказав на необхідність розрахунку пені з урахуванням відповідних облікових ставок НБУ. У зв`язку з добровільним погашенням відповідних сум відповідач просить закрити провадження у відповідній частині на підставі п. 2 ч. 1 ст. 231 Господарського процесуального кодексу України у зв`язку з відсутністю предмета спору, а також долучити до матеріалів справи платіжну інструкцію від 19.08.2026 № 160, поновивши строк на її подання, оскільки на момент розгляду справи судом першої інстанції та подання відзиву на апеляційну скаргу зазначений доказ об`єктивно ще не існував.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 24.08.2026 прийнято апеляційну скаргу Державного підприємства “Морський торговельний порт Чорноморськ”, м.Чорноморськ Одеської області на рішення Господарського суду Одеської області від 15.05.2026 року та додаткове рішення Господарського суду Одеської області від 03.06.2026 у справі №916/4471/25 до свого провадження колегією суддів у новому складі: головуючий суддя – Діброва Г.І., судді: Лічман Л.В., Ярош А.І.

В судовому засіданні представник позивача просив суд апеляційної інстанції апеляційну скаргу задовольнити, рішення та додаткове рішення суду першої інстанції скасувати з мотивів, викладених письмово в апеляційній скарзі.

Представник відповідача в судовому засіданні в режимі відеоконференції просив суд апеляційної інстанції відмовити в задоволенні апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції змінити, закривши провадження у справі в частині сум, що були ним сплачені в період розгляду апеляційної скарги, в іншій частині рішення залишити без змін.

Суд апеляційної інстанції, у відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Обговоривши доводи та вимоги апеляційної скарги, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права України, фактичні обставини справи, оцінивши докази на їх підтвердження в межах доводів апеляційної скарги, надавши правову кваліфікацію відносинам сторін і виходячи з фактів, встановлених у процесі перегляду справи, правових норм, які підлягають застосуванню, та матеріалів справи, судова колегія вважає, що апеляційна скарга Державного підприємства “Морський торговельний порт Чорноморськ”, м. Чорноморськ Одеської області потребує часткового задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 15.05.2026 року у справі №916/4471/25 частково відповідає вимогам чинного законодавства України, але підлягає зміні в його мотивувальній та резолютивній частинах з викладенням їх в редакції постанови суду апеляційної інстанції, виходячи з наступного.

Господарським судом Одеської області та Південно-західним апеляційним господарським судом було встановлено та неоспорено учасниками справи наступні обставини.

31.07.2017 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській області (орендодавцем) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Еко-Ресурс-Холдинг", м. Чорноморськ Одеської області (орендарем) укладено договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 17/173-о/д, відповідно до пункту 1.1 якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування державне нерухоме майно, а саме: частину нежитлових приміщень адміністративно-побутової будівлі (інв. №4081, реєстровий №1125672.2.РАЯИЮК0726) та будівлю складу № 24 (інв. №4083, реєстровий №1125672.2.РАЯИЮК0728) з рампою та навісом, відкритий майданчик (мостіння), що прилягає до складу № 4, загальною площею 20 020,10 кв. м, розташованого за адресою: Одеська область, м. Чорноморськ, вул. Сухолиманська, 72, 73, що обліковується на балансі Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ", м.Чорноморськ Одеської області (балансоутримувач), вартість якого визначена згідно зі звітом про незалежну оцінку, що була проведена станом на 31.01.2017, та становить 71 786 325 грн.

Майно передане в оренду з метою розміщення вантажно-складського комплексу.

За умовами зазначеного договору оренди:

- орендар вступає у строкове платне користування майном у термін, вказаний у договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього договору та акту приймання-передавання майна (пункт 2.1);

- акт приймання-передавання підписується сторонами не пізніше 2 (двох) робочих днів після отримання авансового платежу орендної плати за 12 місяців (13 848 000 грн), який вноситься протягом 5 банківських днів після підписання договору оренди (пункт 2.1.1);

- орендар зобов`язується забезпечувати збереження орендованого майна, запобігати його пошкодженню і псуванню, тримати майно в порядку, передбаченому санітарними нормами та правилами пожежної безпеки, підтримувати орендоване майно в належному стані, не гіршому, ніж на момент передачі його в оренду, з врахуванням нормального фізичного зносу, здійснювати заходи протипожежної безпеки (пункт 5.8); своєчасно здійснювати за власний рахунок капітальний, поточний та інші види ремонтів орендованого майна (пункт 5.11); здійснювати витрати, пов`язані з утриманням орендованого майна;

- цей договір укладено строком на 15 років, що діє з 31.07.2017 до 31.07.2032 включно (пункт 10.1).

Протягом 15 робочих днів після підписання цього договору укласти з балансоутримувачем орендованого майна договір про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю. Компенсація витрат зі сплати податку на землю здійснюється орендарем відповідно до вимог чинного законодавства (пункт 5.15 договору оренди).

Орендоване державне нерухоме майно, що обліковується на балансі Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ", м. Чорноморськ Одеської області було передане Товариству з обмеженою відповідальністю "Еко-Ресурс-Холдинг", м. Чорноморськ Одеської області від орендодавця за актом приймання-передавання від 07.08.2017, підписаним сторонами та балансоутримувачем.

17.08.2017 між Державним підприємством "Морський торговельний порт "Чорноморськ", м. Чорноморськ Одеської області (балансоутримувачем) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Еко-Ресурс-Холдинг", м. Чорноморськ Одеської області (орендарем) укладено договір про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю № 17/177-о/д, відповідно до умов якого:

- балансоутримувач виконує обслуговування та експлуатацію державного нерухомого майна, а саме: частину нежитлових приміщень адміністративно-побутової будівлі (інв. №4081, реєстровий № 01125672.2РАЯИЮК0726), площею 738,20 кв. м; будівлю складу №24 (інв. № 4083, реєстровий № 01125672.2РАЯИЮК0728) з рампою та навісом площею 11549,70 кв. м; мостіння, що прилягає до складу № 24, площею 7732,00 кв. м, за адресою: Одеська область, м. Чорноморськ, вул. Сухолиманська, 72, 73, що обліковується на балансі Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ", м. Чорноморськ Одеської області, а орендар відшкодовує витрати балансоутримувача на обслуговування та експлуатацію майна (пункт 1.1);

- балансоутримувач зобов`язався забезпечити виконання всього комплексу робіт, пов`язаних з обслуговуванням та утриманням приміщення, у тому числі орендарю і його співробітникам згідно з вимогами чинного законодавства України, надання орендарю комунальних послуг за діючими розцінками і тарифами, а орендар, у свою чергу, зобов`язався, зокрема, не пізніше 15 числа місяця, наступного за звітним, вносити плату на рахунок балансоутримувача за обслуговування території та утримання приміщень згідно калькуляцій. Розмір зазначених витрат та послуг може бути переглянуто балансоутримувачем в односторонньому порядку. Додаткова угода при цьому не укладається (пункти 2.1.1, 2.1.2, 2.2.3);

- ціна договору згідно з калькуляцією (пункт 4.1): 49 грн 90 коп. (вартість відшкодування експлуатаційних витрат на утримання 1 кв. м адміністративно-побутової будівлі у місяць); 3 грн 37 коп. (вартість утримання 1 кв. м мостіння у місяць); 9 грн 20 коп. (вартість відшкодування експлуатаційних витрат на утримання 1 кв. м будівлі складу № 24 з рампою та навісом у місяць. Розрахунок вартості за водопостачання, водовідведення та споживання електроенергії визначається за діючими у балансоутримувача тарифами на час спожитих послуг;

- сума договору є орієнтовною (розрахунковою) та залежить від обсягу спожитих послуг, у т. ч. визначених за приладами обліку та розміром діючих тарифів (пункт 4.2);

- договір набуває чинності від дня його укладання сторонами та діє протягом строку дії договору оренди нерухомого майна від 31.07.2017, а саме до 31.07.2032. Сторони досягли згоди, що умови договору відповідно до статті 631 Цивільного кодексу України застосовуються до відносин між сторонами, які виникли з 31.07.2017, тобто, з дати укладання договору оренди нерухомого майна від 31.07.2017 (пункт 7.1);

- зміни або доповнення до цього договору допускаються за взаємною згодою сторін шляхом підписання додаткових угод (пункт 7.2).

