Постанова від 08 вересня 2026 р. у справі №640/9430/21 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 640/9430/21 Суддя (судді) першої інстанції: Дєєв Микола Владиславович

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 вересня 2026 року м. Київ

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:

судді-доповідача Аліменка В.О.,

суддів Вівдиченко Т.Р., Файдюка В.В.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16 червня 2025 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И Л А:

ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Апарату Верховної Ради України, в якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради України щодо відмови нарахувати та виплатити йому грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 24 березня 2003 року по 27 листопада 2014 року;

- стягнути з Апарату Верховної Ради України на його користь грошову компенсацію за невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки у сумі 48 720,63 грн;

- зобов`язати Апарат Верховної Ради України виплатити середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки з 25.05.2006 по день фактичного розрахунку, з 13.07.2007 по день фактичного розрахунку, з 11.01.2010 по день фактичного розрахунку, з 12.12.2012 по день фактичного розрахунку та з 27.11.2014 по день фактичного розрахунку.

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16 червня 2025 року адміністративний позов задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 24 березня 2003 року по 27 листопада 2014 року.

Зобов`язано Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за вказаний період.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати його в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про виплату середнього заробітку за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову.

На обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач зазначає, що суд першої інстанції неправильно застосував положення статті 117 КЗпП України та безпідставно визнав відповідну вимогу передчасною.

Зокрема, апелянт посилається на правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 21 березня 2023 року у справі №640/11699/21, в якій вирішувалися подібні правовідносини.

Апарат Верховної Ради України також подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову.

За змістом частини першої статті 309 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції має бути розглянута протягом тридцяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження.

За приписами частини другої статті 309 Кодексу адміністративного судочинства України у виняткових випадках апеляційний суд за клопотанням сторони та з урахуванням особливостей розгляду справи може продовжити строк розгляду справи, але не більш як на п`ятнадцять днів, про що постановляє ухвалу.

Згідно з частиною четвертою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд вживає визначені законом заходи, необхідні для з`ясування всіх обставин у справі.

Пунктом 1 статті 6, ратифікованої Законом України №475/97-ВР від 17 липня 1997 року, Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод закріплено право вирішення спірного питання упродовж розумного строку.

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду, з метою забезпечення повного та всебічного розгляду справи, а також прийняття законного та обґрунтованого рішення з дотриманням процесуальних прав усіх учасників судового процесу, дійшла висновку про наявність підстав для продовження строку розгляду апеляційної скарги на розумний строк.

Перевіривши матеріали справи, доводи апеляційних скарг та правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла таких висновків.

Відповідно до частини першої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 працював на посадах помічника-консультанта народних депутатів України різних скликань у період з 24 березня 2003 року по 27 листопада 2014 року.

У відповідні періоди роботи позивачем не було використано частину належних йому днів щорічної відпустки.

При припиненні відповідних трудових відносин грошова компенсація за невикористані дні щорічної основної відпустки позивачу виплачена не була.

17 лютого 2021 року позивач звернувся до Апарату Верховної Ради України із заявою щодо виплати належної йому компенсації, однак листом від 15 березня 2021 року у її виплаті було відмовлено.

Встановивши зазначені обставини, суд першої інстанції дійшов висновку про протиправність бездіяльності Апарату Верховної Ради України та наявність підстав для покладення на нього обов`язку нарахувати і виплатити позивачу компенсацію за невикористані дні щорічної основної відпустки.

Колегія суддів погоджується з таким висновком.

Гарантоване законом право працівника на отримання при звільненні грошової компенсації за невикористані дні щорічної відпустки не може ставитися в залежність від достатності бюджетних асигнувань або залишку фонду оплати праці, передбаченого для оплати праці помічників-консультантів народного депутата України.

Організаційні та фінансові особливості забезпечення діяльності помічників-консультантів народних депутатів України не можуть перекладати негативні наслідки неналежного фінансування на працівника та нівелювати гарантоване законом право останнього на отримання належних йому виплат.

При цьому Апарат Верховної Ради України є тим суб`єктом, на якого покладено обов`язок із здійснення відповідних виплат.

Отже, доводи апеляційної скарги Апарату Верховної Ради України не спростовують правильності висновків суду першої інстанції в цій частині, а тому підстави для задоволення його апеляційної скарги відсутні.

Щодо середнього заробітку за час затримки розрахунку

Водночас колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції щодо передчасності позовної вимоги про виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку.

Відмовляючи у задоволенні зазначеної вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що станом на день розгляду справи відповідачем не нараховано та не виплачено грошову компенсацію за невикористані дні щорічної основної відпустки, а тому вимога про застосування відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, є передчасною.

Колегія суддів вважає такий висновок помилковим.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться у строки, визначені цією нормою.

Статтею 117 КЗпП України у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, було передбачено, що в разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір роботодавець повинен виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Таким чином, сама наявність спору між працівником і роботодавцем щодо належних при звільненні сум не виключає відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України.

