Постанова від 09 вересня 2026 р. у справі №524/9742/26 — Другий апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 вересня 2026 р.Справа № 524/9742/26

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Макаренко Я.М.,

Суддів: Перцової Т.С. , Жигилія С.П. ,

за участю секретаря судового засідання Кругляк М.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області на рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 21.08.2026, головуючий суддя І інстанції: Нестеренко С.Г., м. Кременчук, по справі № 524/9742/26

за позовом ОСОБА_1

до Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області , Кременчуцького відділу Управління державної міграційної служби України в Полтавській області третя особа Державну установу "Миколаївський пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні ДМС України

про визнання протиправним та скасування рішення про примусове видворення з України,

ВСТАНОВИВ:

Позивач, ОСОБА_1 звернулась в Автозаводський районний суд міста Кременчука з позовом до Кременчуцького відділу Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області , в якому просила суд:

визнати протиправним та скасувати рішення начальника Кременчуцького відділу Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області Шевченка Валентина Сергійовича від 29 липня 2026 року за № 5328100100000951 про примусове видворення з України громадянина рф ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням Автозаводського районного суду міста Кременчука від 21.08.2026 року позов ОСОБА_1 - задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано рішення начальника Кременчуцького відділу Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області Шевченка Валентина Сергійовича від 29 липня 2026 року за № 5328130100015564 про примусове видворення з України громадянина рф ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, на невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати рішення Автозаводського районного суду міста Кременчука від 21.08.2026 року та прийняти нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначено, що рішенням від 08 травня 2024 року про примусове повернення з України громадянка російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , була ознайомлена 08 травня 2024 року та зобов`язалася його виконати не пізніше 05.06.2024, що підтверджується її підписом у вказаному рішенні та розпискою в якій також повідомлено, що життю та здоров`ю в країні її проживання російській федерації загрози немає, переслідування по політичних, етнічних та релігійних мотивах не ведуться. Позивач не виконала рішення Кременчуцького відділу УДМС у Полтавській області про примусове повернення до країни походження або третьої країни у термін, у строк, передбачений для добровільного виконання рішення про примусове повернення (до 05.06.2024 р). Станом на момент прийняття рішення про примусове видворення № 5328100100000951 громадянка російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , перебувала на території України без дозвільних документів, таким чином порушувала міграційне законодавство України.

За приписами ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги.

Колегія суддів, заслухавши доповідь обставин справи, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що вимоги апеляційної скарги підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , народилася в Казахській РСР, є громадянином рф, паспорт громадянина рф № НОМЕР_1 виданий 07.08.2018 р., який був дійсний до 07.08.2023р.

Відповідно до свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_2 встановлено, що 18 вересня 2019 року між ОСОБА_2 , громадянином України та ОСОБА_1 , громадянкою рф, зареєстровано шлюб у Кременчуцькому міському виділі державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Полтавській області, актовий запис № 1062.

Позивач має на праві власності квартиру АДРЕСА_1 .

Рішенням начальника Кременчуцького відділу УДМС України в Полтавській області Шевченка В.С. від 29 липня 2026 року за № 5328130100015564 застосовано примусове видворення з України громадянина рф ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з посиланням на порушення позивачем вимог законодавства України про правовий статус іноземців щодо перебування на території України.

Вказане рішення станом на день розгляду справи не було виконано, оскільки ухвалою суду від 11.08.2026 р. у забезпечення позову було заборонено примусове видворення позивача, котра перебуває в ДУ «Миколаївський пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні ДМС України».

До того ж, наявне рішення за № 5328130100015564 від 08.05.2024 р. начальника Кременчуцького відділу Управління Державної міграційної служби України у Полтавській області про примусове повернення до країни походження або третьої країни громадянки російської федерації ОСОБА_1 .

На підставі рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука від 29 липня 2026 року, яке оскаржено в апеляційному порядку та не набрало законної сили станом на 21 серпня 2026 року, затримано громадянку російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , строком на шість місяців з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, з метою ідентифікації особи, з метою забезпечення примусового видворення.

Начальником Кременчуцького відділу Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області Шевченко В.С. було прийнято рішення від 29 липня 2026 року за № 5328100100000951 про примусове видворення з України громадянина рф ОСОБА_1 .

