Постанова від 10 вересня 2026 р. у справі №332/746/26 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 11.09.2026 Справа № 332/746/26

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ЄУН 332/746/26 Головуючий у І інстанції: Погрібна О.М.

Провадження № 22-ц/807/1920/26 Суддя-доповідач: Поляков О.З.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 вересня 2026 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати з цивільних справ Запорізького апеляційного суду у складі:

Головуючого: Полякова О.З.,

суддів: Кочеткової І.В.,

Мінгазова Р.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи цивільну справу за апеляційною скаргою Концерну «Міські теплові мережі» на заочне рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 16 червня 2026 року у справі за позовом Концерну «Міські теплові мережі» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги,-

У С Т А Н О В И Л А:

У лютому 2026 року Концерн «МТМ» звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги.

В обґрунтування позову зазначено, що Концерн «МТМ» є виконавцем послуг з централізованого опалення та гарячого водопостачання. У період з 01.10.2017 по 31.10.2025 надав послуги з централізованого опалення та гарячого водопостачання, з постачання теплової енергії та постачання гарячої води у житлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , частка якої належить відповідачу ОСОБА_1 , який оплату за надані послуги здійснював не вчасно та не в повному обсязі, у зв`язку з чим має заборгованість за надані послуги у розмірі 41332,09 грн.

Посилаючись на означені обставини, Концерн «МТМ» просив суд стягнути з ОСОБА_1 на користь концерну заборгованість з централізованого опалення та гарячого водопостачання, з постачання теплової енергії та постачання гарячої води (особовий рахунок, договір № 46240054) за період з 01.10.2017 до 31.10.2025 на загальну суму 41332,09 грн та судові витрати по сплаті судового збору, які були ним понесені у зв`язку зі зверненням із позовом до суду в сумі 2662,40 грн

Заочним рішенням від 16 червня 2026 року Заводський районний суд м. Запоріжжя частково задовольнив позов.

Стягнув з ОСОБА_1 користь Концерну «МТМ» заборгованість з централізованого опалення та гарячого водопостачання, з постачання теплової енергії та постачання гарячої води (особовий рахунок № НОМЕР_1 ) за період з 01.10.2017 по 31.10.2025 на загальну суму 16532,84 гривень (шістнадцять тисяч п`ятсот тридцять дві гривні 84 коп) та судові витрати у розмірі судового збору 1064,96 гривень.

У задоволенні решти позовних вимог відмовив.

Не погоджуючись із вищезазначеним рішенням, Концерн «МТМ» подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, просить скасувати заочне рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 16 червня 2026 року та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо обсягу відповідальності відповідачки, оскільки вона є власником частки квартири, на яку позивачем фактично надавалися житлово-комунальні послуги, а заборгованість обліковується за відкритим на її ім`я особовим рахунком. На думку апелянта, обов`язок відповідачки щодо оплати фактично отриманих житлово-комунальних послуг випливає з положень житлового законодавства та Цивільного кодексу України і не залежить від залучення до участі у справі інших співвласників квартири. Апелянт також посилається на те, що нарахування за особовим рахунком відповідачки здійснювалися з урахуванням її частки у праві власності на квартиру, однак заборгованість у розмірі 41 332,09 грн не була сплачена. У зв`язку з цим вважає висновки суду першої інстанції про необхідність стягнення лише частини заборгованості такими, що не відповідають фактичним обставинам справи та нормам матеріального права, і просить стягнути з відповідачки всю заявлену суму заборгованості.

Відповідно до частини першої статті 368 ЦПК України у суді апеляційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 369 цього Кодексу.

Зважаючи на те, що ціна позову у справі становить менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, справа є малозначною, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без виклику сторін.

Згідно з ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Відзивів від осіб, які беруть участь у справі, не надійшло, що в силу вимог ч. 3 ст. 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Заслухавши доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення суду відповідає.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач є власником 10/25 частки квартири, до якої позивачем надавалися житлово-комунальні послуги, однак матеріали справи не містять договору, який передбачав би солідарний обов`язок співвласників щодо їх оплати, а також відомостей про домовленість співвласників щодо порядку несення відповідних витрат. У зв`язку з цим суд дійшов висновку, що відповідач зобов`язана нести витрати з утримання спільного майна пропорційно своїй частці у праві власності, та стягнув з неї 10/25 від загальної суми заборгованості, що становить 16 532,84 грн, відмовивши у задоволенні позову в іншій частині.

Колегія суддів погоджується з таким висновком з огляду на таке.