У постанові від 21 березня 2023 року у справі №640/11699/21 Верховний Суд, вирішуючи подібні правовідносини, розмежував випадки, коли вимога про застосування статті 117 КЗпП України заявляється після вирішення попереднього спору щодо належних при звільненні сум до проведення фактичного розрахунку, та випадки, коли вимога про середній заробіток заявляється одночасно з вимогою про виплату невиплачених при звільненні сум.

У справі, яка переглядається, позивач одночасно заявив вимогу про виплату компенсації за невикористані дні щорічної відпустки та вимогу про застосування передбачених статтею 117 КЗпП України наслідків несвоєчасного проведення розрахунку.

За таких обставин невиплата відповідачем компенсації станом на момент судового розгляду не є підставою для визнання вимоги про застосування статті 117 КЗпП України передчасною.

Протилежний підхід фактично зумовлював би необхідність повторного звернення позивача до суду після виконання рішення про виплату компенсації, незважаючи на те, що питання про правомірність невиплати належної йому суми та відповідальність за таку затримку заявлені ним в одному судовому провадженні.

Отже, висновок суду першої інстанції про передчасність відповідної позовної вимоги ґрунтується на неправильному застосуванні статті 117 КЗпП України.

Щодо визначення середнього заробітку

Матеріали справи містять довідки Управління справами Апарату Верховної Ради України про розмір заробітної плати позивача за розрахункові періоди, що передували припиненню відповідних трудових відносин.

Так, заробітна плата позивача за березень та квітень 2006 року становила по 9 000,00 грн за кожний місяць; за травень та червень 2007 року - 3 500,00 грн та 3 311,52 грн відповідно; за листопад та грудень 2009 року - 24 154,14 грн та 18 250,00 грн відповідно; за жовтень та листопад 2012 року - 19 800,00 грн та 9 800,00 грн відповідно; за вересень та жовтень 2014 року - 17 800,00 грн та 17 400,00 грн відповідно.

Відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100, середньоденна заробітна плата визначається виходячи з виплат за відповідний розрахунковий період та кількості фактично відпрацьованих у ньому робочих днів.

Таким чином, середньоденний заробіток позивача становив:

за трудовими відносинами, припиненими 25 травня 2006 року, - 439,02 грн (18 000,00 грн / 41 робочий день);

за трудовими відносинами, припиненими 13 липня 2007 року, - 170,29 грн (6 811,52 грн / 40 робочих днів);

за трудовими відносинами, припиненими 11 січня 2010 року, - 963,73 грн (42 404,14 грн / 44 робочі дні);

за трудовими відносинами, припиненими 12 грудня 2012 року, - 657,78 грн (29 600,00 грн / 45 робочих днів);

за трудовими відносинами, припиненими 27 листопада 2014 року, - 782,22 грн (35 200,00 грн / 45 робочих днів).

Отже, наявні у справі докази дають можливість установити вихідні показники середнього заробітку позивача за відповідними розрахунковими періодами.

Разом із тим визначення середньоденного заробітку є лише вихідною величиною для обчислення відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, та саме по собі не означає необхідності механічного множення такого показника на всю кількість робочих днів затримки розрахунку.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц виходила з компенсаційної природи відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, та необхідності дотримання критеріїв розумності, справедливості й пропорційності при визначенні його розміру.

При визначенні такого відшкодування підлягають врахуванню, зокрема, розмір простроченої заборгованості роботодавця, період її невиплати та причини такої тривалості, ймовірний розмір пов`язаних із затримкою майнових втрат працівника, поведінка сторін та співмірність можливих майнових втрат із сумою середнього заробітку, визначеною за весь час затримки.

Законом України від 01 липня 2022 року №2352-IX, який набрав чинності 19 липня 2022 року, статтю 117 КЗпП України викладено в новій редакції, якою період, за який може бути виплачено відповідне відшкодування, обмежено шістьма місяцями.

Велика Палата Верховного Суду надалі уточнила підхід до триваючих правовідносин: якщо вони виникли до набрання чинності Законом №2352-IX, але не припинилися до 19 липня 2022 року, з цієї дати застосовується нова редакція статті 117 КЗпП України із шестимісячним обмеженням.

Таким чином, щодо правовідносин до 18 липня 2022 року включно підлягає застосуванню стаття 117 КЗпП України у попередній редакції, тоді як починаючи з 19 липня 2022 року - у редакції Закону №2352-IX.

При цьому Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2025 року у справі №489/6074/23 дійшла висновку, що встановлене новою редакцією статті 117 КЗпП України шестимісячне обмеження визначає максимальну межу відповідальності роботодавця, проте не усуває необхідності застосування принципів розумності, справедливості та пропорційності при визначенні остаточного розміру відшкодування.

Отже, механічне обчислення середнього заробітку за весь заявлений позивачем період затримки без урахування зазначених критеріїв не відповідало б правовій природі відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України.

Колегія суддів ураховує, що предметом установленого судом порушення у цій справі є невиплата позивачу грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки.

Водночас позивач у позовній заяві визначив загальний розмір грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної та додаткової відпусток у сумі 48 720,63 грн. При цьому рішенням суду першої інстанції право позивача на отримання компенсації визнано саме в частині невикористаних днів щорічної основної відпустки, а конкретного грошового розміру такої компенсації судом не визначено.

