Постанова від 08 вересня 2026 р. у справі №240/3541/25 — Сьомий апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 240/3541/25

Головуючий у 1-й інстанції: Черняхович І.Е.

Суддя-доповідач: Полотнянко Ю.П.

09 вересня 2026 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Полотнянка Ю.П.

суддів: Драчук Т. О. Смілянця Е. С.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 19 листопада 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним та скасування наказу,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , (далі - відповідач 1), ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - відповідач 2, ІНФОРМАЦІЯ_2 ),в якому просив:

- визнати протиправним та скасувати наказ начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 "Про призов військовозобов`язаних на військову службу під час загальної мобілізації" в частині призову його на військову службу під час мобілізації;

- визнати протиправним та скасувати наказ командира військової частини НОМЕР_1 від 18.01.2025 №18 в частині зарахування його до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 ;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 виключити його зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 та звільнити його від проходження військової служби;

- зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_3 внести зміни відносно нього в Єдиному державному реєстрі призовників, військовозобов`язаних та резервістів, а саме в категорії обліку вказати військовозобов`язаний та відповідно взяти на військовий облік.

Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 19.11.2025позов задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано наказ ІНФОРМАЦІЯ_1 "Про призов військовозобов`язаних на військову службу під час загальної мобілізації" в частині призову ОСОБА_1 на військову службу під час мобілізації.

У задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказане рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог та в цій частині прийняти нову постанову якою визнати протиправним та скасувати наказ командира військової частини НОМЕР_1 від 18 січня 2025 року №18 в частині зарахування ОСОБА_1 до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 ; зобов`язати військову частину НОМЕР_1 виключити солдата ОСОБА_1 зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 та звільнити його від проходження військової служби та зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_3 внести зміни відносно ОСОБА_1 в Єдиному державному реєстрі призовників, військовозобов`язаних та резервістів, а саме в категорії обліку вказати військовозобов`язаний та відповідно взяти на військовий облік. В іншій частині рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 19.11.2025 в адміністративній справі №240/3541/25 залишити без змін.

Військова частина НОМЕР_1 подала відзив на апеляційну скаргу, у якому просила залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції — без змін.

Апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, у відповідності до вимог п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Судом першої інстанції встановлено, що позивач з 22.07.2020 працює у ТОВ "АПСКЕЙЛ ЛОДЖИСТІКС" на посаді вантажника складського господарства (наказ про прийняття на роботу від 21.07.2020 №52/к).

Керівником ТОВ "АПСКЕЙЛ ЛОДЖИСТІКС" через портал "ДІЯ" 17.01.2025 за заявою №20250117-426213 позивача було заброньовано до 28.02.2025.

Наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 "Про призов військовозобов`язаних на військову службу під час загальної мобілізації" ОСОБА_1 призвано на військову на службу та направлено для подальшого проходження військової служби до військової частини НОМЕР_1 .

Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 18.01.2025 №18 солдата запасу ОСОБА_1 зараховано до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 на посаду водія 1 десантно-штурмового відділення 3 десантно-штурмової роти запасного десантно-штурмового батальйону, де він проходить військову службу в даний час.

Позивач вважає, що з огляду на наявність відстрочки від призову на військову службу у зв`язку з бронюванням, його протиправно було призвано на військову службу по мобілізації, а тому він за захистом своїх порушених прав він звернувся до суду.

Частково задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що позивач, відповідно до п.1 ч.1 ст.23 Закону №3543-XII не міг бути призваним 18.01.2025 на військову службу під час мобілізації в силу наявного правового статусу заброньованого на період мобілізації та на воєнний час за критично важливим підприємством (установою), а тому наказ начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 "Про призов військовозобов`язаних на військову службу під час загальної мобілізації" в частині призову ОСОБА_1 на військову службу під час мобілізації є протиправним, а тому його слід скасувати.

Щодо позовних вимог про визнання протиправним і скасування наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 18.01.2025 №18 в частині призначення та зарахування позивача до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 , то суд зазначив, що підставою для видання військовою частиною НОМЕР_1 наказу від 18.01.2025 №18 в частині призначення та зарахування позивача до списків особового складу військової частини, був поіменний список начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 , відповідач в цьому випадку діяв правомірно.

Таким чином, суд, враховуючи висновки Верховного Суду, відмовив у задоволенні позовних вимог щодо визнання протиправним та скасування наказу військової частини НОМЕР_1 наказу від 18.01.2025 №18 в частині, що стосується позивача.