У матеріалах справи також наявні калькуляції визначених у пункті 4.1 договору про відшкодування витрат балансоутримувача сум, які затверджені 17.08.2017 заступником директора Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ", м. Чорноморськ Одеської області.

01.03.2024 між Державним підприємством “Морський торговельний порт “Чорноморськ”, м.Чорноморськ Одеської області та Товариством з обмеженою відповідальністю “Еко-Ресурс-Холдинг”, м. Чорноморськ Одеської області у зв`язку з тим, що орендарем укладено прямі договори на надання орендарю комунальних послуг з власниками/постачальниками таких послуг, сторони узгодили наступні дії щодо зобов`язань сторін за договором про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю від 17 08 2017 №17/177-о/д та уклали Угоду №1/24/12-д/нд до договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю від 17.08.2017 №17/177-о/д.

Згідно з п. 1 угоди №1/24/12-д/нд від 01.03.2024 сторони дійшли згоди розірвати договір про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю від 17.08.2017 №17/177-о/д.

В угоді зазначено, що на момент розірвання договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю від 17.08.2017 №17/177-о/д балансоутримувачем нараховано до сплати орендарем суму плати з відшкодування витрат балансоутримувача на утримання нерухомого майна та надання комунальних послуг, загальна сума якої складає – 13 172 682 грн 99 коп. (п.3 угоди).

Дострокове розірвання договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю від 17.08.2017 №17/177-о/д не звільняє сторони від відповідальності за порушення умов договору під час його дії (п.4 угоди).

У березні 2019 року Державне підприємство "Морський торговельний порт "Чорноморськ", м.Черноморськ Одеської області звернулося до Господарського суду Одеської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Еко-Ресурс-Холдинг", м.Черноморськ Одеської області про стягнення 3 194 775 грн 53 коп., з яких: 2 638 899 грн 77 коп. основного боргу, 377 309 грн 82 коп. пені, 45 931 грн 88 коп. 3 % річних та 132 634 грн 06 коп. втрат від інфляції, які виникли внаслідок неналежного виконання відповідачем договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю від 17.08.2017 №17/177-о/д.

Позовні вимоги були обґрунтовані тим, що відповідач, у порушення вимог чинного законодавства та умов укладеного між сторонами договору, не оплатив надані йому комунальні послуги та виконані роботи з обслуговування та утримання орендованих приміщень у період з січня 2018 року по січень 2019 року включно.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 17.03.2020, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 18.02.2021 у справі №916/770/19, позов задоволено частково. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Еко-Ресурс-Холдинг", м.Черноморськ Одеської області на користь Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ", м.Черноморськ Одеської області основну заборгованість у сумі 2 015 119 грн 34 коп., пеню у сумі 301 422 грн 78 коп., інфляційні нарахування у сумі 120 348 грн 99 коп., 3 % річних у сумі 34 348 грн 34 коп. У решті позовних вимог відмовлено.

Судові рішення в частині часткового задоволення позову мотивовані тим, що в порушення вимог чинного законодавства та умов договору відповідач не надав суду належних доказів про виконання в повному обсязі своїх зобов`язань щодо відшкодування позивачеві вартості витрат на утримання орендованого нерухомого майна та наданих комунальних послуг у встановлений строк, отже, наявний борг, а також пеня, проценти річних та втрати від інфляції за прострочення виконання грошового зобов`язання підлягають стягненню на користь позивача.

Постановою Верховного Суду від 01.06.2021 касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Еко-Ресурс-Холдинг", м.Черноморськ Одеської області задоволено частково, рішення Господарського суду Одеської області від 17.03.2020 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 18.02.2021 у справі № 916/770/19 скасовано, справу передано на новий розгляд до Господарського суду Одеської області.

Скасовуючи попередні судові рішення і направляючи справу на новий розгляд, Верховний Суд зазначив, зокрема, що за своєю правовою природою укладений між сторонами договір має ознаки договору про безоплатне надання послуг, в той же час, враховуючи положення статті 904 Цивільного кодексу України, замовник зобов`язаний відшкодувати виконавцеві усі фактичні витрати, необхідні для виконання договору; тягар доведення відповідності понесених витрат, необхідних для виконання договору, лежить на виконавцеві;

суди першої та апеляційної інстанцій не надали жодної оцінки доводам відповідача про те, що сума, яка підлягає сплаті, зазначена в наданих позивачем актах здачі-прийняття робіт (надання послуг) та рахунках, є фіксованою та незмінною - 202 992 грн 29 коп., що фактично не відповідає умовам пункту 4.2 договору, та, як наслідок, суперечить положенням статей 629, 904 Цивільного кодексу України; за відсутності у матеріалах справи доказів про понесені витрати та обсяг спожитих послуг є передчасними висновки судів попередніх інстанцій про часткове задоволення позовних вимог; необхідним є дослідження питання про фактичне використання підприємством орендованого товариством державного нерухомого майна з урахуванням укладання між позивачем, відповідачем та Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській області 29.11.2017 трьохсторонньої угоди про співробітництво; дослідження такого питання безпосередньо впливає на обсяг фактично понесених витрат і спожитих послуг, оскільки за угодою товариство звільнялося від здійснення відшкодування витрат позивачу на утримання офісних приміщень до моменту їхнього фактичного звільнення; суди попередніх інстанції не застосували стандарт доказування "вірогідності доказів", зокрема щодо факту недоведеності фактично понесених витрат і спожитих послуг; з урахуванням системного аналізу змісту статей 629, 904 Цивільного кодексу України, норми права у подібних правовідносинах слід застосовувати таким чином: за умови укладення сторонами договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю, орендар має відшкодувати балансоутримувачу суми фактичних витрат, які поніс останній у зв`язку з обслуговуванням та утриманням орендованого майна. Тягар доведення відповідності понесених балансоутримувачем фактичних витрат, необхідних для виконання договору, покладається на балансоутримувача.

За результатами нового розгляду справи рішенням Господарського суду Одеської області від 24.12.2021 у справі №916/770/19, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 12.07.2022 , у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, аргументовані тим, що кожного місяця позивачем виставлялись відповідачу рахунки з фіксованою сумою у розмірі 202 992 грн 29 коп., що фактично не відповідає умовам пункту 4.2 договору, яким визначено, що вартість відшкодування експлуатаційних витрат є орієнтовною (розрахунковою) та залежить від обсягу спожитих послуг, у тому числі визначених за приладами обліку та діючих тарифів, та, як наслідок, суперечить положенням статей 629, 904 Цивільного кодексу України. Матеріали справи не містять та позивачем за допомогою належних та допустимих доказів не доведено понесення Державним підприємством "Морський торговельний порт "Чорноморськ", м.Черноморськ Одеської області витрат, суми яких зазначені у рахунках та фактично заявлені до стягнення, які можуть бути підтверджені за допомогою первинних документів бухгалтерського обліку, які в матеріалах справи відсутні.

Надані позивачем на підтвердження виконання всього комплексу робіт, пов`язаних з обслуговуванням та утриманням орендованих відповідачем приміщень договори, за відсутності доказів, що підтверджують вартість та обсяг наданих за такими договорами послуг, а також доказів пропорційного розподілення таких послуг, в тому числі щодо орендованого майна, не можуть свідчити про надання позивачем та спожиття відповідачем будь-яких послуг за такими договорами.

Фактично усі надані позивачем документи спрямовані на підтвердження означених у калькуляції сум, та жодним чином не доводять витрати, що були зроблені балансоутримувачем з моменту укладення договору про відшкодування витрат балансоутримувача. Жодним чином не підтверджені позивачем також ті витрати, які мають бути розраховані за показниками лічильників, як передбачено у пункті 4.2 договору.

Позивачем не доведено обставини звільнення ним орендованих відповідачем приміщень, про що зазначено у постанові Верховного Суду, тоді як відповідачем на підтвердження обставини незвільнення балансоутримувачем орендованого Товариством з обмеженою відповідальністю "Еко-Ресурс-Холдинг", м.Черноморськ Одеської області майна надано суду адресовані Державному підприємству "Морський торговельний порт "Чорноморськ", м.Черноморськ Одеської області листи від 09.10.2017, 17.01.2018, 13.02.2018, 20.07.2018, 27.09.2018 щодо звільнення приміщення та прилеглої території, а також акти комісійного обстеження нежитлових приміщень.