Суд першої інстанції встановив та підтверджено матеріалами справи, що позивачем у період з 01.10.2017 по 31.10.2025 були надані послуги з централізованого опалення та гарячого водопостачання та теплової енергії, гарячої води у житлове приміщення, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно з відповіддю Департаменту адміністративних послуг ЗМР, що надійшла до суду 16.02.2025, місце проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстроване з 02.10.2015 та по теперішній час за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно з відомостями з Державного реєстру прав власності на нерухоме майно, квартира за адресою: АДРЕСА_1 , перебуває у спільній частковій власності та ОСОБА_1 є власником 10/25 частки вищезазначеної квартири.

Тобто відповідач являється споживачем послуг, які надаються Концерном «Міські теплові мережі».

Відповідно до довідки щодо заборгованості за надані послуги з централізованого опалення та централізованого постачання гарячої води, на ім`я ОСОБА_1 відкритий особовий рахунок № НОМЕР_1 .

За період з 01.10.2017 по 31.10.2025 року позивачем за адресою: АДРЕСА_1 , нараховано послуг у сумі 54154,25 грн. Загальна сума оплат: 13103,10 грн. Заборгованість за період з 01.10.2017 по 31.10.2025 складає 41332,09 грн.

Згідно з наданим позивачем розрахунком, за період з 01.10.2017 по 31.10.2025 заборгованість за послуги з централізованого опалення та гарячого водопостачання, з постачання теплової енергії та постачання гарячої води за адресою: АДРЕСА_1 становить 41332,09 грн.

Відповідно до частини першої та другої статті 14 ЦК України цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов`язковим для неї.

Тлумачення частини другої статті 14 ЦК України свідчить, що критерії правомірності примусу суб`єкта цивільного права до певних дій (бездіяльності), пов`язується з тим, що відповідні дії (бездіяльність) мають бути обов`язковими для такого суб`єкта.

Відповідно до частини першої статті 714 ЦК України за договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу одна сторона (постачальник) зобов`язується надавати другій стороні (споживачеві, абонентові) енергетичні та інші ресурси, передбачені договором, а споживач (абонент) зобов`язується оплачувати вартість прийнятих ресурсів та дотримуватись передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного та іншого обладнання.

Відповідно до частин першої, другої та четвертої статті 12 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» надання житлово-комунальних послуг здійснюється виключно на договірних засадах.

Відповідно до Правил надання послуги з постачання теплової енергії, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 серпня 2019 року №830 (у редакцій, чинній на час виникнення спірних правовідносин):

індивідуальний договір вважається укладеним із споживачем, якщо протягом 30 днів з дня опублікування тексту договору на офіційному веб-сайті органу місцевого самоврядування та/або на веб-сайті виконавця співвласники багатоквартирного будинку не прийняли рішення про вибір моделі договірних відносин та не уклали відповідний договір з виконавцем;

фактом приєднання споживача до умов індивідуального договору (акцептування договору) є вчинення споживачем будь-яких дій, які свідчать про його бажання укласти договір, зокрема надання виконавцю підписаної заяви-приєднання, сплата рахунка за надані послуги, факт отримання послуги.

Отже, законодавством факт укладення вказаного договору пов`язується зі спливом 30-денного строку з дня опублікування тексту договору на офіційному веб-сайті органу місцевого самоврядування та/або на веб-сайті виконавця послуги, якщо протягом цього строку співвласники багатоквартирного будинку не прийняли рішення про вибір моделі договірних відносин та не уклали відповідний договір з виконавцем комунальної послуги.

Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 09 квітня 2024 року у справі № 908/710/23.

Відповідно до пункту 5 статті 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та/або перебування осіб у житлових і нежитлових приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил, що здійснюється на підставі відповідних договорів про надання житлово-комунальних послуг.

Відповідно до частини другої статті 7 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» індивідуальний споживач зобов`язаний: укладати договори про надання житлово-комунальних послуг у порядку і випадках, визначених законом; своєчасно вживати заходів до усунення виявлених неполадок, пов`язаних з отриманням житлово-комунальних послуг, що виникли з його вини; забезпечувати цілісність обладнання приладів (вузлів) обліку комунальних послуг відповідно до умов договору та не втручатися в їхню роботу; власним коштом проводити ремонт та заміну санітарно-технічних приладів і пристроїв, обладнання, іншого спільного майна, пошкодженого з його вини, яка доведена в установленому законом порядку; оплачувати надані житлово-комунальні послуги за цінами/тарифами, встановленими відповідно до законодавства, у строки, встановлені відповідними договорами.

Пунктом 5 частини другої статті 7 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» визначено обов`язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором.

Згідно з означеними нормами закону споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними.

Частиною 1 ст. 12 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» передбачено, що надання житлово-комунальних послуг здійснюється виключно на договірних засадах.

Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про існування між сторонами договірних відносин.

В силу вимог ч. 4 ст. 319 ЦК України, власність зобов`язує.