За таких обставин сума 48 720,63 грн не може розглядатися як установлений судом точний розмір основної заборгованості відповідача за невикористані дні щорічної основної відпустки.

Разом із тим зазначена обставина не перешкоджає суду визначити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, оскільки при вирішенні цього питання суд ураховує не лише арифметичне співвідношення між сумою невиплачених коштів та середнім заробітком, а всю сукупність обставин, що характеризують спірні правовідносини, тривалість порушення, поведінку сторін, характер невиконаного обов`язку та ймовірні майнові втрати працівника.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц зазначила, що зменшуючи розмір відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, суд повинен ураховувати розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум; період затримки такої виплати та причини його тривалості; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, а також співмірність імовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку майнових втрат працівника та заявлених до стягнення сум середнього заробітку.

Отже, розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, не обов`язково має арифметично відповідати розміру невиплаченої при звільненні суми, оскільки остання є одним, але не єдиним критерієм, який підлягає оцінці судом.

У справі, яка переглядається, колегія суддів ураховує насамперед виняткову тривалість порушення права позивача. Належна йому компенсація не була виплачена при припиненні відповідних трудових відносин у 2006, 2007, 2010, 2012 та 2014 роках, а після звернення позивача у 2021 році відповідач не усунув допущеного порушення та відмовив у проведенні відповідної виплати.

При цьому невиплата належної компенсації була зумовлена не короткочасною затримкою здійснення розрахунку чи арифметичною помилкою, а фактичним невизнанням відповідачем обов`язку здійснити таку виплату, протиправність чого встановлена судом у межах цієї справи.

Колегія суддів також ураховує, що заявлений позивачем спосіб обчислення відшкодування передбачає окреме нарахування середнього заробітку починаючи з 25 травня 2006 року, 13 липня 2007 року, 11 січня 2010 року, 12 грудня 2012 року та 27 листопада 2014 року і до дня фактичного розрахунку.

З огляду на встановлені судом показники середньоденного заробітку позивача механічне застосування такого способу за весь багаторічний період затримки призвело б до визначення відшкодування у розмірі, який є явно непропорційним характеру допущеного порушення та ймовірним майновим втратам позивача.

Застосування статті 117 КЗпП України у такий спосіб фактично надало б передбаченому цією нормою відшкодуванню карального, а не компенсаційного характеру, що не відповідає правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду.

Водночас колегія суддів виходить із того, що значна тривалість порушення, характер поведінки відповідача та необхідність забезпечення реального, а не суто формального поновлення порушеного права не дають підстав для визначення відшкодування у незначному чи символічному розмірі.

Урахувавши наведені обставини у їх сукупності, характер та тривалість порушення, поведінку сторін, розмір заробітку позивача у відповідні періоди, компенсаційну природу відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а також необхідність забезпечення розумного балансу між інтересами працівника та роботодавця, колегія суддів вважає справедливим, розумним та пропорційним визначити належне позивачу відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 48 720,63 грн.

Визначаючи зазначену суму, колегія суддів наголошує, що вона є результатом судової оцінки сукупності наведених критеріїв пропорційності, а не арифметичного прирівнювання відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, до заявленого позивачем розміру компенсації за невикористані відпустки.

Такий розмір відшкодування, з одного боку, є достатнім для забезпечення реальної компенсації наслідків тривалого порушення права позивача на своєчасний розрахунок, а з іншого - запобігає виникненню очевидного дисбалансу між характером допущеного порушення та відповідальністю роботодавця.

За таких обставин колегія суддів доходить висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовної вимоги про виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку шляхом стягнення з Апарату Верховної Ради України на користь позивача відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, у розмірі 48 720,63 грн.

Відтак рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні цієї позовної вимоги з мотивів її передчасності ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права та підлягає скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення про часткове задоволення позовної вимоги.

Отже, суд першої інстанції правильно вирішив спір у частині визнання протиправною бездіяльності Апарату Верховної Ради України та покладення на нього обов`язку нарахувати і виплатити позивачу компенсацію за невикористані дні щорічної основної відпустки, проте дійшов помилкового висновку про передчасність вимоги щодо застосування відповідальності за несвоєчасний розрахунок.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково та ухвалити у відповідній частині нове судове рішення або змінити судове рішення.

Згідно зі статтею 317 КАС України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права.

За таких обставин апеляційна скарга Апарату Верховної Ради України задоволенню не підлягає, тоді як апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.

Керуючись статтями 242, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Апарату Верховної Ради України - залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16 червня 2025 року у справі №640/9430/21 скасувати в частині відмови у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та ухвалити в цій частині нове судове рішення.

Стягнути з Апарату Верховної Ради України на користь ОСОБА_1 відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, у розмірі 48 720 (сорок вісім тисяч сімсот двадцять) гривень 63 копійки, з відрахуванням установлених законом податків та обов`язкових платежів.

У задоволенні позовної вимоги про виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в іншій частині - відмовити.

В іншій частині рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16 червня 2025 року - залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, за виключенням випадків передбачених п. 2 ч. 5ст.328 КАС України.

Суддя-доповідач В.О. Аліменко

Судді Т.Р. Вівдиченко

В.В. Файдюк