Постановою Верховного Суду від 01.11.2022 року у справі №916/770/19 рішення Господарського суду Одеської області від 24.12.2021 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 12.07.2022 у справі № 916/770/19 залишено без змін.

При цьому Верховний Суд, зокрема, зазначив, що суди попередніх інстанцій, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, виходили з того, що матеріали справи не містять та позивачем за допомогою належних та допустимих доказів не доведено понесення Державним підприємством "Морський торговельний порт "Чорноморськ", м.Черноморськ Одеської області витрат, суми яких зазначені у рахунках та фактично заявлені до стягнення, які можуть бути підтверджені за допомогою первинних документів бухгалтерського обліку, які в матеріалах справи відсутні. Із наведеного слідує, що саме позивачем не доведено обґрунтованість обсягу заявлених позовних вимог.

Також у даній справі є розрахунок заборгованості та штрафних санкцій, наведений позивачем у позовній заяві, та охоплює період з 28.02.2019 по 29.02.2024.

Разом з тим, в ході судового розгляду справи відповідачем подано до суду заяву про закриття провадження в частині позовних вимог - стягнення заборгованості з компенсації витрат на комунальні послуги у сумі 193 965 грн 26 коп., отриманих за період з травня 2020 року по вересень 2022 року.

Інших належних та допустимих письмових доказів матеріали господарської справи не містять.

Предметом спору у даній справі є встановлення обставин, які підтверджують або спростовують підстави для стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за договором про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю №17/177-о/д в розмірі 23 271 797 грн 86 коп., що складається з: загальної суми основного боргу – 12 733 211 грн 25 коп., у т. ч. ПДВ, загальної суми 3% річних за рахунками – 1 611 859 грн 56 коп., загальної суми інфляційного збільшення за рахунками – 7 067 462 грн 52 коп., загальної суми подвійної облікової ставки НБУ за рахунками (пеня) – 1 859 264 грн 53 коп.

Норми права, які регулюють спірні правовідносини, доводи та мотиви часткового прийняття аргументів, викладених скаржником в апеляційній скарзі, за якими суд апеляційної інстанції частково не погодився з висновком суду першої інстанції щодо відмови у стягненні нарахованих санкцій за прострочення виконання грошового зобов`язання.

У п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України встановлено, що однією із підстав виникнення цивільних прав та обов`язків є договір, який в силу вимог ч. 1 ст. 629 Цивільного кодексу України є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно з приписами ст. 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, у якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші), чи утриматися від виконання певних дій, а інша сторона має право вимагати виконання такого обов`язку.

Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України, зобов`язання повинні виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання – відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

За змістом ст. 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від виконання зобов`язань, крім випадків, передбачених законом не допускається.

Відповідно до ст. 599 Цивільного кодексу України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Статтею 530 Цивільного кодексу України передбачено, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Приписами ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

В силу ст. 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ст. 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов`язання.

Згідно зі ст. 902 Цивільного кодексу України виконавець повинен надати послугу особисто. У випадках, встановлених договором, виконавець має право покласти виконання договору про надання послуг на іншу особу, залишаючись відповідальним в повному обсязі перед замовником за порушення договору.

Відповідно до частини 1 ст. 903 Цивільного кодексу України, якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

З матеріалів справи вбачається, що на підтвердження позовних вимог, а саме, понесення позивачем витрат, як балансоутримувача за договором про відшкодування його витрат, останнім суду надано договори, укладені в період 2019-2021 між Державним підприємством “Морський торговельний порт “Чорноморськ”, м.Чорноморськ Одеської області та Державним підприємством «Адміністрацією морських портів України» щодо відшкодування витрат з використання електричної енергії, з утримання мереж електропостачання, з розподілу електричної енергії, з постачання теплової енергії, надання послуг з експлуатації водопровідних мереж, з експлуатації мереж водовідведення тощо. Також позивачем надано платіжні доручення про сплату Державним підприємством “Морський торговельний порт “Чорноморськ”, м.Чорноморськ Одеської на користь Державного підприємства «Адміністрації морських портів України» відповідних послуг. Окрім того, позивачем подано докази понесених витрат на ремонт, відпуск матеріалів зі складу взагалі тощо. Також було надано листування між сторонами з приводу зарахування сум до бухгалтерського обліку.

Так, відповідно до п. 2.2.3. договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю від 17.08.2017 №17/177-о/д орендар зобов`язався не пізніше 15 числа місяця, наступного за звітним, вносити плату на рахунок балансоутримувача за обслуговування території та утримання приміщень згідно калькуляцій.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем додано лише калькуляцію вартості відшкодування експлуатаційних витрат з утримання будівлі вантажного складу №24 на 2017, калькуляцію вартості відшкодування експлуатаційних витрат з утримання виробничих ділянок на 4-му терміналі на 2017 та калькуляцію вартості відшкодування експлуатаційних витрат з утримання адміністративно-побутової будівлі 4-го терміналу ІМТП на 2017, тобто ті документи в якості первинних матеріалів бухгалтерського обліку, які вже були предметом розгляду справи №916/770/19, і які судом не визнані достатніми для доведення заявлених ним попередніх позовних вимог за попередній період.

Калькуляцій на наступні роки, заборгованість за які позивач просить суд стягнути у даній справі, до матеріалів справи позивачем не додано ані суду першої інстанції, ані суду апеляційної інстанції.

В свою чергу, 24.04.2024 та повторно 01.05.2024 Державне підприємство “Морський торговельний порт “Чорноморськ”, м.Чорноморськ Одеської області зверталось до Товариства з обмеженою відповідальністю “Еко-Ресурс Холдинг”, м.Чорноморськ Одеської області з листами №117/05-17 та №124/05-17 відповідно щодо термінової сплати дебіторської заборгованості за договором від 17.08.2017 №17/177-о/д перед Державним підприємством “Морський торговельний порт “Чорноморськ”, м.Чорноморськ Одеської області станом на 01.05.2024 у сумі 13 172 682 грн 99 коп., до яких було додано рахунки та акти здачі-прийняття робіт (надання послуг) Товариства з обмеженою відповідальністю “Еко-Ресурс Холдинг”, м.Чорноморськ Одеської області та Державного підприємства “Морський торговельний порт “Чорноморськ”, м.Чорноморськ Одеської області за 2019-2023 роки.

З матеріалів справи вбачається, що вказані акти підписані лише стороною - Державним підприємством “Морський торговельний порт “Чорноморськ”, м.Чорноморськ Одеської області, а також, що калькуляцій вартості відшкодування експлуатаційних витрат за вказані роки до листів також не було не додано.

05.12.2024 Державне підприємство “Морський торговельний порт “Чорноморськ”, м.Чорноморськ Одеської області звернулося до Товариства з обмеженою відповідальністю “Еко-Ресурс Холдинг”, м.Чорноморськ Одеської області з претензією №03/06-252865, в якій позивач, зокрема, вказав, що пунктом 3 угоди №1/24/12-д/нд визначено, що на момент розірвання договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю від 17.08.2017 №17/177-о/д, балансоутримувачем нараховано до сплати орендарем суму плати з відшкодування витрат балансоутримувача на утримання нерухомого майна та надання комунальних послуг, загальна сума якої складає 13 172 682 грн 99 коп.

Також в претензії позивач вказав, що 21.05.2024 Товариство з обмеженою відповідальністю “Еко-Ресурс-Холдинг”, м.Чорноморськ Одеської області сплатило підприємству грошові кошти в розмірі 439 471 грн 74 коп. (згідно платіжної інструкції від 21.05.2024 №ЦБ000001469), з призначенням платежу за відшкодування витрат балансоутримувача за дог. №17/177-о/д, угода №24/12-д/нд, що свідчить про часткове виконання умов договору, а саме, оплату рахунку №Пр/2007 від 28.02.2019, №Пр/3087 від 31.03.2024 та часткову оплату рахунку № Пр/ 4464 від 30.04.2021 у сумі 33 487 грн 16 коп., залишок по оплаті даного рахунку становить 169 505 грн 13 коп.

Таким чином, з урахуванням часткової оплати від 21.05.2024, залишок заборгованості Товариства з обмеженою відповідальністю “Еко-Ресурс-Холдинг”, м.Чорноморськ Одеської області перед Державним підприємством “Морський торговельний порт “Чорноморськ”, м.Чорноморськ Одеської області, на думку позивача, становить 12 733 211 грн 25 коп.