Відповідно до ст. 322 ЦК України, власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом за власні кошти. До таких витрат належать витрати, пов`язані зі зберіганням майна, його ремонтом, забезпечення збереження його властивостей тощо. Невиконання власником свого обов`язку по утриманню своєї власності може створювати небезпеку для третіх осіб. Опалення є однією із витрат пов`язаною зі зберіганням майна, а отже оплата за надані послуги для сталого функціонування приміщення є обов`язком власника.

Відповідно до статті 356 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

Співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов`язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов`язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов`язаннями, пов`язаними із спільним майном (стаття 360 ЦК України).

Отже, кожен із власників спільної часткової власності несе витрати по утриманню майна відповідно до своєї частки у спільному майні.

Якщо у зобов`язанні беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників, кожний із кредиторів має право вимагати виконання, а кожний із боржників повинен виконати обов`язок у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства (стаття 540 ЦК України).

Натомість, солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов`язання (статті 541 ЦК України).

Суд першої інстанції встановив, що позивач надавав послуги з теплопостачання до квартири, співвласником якої є ОСОБА_1 .

Інших співвласників квартири не залучено до участі у справі.

За відсутності договору, який визначає солідарне зобов`язання або домовленості між співвласниками щодо порядку несення витрат за отримані послуги та не визначення уповноваженого власника квартири, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з відповідача заборгованості за отримані послуги з централізованого опалення та гарячого водопостачання, постачання теплової енергії пропорційно її частці у праві власності, та відмовив у стягненні іншої частини заборгованості, яка підлягає сплаті іншими співвласниками квартири, до яких позов не заявлявся.

Колегія суддів зауважує, що за таких обставин позивач не позбавлений права звернутися до суду з позовом про стягнення решти заборгованості з інших власників.

На думку колегії суддів, суд першої інстанції, повно дослідивши обставини справи, правильно встановив обов`язок відповідача сплатити суму заборгованості за надані послуги саме в розмірі, пропорційному його частки власності, оскільки частка відповідача у праві спільної часткової власності становить 10/25, суд першої інстанції обґрунтовано визначив розмір її відповідальності у сумі 16532,84 грн, що відповідає 40 % від загальної суми заборгованості.

Боржник, який виконав солідарний обов`язок, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частки, яка припадає на нього (ч. 4 ст. 544 ЦК України).

Тлумачення наведених норм права дає підстави зробити висновок, що кожен співвласник зобов`язаний брати участь у витратах щодо утримання майна, що є у спільній частковій власності, незалежно від того, хто здійснює фактичні дії, спрямовані на утримання спільного майна.

Співвласник, який виконав солідарний обов`язок щодо сплати необхідних витрат на утримання майна, має право вимагати від іншого співвласника їх відшкодування (право зворотної вимоги регрес).

Якщо хтось із співвласників відмовляється брати участь у витратах, інші співвласники можуть здійснити їх самостійно і вимагати від цього співвласника відшкодування понесених витрат у судовому порядку або ж безпосередньо звернутись до суду з позовом про примусове стягнення з співвласника, який відмовився нести тягар утримання спільного майна, коштів для цієї мети.

Реалізація права на регрес виникає вже після виконання зобов`язання, тобто після фактичного погашення боргу за інших співвласників.

На переконання колегії суддів, передбачена законом можливість звернення співвласників, які виконали солідарний обов`язок з регресною вимогою до інших співвласників не замінює собою процесуального порядку необхідності визначення усіх належних відповідачів у справі про примусове стягнення заборгованості.

Доводи апеляційної скарги Концерну в цій частині правильних висновків суду першої інстанції не спростовують.

На думку колегії суддів, суд першої інстанції дослідив усі наявні у справі докази у їх сукупності та співставленні, надав їм належну оцінку, правильно визначив характер спірних правовідносин і норми права, що підлягали застосуванню до цих правовідносин, та дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позову.

Доводи апеляційної скарги не спростовують правильних висновків суду першої інстанції, вони зводяться до неправильного тлумачення апелянтом норм матеріального права та процесуального права, і є безпідставними, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах закону, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції, висновки суду є достатньо аргументованими, при цьому колегія суддів враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (справа «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, апеляційна скарга не містить. Доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції.

За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК Українисуд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про те, що, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно з вимогами ст. 76-78, 81, 89, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, у зв`язку з чим, апеляційну скаргу Концерну «МТМ» слід залишити без задоволення, а заочне рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 16 червня 2026 року- без змін.

Керуючись ч. 13 ст. 7, ст. 367, ч. 1 ст. 369, ст. 374, ст. 375, 381, 382, 384, п. 1 ч. 1 ст. 389 ЦПК України, колегія суддів,

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу Концерну «Міські теплові мережі» залишити без задоволення.

Заочне рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 16 червня 2026 року в цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 11 вересня 2026 року.

Головуючий:

Судді: