Постанова від 09 вересня 2026 р. у справі №420/26617/25 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 вересня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/26617/25

Головуючий І інстанції: Стефанов С.О.

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді - Осіпова Ю.В.,

суддів - Кравченка К.В., Скрипченка В.О.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 06 жовтня 2025 року (м.Одеса, дата складання повного тексту судового рішення - 06.10.2026р.) у справі за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

06.08.2025р. ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_2 , в якому просив суд:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо нездійснення нарахування та виплати грошової компенсації за неотримане продовольче забезпечення в розмірі 100 287,03 грн. за період з 24.02.2022р. по 23.04.2025р.;

- зобов`язати відповідача здійснити нарахування та виплату грошової компенсації за неотримане продовольче забезпечення в розмірі 100287,03 грн. за період з 24.02.2022р. по 23.04.2025р.

В обґрунтування позовної заяви зазначено, що позивач проходив службу в період з 17.02.2015р. по 23.04.2025р. у ІНФОРМАЦІЯ_3 . Водночас, у період дії воєнного стану, з 24.02.2022р. до моменту звільнення, позивач непостійно перебував на продовольчому (котловому) забезпеченні, зокрема, був виключений з нього з 16.06.2023р., про що свідчить відповідний наказ. Втім, як зазначає позивач, на момент звільнення зі служби компенсацію за періоди ненадання харчування йому не виплачено, незважаючи на звернення з відповідними рапортами та заявами.

Представник відповідача надав до суду 1-ї інстанції письмовий відзив, в якому позовні вимоги не визнав та просив відмовити у їх задоволенні.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 06 жовтня 2026 року (ухваленим в порядку спрощеного (письмового) провадження) у задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, позивач 23.10.2026р. подав апеляційну скаргу, в якій зазначив, що судом, при винесенні оскаржуваного рішення, було порушено норми матеріального і процесуального права, у зв`язку із чим просив скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 06.10.2026р. та і прийняти нове, яким позов задовольнити в повному обсязі.

Ухвалами П`ятого апеляційного адміністративного суду від 30.10.2026р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та призначено справу до розгляду в порядку письмового провадження.

06.11.2026р. до П`ятого апеляційного адміністративного суду надійшли матеріали справи.

14.11.2025р. до суду апеляційної інстанції надійшов письмовий відзив на апеляційну скаргу, у якому відповідач заперечував щодо її задоволення, посилаючись на безпідставність викладених у ній доводів та просив оскаржуване рішення суду першої інстанції залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України, апеляційні скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, можуть бути розглянуті судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.308 КАС України).

Розглянувши матеріали даної справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги позивача, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи.

Позивач - підполковник ОСОБА_1 проходив військову службу у ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Відповідно до витягу з наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 (по стройовій частині) від 23.04.2025р. №118, позивача виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення.

23.04.2025р. ОСОБА_1 звернувся до начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 з рапортом про виплату вартості харчування, а також з проханням повідомити:

- нормативний документ, що визначає порядок та умови продовольчого (котлового) забезпечення військовослужбовців військової служби за контрактом на період воєнного стану;

- норми добової вартості харчування за період воєнного стану, за періодами, та чим вони визначені;

- періоди не перебування мене на продовольчому (котловому) забезпеченні за період лютий 2022р. - квітень 2025р.

Листом №913/15/344 від 23.06.2025р., відповідач повідомив позивача, що для отримання відповідної компенсації військовослужбовець повинен подати відповідну заяву у військову частину з відповідними обґрунтуваннями причин неотримання та переліками періодів, за які він не отримав продовольче забезпечення.

24.06.2025р. ОСОБА_1 повторно звернувся до відповідача із заявою з проханням розглянути рапорт від 23.04.2025р. про виплату компенсації вартості ненаданого продовольчого забезпечення та надання запитуваних відомостей.

Однак, відповідач листом №6/1034 від 18.07.2025р., повідомив позивачу про відсутність підстав для виплати грошової компенсації за недотримане продовольче забезпечення.

Позивач, вважаючи, що бездіяльність відповідача щодо не нарахування йому в повному обсязі грошового забезпечення, а також всіх інших належних за цей період додаткових видів грошового забезпечення, є такою, що порушує його права та соціальні гарантії, звернувся до суду з даним позовом.