Отже, Державне підприємство “Морський торговельний порт “Чорноморськ”, м.Чорноморськ Одеської області просило в претензії сплатити заборгованість у розмірі 12 733 211 грн 25 коп. на вказані реквізити.

Судова колегія зауважує, що суд першої інстанції вірно встановив, що акти здачі-прийняття робіт (надання послуг), на які посилався позивач як на підтвердження обсягу та вартості наданих послуг, відповідачем не підписувалися. При цьому сам факт складення таких актів позивачем в односторонньому порядку, без підтвердження їх прийняття відповідачем, суд правильно не визнав достатнім доказом фактичного надання та споживання відповідачем відповідних послуг. При цьому суд апеляційної інстанції звертає увагу позивача, що договором, який самостійно визначено позивачем в якості підстави позову, не передбачено такої форми підтвердження факту надання послуг та їх розміру, як акти приймання-передачі.

Суд першої інстанції також дослідив здійснений відповідачем 21.05.2024 платіж у сумі 439 471 грн 74 коп. та правильно встановив, що кошти були перераховані позивачу із зазначенням призначення платежу: «за відшкодування витрат балансоутримувача за Дог. №17/177-о/д, угода №24/12-д/нд». Водночас, місцевий господарський суд вірно урахував пояснення відповідача, відповідно до яких зазначений платіж фактично здійснювався в рахунок відшкодування витрат на комунальні послуги за період з березня 2021 року по серпень 2022 року. На підтвердження цього відповідачем було подано заяву щодо коригування відомостей бухгалтерського обліку та розрахунок відповідних нарахувань.

При цьому суд першої інстанції правильно відхилив доводи позивача про те, що фактичне користування відповідачем орендованим майном, відсутність заперечень щодо отриманих послуг, укладення сторонами угоди №1/24/12-д/нд із визначенням суми заборгованості та здійснення відповідачем часткової оплати та листування нібито свідчать про визнання ним відповідної заборгованості. Суд виходив із того, що відповідач послідовно заперечував наявність заборгованості саме у заявленому позивачем розмірі та зазначав, що здійснений платіж стосувався лише отриманих комунальних послуг. До того ж, отримані позивачем суми не були повернуті відповідачу після того, як останнім було здійснено корегування платежу, а їх зарахування до інших платежів з іншим призначенням не узгоджується ані з умовами договору, на підставі якого було заявлено позовні вимоги, ані з положеннями ведення бухгалтерського обліку юридичних осіб.

Водночас, судова колегія зазначає, що, визначаючи предмет доказування у справі, суд першої інстанції виходив із того, що за умовами договору на відповідача покладено обов`язок відшкодовувати фактично понесені балансоутримувачем витрати, а тому саме позивач мав довести факт понесення таких витрат, їх необхідність, розмір та безпосередній зв`язок з обслуговуванням і утриманням майна, орендованого відповідачем відповідно до умов укладеного в добровільному порядку, без заперечень та зауважень, не зміненого в його умовах договору..

Дійсно, надані позивачем договори, укладені з третіми особами, а також платіжні документи на підтвердження їх оплати тощо, які містяться в матеріалах справи свідчать лише про те, що Державне підприємство «Морський торговельний порт «Чорноморськ» несло витрати на утримання та обслуговування свого майна, балансоутримувачем якого воно є. Водночас, зазначені документи не є належними засобами доказування того, яка саме частина понесених витрат припадає на майно, що перебувало в оренді відповідача, які конкретно послуги були надані позивачем відповідачу та в якому обсязі такі послуги були ним спожиті, бо останнім не надано ані суду першої інстанції, ані суду апеляційної інстанції калькуляцій за періоди, заявлені в позові.

Апеляційний господарський суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відповідно до п. 2.2.3 договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю від 17.08.2017 №17/177-о/д обов`язок відповідача щодо внесення плати за обслуговування території та утримання приміщень виникає відповідно до визначених сторонами калькуляцій. Водночас, як вже зазначалося вище за текстом постанови, матеріали справи не містять належних та допустимих доказів надання відповідачу таких калькуляцій за спірні періоди 2019-2021, тому відхиляються доводи скаржника щодо обґрунтованості та правильності визначення позивачем заявленої до стягнення суми, виходячи з фактично наданих послуг.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що надані позивачем рахунки та акти здачі-прийняття робіт (надання послуг), підписані лише позивачем, за відсутності відповідних калькуляцій не є достатніми та належними доказами на підтвердження розміру заявленої до стягнення заборгованості.

Отже, позивачем не доведено суду обсяг витрат, фактично понесених балансоутримувачем саме щодо орендованого відповідачем майна, а також вартість послуг, які були безпосередньо надані та спожиті відповідачем за договором, що визначений ним самостійно в якості підстави позову. До того ж, судова колегія ще раз наголошує на тому, що позивачем самостійно визначається суду як предмет, так і підстава позовних вимог і в даному випадку позивач звернувся до суду не на підставі понесених витрат за фактом їх надання з підтвердженими первинними документами, а саме на підставі договору про відшкодування, який передбачав конкретний документ, необхідний для узгодження сторонами для подальшої їх сплати відповідачем.

За таких обставин колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про недоведеність позивачем належними та достатніми доказами факту виникнення у відповідача заборгованості та її розміру, а відтак про відсутність підстав для задоволення позовних вимог у частині стягнення основного боргу у розмірі 12 539 245 грн 70 коп. у т. ч. ПДВ .

При цьому, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно не врахував умови пункту 4.1 договору про відшкодування витрат та надані позивачем докази фактичного понесення витрат, оскільки, як правильно встановлено судом першої інстанції, укладення сторонами договору про відшкодування витрат саме по собі не звільняє балансоутримувача від обов`язку довести обсяг та розмір фактичних витрат, які відповідно до умов цього договору підлягають відшкодуванню орендарем.

Зі змісту пункту 4.1 договору вбачається, що сторонами погоджено вартість відшкодування експлуатаційних витрат за одиницю площі відповідних об`єктів нерухомого майна, а також передбачено визначення вартості водопостачання, водовідведення та електроенергії за тарифами балансоутримувача на час споживання відповідних послуг.

Водночас, зазначена умова договору визначає порядок формування вартості відшкодування, однак не може тлумачитися як безумовне погодження сторонами того, що будь-яка сума, визначена балансоутримувачем шляхом арифметичного множення встановленого тарифу на площу орендованого майна, автоматично є фактично понесеними та такими, що підлягають відшкодуванню, витратами і і інші, наступні періоди, ніж той. 2017 рік, який було використано сторонами при укладенні договору, оскільки в інші періоди виникли інші обставини, в тому числі вартості понесених витрат на обслуговування тощо..

За своєю правовою природою договір про відшкодування витрат балансоутримувача передбачає компенсацію орендарем саме витрат, понесених балансоутримувачем у зв`язку з утриманням та обслуговуванням орендованого майна. Верховний Суд у постанові від 01.06.2021 у справі № 916/770/19 зазначив, що за таких правовідносин орендар має відшкодувати балансоутримувачу суми фактичних витрат, а тягар доведення відповідності понесених витрат умовам договору покладається саме на балансоутримувача.

Відповідно до норм ст.75 Господарського процесуального кодексу України такі обставини є такими, що не підлягають доказуванню при розгляді іншої справи між тими ж сторонами за такими ж правовідносинами.

Отже, позивач як сторона, яка заявила вимогу про стягнення грошових коштів, повинен був довести не лише наявність договірного обов`язку відповідача щодо відшкодування витрат, а й факт понесення таких витрат, їх склад, розмір, період виникнення, зв`язок із утриманням саме орендованого відповідачем майна та відповідність заявлених до стягнення сум умовам договору.

Натомість, самі по собі договори, укладені позивачем із третіми особами, а також платіжні документи про проведення розрахунків за такими договорами не є достатніми для висновку про обґрунтованість усієї заявленої до стягнення суми, оскільки такі документи можуть підтверджувати факт існування договірних відносин позивача з відповідними постачальниками та проведення ним певних платежів, однак позивач повинен був довести, що відповідні витрати безпосередньо стосуються утримання саме того майна, яке перебувало в оренді відповідача, у якому обсязі вони припадають на відповідача та яким чином сформовано кожну складову заявленої до стягнення суми.

