Постанова від 09 вересня 2026 р. у справі №420/25483/25 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 вересня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/25483/25

Головуючий І інстанції: Бутенко А.В.

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді - Осіпова Ю.В.,

суддів - Кравченка К.В., Скрипченка В.О.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одесі апеляційну скаргу Одеського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 15 жовтня 2025 року (м.Одеса, дата складання повного тексту рішення - 15.10.2025р.) у справі за адміністративним позовом Одеського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю до Спільного підприємства «Контакт» (Товариство з обмеженою відповідальністю) про стягнення адміністративно-господарських санкцій, -

В С Т А Н О В И В:

29.07.2025р. Одеське обласне відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю звернулося до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до СП «Контакт» (ТОВ), в якому просило стягнути з Спільного підприємства на його користь адміністративно-господарські санкції у розмірі - 115 857,52 грн., а також пеню за порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій у розмірі - 5213,70 грн.

В обґрунтування позову позивачем зазначено, що відповідач відповідно до вимог ст.20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» за 1 робоче місце, призначених для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, СП «Контакт» (ТОВ) до 15.04.2025р. повинно було самостійно сплатити адміністративно-господарські санкції. Оскільки вищезазначена сума відповідачем не була сплачена, утворилася заборгованість та пеня за порушення встановлених законодавством термінів сплати адміністративно-господарських санкцій.

Відповідач, у свою чергу, надав до суду першої інстанції письмовий відзив, в якому позовні вимоги не визнав та просив відмовити у їх задоволенні.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 15 жовтня 2025 року (ухваленим в порядку спрощеного (письмового) провадження) позов Одеського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю - залишено без задоволення.

Не погоджуючись із вказаним вище рішенням суду першої інстанції, позивач 24.10.2025р. подав апеляційну скаргу, в якій зазначив, що судом, при винесенні оскаржуваного рішення, було порушено норми матеріального та процесуального права, у зв`язку із чим просив скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 15.10.2023р. і прийняти нове, яким заявлені позовні вимоги - задовольнити в повному обсязі.

Ухвалами П`ятого апеляційного адміністративного суду від 30.10.2025р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Одеського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження.

06.11.2025р. матеріали справи надійшли до П`ятого апеляційного адміністративного суду.

17.11.2025р. до суду апеляційної інстанцій надійшов відзив, в якому відповідач категорично заперечував щодо задоволення апеляційної скарги та просив залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України, апеляційні скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, можуть бути розглянуті судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.308 КАС України).

Розглянувши матеріали даної справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги позивача, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи.

Відповідно до Розрахунку сум адміністративно-господарських санкцій, що підлягають сплаті у зв`язку з невиконанням нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю за 2024р., середньооблікова чисельність штатних працівників, що працювали у СП «Контакт» (ТОВ), за рік склала 19 осіб, таким чином, середньооблікова чисельність осіб з інвалідністю, відповідно до нормативу, встановленого ч.1 ст.19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» складає - 1 особа.

Водночас, середньооблікова чисельність штатних працівників, яким встановлена інвалідність, у роботодавця склала 0 осіб, що є менше ніж встановлено нормативом.

Таким чином, за 1 робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, відповідач - СП «Контакт» (ТОВ) до 15.04.2025р. повинен був самостійно сплатити адміністративно-господарську санкцію у розмірі 115857,52 грн.

Враховуючи те, що відповідач не виконав нормативів робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю в кількості 1 робоче місце та не сплатив адміністративно-господарські санкції з урахуванням пені (5213,70 грн.) в загальній сумі - 121071,22 грн., позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом.

Вирішуючи справу по суті та відмовляючи у задоволенні даного позов, суд першої інстанції виходив із необґрунтованості та недоведеності позовних вимог Одеського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів та, як наслідок, відсутності підстав для їх задоволення.

Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали даної справи та наявні у них докази, погоджується із наведеними висновками суду 1-ї інстанції та вважає їх обґрунтованими, з огляду на наступне.

Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено те, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч.1 ст.17 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» від 21.03.1991р. №875-XII, з метою реалізації творчих та виробничих здібностей осіб з інвалідністю, а також з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.

