Постанова від 09 вересня 2026 р. у справі №400/5869/25 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 вересня 2026 р.м. ОдесаСправа № 400/5869/25

Головуючий І інстанції: Бульба Н.О.

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді - Осіпова Ю.В.,

суддів - Кравченка К.В., Скрипченка В.О.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 16 вересня 2025 року (м.Миколаїв, дата складання повного тексту рішення - 16.09.2025р.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

06.06.2025р. ОСОБА_1 звернулася до Миколаївського окружного адміністративного суду з позовом до ГУ ПФУ в Миколаївській області та ГУ ПФУ в Одеській області, в якому просила суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення ГУ ПФУ у Сумській області №262740010505 від 03.12.2024р. та відповідно ГУ ПФУ в Одеській області №262740010505 від 31.01.2025р. про відмову у призначенні пенсії за віком зі зменшенням пенсійного віку відповідно до ст.55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»;

- зобов`язати ГУ ПФУ в м.Києві призначити їй пенсію за віком зі зменшенням пенсійного віку відповідно до ст.55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» з дати подання заяви, а саме з 01.09.2024р.

В обґрунтування позовної заяви зазначено, що позивач має статус громадянина, який постійно проживає або постійно працює на території зони посиленого радіоекологічного контролю (категорія 4). 27.11.2024р. позивач звернувся до ГУ ПФУ м.Києва із заявою про призначення Чорнобильської пенсії та надав довідку №593 від 29.01.2021р., однак рішенням ГУ ПФУ в Одеській області від 03.12.2024р. №262740010505 позивачу відмовлено у призначенні пенсії за віком зі зменшенням пенсійного віку, у зв`язку з тим, що на момент звернення за призначенням пенсії він не досяг 59 років. Аналогічне рішення було прийнято ГУ ПФУ в Одеській області від 31.01.2025р. №262740010505 за заявою позивача від 24.01.2025р. Позивач вважає оскаржувані рішення протиправними, оскільки він відносяться до громадян, які постійно проживали у зоні посиленого радіологічного контролю 4 категорії. Наявність же у позивача зазначеного посвідчення підтверджує проживання станом на 01.01.1993р. не менше чотирьох років, у зв`язку із чим він вважає свої права порушеними, а рішення відповідачів протиправними

Представник відповідача надав до суду 1-ї інстанції письмовий відзив, в якому позовні вимоги не визнав та просив відмовити у їх задоволенні.

Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 16 вересня 2025 року (ухваленим в порядку спрощеного (письмового) провадження) у задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, позивач 26.09.2025р. подав апеляційну скаргу, в якій зазначив, що судом, при винесенні оскаржуваного рішення, порушено норми матеріального і процесуального права, у зв`язку із чим просив скасувати рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 16.09.2025р. та і прийняти нове, яким позов задовольнити в повному обсязі.

Ухвалами П`ятого апеляційного адміністративного суду від 27.10.2025р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та призначено справу до розгляду в порядку письмового провадження.

04.11.2025р. до П`ятого апеляційного адміністративного суду надійшли матеріали справи.

05.11.2025р. та 10.11.2025р. до суду надійшли письмові відзиви на апеляційну скаргу, у якому відповідачі заперечували щодо її задоволення, посилаючись на безпідставність викладених у ній доводів та просили оскаржуване рішення суду першої інстанції залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України, апеляційні скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, можуть бути розглянуті судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.308 КАС України).

Розглянувши матеріали даної справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги позивача, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи.

Позивач - ОСОБА_1 перебуває на обліку в ГУ ПФУ в Миколаївській області, з 18.12.2013р. отримує пенсію по інвалідності відповідно до Закону України «Про державну службу».

У зв`язку з доцільністю, 01.03.2021р. ОСОБА_1 було переведено на пенсію по інвалідності відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

31.03.2025р. позивач звернулася до ГУ ПФУ в Миколаївській області з заявою щодо призначення пенсії за віком згідно із Законом України «Про державну службу». До заяви долучено довідки про складові заробітної плати для призначення пенсії державного службовця від 14.05.2025р. №17, №18, видані Виконавчим комітетом Миколаївської міської ради.

Заяву позивачки за принципом екстериторіальності розглянуто ГУ ПФУ в Одеській області.

Однак, 26.05.2025р. рішенням ГУ ПФУ в Одеській області №948030172530 ОСОБА_1 було відмовлено у переведенні з пенсії по інвалідності на пенсію за віком відповідно до Закону України «Про державну службу», оскільки видані довідки про заробітну плату є підставою для призначення пенсії, а не для перерахунку призначеної пенсії державного службовця.

Вважаючи вказане рішення відповідача протиправним, позивач звернулася до суду з даним позовом.