При цьому надані позивачем рахунки на відшкодування витрат не містять самостійного доказового значення щодо фактичного понесення витрат, оскільки є документами, складеними самим позивачем у межах виконання договору та відображають визначену ним суму до сплати. Саме по собі виставлення рахунку не підтверджує фактичного понесення відповідних витрат та їх розміру.

Судова колегія відхиляє доводи скаржника стосовно помилкового, на думку останнього, висновку господарського суду щодо недоведеності заявлених до стягнення витрат у зв`язку з ненаданням калькуляцій експлуатаційних витрат за спірний період, посилаючись на те, що фактичне понесення таких витрат підтверджується договорами, платіжними дорученнями, документами щодо виконання ремонтних робіт та іншими первинними документами бухгалтерського обліку. Відтак, на думку скаржника, зазначені докази у своїй сукупності підтверджують обґрунтованість заявлених позовних вимог.

Суд апеляційної інстанції зауважує, що у цьому випадку питання полягає не лише у наявності у позивача первинних документів про здійснення ним певних витрат, а в можливості перевірити на підставі цих документів правильність формування саме тієї суми, яка заявлена до стягнення саме з відповідача. Позивач обґрунтовує розмір відшкодування експлуатаційних витрат погодженими у 2017 році калькуляціями, одночасно стверджуючи, що такі витрати розподілялися на весь період дії договору, однак скаржник повинен надати докази, які дозволяють перевірити відповідний механізм розподілу та його застосування до кожного спірного періоду. Натомість, первинні документи про оплату позивачем послуг третіх осіб без встановлення зазначеного взаємозв`язку не підтверджують автоматично правильність здійснених ним в односторонньому порядку нарахувань відповідачу при наявності спору з цього приводу.

Таким чином, наявність у матеріалах справи окремих первинних документів про понесення позивачем витрат не усуває недоведеності їх розміру саме в частині, що підлягає відшкодуванню відповідачем за спірним договором.

Отже, доводи апеляційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду першої інстанції, однак не спростовують встановленої судом обставини щодо недоведеності належними та допустимими доказами розміру фактичних витрат, які підлягали відшкодуванню відповідачем. Підстав для іншої оцінки доказів та задоволення позовних вимог у цій частині колегія суддів не вбачає.

Крім того, доводи апелянта про те, що укладена сторонами угода про дострокове розірвання договору є самостійним доказом визнання відповідачем спірної заборгованості, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки сам факт зазначення в угоді про розірвання договору певної суми нарахованої плати не свідчить безумовно про визнання відповідачем існування заборгованості саме у заявленому до стягнення розмірі. Така угода підтверджує лише зазначення сторонами суми нарахувань станом на дату її укладення у випадку добровільного її виконання, але не звільняє позивача від обов`язку довести правові та фактичні підстави виникнення відповідного грошового зобов`язання при зверненні з позовом до суду, зокрема, фактичне надання та вартість послуг, що підлягали відшкодуванню за договором, яке оспорюється відповідачем. При цьому суд першої інстанції надав оцінку змісту зазначеної угоди у сукупності з іншими доказами у справі та обґрунтовано виходив із того, що її укладення саме по собі не усуває необхідності доведення позивачем обставин, на які він посилається як на підставу своїх вимог.

Отже, посилання апелянта на угоду про дострокове розірвання договору, як на безумовний доказ визнання відповідачем спірної заборгованості, не є такими, що підтверджені матеріалами справи у їх сукупності, оскільки саме з цього питання між сторонами існує спір, для вирішення якого позивач і звернувся до суду, який зробив висновок про недоведеність останнім заявлених позовних вимог у певному розмірі.

До того ж, судова колегія вкотре звертає увагу апелянта на те, що підставою заявлених позовних вимог ним самостійно визначено тільки договір на відшкодування, а угода зазначена тільки в якості доказу і матеріали справи не містять зміни в установленому чинним процесуальним законодавством порядку підстави позову.

Згідно з положеннями статті 162 Господарського процесуального кодексу України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява повинна містити, зокрема, зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду із вимогою про захист своїх прав та інтересів, що складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову як вимоги про захист порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу є спосіб захисту цього права чи інтересу.

Предмет спору - це об`єкт спірних правовідносин, щодо якого виник спір між позивачем і відповідачем. Під предметом позову розуміють певну матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.

Підстава позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Такими обставинами є юридичні факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки. Підставу позову становлять фактична й правова підстава.

Фактична підстава позову - це юридичні факти, на яких ґрунтуються позовні вимоги позивача до відповідача. Правова підстава позову - це посилання в позовній заяві на закони та інші нормативно-правові акти, на яких ґрунтується позовна вимога позивача.

Предмет і підстава позову сприяють з`ясуванню наявності і характеру спірних правовідносин між сторонами, застосуванню необхідного способу захисту права, визначенню кола доказів, необхідних для підтвердження наявності конкретного цивільного права і обов`язку.

Такі висновки викладені в постановах Верховного Суду від 14.01.2025 у справі №916/5763/23, від 23.04.2024 у справі № 910/12744/22.

Посилання скаржника на те, що у справі № 916/770/19 досліджувався інший період нарахувань, саме по собі не спростовує правового значення встановлених у цій справі обставин. Визначальним є не тотожність періодів, а те, що у справі № 916/770/19 суди вже надали оцінку тим же доказам, якими позивач обґрунтовував механізм та склад експлуатаційних витрат за тим самим договором про відшкодування витрат. Зокрема, Верховний Суд у справі № 916/770/19 зазначив, що самі лише договори позивача з третіми особами без документів, які підтверджують вартість, обсяг та розподіл відповідних послуг на орендоване майно, не доводять фактичного понесення витрат балансоутримувачем та надання таких послуг орендарю. Тому в даному випадку відсутність у позивача необхідних доказів, що свідчать про належне оформлення ним договірних правовідносин з відповідачем у правовідносинах за тим же договором знову є підставою для відмови у позові в частині стягнення суми основного боргу за договором про відшкодування.

Основні положення про докази та доказування, наведені у главі 5 Господарського процесуального кодексу України, передбачають, що докази мають бути досліджені та оцінені судом з точки зору їх належності, допустимості, достовірності та вірогідності.

Як вже зазначалося раніше за текстом постанови, доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків (ст. 73 Господарського процесуального кодексу України).

Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішенні справи. Стандарт доказування - це та ступінь достовірності наданих стороною доказів, за яких суд має визнати тягар доведення знятим, а фактичну обставину - доведеною. Тобто в цьому разі мається на увазі достатній рівень допустимих сумнівів, при якому тягар доведення вважається виконаним.

На сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: "баланс імовірностей" (balance of probabilities) або "перевага доказів" (preponderance of the evidence); "наявність чітких та переконливих доказів" (clear and convincing evidence); "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt).

Належність доказів - це спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об`єктивної істини. При цьому питання про належність доказів остаточно вирішується судом. Подібні правові позиції викладено у постановах Верховного Суду від 16.06.2022 у справі № 910/366/21, від 19.06.2019 у справі № 910/4055/18, від 16.04.2019 у справі № 925/2301/14.

Тобто, з усіх наявних у справі доказів суд повинен відібрати для подальшого дослідження та обґрунтування мотивів рішення лише ті з них, які мають зв`язок із фактами, що підлягають установленню при вирішенні спору. Отже, належність доказів нерозривно пов`язана з предметом доказування у справі, який, в свою чергу, визначається предметом позову. Належність, як змістовна характеристика та допустимість, як характеристика форми, є властивостями доказів, оскільки вони притаманні кожному доказу окремо і без їх одночасної наявності жодний доказ не може бути прийнятий судом.

Згідно зі статтею 77 Господарського процесуального кодексу України допустимість доказів полягає у тому, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (стаття 78 Господарського процесуального кодексу України).

Колегія суддів звертає увагу на те, що тлумачення змісту статті 79 Господарського процесуального кодексу України свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції вважає, що скаржником не доведено того факту, що судом першої інстанції для встановлення обставин, що мають суттєве значення, невірно застосовані вищевказані стандарти доказування у даній справі.

У силу зазначених норм процесуального права наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були (аналогічний висновок викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.06.2020 у справі № 924/233/18).