Відмова в укладенні трудового договору або в просуванні по службі, звільнення за ініціативою адміністрації, переведення особи з інвалідністю на іншу роботу без її згоди з мотивів інвалідності не допускається, за винятком випадків, коли за висновком медико-соціальної експертизи стан його здоров`я перешкоджає виконанню професійних обов`язків, загрожує здоров`ю і безпеці праці інших осіб, або продовження трудової діяльності чи зміна її характеру та обсягу загрожує погіршенню здоров`я осіб з інвалідністю (ч.3 ст.17 Закону №875-ХІІ).

За ч.1 ст.19 Закону №875-XII для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі 4% середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

Як передбачено ч.4 ст.19 Закону №875-ХІІ, виконанням нормативу робочих місць у кількості, визначеній ч.1 цієї статті, вважається працевлаштування підприємством, установою, організацією, у тому числі підприємством, організацією громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичною особою, яка використовує найману працю, осіб з інвалідністю, для яких це місце роботи є основним.

При цьому, слід зазначити, що основним місцем роботи є місце роботи, де особа працює на підставі укладеного трудового договору із оформленням трудової книжки та занесенням до неї запису про працевлаштування.

У відповідності до ч.1 ст.20 Закону №875-ХІІ підприємства, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим ст.19 Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю та не зайняте особою з інвалідністю.

Для підприємств, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю та не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.

Так, адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичними особами, зазначеними в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого ч.1 ст.19 цього Закону. (ч.4 ст.20 Закону №875-ХІІ).

За ч.2 ст.19 вказаного Закону, підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті та з урахуванням вимог ст.18 цього Закону, і здійснюють працевлаштування осіб з інвалідністю у рахунок нормативу робочих місць. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.

Відповідно ст.18 Закону №875-ХІІ, забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань особи з інвалідністю, наявних у неї професійних навичок і знань, а також рекомендацій у сфері зайнятості.

Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для таких осіб умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації та забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, які передбачені законом, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Одночасно, згідно зі ст.5 Закону України «Про зайнятість населення» від 05.07.2012р. №5067-VI, держава гарантує у сфері зайнятості додаткове сприяння у працевлаштуванні окремих категорій громадян.

За змістом ст.4 Закону №875-ХІІ, органи державної влади та органи місцевого самоврядування сприяють забезпеченню прав осіб з інвалідністю щодо включення до суспільного життя нарівні з іншими громадянами.

До категорій громадян, що мають додаткові гарантії у сприянні працевлаштуванню, належать особи з інвалідністю, які не досягли пенсійного віку, встановленого у ст.26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (п.6 ч.1 ст.14 Закону №5067-VI).

Як передбачено ст.18-1 Закону №875-ХІІ, особа з інвалідністю, яка не досягла пенсійного віку, не працює, але бажає працювати, має право бути зареєстрованою у державній службі зайнятості як безробітна. Рішення про визнання особи з інвалідністю безробітною і взяття її на облік для працевлаштування приймається центром зайнятості за місцем проживання особи з інвалідністю на підставі поданих нею рекомендації МСЕК чи рекомендації у сфері зайнятості і інших передбачених законодавством документів.

Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК або рекомендації у сфері зайнятості, наявних у особи з інвалідністю кваліфікації та знань, з урахуванням її побажань.

Відповідно до п.5 «Положення про Фонд соціального захисту інвалідів» (затв. наказом Міністерства соціальної політики України від 14.04.2011р. №129, в редакції на час виникнення спірних правовідносин), основними завданнями Фонду соціального захисту інвалідів є: фінансове забезпечення заходів щодо соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні; забезпечення в межах своїх повноважень реалізації заходів щодо зайнятості та працевлаштування осіб з інвалідністю, зокрема створення робочих місць.

При цьому, суб`єкти господарювання зобов`язані надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів.

За правилами ч.2 ст.50 Закону №5067-VI, роботодавці беруть участь у здійсненні заходів щодо забезпечення зайнятості населення шляхом, зокрема: створення умов для реалізації громадянами права на працю, а також додержання вимог законодавства про працю, зайнятість населення та загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття.

Пунктом 4 ч.3 ст.50 цього Закону, роботодавці зобов`язані своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії).

З огляду на вищенаведене, обов`язок по працевлаштуванню осіб з інвалідністю відповідно до встановленого Законом №875-ХІІ нормативу покладається як на роботодавців, так і на державну службу зайнятості.