Відповідно, на думку суду, відмова у визнанні протиправним і скасування наказу військової частини НОМЕР_1 наказу від 18.01.2025 №18 в частині, що стосується позивача має наслідком відмову у задоволенні інших позовних вимог, як похідних.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо задоволених позовних вимог, та відповідно до ч.1 ст.308 КАС України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги позивача, щодо відмовленої частини позовних вимог.

Так, переглядаючи правомірність прийнятого судом першої інстанції рішення щодо позовних вимог про визнання протиправним і скасування наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 18.01.2025 №18 в частині призначення та зарахування позивача до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 , колегія суддів зазначає таке.

Незаконна мобілізація може порушувати права громадян, зокрема право на свободу та право на обрання форми служби. Захист цих прав може включати звернення до суду, а також право на звільнення з військової служби, якщо незаконна мобілізація є наслідком порушення закону.

Як слідує з матеріалів справи, прийняття неправомірного наказу про призов тягне за собою протиправність усіх наступних наказів у логічному ланцюгу, оскільки вони є наслідком першого протиправного рішення.

Наказ начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 "Про призов військовозобов`язаних на військову службу під час загальної мобілізації" в частині призову ОСОБА_1 на військову службу під час мобілізації є протиправним (що підтверджено самим судом першої інстанції), а отже, всі подальші накази про зарахування позивача до списків особового складу військових частин, будучи похідними від первинного протиправного наказу, також підлягають скасуванню.

Зазначений підхід передбачає автоматичну оцінку наступних рішень суб`єктів по всьому ланцюгу правовідносин безпосередньо пов`язаних між собою, як похідних від первинного рішення, з якого слідують всі наступні, незважаючи навіть на правомірну поведінку учасників відносин, залучених на реалізацію такого протиправного рішення.

Крім того, суд першої інстанції необґрунтовано послався на висновки Верховного Суду у справі №160/2592/23 від 05.02.2025 року. Кожна справа має свої особливості та індивідуальні обставини. У згаданій судом справі №160/2592/23 позивач оскаржував не акт індивідуальної дії (наказ начальника районного ТЦК та СП про мобілізацію), а дії щодо порушень, допущених під час процедури проведення військово-лікарської комісії (ВЛК), а тому колегія суддів вважає його не релевантним до обставин даної справи.

При цьому, постанова Верховного Суду по справі №160/2592/23 про визнання процедури призову незворотною, не є зразковою.

Колегія суддів зазначає, що незважаючи на той факт, що після видання оскаржуваного наказу, такий наказ вичерпав свою дію реалізацією, позивач не позбавлений права в судовому порядку оскаржити індивідуальний акт суб`єкта владних повноважень, який безпосередньо стосується його прав та законних інтересів.

Право на оскарження індивідуального акта суб`єкта владних повноважень надано особі, щодо якої цей акт виданий або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується. Це кореспондується з тим, що захисту адміністративним судом підлягає фактично порушене право особи в публічно-правових відносинах із суб`єктом владних повноважень при здійсненні ним визначених чинним законодавством владних управлінських функцій, а не відновлення законності та правопорядку в публічних правовідносинах.

Подібний правовий висновок висловлено Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 6 жовтня 2021 року у справі №9901/26/21, від 03 листопада 2021 року у справі №9901/226/21, від 02 лютого 2022 року у справі № 9901/256/21, від 16 березня 2023 року у справі №9901/494/21, від 06 квітня 2023 року у справі № 990/152/22, від 14 вересня 2023 року у справі №990/73/23.

Можливість оскарження актів індивідуальної дії не шкодить самій суті права на доступ до суду, оскільки ці акти можуть бути оскаржені в суді їхніми адресатами, тобто суб`єктами, для яких відповідні акти створюють права та/чи обов`язки. Тобто індивідуально-правові акти можуть бути предметом оскарження в адміністративній справі.

Вирішуючи питання захисту порушеного права позивача, колегія суддів також виходить з наступного.

Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

За положеннями статті 9 КАС України, суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Виходячи зі змісту завдання адміністративного судочинства та можливості виходу за межі позовних вимог з метою ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень суд адміністративної юрисдикції зобов`язаний не лише формально розглянути заявлені позовні вимоги, а й у комплексі дослідити обставини справи, надати їм відповідну правову оцінку і, у випадку необхідності, захистити порушене право позивача. Про це неодноразово нагадував у своїх постановах Верховний Суд, зокрема в рішенні від 30 січня 2020 року (справа № 263/15399/16-а).

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003).