Вирішуючи справу по суті та повністю відмовляючи у задоволенні даного адміністративного позову, суд 1-ї інстанції виходив із необґрунтованості та недоведеності заявлених позовних вимог та, відповідно, відсутності правових підстав для їх задоволення.

Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали даної справи та наявні в них докази, погоджується з такими висновками суду першої інстанції та вважає їх обґрунтованими, з огляду на наступне.

Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі ст.68 Конституції України, кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Зазначені вище норми означають, що з метою гарантування правового порядку в Україні кожен суб`єкт приватного права повинен добросовісно виконувати свої обов`язки, передбачені законом, а у випадку невиконання відповідних приписів - зазнавати встановлених законодавством негативних наслідків.

Водночас, суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Відповідно до ст.46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або ж тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості й в інших випадках, передбачених законом.

Право на пенсійне забезпечення гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення. Зміст та обсяг права громадян на пенсійне забезпечення полягає у їх матеріальному забезпеченні шляхом надання трудових і соціальних пенсій, тобто щомісячних пенсійних виплат відповідного розміру в разі досягнення особою передбаченого законом віку чи визнання її інвалідом або отримання членами її сім`ї цих виплат у визначених законом випадках. Встановивши в законі правові підстави призначення пенсій, їх розміри, порядок обчислення і виплати, законодавець може визначати як загальні умови їх призначення, так і особливості набуття права на пенсію, включаючи для окремих категорій громадян пільгові умови призначення пенсії залежно від ряду об`єктивно значущих обставин, що характеризують трудову діяльність (особливості умов праці, професія, виконувані функції, кваліфікаційні вимоги, обмеження, ступінь відповідальності тощо). Законодавець повинен робити це з дотриманням вимог Конституції України, в тому числі принципів рівності та справедливості.

За приписами п.6 ч.1 ст.92 Конституції України, основи соціального захисту, форми та види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.

До 01.05.2016р. умови пенсійного забезпечення державних службовців визначалися Законом України «Про державну службу» від 16.12.1993р. №3723-ХІІ.

Втім, з 01.05.2016р. принципи, правові та організаційні засади забезпечення державної служби, зокрема, порядок реалізації права на пенсійне забезпечення державних службовців визначаються Законом України «Про державну службу» від 10.12.2015р. №889-VIII.

За змістом ст.90 Закону №889-VІІІ, пенсійне забезпечення державних службовців здійснюється відповідно до Закону №1058-IV.

Крім того, п.1 «Порядку призначення пенсій деяким категоріям осіб» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 14.09.2016р. №622), аналогічно до положень ст.90 Закону №889-VІІІ, визначено, що пенсійне забезпечення державних службовців здійснюється відповідно до Закону №1058-IV.

Також, колегія суддів зазначає, що пп.1 п.2 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №889-VIII було визнано таким, що втратив чинність, Закон №3723-ХІІ, крім ст.37, що застосовується до осіб, зазначених у пунктах 10 і 12 цього розділу.

Відповідно до п.10 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №889-VІІІ, державні службовці, які на день набрання чинності цим Законом займають посади державної служби та мають не менш як 10 років стажу на посадах, віднесених до відповідних категорій посад державних службовців, визначених ст.25 Закону №3723-ХІІ та актами Кабінету Міністрів України, мають право на призначення пенсії відповідно до ст.37 Закону №3723-ХІІ у порядку, визначеному для осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців.

Згідно із п.12 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №889-VІІІ для осіб, які на день набрання чинності цим Законом мають не менш як 20 років стажу на посадах, віднесених до відповідних категорій посад державної служби, визначених ст.25 Закону №3723-ХІІ та актами Кабінету Міністрів України, зберігається право на призначення пенсії відповідно до ст.37 Закону №3723-ХІІ в порядку, визначеному для осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців.

Аналогічні положення закріплені у Порядку №622.

Визначаючись щодо обґрунтованості доводів апеляційної скарги позивача, колегія суддів вказує, що подібні спірні правовідносини не є новими для судової практики й вже були предметом розгляду у Верховному Суді.

Зокрема, у постанові Верховного Суду від 19.03.2025р. у справі №300/936/23 зроблено правовий висновок, згідно з яким, ані Закон №889-VIII, ані Закон №1058-IV не містять положень, які б передбачали підстави або механізм для перерахунку пенсії державного службовця у зв`язку зі зміною (збільшенням) розміру заробітної плати діючих службовців. Аналогічним чином, жодних підстав для такого перерахунку не передбачає і ст.37 Закону №3723-ХІІ, яка регламентує порядок призначення пенсії за віком державним службовцям.

Верховний Суд у згаданій постанові також наголосив на принципі прямої дії закону в часі: до правовідносин щодо перерахунку пенсій підлягає застосуванню законодавство, чинне на момент звернення за перерахунком, а не те, що діяло на час первинного призначення пенсії.