Вирішуючи справу по суті та повністю відмовляючи у задоволенні даного адміністративного позову, суд 1-ї інстанції виходив із необґрунтованості та недоведеності заявлених позовних вимог та, відповідно, відсутності правових підстав для їх задоволення.

Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали даної справи та наявні в них докази, погоджується з такими висновками суду першої інстанції та вважає їх обґрунтованими, з огляду на наступне.

Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Наведена вище норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Правове регулювання відносин між державою та громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження військової служби врегульовує Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992р. №2232-XII (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Згідно з п.п.1, 4 ст.2 Закону №2232-ХІІ, військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Порядок проходження військової служби, права і обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

За змістом ст.1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991р. №2011-ХІІ, соціальним захистом військовослужбовців вважається діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі.

Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Як передбачено ч.1 ст.2 Закону №2232-XII, військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Згідно зі ст.1-2 Закону №2011-XII, військовослужбовці користуються всіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.

У зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Статтею 2 Закону №2011-XII визначено, що ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України.

У відповідності до вимог абз.1, 3 п.242 «Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України» (затв. Указом Президента від 10.12.2008р. №1153/2008), після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або ж після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання.

Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини повинна бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Так, як у відзиві на позовну заяву, так і у відзиві на апеляційну скаргу відповідач посилається на відсутність правових підстав для виплати позивачу грошової компенсації вартості неотриманого продовольчого забезпечення, зазначаючи, що така компенсація передбачена лише в окремих випадках, визначених постановою Кабінету Міністрів України від 29.03.2002р. №426, та не підлягає виплаті позивачу.

Колегія суддів вважає вищевказані доводи відповідача обґрунтовано відхиленими судом першої інстанції, оскільки розумінні ст.1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993р. №3543-ХІІ, мобілізація - це комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.

Особливий період, при цьому, це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 09.04.2014р. №111 «Питання грошового забезпечення військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період» установлено, що з 18.03.2014р. військовослужбовцям, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, грошове забезпечення виплачується в порядку та розмірах, установлених для осіб офіцерського складу, осіб рядового сержантського та старшинського складу, які проходять військову службу за контрактом.

Таким чином, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції в тому, що позивач, як особа, яка призвана на військову службу по мобілізації, є військовослужбовцем та на нього поширюються всі права і пільги для військовослужбовців, у тому числі, і право на виплату компенсації замість неотриманого продовольчого забезпечення.

Разом із тим, наведене не означає, що сам факт проходження військової служби у відповідний період породжує безумовне право військовослужбовця на отримання грошової компенсації за весь такий період.

Для вирішення спору необхідно встановити не лише наявність нормативного регулювання продовольчого забезпечення, а й конкретні фактичні обставини, з якими законодавство пов`язує виникнення права на відповідну компенсацію, а саме: за якою нормою харчування мав забезпечуватися позивач, у які саме періоди він був зарахований на продовольче забезпечення, у які періоди був з нього виключений, чи отримував фактично встановлене харчування або відповідну грошову компенсацію, а також з яких саме причин та за який конкретний період таке забезпечення не було здійснено.

Саме зазначені обставини є юридично значимими для визначення наявності у позивача права на компенсацію та її розміру.

У силу вимог абз.1 ч.1 ст.9-1 Закону №2011-ХІІ, продовольче забезпечення військовослужбовців здійснюється за нормами і в терміни, що встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини повинна бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини (абз.3 п.242 розділу XII Положення №1153/2008).

У свою чергу, постановою Кабінету міністрів України від 29.03.2002р. №426 затверджені норми харчування військовослужбовців Збройних Сил, інших військових формувань, а також Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації, осіб рядового, начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту.

Згідно з пп. «р» п.1 Примітки до загальновійськової норми №1 (норми харчування військовослужбовців Збройних Сил та інших військових формувань), за рахунок держави харчуванням військовослужбовці, особи рядового, начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту, які залучені до здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії проти України в районах проведення воєнних (бойових) дій, проведення антитерористичної операції, а також військовослужбовці, які залучені до здійснення заходів із правового режиму воєнного стану, приведення органів військового управління, військових частин, військових навчальних закладів, установ, організацій у найвищий ступінь бойової готовності.

Водночас, виплата грошової компенсації вартості продовольчого забезпечення (харчування) передбачена «Положенням про продовольче забезпечення Збройних Сил України на мирний час» (затв. наказом Міністра оборони України від 09.12.2002р. №402).

