Постанова від 09 вересня 2026 р. у справі №400/2371/25 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 вересня 2026 р.м. ОдесаСправа № 400/2371/25

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді-доповідача Скрипченка В.О.,

суддів Кравченка К.В. та Осіпова Ю.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2025 року (суддя Лісовська Н.В., м. Миколаїв, повний текст рішення складений 16.10.2025) по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним рішення та зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

12.03.2025 до Миколаївського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_2 , в якому позивач просив суд:

- визнати протиправним рішення відповідача, викладене у листі від 06.01.2025 за №99, щодо відмови у виключені з військового обліку ОСОБА_1 ;

- зобов`язати відповідача вжити заходів щодо виключення з військового обліку ОСОБА_1 .

Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2025 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення норм матеріального права та неправильне з`ясування обставин справи, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвали нове рішення, яким задовільнити позовні вимоги у повному обсязі.

На обґрунтування поданої скарги зазначається, що ані Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022, ані Указом Президента України від 24.02.2022 №65/2022, ані Законом України "Про військовий обов`язок і військову службу", ані Законом України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" норми Конституції України не обмежуються. А отже, у разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина і відсутні інші, альтернативні варіанти проходженню військової служби для осіб, що за релігійними переконаннями не мають права брати в руки зброї у якості військовослужбовця, мають бути виключені з військового обліку, саме в силу Основного Закону - Конституції України, норми якої є нормами прямої дії і всі закони та підзаконні нормативно-правові акти мають відповідати їй. Оскільки, в чинному законодавстві є прогалина щодо регулювання питання по мобілізації віруючих громадян під час мобілізації, є необхідним застосовувати пряму норму Конституції. Відповідно до статті 35 Конституції України: "Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання". Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. У разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене невійськовою службою. Але законодавством ця норма передбачена виключно для чоловіків призовного віку для заміщення виключно строкової військової служби. Тобто, для чоловіків, яким не виповнилось 25 років. Позивач має релігійні переконання, а саме: непереборну неможливість складання присяги та тримання зброї в руках на підставах, на яких це роблять військовослужбовці Збройних Сил України (наприклад, на підставах беззастережності виконання наказів командирів (начальників), чого вимагає затверджений Законом про Статут внутрішньої служби Збройних Сил України Статут внутрішньої служби Збройних Сил України, особливо в поєднанні з вимогами пункту 5 статті 2 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу, та ін.), які унеможливлюють виконання позивачем військового та мобілізаційного обов`язку та робить його непридатним до військової служби через релігійні переконання.

Відповідач надіслав до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, у якому, посилаючись на законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Справа розглянута судом першої інстанції за правилами спрощеного позовного провадження.

Апеляційним судом справа розглянута в порядку письмового провадження відповідно до статті 311 КАС України, якою передбачено, що суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, відзиву на апеляційну скаргу, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах поданої скарги, апеляційний суд дійшов таких висновків.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 є членом Євангельської Пресвітеріанської Церкви м. Миколаїв з 2004 року.

30.12.2024 ОСОБА_1 звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_2 з заявою про звільнення від мобілізації та виключення з військового обліку через непридатність до військової служби по причині релігійних переконань.

Листом від 06.01.2025 №99 заявника повідомлено про відсутність правових підстав для звільнення його від мобілізації та виключення з військового обліку.

Вважаючи таку відмову протиправною ОСОБА_1 звернувся до суду із адміністративним позовом.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції відкинув, як підставу для звільнення від виконання військового обов`язку, доводи щодо релігійних переконань позивача, посилаючись на висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 13 червня 2024 року №601/2491/22, згідно з якими жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від мобілізації з метою виконання свого конституційного обов`язку із захисту територіальної цілісності та суверенітету держави від військової агресії з боку іноземної країни.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Так, частиною другою статті 19 Конституції України закріплено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідач у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України, директивами Міністра оборони та начальна Генерального штабу - Головнокомандувача Збройних сил України, іншими правовими актами.

Відповідно до вимог Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" (далі – Закон №3543-ХІІ) встановлено, що мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводитись відкрито чи приховано. Також передбачено, що вид, обсяги, порядок і строк проведення мобілізації визначаються Президентом України в рішеннях про її проведення.