Тобто, обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Верховний Суд 23.10.2019 прийняв постанову у справі № 917/1307/18, якою розтлумачив сутність принципу змагальності та неможливість застосування учасником справи концепції «негативного доказу» для обґрунтування власної позиції. Так, Верховний Суд зазначив, що принцип змагальності полягає в обов`язку кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження або заперечення власних вимог у спорі. Мається на увазі, що позивач стверджує про існування певної обставини та подає відповідні докази, а відповідач може спростувати цю обставину, подавши власні докази, які вважає більш переконливими. В свою чергу суд, дослідивши надані сторонами докази, та з урахуванням переваги однієї позиції над іншою виносить власне рішення. При цьому сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що їх позиція є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу втрачає сенс уся концепція принципу змагальності.

Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надання достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто, коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Судова колегія зауважує, що в даному випадку позивач не довів суду належними, допустимими та вірогідними доказами у сукупності по справі наявність підстав для задоволення його позовних вимог в повному обсязі на спростування доводів відповідача щодо недоведеності обсягу та розміру нарахованих апелянтом витрат за спірним договором.

Щодо наявності підстав для закриття провадження у справі в частині позовних вимог про стягнення заборгованості з компенсації витрат на комунальні послуги у розмірі 193 965 грн 26 коп. у зв`язку з відсутністю предмета спору, судова колегія зазначає наступне.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України господарський суд закриває провадження у справі, якщо відсутній предмет спору.

Як підтверджується матеріалами справи, у процесі розгляду справи відповідачем було здійснено часткову оплату заявленої до стягнення заборгованості у розмірі 193 965 грн 26 коп., у зв`язку з чим останнім заявлено про закриття провадження у відповідній частині позовних вимог. При цьому суд першої інстанції обґрунтовано взяв до уваги доводи відповідача про те, що зазначена часткова сплата була здійснена саме в рахунок погашення заборгованості з компенсації витрат на комунальні послуги, оскільки позивачем належними та допустимими доказами не доведено протилежного.

За таких обставин, з урахуванням фактичної сплати відповідачем 193 965 грн 26 коп. заборгованості з компенсації витрат на комунальні послуги, спірне зобов`язання в цій частині припинилося, а відтак предмет спору перестав існувати.

Отже, суд першої інстанції правомірно закрив провадження у справі № 916/4471/25 в частині позовних вимог про стягнення заборгованості з компенсації витрат на комунальні послуги у розмірі 193 965 грн 26 коп. на підставі пункту 2 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України. Висновків суду першої інстанції у цій частині доводи апеляційної скарги не спростовують. Помилкове зазначення в рішенні суду особи, яка заявила клопотання про закриття є опискою, яка може бути виправлена судом у разі необхідності не може бути підставою для скасування вірного висновку суду за нормами ст.277 Господарського процесуального кодексу України.

В свою чергу, судом першої інстанції помилково зазначено, що оскільки вимоги позивача про стягнення 3% річних у розмірі - 1 611 859 грн 56 коп., інфляційних втрат – 7 067 462 грн 52 коп. та пені – 1 859 264 грн 53 коп. є похідними вимогами від вимоги про стягнення основного боргу, у задоволенні якої судом відмовлено, вимоги в цій частині також задоволенню не підлягають в повному обсязі.

В цій частині, колегія суддів, перевіривши в межах доводів апеляційної скарги законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, дослідивши наявні у матеріалах справи докази, дійшла висновку про часткову обґрунтованість апеляційної скарги, а саме, в частині необхідності стягнення з відповідача 3% річних, інфляційних втрат, які слід було нарахувати на суму основної заборгованості з компенсації витрат на комунальні послуги у розмірі 193 965 грн 26 коп. (провадження щодо якої біло закрито в зв`язку з відсутністю предмету спору) за період прострочки виконання відповідачем його грошового зобов`язання з відшкодування понесених сплачених та отриманих комунальних послуг.

Судова колегія частково не погоджується з висновком суду першої інстанції в частині правових наслідків такого погашення для заявлених позивачем похідних вимог.

Як встановлено судом першої інстанції, вимоги про стягнення 3 % річних, інфляційних втрат та пені заявлені позивачем, як похідні від вимоги про стягнення основного боргу. Відтак, розмір таких вимог перебуває у прямій залежності від розміру основного грошового зобов`язання та періоду його прострочення.

З огляду на це, часткове припинення існування основного зобов`язання внаслідок його виконання відповідачем, зокрема, основної заборгованість з компенсації витрат на комунальні послуги у сумі 193 965 грн 26 коп. під час розгляду справи в суді першої інстанції, не може залишатися без врахування при визначенні розміру похідних вимог. В іншому випадку до стягнення фактично може бути віднесено суми 3% річних, інфляційних втрат та пені, нараховані на основний борг, який на момент вирішення спору вже припинив існувати внаслідок його сплати.

Таким чином, висновок суду першої інстанції про закриття провадження лише в частині основного боргу з компенсації витрат на комунальні послуги у сумі 193 965 грн 26 коп. без визначення та стягнення відповідної частини похідних вимог, яка припадає на погашену суму відповідачем основного зобов`язання, є передчасним.

В свою чергу, колегія суддів враховує, що на час перегляду справи судом апеляційної інстанції відповідачем в добровільному порядку, оскільки останній намагається діяти доброчесно у правовідносинах з позивачем, здійснено оплату нарахованих сум на вищезазначену суму основного боргу, яка ним попередньо сплачена, в розмірі 186 342 грн 38 коп., що підтверджується платіжною інструкцією №160 від 19.08.2026, яка прийнята судовою колегією до матеріалів справи не в якості нового доказу по справі з поновленням строку його подання, оскільки відсутність його на момент ухвалення судового рішення виключає взагалі можливість прийняття його судом, а тільки в зв`язку з тим, що в цій частині висновок місцевого господарського суду є частково помилковим і при апеляційному перегляді цього питання відповідач надав суду докази добровільної сплати ним нарахованих штрафник санкцій та збільшення суми основного боргу в період прострочки виконання ним договірного зобов`язання..

Судова колегія виходить з того, що в силу приписів статті 3 Цивільного кодексу України принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права.

При цьому, добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків, що, зокрема, підтверджується змістом частини третьої статті 509 цього Кодексу.

Разом з тим, за частиною третьою статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості, а частиною першою статті 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Особам надається право вибору: використати вже існуючі диспозитивні норми законодавства для регламентації своїх відносин або встановити для себе правила поведінки на свій розсуд. Відтак цивільний (господарський) договір як домовленість двох або більше сторін, що спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, виявляє автономію волі сторін щодо врегулювання їхніх правовідносин на власний розсуд (у межах, встановлених законом), тобто є актом встановлення обов`язкових правил для сторін договору, регулятором їх відносин.

Приписи частин другої та третьої статті 6 та статті 627 Цивільного кодексу України визначають співвідношення між актами цивільного законодавства і договором. Допустимість конкуренції між актами цивільного законодавства і договором випливає з того, що вказані норми передбачають ситуації, коли сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, і коли вони не вправі цього робити.

Свобода договору, як одна з принципових засад цивільного законодавства, є межею законодавчого втручання у приватні відносини сторін. Водночас сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, коли такий відступ неможливий в силу прямої вказівки акта законодавства, а також якщо відносини сторін регулюються імперативними нормами.

Принцип справедливості, добросовісності та розумності включає, зокрема, обов`язок особи враховувати потреби інших осіб у цивільному обороті, проявляти розумну дбайливість та добросовісно вести переговори (близький за змістом висновок, викладено у постанові від 19.05.2020 у справі №910/719/19 Великої Палати Верховного Суду).

Добросовісність (bona fides) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Тобто, цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість [подібний висновок викладено в постановах Верховного Суду від 11.11.2021 у справі №910/8482/18 (910/4866/21), від 03.08.2022 у справі №910/5408/21].

Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що доктрина «venire contra factum proprium» (заборони суперечливої поведінки) ґрунтується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини заборони суперечливої поведінки міститься принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них (подібний висновок викладено в постановах Верховного Суду від 08.06.2022 у справі №910/9397/20, від 10.04.2019 у справі №390/34/17).

Отже, оплата відповідачем, як споживачем, вартості отриманих ним комунальних послуг та розрахованих ним інфляційних, 3% річних та пені в добровільному порядку, ураховуючи обставини даної справи, відповідає принципам справедливості, добросовісності та розумності.

Як вже зазначалося вище за текстом постанови, сума основного боргу з компенсації витрат на комунальні послуги у розмірі 193 965 грн 26 коп. була добровільно сплачена відповідачем, у зв`язку з чим предмет спору в цій частині між сторонами припинив існувати.