Так, у даному випадку, на роботодавця покладається обов`язок виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, інформувати про попит на робочу силу (вакансії) органи працевлаштування осіб з інвалідністю. У свою чергу органи працевлаштування, взаємодіючи між собою та з роботодавцем, забезпечують надання інформаційно-консультаційних послуг щодо працевлаштування осіб з інвалідністю та здійснюють таке працевлаштування.

Отже, працевлаштування осіб з інвалідністю не є виключним зобов`язанням роботодавця, яке створює робочі місця для осіб з інвалідністю.

За наведеного вище правового регулювання, обов`язок підприємства щодо створення робочих місць для осіб з інвалідністю не супроводжується його обов`язком підбирати і працевлаштовувати таких осіб на створені робочі місця, натомість вимагає від нього одночасного вжиття заходів для працевлаштування осіб з інвалідністю, визначених у ст.18 Закону №875-ХІІ.

Як встановлено судом 1-ї інстанції, СП «Контакт» (ТОВ) має ряд філій, а саме:

- філія «Контакт-2» СП «Контакт» (ТОВ), код ЄДРПОУ: 25772904;

- філія «Контакт-3» СП «Контакт» (ТОВ), код ЄДРПОУ: 26137089;

- філія «Контакт-4» СП «Контакт» (ТОВ), код ЄДРПОУ: 26156024;

- філія «Контакт-5» СП «Контакт» (ТОВ), код ЄДРПОУ: 33139089;

- філія «Контакт 6» СП «Контакт» (ТОВ), код ЄДРПОУ: 34552726;

- філія «Контакт-7» СП «Контакт» (ТОВ), код ЄДРПОУ: 38479301.

У свою чергу, норми ст.64 ГК України та ст.95 ЦК України передбачають право підприємства створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи. Такі відокремлені підрозділи не мають статусу юридичної особи і діють на основі положення про них, затвердженого підприємством.

Підприємства можуть відкривати рахунки в установах банків через свої відокремлені підрозділи відповідно до закону.

Відокремлені підрозділи наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення.

Керівники філій і представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності.

Отже, суд 1-ї інстанції дійшов вірного висновку про те, що структурний підрозділ не є суб`єктом господарювання в розумінні ГК України, що виключає його із кола роботодавців, що сплачують єдиний соціальний внесок, оскільки роботодавцем в розумінні Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010р. №2464-VI є саме юридична особа в цілому.

Сплата страхових виплат за поточними видами загальнообов`язкового державного соціального страхування через рахунок, відкритий юридичною особою на свій відокремлений підрозділ, кошти на якому є майном юридичної особи лише спрямована на досягнення мети сплати обов`язкових податків та зборів Підприємством.

Аналогічний підхід до правозастосування в цілому підтриманий Верховним Судом у постановах від 06.02.2018р. у справі №808/2391/15 та від 11.09.2018р. у справі №808/2756/15.

У цьому контексті, слід зазначити додатково про те, що у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14.06.2021р. у справі №760/32455/19 зроблено висновок про те, що філії та представництва, які не є юридичними особам, не наділені цивільною процесуальною дієздатністю та не можуть виступати стороною у цивільному процесі. Тому справи, в яких відповідачем виступає філія чи представництво, не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, у зв`язку з відсутністю сторони у цивільному процесі, до якої пред`явлено позов, а отже, неможливістю вирішення цивільного спору. З урахуванням цивільно-правового статусу філій та представництв недопустимою є участь відокремлених підрозділів у певних процесуальних відносинах, адже це суперечить цивільно-правовій природі відокремленого підрозділу як складової частини юридичної особи, що його створила.

Варто зазначити те, що використані у ст.ст.19 та ст.20 Закону поняття «підприємств, установ, організацій» не є скороченням термінів, визначених у ч.2 ст.1 Закону №875-XII, та зазначене не свідчить про те, що у ст.ст.19 та 20 цього Закону суб`єктами, які повинні виконувати норматив з працевлаштування осіб з інвалідністю є коло осіб визначене у ч.2 ст.1 Закону №875-XII.

Так, у ч.2 ст.1 Закону №875-XII вказано, що центральні і місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, підприємства, установи і організації (незалежно від форми власності і господарювання, виду діяльності і галузевої належності), їх філії, відділення, представництва, що ведуть окремий облік результатів фінансової та господарської діяльності, банки та інші фінансові установи, а також представництва іноземних юридичних осіб (у тому числі міжнародних організацій), які використовують працю найманих працівників - громадян України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, фізичні особи, які використовують найману працю, залучають представників громадських об`єднань осіб з інвалідністю до підготовки рішень, що стосуються прав та інтересів осіб з інвалідністю.