Відповідно до п.1.10 Положення №402, військовослужбовці, які прибули у військову частину, зараховуються на продовольче забезпечення наказом командира військової частини.

При цьому, атестат на продовольство є документом, який засвідчує, до якого числа і за якими нормами військовослужбовець або військова команда (підрозділ) забезпечені харчуванням (грошовою компенсацією замість норми харчування, повсякденним набором сухих продуктів).

Атестат дає право військовослужбовцю, військовій команді (підрозділу) на отримання харчування або грошової компенсації замість норми харчування, або повсякденного набору сухих продуктів як на новому місці служби військовослужбовця, так і під час перебування у службовому відрядженні, у відпустці і на стаціонарному лікуванні у закладах охорони здоров`я Збройних Сил України.

Військовослужбовцям і іншим категоріям норми харчування видаються через відповідні їдальні або замість установлених норм харчування (основні, а також додаткові продукти) виплачується грошова компенсація у розмірі вартості цих норм.

Отже, підставою для виплати грошової компенсації вартості норм харчування є відповідний атестат.

З матеріалів справи вбачається, що відповідно до витягу із наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 (по стройовій частині) від 31.07.2022р. №100, підполковника ОСОБА_2 було зараховано з сніданку 01.08.2022р. на котлове забезпечення у тимчасовому місті зосередження особового складу ( АДРЕСА_1 ).

У подальшому, згідно з витягом із наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 (по стройовій частині) від 15.06.2023р. №188, позивача виключено з котлового забезпечення з сніданку 16.06.2023р.

Отже, наявними у даній справі доказами підтверджується, що позивач перебував на котловому продовольчому забезпеченні у період з 01.08.2022р. по 16.06.2023р.

Водночас, будь-яких належних та допустимих доказів того, що протягом зазначеного періоду позивач фактично не отримував передбачене для нього харчування, отримував його не в повному обсязі або замість такого харчування йому не виплачувалася передбачена законодавством грошова компенсація, матеріали справи не містять.

Сам факт перебування особи на котловому забезпеченні, навпаки, свідчить про її зарахування до відповідного виду продовольчого забезпечення. Тому, для висновку про наявність заборгованості з виплати компенсації необхідним є встановлення конкретних випадків ненадання забезпечення, а не лише посилання на тривалість проходження військової служби.

Колегія суддів також звертає увагу, що позовні вимоги заявлені за значно ширший період, а саме з 24.02.2022р. по 23.04.2025р., тоді як наданими позивачем доказами було підтверджено лише факт зарахування на котлове забезпечення з 01.08.2022р. та виключення з нього з 16.06.2023р.

Щодо решти заявленого періоду будь-яких документів, які б дозволяли встановити фактичний стан продовольчого забезпечення позивача, до матеріалів справи не надано.

Зокрема, матеріали даної справи не містять продовольчого атестата позивача, який би давав можливість встановити періоди, за які військовослужбовець був забезпечений харчуванням або ж відповідною грошовою компенсацією, а також інші документи обліку продовольчого забезпечення, які б підтверджували конкретні періоди ненадання позивачу належного забезпечення.

При цьому, колегія суддів виходить із того, що зазначені документи мають істотне значення для правильного вирішення спору, адже дозволяють встановити не лише факт проходження військової служби, а конкретний обсяг та періоди продовольчого забезпечення саме позивача.

З огляду на предмет заявлених позовних вимог, суд не може виходити лише з припущення про те, що у зв`язку з невідповідністю між датою початку спірного періоду та датами, підтвердженими наказами про зарахування та виключення з котлового забезпечення, ОСОБА_1 автоматично не отримував харчування протягом усіх інших днів.

Так само сам по собі факт виключення позивача з котлового забезпечення з 16.06.2023р. не свідчить безумовно про виникнення у нього права саме на грошову компенсацію за весь подальший період до 23.04.2025р.

Для такого висновку необхідно встановити, на якому саме виді продовольчого забезпечення позивач перебував після 16.06.2023р., чи був він забезпечений в інший передбачений законодавством спосіб, чи існували підстави для отримання ним компенсації та за які саме дні така компенсація не була нарахована і виплачена.

Однак, зазначені обставини позивачем у суді 1-ї інстанції не підтверджені.

Не встановлено таких обставин і судом апеляційної інстанції під час перегляду справи в межах доводів апеляційної скарги та наявних у справі матеріалів.