Водночас, з огляду на похідний характер вимог про стягнення 3 % річних, інфляційних втрат та пені суд апеляційної інстанції враховує розрахунок відповідача наданий до заяви (вх. 2404/26 від 19.08.2026) та здійснює відповідний перерахунок таких вимог з урахуванням суми основного боргу з компенсації витрат на комунальні послуги, яка припинила існувати внаслідок її сплати відповідачем при розгляді справи в суді першої інстанції.

За результатами такого перерахунку встановлено, що на суму погашеного основного боргу з компенсації витрат на комунальні послуги у розмірі 193 965 грн 26 коп. припадають: 3% річних у загальному розмірі 27 732 грн 01 коп. (період: грудень 2020 по січень 2021, грудень 2021, березень 2022); інфляційні втрати у загальному розмірі 144984 грн 93 коп. (період: травень 2020, серпень 2020 по січень 2021, жовтень 2021 по березень 2022) та пеня у загальному розмірі 13 625 грн 44 коп.(період: грудень 2020 по січень 2021, грудень 2021, березень 2022).

Отже, колегія суддів дійшла висновку, що у зазначеній частині похідних вимог предмет спору також припинив існувати, оскільки вони були нараховані на суму основного боргу з компенсації витрат на комунальні послуги, яка фактично сплачена відповідачем та з урахуванням платіжної інструкції №160 від 19.08.2026 на суму 186 342 грн 38 коп..

За таких обставин провадження у справі підлягає закриттю також у частині стягнення 3 % річних у загальному розмірі 27 732 грн 01 коп.; інфляційних втрат у загальному розмірі 144984 грн 93 коп.; пені у загальному розмірі 13 625 грн 44 коп. (сплаченої ним добровільно в зв`язку з чим судовою колегією не досліджується питання застосування до цих вимог, зокрема, норм чинного на той час Господарського кодексу України) на підставі пункту 2 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України.

Щодо іншої частини заявлених позовних вимог про стягнення нарахованих санкцій та збільшення суми основного боргу, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відмову у їх задоволенні.

Так, суд першої інстанції встановив, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами фактичного виконання ним умов договору щодо відшкодування витрат та надання послуг з утримання орендованого відповідачем майна, у зв`язку з чим дійшов висновку про відсутність підстав для стягнення основного боргу у відповідній частині.

З огляду на те, що вимоги про стягнення 3 % річних, інфляційних втрат та пені є похідними від вимоги про стягнення основного боргу, а в задоволенні вимоги про стягнення відповідної частини основного боргу судом першої інстанції обґрунтовано відмовлено, правові підстави для задоволення відповідної частини похідних вимог також відсутні.

Отже, рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині визначення обсягу позовних вимог, щодо яких провадження у справі підлягає закриттю у зв`язку з відсутністю предмета спору, з урахуванням здійсненого апеляційним судом перерахунку похідних вимог.

В іншій частині рішення Господарського суду Одеської області від 15.05.2026 у справі №916/4471/25 підлягає залишенню без змін.

Посилання апелянта на те, що суд першої інстанції стягнув судовий збір та не постановив окремої ухвали щодо повернення судового збору, також саме по собі не є підставою для скасування рішення в частині закриття провадження у справі. Питання повернення судового збору врегульовується, зокрема, пунктом 5 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір», відповідно до якого сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду у разі закриття провадження у справі.

Отже, відсутність у судовому рішенні окремого висновку про повернення судового збору не може розцінюватися як безумовна підстава для скасування рішення за нормами ст.277 Господарського процесуального кодексу України, якщо відповідне клопотання про повернення судового збору особою, яка його сплатила, суду не заявлялося. Право на повернення судового збору у такому випадку реалізується у встановленому законом процесуальному порядку. Крім того, в даному випадку суд апеляційної інстанції застосовує норми процесуального законодавства про розподіл судових витрат за результатами апеляційного перегляду рішення суду, про що буде зазначено нижче за текстом постанови.

Щодо оскарження апелянтом додаткового рішення Господарського суду Одеської області, судова колегія зазначає наступне.

Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п. 12 ч. 3 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Приписами ст. 244 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд, який ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: 1) стосовно якої-небудь позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення; 2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної грошової суми, присудженої до стягнення, або майно, яке підлягає передачі, або дії, що потрібно виконати; 3) судом не вирішено питання про судові витрати.

Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів з дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення.

Згідно зі ст. 15 Господарського процесуального кодексу України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання господарського судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Відповідно до ст. 16 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Статтею 123 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до ч.1, 2 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 3 ст. 126 цього Кодексу).

За змістом ч. 4 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Частиною 8 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України визначено, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Відповідно до ч. 1 ст. 26 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина 3 статті 126 Господарського процесуального кодексу України).

Таким чином, за правилами статті 74 Господарського процесуального кодексу України розмір судових витрат на професійну правничу допомогу адвокатів, пов`язаних з підготовкою до розгляду справи у судовому засіданні, має бути відображений в детальному описі робіт (наданих послуг), має бути доведений та документально обґрунтований.

Статтею 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" передбачено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Враховуючи викладене, в силу приписів наведених вище норм, для вирішення питання про розподіл судових витрат суд має враховувати: складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; пов`язаність цих витрат із розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність предмета спору; ціну позову, значення справи для сторін; вплив результату її вирішення на репутацію сторін, публічний інтерес справи; поведінку сторони під час розгляду справи (зловживання стороною чи її представником процесуальними правами тощо); дії сторони щодо досудового врегулювання справи та врегулювання спору мирним шляхом.

Витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (п. 1 ч. 2 ст. 126 цього Кодексу).

Аналогічну правову позицію викладено у постановах об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі №922/445/19, від 22.11.2019 у справі №910/906/18, від 24.01.2023 року у справі №910/6310/21.

Окрім цього, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова ухвала Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.12.2021 у справі № 927/237/20).

Такі самі критерії, як зазначено вище, застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Зокрема, згідно з практикою Європейського суду з прав людини заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява № 19336/04).

Крім того, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Визначивши розмір судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами, суд здійснює розподіл таких витрат.

Загальне правило розподілу судових витрат визначене в ч. 4 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Разом з тим, у ч. 5 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України визначено критерії, керуючись якими, суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Зокрема, відповідно до ч. 5 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

При цьому на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку (дії / бездіяльність) обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого ч. 4 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, також визначені положеннями ч. 6, 7 та 9 ст. 129 цього Кодексу.

З матеріалів справи вбачається, що 16.02.2021 Товариство з обмеженою відповідальністю “Еко-Ресурс-Холдинг” (“Клієнт”) та Адвокатське бюро “Сергія Яценка” (“Адвокатське бюро”) уклали Договір № 01-02/21 про надання правової допомоги.

Відповідно до п. 1.1. договору Адвокатське бюро бере на себе зобов`язання надавати правову допомогу Клієнту за його дорученням на умовах і в порядку, визначених даним договором, а Клієнт зобов`язується прийняти та оплатити надану правову допомогу.

Згідно з п. 4.1. договору обсяги та види правової допомоги, порядок і строки оплати, а також розміри винагороди Адвокатського бюро за надання правової допомоги за цим договором (гонорар) визначаються Сторонами в додаткових угодах до цього договору, які становитимуть його невід`ємні частини.

Також 04.12.2025 сторони уклали додаткову угоду № 7 до, за змістом п. 1.1. якої Адвокатське бюро зобов`язується надавати клієнтові правничу допомогу (“Правнича допомога”), щодо належного представництва інтересів клієнта у Господарському суді Одеської області, у справі за позовом Державного підприємства “Морський торговельний порт “Чорноморськ” до клієнта про стягнення заборгованості.

Відповідно до п. 2.1. додаткової угоди 7 вартість правничої допомоги Адвокатського бюро, що надається клієнту згідно з цією додатковою угодою, становить 80 000 грн.

Пунктом 2.3. додаткової угоди 7 встановлено, що визначений розмір правничої допомоги є фіксованим гонораром та не залежить від обсягу витраченого часу на надання правничої допомоги.

18.05.2026 сторони уклали акт №2/26 до додаткової угоди №7 від 04.12.2025 до договору №01-02/21 про надання правничої допомоги від 16.02.2021, яким затвердили перелік та обсяг правничої допомоги (послуг), наданої у період з 25.11.2025 по 18.05.2026.