Отже, законодавство, яке чинне на момент звернення позивачки, не передбачало можливості проведення перерахунку пенсії державного службовця, зокрема на підставі поданих нею довідок про оновлені складові заробітної плати.

У контексті розгляду даної справи, суд апеляційної інстанції також бере до уваги правову позицію, викладену у Рішенні Конституційного Суду України від 23.12.2022р. №3-р/2022 у справі №3-132/2018 (5462/17), ухваленому за конституційною скаргою щодо перевірки на відповідність Конституції України пп.1 п.2 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №889-VIII.

У зазначеному Рішенні Конституційний Суд України визнав вказане положення таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), у тій частині, в якій воно унеможливлювало здійснення перерахунку пенсій, призначених відповідно до ст.37 Закону №3723-XІІ зі змінами. Водночас Суд наголосив на обов`язку Верховної Ради України внести відповідні законодавчі зміни з метою врегулювання порядку і механізму перерахунку пенсій, призначених за зазначеною нормою, з урахуванням приписів Конституції України, принципу правової визначеності та висновків цього Рішення.

Тобто, Конституційний Суд України підтвердив необхідність законодавчого унормування механізму реалізації права на перерахунок пенсії державного службовця, однак до моменту такого врегулювання саме по собі визнання норми неконституційною не створює підстав для автоматичного перерахунку пенсії в судовому порядку без відповідного законодавчого механізму.

Аналогічні правові висновки щодо застосування зазначених норм права викладені у постанові Верховного Суду від 28.02.2023р. у справі №520/6418/21.

Окрім того, у постанові від 25.07.2025р. у справі №140/5363/24 Верховний Суд, керуючись вказаними вище висновками, наголосив, що чинне законодавство України не встановлює правового механізму перерахунку пенсії, призначеної за нормами Закону №3723-ХІІ, у зв`язку зі зміною (збільшенням) складових заробітної плати. Визнання пп.1 п.2 розділу XI Закону №889-VIII таким, що не відповідає Конституції України (рішення Конституційного Суду України від 23.12.2022р. №3-р/2022), не надає особі безпосереднього права на перерахунок пенсії без наявності відповідного законодавчого врегулювання механізму такого перерахунку. До моменту внесення Верховною Радою України відповідних змін, якими буде унормовано порядок реалізації цього права, вимоги про переведення особи на пенсію державного службовця та її перерахунок не можуть вважатися обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

У зв`язку із викладеним, колегія суддів не вбачає підстав вважати обґрунтованими твердження позивача щодо наявності у неї правових умов для реалізації права на призначення пенсії на підставі оновлених довідок про складові заробітної плати.

Колегія суддів відхиляє доводи апелянта щодо того, що рішення Конституційного Суду України від 23.12.2022р. №3-р/2022 саме по собі створює для неї безпосереднє право на перерахунок пенсії. Суд звертає увагу, що у вказаному рішенні Конституційний Суд України дійшов висновку про неконституційність пп.1 п.2 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №889-VIII у тій частині, в якій він унеможливлював перерахунок пенсій, призначених на підставі ст.37 Закону №3723-ХІІ. Водночас, Суд не визначив ані конкретних правових підстав, ані процедурного механізму здійснення такого перерахунку.

Отже, рішення Конституційного Суду України не може вважатися самодостатньою правовою основою для проведення перерахунку пенсії, а лише покладає на законодавця обов`язок унормувати відповідні правовідносини шляхом внесення змін до спеціального законодавства.

До моменту здійснення такого законодавчого врегулювання порядок реалізації конституційного права на перерахунок пенсії залишається невизначеним, а відтак вимоги позивачки щодо проведення перерахунку не можуть вважатися такими, що мають належне правове підґрунтя.

Колегія суддів відхиляє аргументи позивача про те, що спірне рішення становить дискримінацію всупереч ст.14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та ст.1 Протоколу №12 до Конвенції. Дискримінація, за практикою Європейського суду з прав людини, має місце тоді, коли особи, що перебувають в однаковому або ж об`єктивно подібному становищі, зазнають різного поводження, і таке різне поводження не має об`єктивного та розумного обґрунтування. У цьому випадку, враховуючи той факт, що різне поводження з особами, які перебувають у подібній ситуації, відсутнє, ключовий елемент для встановлення факту дискримінації відсутній. Відтак, йдеться не про дискримінаційний підхід, а про загальну законодавчу прогалину, усунути яку має Верховна Рада України.