Колегія суддів окремо звертає увагу на те, що заявлена до стягнення сума 100287,03 грн. також не може вважатися доведеною лише з огляду на її зазначення позивачем у позовній заяві.

Для підтвердження саме такого розміру грошової компенсації необхідно встановити кількість днів, за які харчування не було надано, відповідну норму харчування, яка підлягала застосуванню до позивача у кожному конкретному періоді, вартість такої норми у відповідний час та, за необхідності, інші обставини, що впливають на розмір належної виплати.

Натомість, позивачем не наведено належного та документально підтвердженого розрахунку, який би ґрунтувався на встановлених у справі фактах щодо конкретних періодів ненадання йому продовольчого забезпечення.

Отже, позовні вимоги в частині зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити грошову компенсацію у визначеному розмірі фактично передбачають встановлення судом обставин, які не підтверджені належними доказами.

Надаючи оцінку рішенню суду першої інстанції в цій частині, колегія суддів, в контексті завдань адміністративного судочинства, також вказує, що звернення до суду є способом захисту порушених прав, свобод або законних інтересів позивача. А відтак, особа повинна довести, а суд встановити, що їй належать права, свободи або ж законні інтереси, за захистом яких вона звернулася до суду. Права, свободи та законні інтереси, які належать конкретній особі (особам) є предметом судового захисту.

Заінтересованість повинна мати правовий характер, який виявляється в тому, що рішення суду повинно мати правові наслідки для позивача.

При цьому, заінтересованість повинна мати об`єктивну основу. Юридична заінтересованість не випливає з факту звернення до суду, а повинна передувати йому. Тому для відкриття провадження у справі недостатньо лише твердження позивача, наведеного у позовній заяві, про порушення права, свободи або законного інтересу.

Частиною 1 ст.5 КАС України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, та просити про їх захист шляхом визнання протиправним та скасування індивідуального акта або ж окремих його положень.

За своїм смисловим навантаженням термін «законний інтерес» є тотожним «охоронюваному законом інтересу», оскільки саме законність обумовлює надання інтересу правової охорони.

Отже, під час розгляду справи адміністративної юрисдикції, позивач повинен зазначити, які саме його права або законні інтереси порушено рішенням та діями суб`єкта владних повноважень.

У рішенні від 01.12.2004р. №18-рп/2004 Конституційний суд України розтлумачив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» необхідно розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту, а також інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції та законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

З огляду на вимоги ст.ст.2 та 5 КАС України, об`єктом судового захисту в адміністративному судочинстві є не будь-який законний інтерес, а порушений суб`єктом владних повноважень.

Зі змісту наведених вище правових норм випливає, що судовому захисту в адміністративному судочинстві підлягає законний інтерес, який має наступні ознаки: а) має правовий характер, тобто чітко перебуває у сфері правового регулювання; б) пов`язаний з конкретним матеріальним або ж нематеріальним благом; в) є визначеним оскільки благо, на яке спрямоване прагнення, не може бути абстрактним або загальним. У позовній заяві особа повинна зазначити, який саме її інтерес порушено і в чому він полягає; г) є персоналізованим (суб`єктивним). Тобто належить конкретній особі - позивачу (на це вказує слово «її»); д) суб`єктом порушення позивач вважає суб`єкта владних повноважень.

Обставинами, що свідчать про очевидну відсутність у позивача законного інтересу (а отже і матеріально-правової заінтересованості), є:

а) незаконність інтересу - його суперечність Конституції, законам України, принципам права;

б) неправовий характер вимог - вимоги не породжують правових наслідків для позивача оскільки це виключає можливість віднесення спору до «юридичного» відповідно до ч.2 ст.124 Конституції України;

в) встановлена законом заборона пред`явлення позову на захист певного інтересу;

г) коло осіб, які можуть бути позивачами, прямо визначено законом, і позивач до їх числа не належить (це свідчить про відсутність матеріальної правоздатності);

д) позивач звернувся за захистом інтересів інших осіб, а саме: держави, громади, фізичної або юридичної особи без відповідних правових підстав або в інтересах невизначеного кола осіб.

Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду від 20.02.2019р. у справі №522/3665/17.

Відповідно до ст.55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

У разі встановлення обставин, що свідчать про очевидну відсутність законного інтересу (а саме матеріально-правової заінтересованості), адміністративний суд не має юрисдикції для розгляду справи і відмовляє у відкритті адміністративного провадження.