Не погодившись з вказаним рішенням, позивач оскаржив його до суду.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачі не надали суду належних і допустимих доказів на підтвердження того, що позивач переховувалася від органів ДМС, змінювала місце проживання з метою уникнення контролю, вчиняла асоціальну поведінку, становила загрозу національній безпеці України чи громадському порядку або вчиняла інші дії, які б свідчили про свідоме ухилення від виконання міграційного законодавства.

Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 26 Конституції України, гарантовано, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

У статті 33 Конституції України, закріплено, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, порядок їх в`їзду в Україну та виїзду з України встановлює Закон України від 22 вересня 2011 року №3773-VI “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” (далі по тексту - Закон №3773-VI).

За змістом приписів частин першої-третьої статті 3 Закону № 3773-VI, іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Іноземці та особи без громадянства, які перебувають під юрисдикцією України, незалежно від законності їх перебування, мають право на визнання їх правосуб`єктності та основних прав і свобод людини.

Іноземці та особи без громадянства зобов`язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.

Відповідно до норм ч. ч. 1 та 3 ст. 9 Закону № 3773-VI, іноземці та особи без громадянства в`їжджають в Україну за наявності визначеного цим Законом чи міжнародним договором України паспортного документа та одержаної у встановленому порядку візи, якщо інше не передбачено законодавством чи міжнародними договорами України. Це правило не поширюється на іноземців та осіб без громадянства, які перетинають державний кордон України з метою визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового або тимчасового захисту чи отримання притулку.

Строк перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні встановлюється візою, законодавством України чи міжнародним договором України.

Частиною першою статті 26 Закону №3773-VI встановлено, що іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство України з прикордонних питань про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення.

Згідно з частиною першою статті 26 Закону № 3773-VI іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство України з прикордонних питань про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення.

Іноземець або особа без громадянства зобов`язані самостійно залишити територію України у строк, зазначений у рішенні про примусове повернення (частина п`ята статті 26 Закону № 3773-VI).

Частиною четвертою статті 26 Закону № 3773-VI передбачено, що рішення про примусове повернення може бути оскаржено до суду.

За змістом частини першої статті 30 Закону № 3773-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, його територіальні органи та територіальні підрозділи, органи охорони державного кордону або органи Служби безпеки України можуть приймати рішення про примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, якщо такі особи затримані за незаконне перетинання (спробу незаконного перетинання) державного кордону України або є обґрунтовані підстави вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятиметься від виконання рішення про примусове повернення, або якщо така особа не виконала у встановлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення, а також в інших передбачених законом випадках.

Частиною 2 статті 30 Закону № 3773-VI передбачено, що рішення про примусове видворення іноземців та осіб без громадянства може бути оскаржено в порядку, передбаченому законом.

Статтею 31 Закону № 3773-VI визначено вичерпний перелік обставин, за яких іноземець або особа без громадянства не можуть бути примусово повернуті чи примусово видворені або видані чи передані до країн, зокрема: де їх життю або свободі загрожуватиме небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань; де їм загрожує смертна кара або страта, катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання; де їх життю або здоров`ю, безпеці або свободі загрожує небезпека внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, або природного чи техногенного лиха, або відсутності медичного лікування чи догляду, який забезпечує життя; де їм загрожує видворення або примусове повернення до країн, де можуть виникнути зазначені випадки.

З аналізу норм статей 26 та 30 Закону № 3773-VI слідує, що примусовому видворенню іноземця чи особи без громадянства передують дві обставини: 1) прийняття рішення відповідним компетентним органом про примусове повернення; 2) ухилення від виїзду після прийняття рішення про повернення або наявність обґрунтованих підстав вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятимуться від виконання такого рішення.

Аналогічні правові висновки викладені Верховним Судом у постанові від 27 квітня 2023 року у справі № 522/11882/22.

Як встановлено під час розгляду справи та підтверджено матеріалами справи, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка є громадянкою рф прибула на територію України 26 грудня 2021 року, по паспорту громадянина російської федерації НОМЕР_3 , виданому 07 серпня 2018 року, дійсний до 07 серпня 2023 року, орган видачі МВС 0373.

В подальшому, позивач оформила посвідку на тимчасове проживання в Україні № НОМЕР_4 строком дії до 07.08.2023 року.

Також, згідно єдиної інформаційно-аналітичної системи управління міграційними процесами ДМС України ІП «Облік іноземців та біженців», ОСОБА_1 значилась документованою посвідками на тимчасове проживання № НОМЕР_5 строком дії до 13.11.2021 та № НОМЕР_4 строком дії до 07.08.2023 року.