Статтею 13 Конвенції встановлено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. У рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» ЄСПЛ вказав, що норма статті 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Сутність цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органу розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечать при цьому виконання своїх зобов`язань. Суд визнав, що вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачені національним законодавством (пункт 145 рішення).

Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення від 10.07.2003 року у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, пункт 45 та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, пункт 25, ECHR 2002 II).

Враховуючи положення статті 245 КАС України, захист прав у сфері публічно-правових відносин можливий у спосіб зобов`язання відповідача прийняти певне рішення чи зобов`язання вчинити певні дії.

Відмовляючи у задоволенні частини позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що процедура призову на військову службу під час мобілізації є незворотною, тобто такою, що вже відбулася, а визнання процедури призову протиправною не спричинює відновлення попереднього становища особи, призваної на військову службу.

Водночас, колегія суддів, з урахуванням вище зазначеного, не погоджується із такими висновками та зазначає, що фактично обраний судом першої інстанції спосіб захисту не відновлює становище, яке існувало до порушення права позивача, а лише констатує факт незаконності одного з адміністративних актів, залишаючи без змін правовий стан, що виник виключно внаслідок його прийняття.

Колегія суддів вважає, що такий спосіб захисту не відповідає вимогам статей 2, 5 та 245 Кодексу адміністративного судочинства України.

За змістом частини другої статті 245 КАС України суд, задовольняючи позов, може застосувати інший спосіб захисту прав, свобод чи інтересів особи, який не суперечить закону і забезпечує їх ефективне поновлення.

При цьому ефективність способу судового захисту оцінюється не формально, а з огляду на його здатність реально усунути наслідки порушення права.

У спірних правовідносинах скасування лише наказу територіального центру комплектування та соціальної підтримки не усуває правових наслідків незаконного призову, оскільки позивач продовжує проходити військову службу на підставі наказу командира військової частини, виданого виключно на виконання вже скасованого рішення.

Колегія суддів відхиляє доводи відповідача про те, що позивач повинен був реалізувати процедуру звільнення з військової служби, передбачену статтею 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Так, стаття 26 зазначеного Закону визначає підстави припинення проходження військової служби особами, які набули статусу військовослужбовця у спосіб, передбачений законом.

Водночас у цій справі предметом судового розгляду є не реалізація позивачем права на звільнення із військової служби з підстав, визначених статтею 26 Закону №2232-XII, а усунення правових наслідків незаконного рішення суб`єкта владних повноважень, яким особу безпідставно було призвано на військову службу всупереч наявності законної відстрочки.

Отже, наведені відповідачем положення Закону регулюють інші за своїм змістом правовідносини та не можуть бути застосовані як підстава для відмови у поновленні порушеного права позивача.

Безпідставними є і посилання відповідача на неподання позивачем рапорту про звільнення.

Обов`язок звернення з відповідним рапортом виникає у військовослужбовця, який перебуває на військовій службі на законних підставах та реалізує право на звільнення відповідно до вимог спеціального законодавства.

Натомість позивач оспорює саме законність виникнення у нього статусу військовослужбовця.

Тому покладення на нього обов`язку проходити адміністративну процедуру звільнення зі служби, на яку його було незаконно призвано, фактично означало б покладення негативних наслідків протиправної поведінки суб`єктів владних повноважень на особу, права якої вже визнано судом порушеними.

Такий підхід суперечив би принципу належного урядування, який передбачає, що ризик помилок органу державної влади не може перекладатися на приватну особу.

Не заслуговують на увагу й доводи відповідача про дискреційний характер повноважень командира військової частини щодо звільнення позивача.

Дискреційні повноваження передбачають можливість вибору між кількома правомірними варіантами поведінки.

Проте після встановлення судом факту незаконності призову позивача та відсутності правових підстав для набуття ним статусу військовослужбовця у відповідача відсутня свобода адміністративного розсуду щодо можливості збереження наслідків такого незаконного призову.

У цьому випадку обов`язок суб`єкта владних повноважень полягає не у виборі одного з декількох можливих рішень, а у приведенні правового становища особи у відповідність до вимог закону та судового рішення, яким установлено протиправність первинного акта.

Враховуючи наведене, колегія суддів доходить висновку, що залишення чинним наказу командира військової частини про зарахування позивача до списків особового складу після встановлення незаконності самого призову не забезпечує ефективного поновлення порушених прав позивача, фактично легалізує наслідки протиправного рішення суб`єкта владних повноважень та не відповідає завданню адміністративного судочинства щодо повного й ефективного захисту прав особи.