Відповідно до вказаного акту Адвокатське бюро у період з 25.11.2025 по 18.05.2026 надало Товариству з обмеженою відповідальністю “Еко-Ресурс-Холдинг” правничу допомогу відповідно до умов договору та додаткової угоди, а клієнт прийняв таку правничу допомогу, а саме:

- підготовка та подання клопотання з процесуальних питань по справі 916/4471/25 з метою ознайомлення з матеріалами справи та вступу представника;

- вивчення матеріалів позовної заяви у справі 916/4471/25, їх систематизація та обговорення з клієнтом з метою погодження правової позиції по справі;

- підготовка та подання відзиву на позовну заяву по справі 916/4471/25;

- підготовка та подання заперечень на відповідь на відзив по справі 916/4471/25;

- підготовка та участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції у справі 916/4471/25;

- підготовка та участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції у справі 916/4471/25;

- підготовка та подання клопотання про закриття провадження у справі 916/4471/25;

- підготовка та участь в судовому засіданні в приміщенні Господарського суду Одеської області у справі 916/4471/25;

- підготовка та участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції у справі 916/4471/25.

Виконавець Яценко С.А. Всього витрачено часу – 28,7 год.

Таким чином, судом першої інстанції вірно встановлено, що стороною відповідача доведено факт надання правничої допомоги адвокатом Яценком С.А. Товариству з обмеженою відповідальністю “Еко-Ресурс-Холдинг”, м.Черноморськ Одеської області .

Колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції, вирішуючи питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу, виходив із того, що сам факт укладення договору про надання правничої допомоги, підписання акту приймання-передачі послуг та інших документів, які підтверджують надання адвокатських послуг, не є безумовною підставою для покладення на іншу сторону всіх заявлених до відшкодування витрат. Місцевий господарський суд врахував положення статей 126, 129 Господарського процесуального кодексу України, положення Закону України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність”, а також правові висновки Верховного Суду та Європейського суду з прав людини щодо необхідності оцінки реальності, необхідності, обґрунтованості, співмірності та розумності витрат на професійну правничу допомогу.

При цьому, суд першої інстанції правильно зазначив, що під час вирішення питання про розподіл судових витрат він не пов`язаний виключно домовленостями між адвокатом та клієнтом щодо розміру гонорару, а повинен перевірити відповідність заявлених до відшкодування сум критеріям співмірності зі складністю справи, обсягом виконаних робіт, витраченим адвокатом часом та значенням справи для сторони.

Оцінивши подані відповідачем документи на підтвердження понесених витрат, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що заявлений Товариством з обмеженою відповідальністю “Еко-Ресурс-Холдинг”, м.Чорноморськ Одеської області до стягнення розмір витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 80 000 грн не відповідає критеріям, що наведені у частині 4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України.

З урахуванням принципів справедливості та верховенства права, критеріїв реальності, необхідності та обґрунтованості понесених витрат, а також розумності їх розміру, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для покладення на позивача всього заявленого відповідачем розміру витрат на професійну правничу допомогу.

Водночас, оцінивши співмірність заявлених до відшкодування витрат із складністю справи, обсягом наданих адвокатом послуг та виконаною роботою, суд першої інстанції визначив розмір витрат на професійну правничу допомогу, що підлягає відшкодуванню за рахунок позивача, у сумі 30 000 грн, що є дискреційними повноваженнями суду першої інстанції і підстав для зміни або скасування додаткового рішення суду першої інстанції в цій частині колегія суддів не вбачає.

Посилання скаржника на те, що підготовка окремих процесуальних документів не потребувала складного правового аналізу, дослідження значного обсягу судової практики чи формування унікальної правової позиції, саме по собі не свідчить про необґрунтованість визначеного судом розміру витрат. Критерій складності справи є лише одним із обставин, які підлягають врахуванню при вирішенні питання щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу, та не може оцінюватися ізольовано від фактичного обсягу виконаної адвокатом роботи та часу, необхідного для її належного виконання.

При цьому суд першої інстанції не поклав на позивача весь заявлений відповідачем розмір витрат на професійну правничу допомогу, а, застосувавши критерії реальності, необхідності, обґрунтованості та розумності, зменшив суму витрат, що підлягає відшкодуванню до 30 000 грн.

Щодо посилання скаржника на те, що стягнення витрат у визначеному судом розмірі створює надмірний фінансовий тягар для позивача як державного підприємства, колегія суддів зазначає, що сам по собі статус підприємства як державного та посилання на його майновий стан не є достатньою правовою підставою для звільнення від обов`язку відшкодувати іншій стороні понесені та документально підтверджені витрати на професійну правничу допомогу. Інше тлумачення призвело б до необґрунтованого покладення понесених відповідачем витрат на нього самого лише з огляду на майновий статус іншої сторони, що не відповідає загальним засадам розподілу судових витрат.

Колегія суддів наголошує, що у даній справі доводи позивача фактично зводяться до незгоди з оцінкою доказів, наданою судом першої інстанції, однак не спростовують встановлених судом обставин, зокрема, щодо фактичного надання адвокатських послуг та понесення Товариством з обмеженою відповідальністю «Еко-Ресурс-Холдинг», м.Черноморськ Одеської області відповідних витрат.

За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції належним чином дослідив подані докази, застосував критерії реальності, необхідності, розумності та співмірності витрат на професійну правничу допомогу, а тому підстав для скасування або зміни додаткового рішення в оскаржуваній частині також не вбачається.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 275 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 277 Господарського процесуального кодексу України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: не з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина 14 статті 129 зазначеного Кодексу).

З урахуванням часткового задоволення апеляційної скарги та зміни рішення суду першої інстанції в частині обсягу позовних вимог, щодо яких провадження у справі закривається, питання про розподіл судових витрат підлягає вирішенню апеляційним судом з урахуванням положень статей 129, 130 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись ст. 129, 269, 270, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу Державного підприємства “Морський торговельний порт Чорноморськ”, м. Чорноморськ Одеської області на рішення Господарського суду Одеської області від 15.05.2026 року та додаткове рішення Господарського суду Одеської області від 03.06.2026 року у справі №916/4471/25 задовольнити частково.

Рішення Господарського суду Одеської області від 15.05.2026 року у справі №916/4471/25 змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції постанови суду апеляційної інстанції, а його резолютивну частину наступним чином:

«Закрити провадження у справі № 916/4471/25 в частині позовних вимог про стягнення заборгованості з компенсації витрат на комунальні послуги у загальному розмірі 380 307 грн 64 коп., з яких основний борг у розмірі – 193 965 грн 26 коп., 3% річних у розмірі 27 732 грн 01 коп.; інфляційні втрати у розмірі 144 984 грн 93 коп.; пеня у розмірі 13 625 грн 44 коп. у зв`язку із відсутністю предмету спору.

Відмовити у задоволенні позовних вимог Державного підприємства “Морський торговельний порт “Чорноморськ”, м.Чорноморськ Одеської області до Товариства з обмеженою відповідальністю “Еко-Ресурс-Холдинг”, м.Чорноморськ Одеської області про стягнення грошових коштів у розмірі 22 922 717 грн 90 коп.»

В іншій частині рішення Господарського суду Одеської області від 15.05.2026 по справі №916/4471/25 та додаткове рішення Господарського суду Одеської області від 03.06.2026 у справі №916/4471/25 залишити без змін.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю “Еко-Ресурс-Холдинг” (68001, Одеський район, Одеська область, місто Чорноморськ, вулиця Транспортна, будинок 14а офіс 216; код ЄДРПОУ 39322975) на користь Державного підприємства “Морський торговельний порт “Чорноморськ” (68001, Одеська область, місто Чорноморськ, вулиця Праці, будинок 6; код ЄДРПОУ 01125672) судовий збір за подання позовної заяви 5 704 грн 61 коп. та 8 556 грн 92 коп. за подання апеляційної скарги.

Доручити Господарському суду Одеської області видати наказ із зазначенням всіх необхідних реквізитів.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку в строки, передбачені ст. 288 Господарського процесуального кодекс України.

Вступна і резолютивна частина постанови проголошені в судовому засіданні 10.09.2026 року.

Повний текст постанови складено та підписано 10.09.2026 року.

Головуючий суддя Г.І. Діброва

Суддя Л.В. Лічман

А.І. Ярош