Так, Указом Президента України від 24.02.2022 року №69/2022 оголошено загальну мобілізацію, яка проводиться на всій території України протягом 90 днів із дня набрання чинності цим Указом, дія якого подовжено та триває по цей час.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України від 25 березня 1992 року №2232-XII "Про військовий обов`язок та військову службу" (далі – Закон №2232-XII).

Відповідно до частини першої статті 2 Закону №2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Відповідно до вимог частини шостої статті 37 Закон №2232-ХІІ виключенню з військового обліку у відповідних районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки (військовозобов`язаних та резервістів Служби безпеки України - у Центральному управлінні або регіональних органах Служби безпеки України, військовозобов`язаних та резервістів розвідувальних органів України - у відповідному підрозділі розвідувальних органів України) підлягають громадяни України, які:

померли або визнані в установленому законом порядку безвісно відсутніми або оголошені померлими;

припинили громадянство України;

визнані непридатними до військової служби;

досягли граничного віку перебування в запасі.

Відповідно до вимого частини четвертої статті 35 Конституції України: "ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою."

Питання заміни виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою урегульоване Законом України №1975-ХІІ від 12.12.1991 року (зі змінами) "Про альтернативну (невійськову) службу" яким унормовано правові підстави та порядок заміни військової служби альтернативною (невійськовою).

Відповідно до положень статті 1 цього Закону альтернативна (невійськова) служба є службою, яка запроваджується замість проходження саме строкової військової служби та має на меті виконання обов`язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану, як передбачено ч. 2 цієї статті, можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень. Право на альтернативну службу згідно зі статті 2 Закону №1975-ХІІ мають громадяни України, якщо виконання військового обов`язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.

За змістом ч. 1 статті 1 Закону №1975-ХІІ альтернативна служба запроваджується замість проходження строкової військової служби на яку призивають громадян зазначених у статті 15 Закону №2232-ХІІ, віком 18-25 років. Можливості заміни в означений спосіб військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період Закон №2232-ХІІ не передбачає.

Статтею 9 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право кожного на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики та ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.

Свобода сповідувати свою релігію або переконання відповідно до положень ч. 2 цієї статті підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними у демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Таким чином, усупереч доводів Позивача, право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним і може бути обмежене за таких умов, як: законність; легітимна мета - інтереси громадської безпеки, необхідність охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі, а також захист прав і свобод інших осіб; пропорційність, що окреслює межі правомірного втручання у право і дозволяє здійснення його лише в тій мірі, в якій це необхідно для досягнення зазначених законних цілей.

В умовах збройної агресії Російської Федерації проти України, коли під загрозу поставлено життя, здоров`я, безпека громадян та саме існування держави, існує нагальна потреба у належному комплектуванні Збройних Сил України для відсічі агресії та високі ризики недобросовісної поведінки осіб, що підлягають призову, спрямованої на ухилення від виконання свого конституційного обов`язку з захисту Вітчизни.

Відповідно до статей 17, 65 Конституції України захист держави і забезпечення її безпеки є найважливішими функціями всього Українського народу. Військова служба - це конституційний обов`язок громадян України, який полягає у забезпеченні оборони України, захисті її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності. Захист вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Такі положення основного закону дублюються в статті 1 Закону №2232-ХІІ - захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

До військовослужбовців належать особи, які проходять таку службу, зокрема у Збройних Силах України. Військовій службі передує необхідність виконання конституційного військового обов`язку, що передбачає проходження громадянами України військової служби (добровільно чи за призовом).

Відповідно до статті 2 Закону №2232-ХІІ військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, посади в яких комплектуються військовослужбовцями.

Згідно зі статті 17 Закону України від 06.12.1991 №1932-ХІІ "Про оборону України" захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Громадяни України чоловічої статі, придатні до проходження військової служби за станом здоров`я і віком, а жіночої статі -також за відповідною фаховою підготовкою, повинні виконувати військовий обов`язок згідно із законодавством.