Саме тому належним способом захисту у цій справі є також визнання протиправним та скасування наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 18 січня 2025 року №18 у частині зарахування ОСОБА_1 до списків особового складу військової частини.

Оскільки подальше перебування позивача на військовій службі є безпосереднім наслідком зазначеного наказу, його скасування обумовлює необхідність покладення на військову частину обов`язку виключити позивача зі списків особового складу та припинити проходження ним військової служби як особою, яка була призвана за відсутності передбачених законом підстав.

Такі вимоги не є самостійним способом звільнення позивача з військової служби відповідно до статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», а спрямовані на усунення правових наслідків незаконного призову та відновлення становища, яке існувало до порушення його прав.

Вирішуючи спір в частині позовних вимог щодо зобов`язання ІНФОРМАЦІЯ_1 внести зміни відносно ОСОБА_1 в Єдиному державному реєстрі призовників, військовозобв`язаних та резервістів, а саме в категорії обліку вказати військовозобов`язаний та відповідно взяти на військовий облік, колегія суддів враховує наступне.

Постановою Кабінету Міністрів України від 30.12.2022 №1487 затверджено Порядок організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів (далі - Порядок №1487), який визначає механізм організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів центральними і місцевими органами виконавчої влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, органами військового управління (органами управління), військовими частинами (підрозділами) Збройних Сил та інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів спеціального призначення, територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки, підприємствами, установами та організаціями, закладами освіти, закладами охорони здоров`я незалежно від підпорядкування і форми власності.

Персонально-якісний військовий облік передбачає облік відомостей (персональних та службових даних) стосовно призовників, військовозобов`язаних та резервістів за задекларованим (зареєстрованим) місцем проживання, які узагальнюються в облікових документах та вносяться до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів. Ведення персонально-якісного військового обліку покладається на відповідні районні (міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, органи СБУ, відповідні підрозділи розвідувальних органів (п.16 Порядку №1487).

За приписами пункту 20 Порядку №1487 військовий облік ведеться на підставі даних паспорта громадянина України та військово-облікових документів. Для внесення запису/актуалізації даних про призовників, військовозобов`язаних та резервістів до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів ними надаються персональні дані відповідно до вимог Закону України «Про Єдиний державний реєстр призовників, військовозобов`язаних та резервістів».

Абзацом 3 пункту 79 Порядку №1487 встановлено, що районні (міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки: організовують та ведуть військовий облік на території адміністративно-територіальної одиниці; здійснюють взяття, зняття або виключення з військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів у випадках, передбачених законодавством; організовують та забезпечують зберігання облікової документації призовників, військовозобов`язаних та резервістів, персональних даних, які містяться в них; проставляють у військово-облікових документах призовників, військовозобов`язаних та резервістів відповідні відмітки про взяття їх на військовий облік, зняття та виключення з нього; виконують функції з ведення Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів.

Відтак до компетенції районних (міських) територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки належить взяття та виключення військовозобов`язаних з військового обліку, внесення до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів актуальної інформації.

Пунктом 81 Порядку №1487 визначено, що взяття на військовий облік призовників, військовозобов`язаних та резервістів у районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки, органах СБУ, відповідних підрозділах розвідувальних органів здійснюється за їх особистої присутності (крім випадків, визначених у пунктах 15, 15-1 цього Порядку та підпункті 10-1 пункту 1 додатка 2). При цьому взяття на військовий облік здійснюється за умови наявності паспорта громадянина України (паспорта громадянина України для виїзду за кордон у випадку подання заяви про взяття на військовий облік через закордонну дипломатичну установу України згідно з підпунктом 10-1 пункту 1 додатка 2) та військово-облікового документа у разі, якщо він видавався та не був втрачений.

Особиста присутність призовників, військовозобов`язаних та резервістів для зняття або виключення з військового обліку у районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки, органах СБУ, відповідних підрозділах розвідувальних органів не обов`язкова.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про Єдиний державний реєстр призовників, військовозобов`язаних та резервістів» (далі - Закон №1951-VІІІ та Реєстр) реєстр - це інформаційно-комунікаційна система, призначена для збирання, зберігання, обробки та використання даних про призовників, військовозобов`язаних та резервістів, створена для забезпечення військового обліку громадян України.

Органами ведення Реєстру є районні (об`єднані районні), міські (районні у місті, об`єднані міські) ТЦК та СП, Центральне управління Служби безпеки України та регіональні органи Служби безпеки України, відповідні підрозділи розвідувальних органів України (ч.8 ст.5 Закону №1951-VIII). Органи ведення Реєстру забезпечують ведення Реєстру та актуалізацію його бази даних (ч.9 ст.5 Закону №1951-VIII).