Таким чином, зі змісту цієї норми слідує, що у ній не наведено визначенням термінів, які використовуються у даному Законі, а наявність поняття «філія» у вказаній нормі Закону №875-XII не свідчить про те, що обов`язок з виконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю покладено на філію підприємства та ніяким чином не тягне за собою виникнення такого обов`язку у філії, яка не є самостійною юридичною особою та не веде окремого обліку результатів своєї фінансової та господарської діяльності.

Як вже зазначалось, законодавцем у ст.19 Закону №875-XII чітко визначено коло суб`єктів, на яких розповсюджується обов`язок по виконанню нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, і філія в даному випадку до них не відноситься.

На переконання суду, зазначена вимога стосується саме і виключно юридичних осіб, зокрема підприємств. Положеннями цієї статті не передбачено норми про її розповсюдження на такі утворення як філії, представництва, відокремлені підрозділи.

У відповідності до норм діючого законодавства, середньооблікова чисельність працівників має визначатись в цілому по підприємству, тобто з урахуванням чисельності працівників його філій.

Суд наголошує на тому, що обов`язок по створенню робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю покладається на роботодавця, тобто на юридичну особу.

Як встановлено судами обох інстанцій і підтверджується матеріалами справи, на підставі наказу №3012/3 від 30.12.2006р. на посаду менеджера-консультанта прийнято ОСОБА_1 .

У філії «Контакт-2» СП «Контакт» (ТОВ), у відповідності до поданого звіту з ЄСВ за 2024р. працевлаштована особа з інвалідністю ОСОБА_1 , який згідно з довідкою МСЕК серії 12 ААГ №256307 від 18.07.2023р. та №745998 від 04.09.2024р. є особою з інвалідністю 3 групи.

Таким чином, в матеріалах справи наявні докази, які свідчать про те, що протягом 2024р. у СП «Контакт» (ТОВ) працювала 1 особа з інвалідністю.

Отже, враховуючи наявність у відповідача працівника з інвалідністю, працевлаштованого на основне місце роботи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що СП «Контакт» (ТОВ) у 2024р. виконало встановлений законодавством норматив робочих місць для осіб з інвалідністю, а доводи позивача ґрунтуються на неправильному тлумаченні закону та не підтверджуються жодними належними правовими нормами.

Крім того, колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на роз`яснення, які надавались зі спірного питання Фондом соціального захисту інвалідів в листі від 14.08.2007р. №1/6-367 на час дії положень ч.ч.1,2 ст.19 Закону № 875-XII і відповідно до яких:

- по-перше, юридична особа (головне підприємство) як відповідач в суді, в тому числі і за свої відокремлені підрозділи, самостійно вирішує питання щодо виконання 4% нормативу створення робочих місць для працевлаштування інвалідів на головному підприємстві, в т. ч. і на своїх відокремлених підрозділах, або приймає рішення про виконання альтернативного зобов`язання - перерахування адміністративно-господарських санкцій в Державний бюджет України;

- по-друге, враховуючи, що головне підприємство (юридична особа) може через статут (положення) та довіреність безпосередньо впливати на свої відокремлені підрозділи, то головне підприємство може самостійно прийняти рішення щодо виконання 4% нормативу або за рахунок головного підприємства, або за рахунок тільки відокремлених підрозділів, або за рахунок як головного підприємства так і за рахунок відокремлених підрозділів пропорційно працюючим на них працівникам.

Як наслідок, колегія суддів не знаходить підстав для скасування судового рішення з мотивів, наведених в апеляційній скарзі позивача.

Слід також зазначити про те, що за правилами ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Згідно з ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти позову.

Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п.58 рішення у справі «Серявін та інші проти України»).

Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення має засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у даній справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші зазначені в апеляційній скарзі аргументи відповідача, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.315 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційного суду, діючи виключно в межах доводів апеляційної скарги, згідно зі ст.316 КАС України, залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду 1-ї інстанції - без змін.

Керуючись ст.ст.308,311,315,316,321,322,325,329 КАС України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Одеського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 15 жовтня 2025 року - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови виготовлено: 10.09.2026р.

Головуючий у справі

суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов

Судді: К.В. Кравченко

В.О. Скрипченко