Разом з тим, встановлено, що 11.01.2022 року громадянку російської федерації ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності ч. 1 ст. 203 КУпАП, Автозаводським відділом у м. Кременчуці УДМС у Полтавській області винесено постанову ПН МПТ №001514 з накладенням адміністративного стягнення у вигляді штрафу на суму 1870 грн.

В подальшому, позивач оформила посвідку на тимчасове проживання в Україні № НОМЕР_4 строком дії до 07.08.2023 року.

29.09.2023 року громадянку російської федерації ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності ч. 2 ст. 203 КУпАП, Автозаводським відділом у м. Кременчуці УДМС у Полтавській області винесено постанову ПН МПТ №002426 з накладенням адміністративного стягнення у вигляді штрафу на суму 3434 грн. . у зв`язку з тим, що громадянка російської федерації ОСОБА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_2 , порушила законодавство про правовий статус іноземці та осіб без громадянства, а саме проживає за документами, термін дії яких закінчився.

15.02.2024 року громадянку російської федерації ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності ч. 3 ст. 203 КУпАП, Автозаводським відділом у м. Кременчуці УДМС у Полтавській області винесено постанову ПН МПТ №001514 з накладенням адміністративного стягнення у вигляді штрафу на суму 5100 грн. у зв`язку з тим, що громадянка російської федерації ОСОБА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_2 , вдруге за рік порушила законодавство про правовий статус іноземці та осіб без громадянства, а саме з 08.08.2023 року проживає за документами, термін дії яких закінчився.

07.05.2024 року громадянку російської федерації ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності ч. 3 ст. 203 КУпАП, Автозаводським відділом у м. Кременчуці УДМС у Полтавській області винесено постанову ПН МПТ № 000394 з накладенням адміністративного стягнення у вигляді штрафу на суму 5151,00 грн у зв`язку з тим, що громадянка російської федерації ОСОБА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_2 , проживає без документів на право проживання в Україні, яка після закінчення строку дії посвідки на тимчасове проживання, не виїхала за межі України в встановлений законодавством строк.

Штрафи за вказаними постановами позивачем було сплачено.

08.05.2024 року Кременчуцьким відділом УДМС у Полтавській області прийнято рішення про примусове повернення з України відносно громадянки російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яким останню зобов`язано виїхати за межі України до 05.06.2024 року.

З рішенням від 08 травня 2024 року про примусове повернення з України громадянка російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , була ознайомлена 08 травня 2024 року та зобов`язалася його виконати не пізніше 05.06.2024, що підтверджується її підписом у вказаному рішенні та розпискою в якій також повідомлено, що життю та здоров`ю в країні її проживання російській федерації загрози немає, переслідування по політичних, етнічних та релігійних мотивах не ведуться.

Тобто, позивачу надано достатній термін для того, щоб добровільно покинути межі України.

Також, розпискою підтверджено, що рішення про примусове повернення з України від 08 травня 2024 року було вручено позивачу, однак, вказане рішення позивачем не було оскаржено.

У строк передбачений для добровільного виконання рішення про примусове повернення, а саме до 05.06.2024 р., позивач не виконала рішення Кременчуцького відділу УДМС у Полтавській області про примусове повернення до країни походження або третьої країни.

29.07.2026 громадянку російської федерації ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності ч. 2 ст. 203 КУпАП, Кременчуцьким відділом УДМС у Полтавській області та винесено постанову ПН МПТ № 004193 про накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу в розмірі 3417,00 грн.

29.07.2026 року Кременчуцьким відділом УДМС у Полтавській області прийнято рішення про примусове видворення з України громадянки російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ..

Також, з матеріалів справи встановлено, що громадянка російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , із заявою про обмін посвідки або отримання дозволу на іміграцію, або про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не зверталась, вказане підтверджується листами УДМС у Полтавській області № 5301.5/7496-24 від 03.05.2024 та №5301.5/12144 від 28.07.2026 року, 5301.5/13336 від 14.08.2026 та не заперечується самим позивачем.

На час звернення з позовом у ОСОБА_1 відсутні будь-які документи на право проживання в Україні та відомості про перебування позивача на території України на законних підставах відсутні в матеріалах справи.

Крім того, позивач не вчиняла жодних спроб легалізації власного знаходження на території України.