ТЦК та СП АР Крим, областей, міст Києва та Севастополя є органами адміністрування Реєстру, але не наділені повноваженнями органів ведення Реєстру (ч.ч.5, 6, 8, 9 ст.5 Закону №1951-VIII).

В пункті 2 частини першої статті 9 Закону №1951-VIII визначено право звертатися в порядку, встановленому адміністратором Реєстру, до відповідного органу ведення Реєстру з мотивованою заявою щодо неправомірного включення (невключення) до Реєстру запису про себе, виправлення недостовірних відомостей Реєстру.

З аналізу коментованих вище положень чинного законодавства України випливає, що внесення змін до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів/ виправлення недостовірних даних у даному реєстрі здійснюється адміністратором такого реєстру за зверненням особи.

Відповідно до статті 55 Конституції України, право на захист це суб`єктивне право певної особи, тобто вид і міра її можливої (дозволеної) поведінки із захисту своїх прав. Воно випливає з конституційного положення: Права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Отже, кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання чи оспорювання у сфері цивільних, господарських, публічно-правових відносин та за наявності неврегульованих питань.

Порушення права означає необґрунтовану заборону на його реалізацію або встановлення перешкод у його реалізації, або значне обмеження можливостей його реалізації тощо.

Відповідно до частини першої статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Із системного аналізу вказаних норм випливає, що суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин, а не можливість їх порушення у майбутньому.

Позивачем не надано до суду доказів звернення до ІНФОРМАЦІЯ_1 із заявою про внесення змін Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів.

Таким чином спір з цього приводу між сторонами ще не виник.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 №18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

З урахуванням наведеного надзвичайно важливого значення набуває необхідність належного з`ясування судом питання щодо того, про захист яких саме прав особи пред`явлено позов.

Доцільно зауважити, що адміністративне судочинство спрямоване на захист уже порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин, а для задоволення позову адміністративний суд повинен встановити, що в зв`язку з прийняттям суб`єктом владних повноважень рішення, вчиненню ним дій чи допущенням бездіяльності порушуються права позивача. Захист прав, свобод та інтересів осіб передбачає наявність встановленого судом факту їх порушення. Неможливо зобов`язати відповідача на майбутнє вчиняти певні дії чи утриматись від вчинення певних дій, оскільки відсутні факти порушення прав позивача в майбутньому».

За відсутності ж спору відсутні й підстави для судового реагування, оскільки відповідно до пункту 4 частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Отже, оскільки судовому захисту підлягають порушені права чи інтереси особи, а не ті, що можливо/ймовірно будуть порушені у майбутньому, тому у задоволенні цих позовних вимог необхідно відмовити, як передчасних.

Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 17.09.2021 по справі №580/1285/20.

Таким чином, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні вказаної вимоги позивача.

За правилами пунктів 1, 4 частини першої статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення є, зокрема, неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, а також неправильне застосування норм матеріального права.

На переконання колегії суддів, суд першої інстанції, правильно встановивши фактичні обставини справи та дійшовши обґрунтованого висновку про протиправність призову позивача, помилково застосував норми матеріального права при визначенні належного способу судового захисту, унаслідок чого безпідставно відмовив у задоволенні позовних вимог до військової частини НОМЕР_1 .

З огляду на наведене апеляційна скарга підлягає задоволенню, рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 19 листопада 2025 року — скасуванню в оскарженій частині з ухваленням нового судового рішення про задоволення позовних вимог до військової частини НОМЕР_1 .

Розподіл судових витрат здійснюється у відповідності до норм ст.139 КАС України.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 19 листопада 2025 року скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог до Військової частини НОМЕР_1 .

В цій частині прийняти нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 задовольнити в повному обсязі.

Визнати протиправним та скасувати наказ командира військової частини НОМЕР_1 від 18 січня 2025 року №18 в частині зарахування ОСОБА_1 до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 .

Зобов`язати військову частину НОМЕР_1 виключити солдата ОСОБА_1 зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 та звільнити його від проходження військової служби.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 судові витрати, що складаються із сплати судового збору у розмірі - 1514 грн.

В іншій частині рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 19 листопада 2025 року – залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених пп. "а"-"г" п.2 ч.5 ст. 328 КАС України.

Головуючий Полотнянко Ю.П.

Судді Драчук Т. О. Смілянець Е. С.