Якщо ж очевидних ознак відсутності матеріально-правової зацікавленості на стадії відкриття провадження не встановлено, суд, за наявності інших законних передумов, відкриває провадження. Якщо очевидні ознаки відсутності матеріально-правової зацікавленості виявлені після відкриття провадження, суд має право закрити провадження.

Оскільки йдеться про обмеження доступу до судочинства, очевидність відсутності у позивача законного інтересу повинна бути поза межами обґрунтованого сумніву. Якщо такий сумнів є, він повинен тлумачитися на користь позивача, а отже у цьому випадку суд повинен розглянути справу по суті. Це питання повинно вирішуватися, насамперед, судом першої інстанції, який має широку дискрецію.

Законний інтерес може бути захищено судом, якщо позивач вважає, що його законний інтерес, за захистом якого він звернувся до суду:

а) порушено (щодо протиправних діянь, які мали місце і припинилися) або

б) порушується (щодо протиправних діянь, які тривають); або

в) створюються перешкоди для його реалізації (щодо протиправних діянь, які тривають і є перешкодами для реалізації права в теперішньому або в майбутньому часі) або

г) мають місце інші ущемлення законних інтересів.

З наведеного слідує необхідність з`ясування судом обставин, що свідчать про порушення інтересу. Саме позивач повинен довести, що він має законний інтерес і є потерпілим від порушення цього інтересу з боку суб`єкта владних повноважень.

З огляду на викладене, вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особі, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), а також встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення).

Таким чином, встановлення факту наявності порушення права, свободи чи інтересу особи, яка звертається до суду за їх захистом, є обов`язковим під час судового розгляду.

Як наслідок, обов`язковою умовою для визнання протиправним рішення (дії або ж бездіяльності) суб`єкта владних повноважень є наявність факту порушення останнім прав, свобод чи охоронюваних законом інтересів особи, яка звернулась за їх судовим захистом.

Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що відсутність порушеного права (свободи, охоронюваного законом інтересу) чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в задоволенні позову.

З`ясування факту порушення прав, свобод чи охоронюваних законом інтересів особи, яка звернулась за їх захистом передує розгляду питання щодо правомірності дій, котрі оскаржуються.

Така правова позиція узгоджується з висновками викладеними у постановах Верховного Суду від 12.04.2018р. у справі №826/8803/15, від 22.04.2021р. у справі №640/2291/20 та від 30.11.2022р. у справі №640/11518/19.

Виходячи з викладеного, висновки суду 1-ї інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову є обґрунтованими, а доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду попередньої інстанції.

Погоджуючись з висновками суду першої інстанції, колегія суддів наголошує, що матеріали позовної заяви не містять жодних належних обґрунтувань порушень прав ОСОБА_1 в частині забезпечення його харчуванням під час проходження військової служби, а доводи останнього, в більшості зводяться лише до цитування норм права без посилань на відповідні докази, зокрема, щодо звернення з відповідним рапортом про виплату грошової компенсації за неотримане харчування саме під час проходження військової служби.

Також, посилання позивача в апеляційній скарзі на положення законодавства, які гарантують військовослужбовцям продовольче забезпечення та відповідні соціальні гарантії, самі по собі правильності висновків суду 1-ї інстанції не спростовують, оскільки не підтверджують фактичного невиконання відповідачем зазначених обов`язків саме щодо позивача у заявлений ним період.

Слід також зазначити про те, що за правилами ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

За правилами ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти позову.

З огляду на викладене, судова колегія доходить висновку, що суд 1-ї інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, вірно встановив фактичні обставини справи та надав їм належної правової оцінки. Наведені ж в апеляційній скарзі доводи, правильність висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на припущеннях та невірному трактуванні норм матеріального права.

Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п.58 рішення у справі «Серявін та інші проти України»).

Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення має засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у даній справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші зазначені в апеляційній скарзі аргументи позивача, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.315 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційного суду, діючи виключно в межах доводів апеляційної скарги, згідно зі ст.316 КАС України, залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду 1-ї інстанції - без змін.

Керуючись ст.ст.308,311,315,316,321,322,325,328,329 КАС України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 06 жовтня 2025 року - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови виготовлено: 10.09.2026р.

Головуючий у справі

суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов

Судді: К.В. Кравченко

В.О. Скрипченко