Аналогічного висновку дійшов Верховний суд України у своїй постанові від 13.06.2024 року у справі №601/2492/22.

Таким чином, жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для виключення громадянину України з військового обліку як не придатного до військової служби.

Крім того поняття - не придатний до військової служби може бути застосовано лише до військовозобов`язаних, які визнані непридатними до військової служби в установленому порядку, за висновком військово-лікарської комісії діяльність якої регламентується наказом Міністерства оборони України №402 від 14.08.2008 згідно якого лише за висновком військово-лікарської комісії військовозобов`язаний громадянин України може бути визнаний непридатним до військової служби з виключенням з військового обліку за станом здоров`я.

За наведених обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення адміністративного позову.

Відхиляючи доводи апеляційної скарги слід зазначити, що Конституція України гарантує право на свободу світогляду і віросповідання, яке включає можливість сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної. Це право може бути обмежене лише законом в інтересах громадського порядку, здоров`я, моралі або прав інших осіб. Водночас ніхто не може бути звільнений від виконання обов`язків перед державою з релігійних мотивів, але у випадку конфлікту з переконаннями передбачена можливість альтернативної (невійськової) служби. Аналогічні гарантії містяться в міжнародних актах, зокрема Міжнародному пакті про громадянські і політичні права та Європейській конвенції з прав людини, які також допускають обмеження цього права лише у визначених законом і необхідних для суспільства випадках.

Як зазначив Верховний Суд у постанові від 13 червня 2024 року у справі №601/2491/22 право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним і може бути обмежене за таких умов, як: законність; легітимна мета - інтереси громадської безпеки, необхідність охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі, а також захист прав і свобод інших осіб; пропорційність, що окреслює межі правомірного втручання у право і дозволяє здійснення його лише в тій мірі, в якій це необхідно для досягнення зазначених законних цілей.

Ані положення Пакту, ані положення Конвенції прямо не передбачають права людини відмовитися від виконання військового обов`язку з міркувань совісті, у тому числі з мотивів релігійних переконань, і не унормовують порядок його реалізації.

Відповідно до статті 2 Закону №2232-XII військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, посади в яких комплектуються військовослужбовцями.

Згідно зі статті 17 Закону України від 06.12.1991 №1932-XII "Про оборону України" захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Громадяни України чоловічої статі, придатні до проходження військової служби за станом здоров`я і віком, а жіночої статі - також за відповідною фаховою підготовкою, повинні виконувати військовий обов`язок згідно із законодавством.

Таким чином, жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від мобілізації з метою виконання свого конституційного обов`язку із захисту територіальної цілісності та суверенітету держави від військової агресії з боку іноземної країни.

Колегія суддів зазначає, що призов на військову службу не означає автоматично, що особа буде зобов`язана брати до рук зброю, адже з огляду на її релігійні переконання та конституційний обов`язок із захисту Вітчизни під час несення служби вона може бути задіяна в ремонті техніки, будівництві укріплень, вивезенні поранених, перевезенні вантажів та виконанні інших функцій, не пов`язаних із використанням зброї.

Підсумовуючи викладене, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної не знайшли свого підтвердження, спростовуються матеріалами справи та не дають підстав вважати, що при прийнятті оскаржуваного рішення, судом першої інстанцій було порушено норми матеріального права. Суд правильно та повно з`ясував усі обставини справи та надав їм юридичну оцінку, відповідно до норм матеріального та процесуального права.

Порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи чи є обов`язковою підставою для скасування судового рішення не встановлено.

З огляду на що підстави для скасування оскарженого рішення суду першої інстанції відсутні.

Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується статтею 322 КАС України, стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення "Серявін та інші проти України") та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.

Як зазначено в пункті 58 рішення Європейського суду з прав людини по справі "Серявін та інші проти України", суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору по даній справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.

Згідно з пунктом першим частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права

Відтак, апеляційна скарга позивача задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 292, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, апеляційний суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2025 року – без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку виключно у випадках, передбачених частиною четвертою та пунктом 2 частини п`ятої статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя-доповідач В.О.Скрипченко

Суддя К.В.Кравченко

Суддя Ю.В.Осіпов