Отже, позивач знаходилась на території України після спливу строку дії посвідки на тимчасове проживання № НОМЕР_4 , тобто - 07.08.2023 року нелегально, що є грубим порушенням з боку позивача законодавства про правовий статус іноземців. Крім того, позивач не виконала рішення про примусове повернення з України від 08.05.2024 року та добровільно не виїхала за межі України до 05.06.2024 року, так і після цієї дати, що відповідно було підставою для відповідача для прийняття рішення про примусове видворення позивача за межі України.

Твердження позивача, що ОСОБА_1 має зареєстроване місце проживання у с. Крива Руда, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки в матеріалах справи наявний лист Кременчуцького районного відділення ГУ Національної поліції в Полтавській області №159/5328-25 від 15.01.2025 року відповідно до якого встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з 26.11.2021 року знята з обліку та в с. Крива Руда, Кременчуцького р-ну, Полтавській області не зареєстрована, не проживає.

Щодо посилань позивача в позовній заяві та у відзиві на апеляційну скаргу, що позивачка звернулася до консульського відділу Посольства Російської Федерації в Республіці Молдова, 13.06.2023 подала документи для оформлення паспорта та сплатила консульський збір, після чого паспорт було виготовлено в місті Кишиневі; отримавши повідомлення про його виготовлення, вона придбала автобусні квитки за маршрутом Одеса – Кишинів та 04.06.2024 прибула до державного кордону Республіки Молдова, однак компетентний орган Республіки Молдова відмовив їй у в`їзді на територію держави у зв`язку з недійсністю наявного паспорта, колегія суддів зазначає наступне.

Обставини щодо оформлення паспорта виникли до прийняття 08.05.2024 рішення про примусове повернення з України. Так, з матеріалів справи встановлено, що дія паспорту позивача закінчувалась 07.08.2023 року, а документи на його оформлення позивач подала лише 13.06.2023 року, тобто менше ніж за два місяці до закінчення дії паспорту. В судовому засіданні в суді апеляційної інстанції позивач пояснила, що про оформлення паспорту їй стало відомо в листопаді 2023 року з сайту посольства російської федерації в Республіки Молдова. Однак, після отримання повідомлення про готовність паспорта позивач лише через 8 місяців поїхала до Кишинева для його отримання, коли строк дії посвідки на тимчасове проживання № НОМЕР_4 та паспорту громадянина російської федерації № НОМЕР_1 сплив (07 серпня 2023 року).

Крім того, після закінчення дії посвідки на тимчасове проживання № НОМЕР_4 (07.08.2023 року), позивач тричі притягувалась до адміністративної відповідальності за частинами другою та третьою статті 203 КУпАП - 29.09.2023, 15.02.2024 та 07.05.2024, однак жодних дій щодо обміну посвідки, виїзду з України або отримання документів для легалізації свого перебування, позивачем не було здійснено протягом тривалого часу.

Отже, зазначені обставини не можуть бути підставою для легального перебування позивача в Україні після закінчення строку дії документів.

Посилання на висновки Верховного Суду у справі № 461/2622/23 є нерелевантним до спірних правовідносин, оскільки у справі № 461/2622/23 особа мала посвідчення УВКБ ООН від 13.03.2023, що підтверджувало її звернення за процедурою надання статусу біженця та необхідність захисту від примусового повернення.

Щодо доводів позивача, що оскаржуване рішення від 29.07.2026 не містить дослідження того, чи могла позивач фактично виїхати за межі України з паспортом, строк дії якого закінчився 07.08.2023, чи могла вона отримати новий документ на території України після припинення роботи дипломатичних установ держави її громадянської належності, а також яке значення мала відмова компетентного органу Республіки Молдова у в`їзді 04.06.2024, колегія суддів вважає безпідставним, виходячи з наступного.

З матеріалів справи встановлено, що 04.06.2024 року щодо позивача компетентним органом Республіки Молдова було прийнято рішення про відмову у в`їзді до Республіки Молдови, тобто ОСОБА_1 намагалась виїхати після прийнятого рішення про примусове повернення з України від 08.05.2024. Однак, з часу прийняття рішення про примусове повернення від 08.05.2024 р. до прийняття рішення про примусове видворення від 29.07.2026 р. минуло більше двох років та позивачем не було вчинено жодних дій щодо повторного виїзду з України, або щодо оформлення права на проживання (перебування) в Україні, чи звернення до територіальних підрозділів ДМС України із заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захист.