При цьому, колегія суддів зауважує, що конституційні гарантії соціального захисту, у тому числі права на належний рівень пенсійного забезпечення, дійсно покладають на державу обов`язок забезпечити ефективний правовий механізм реалізації такого права. Водночас, здійснення цього обов`язку можливе виключно шляхом ухвалення відповідних законодавчих змін, які визначать порядок, умови і підстави проведення перерахунку пенсій. До моменту законодавчого врегулювання зазначених відносин у судів відсутні правові підстави для самостійного запровадження механізму перерахунку чи визнання за особою відповідного суб`єктивного права на підставі лише довідок про заробітну плату, оскільки це виходить за межі повноважень суду та суперечить принципу правової визначеності як складової верховенства права.

Колегія суддів наголошує, що, визнавши наявність «законодавчого упущення» (legislative omission), Конституційний Суд України констатував невиконання законодавцем свого позитивного обов`язку. Однак, усунення таких упущень належить до виключної компетенції Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади, що випливає з принципу розподілу державної влади, закріпленого у ст.6 Конституції України. Адміністративні суди, вирішуючи публічно-правовий спір, не можуть підміняти собою законодавчий орган та створювати новий правовий механізм, якого немає в чинному законодавстві. Розробка порядку, умов, підстав та визначення джерел фінансування для перерахунку пенсій є дискреційними повноваженнями Верховної Ради України. Спроба суду самостійно розробити такий механізм або зобов`язати пенсійний орган здійснити перерахунок за відсутності закону, що його регулює, була б прямим втручанням у компетенцію законодавця та порушенням конституційного принципу розподілу влад.

Колегія суддів також зазначає, що висновок про відсутність у суду повноважень самостійно створювати механізм перерахунку пенсії державного службовця узгоджується із природою міжнародних зобов`язань України.

Так, ст.І «Виконання взятих зобов`язань» (Частина VI) Європейської соціальної хартії (переглянутої) (Страсбург, 03.05.1996р.), ратифікованої Законом України від 14.09.2006р. №137-V, передбачає, що виконання відповідних положень забезпечується за допомогою: «a) законів або правил; b) угод між роботодавцями чи організаціями роботодавців та організаціями працівників; с) поєднання цих двох методів; d) інших відповідних засобів».

Ця норма вказує, що реалізація зобов`язань держави у сфері соціальних прав здійснюється передусім через ухвалення законів та інших нормативно-правових актів, тобто шляхом створення чіткої та передбачуваної законодавчої бази. Отже, як висновок Конституційного Суду України у рішенні від 23.12.2022р. за №3-р/2022, так і міжнародні стандарти підтверджують, що механізм реалізації права на перерахунок пенсії має бути визначений законодавцем.

Відсутність же такого врегулювання не може бути усунена судами шляхом самостійного визначення порядку і підстав перерахунку, адже це суперечило б принципу правової визначеності та виходило б за межі судових повноважень.

Враховуючи зазначене, колегія суддів доходить висновку, що суди 1-ї інстанції відмовляючи у задоволенні позовних вимог вірно застосував положення п.п.10, 12 розділу ХІ Закону №889-VIII, ст.37 Закону №3723-ХІІ, Порядку №622.

Суд апеляційної інстанції також бере до уваги практику Європейського суду з прав людини, за якою, у сфері соціальних виплат держави мають широку «сферу розсуду» (tag6 of appreciation) у виборі засобів реалізації права на соціальний захист. Водночас, ця свобода не є абсолютною: на державу покладається позитивний обов`язок забезпечити реальний та ефективний доступ осіб до прав, гарантованих ст.1 Протоколу №1 до Конвенції. У даному випадку, відсутність у законодавстві передбаченого механізму перерахунку пенсій є проблемою саме законодавчої політики, а не індивідуальної дискримінації чи свавільного втручання адміністративного органу. Вирішення цього питання виходить за межі юрисдикції адміністративних судів, оскільки останні не можуть підміняти законодавця.

Така правова позиція узгоджується з висновками викладеними у постановах Верховного Суду від 29.09.2022р. у справі №234/6967/17 та від 10.09.2025р. у справі №420/25000/24.

Слід також зазначити про те, що за правилами ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

За правилами ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти позову.

З огляду на викладене, судова колегія доходить висновку, що суд 1-ї інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, вірно встановив фактичні обставини справи та надав їм належної правової оцінки. Наведені ж в апеляційній скарзі доводи, правильність висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на припущеннях та невірному трактуванні норм матеріального права.

Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п.58 рішення у справі «Серявін та інші проти України»).

Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення має засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у даній справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші зазначені в апеляційній скарзі аргументи позивача, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.315 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційного суду, діючи виключно в межах доводів апеляційної скарги, згідно зі ст.316 КАС України, залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду 1-ї інстанції - без змін.

Керуючись ст.ст.308,311,315,316,321,322,325,328,329 КАС України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 16 вересня 2025 року - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови виготовлено: 10.09.2026р.

Головуючий у справі

суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов

Судді: К.В. Кравченко

В.О. Скрипченко