Колегія суддів, зазначає, що позивач і до прийняття рішення про примусове повернення від 08.05.2024 р. не вчиняла жодних дій щодо легалізації свого становища в Україні та отримання документів на право проживання в Україні.

Крім того, рішення про відмову у в`їзді до Республіки Молдова не дає право на законне перебування на території України.

При цьому, в апеляційній скарзі та додаткових поясненнях відповідач зазначає про можливість виїзду шляхом звернення до Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ) з метою видачі екстреного проїзного документу в зв`язку з закінченням строку дії паспорта громадянки російської федерації. Позивач в судовому засіданні посилалась на те, що на даний час їй відома дана інформація, однак, раніше вона не знала про таку можливість. Колегія суддів звертає увагу, що в матеріалах справи відсутні докази, що після отримання відмови у в`їзді до Республіки Молдова позивачем вживались заходи для отримання інформації щодо можливості виїхати з України, а також, що позивач зверталась до будь-яких організацій (міжнародних, правозахисних) для допомоги з виїздом або для отримання допомоги з метою легалізації свого статусу на території України.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що особа, яка бажає легалізувати своє перебування на території України в законодавчо встановлений спосіб, має бути зацікавлена у зібранні необхідних доказів на підтвердження необхідності такого перебування в Україні, у тому числі і шляхом використання всіх законодавчо визначених правових механізмів, та уникаючи при цьому зловживання своїми правами та нехтування обов`язками.

Аналогічна позиція наведена у постанові Верховного Суду від 29 травня 2023 року у справі № 522/5683/22.

При цьому, позивач після отримання рішення про примусове повернення не оскаржувала його, а отже, була зобов`язана вжити всіх необхідних та можливих заходів для його виконання. Водночас матеріали справи не містять жодних належних і допустимих доказів вчинення позивачем будь-яких дій, спрямованих на виконання зазначеного рішення протягом двох років після спроби виїхати з України 04.06.2024 року.

Вказане в сукупності свідчить, що позивач не виконала без поважних причин рішення про примусове повернення, а також, у відповідача при прийняті рішення про примусове видворення були обґрунтовані підстави вважати, що позивач ухилятиметься від виконання рішення про примусове повернення.

Колегія суддів зазначає, що з серпня 2023 року позивач свідомо перебувала на території України у статусі нелегального мігранта та не вчиняла жодних дій для легалізації свого становища. Це дає підстави для висновку про те, що примусове видворення позивача, незважаючи на серйозність такого заходу, з огляду на фактичні обставини є цілком виправданим.

Щодо тверджень позивача, що з 18.09.2019 перебуває у зареєстрованому шлюбі з громадянином України ОСОБА_2 , колегія суддів зазначає, що Верховний Суд у своїх постановах, зокрема від 10 жовтня 2019 року у справі № 2340/2910/18, від 18 березня 2021 року у справі №522/1441/18, від 29 травня 2023 року у справі № 522/5683/22, від 26 січня 2024 року у справі № 522/11225/22 та від 30 серпня 2024 року у справі №522/8660/23 неодноразово наголошував на тому, що сам по собі факт наявності у іноземця на території України дружини та дітей, як і відсутність у країні походження близьких родичів, а також будь-якого майна, не спростовує встановлені відповідачем порушення з боку позивача та не є підставою для скасування оскаржуваного рішення, адже чинним законодавством не передбачено виключень із загальних для всіх іноземців правил перебування на території України і не звільняють особу від відповідальності за вчинення порушення міграційного законодавства України.

Висновки суду першої інстанції, що відповідачем при прийняті рішення не було враховано статтю 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, колегія суддів вважає безпідставним, виходячи з наступного.

Варто також додати, що саме по собі проживання особи на території України протягом тривалого часу та факт наявності дружини та дітей, не означає автоматично, що особа абсолютно захищена від примусового повернення до країни походження міркуваннями збереження її приватного життя, внаслідок зобов`язань держави відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Тобто мова йде про відповідальність самого позивача, який був свідомий того, що його міграційний статус робить збереження сімейного життя сумнівним з огляду на перебування його на території України нелегально.

Не заперечує того, що сам по собі факт шлюбу не є перешкодою для видворення іноземця за межі країни перебування, і Європейський суд з прав людини.

Так, у справі Jeunesse v. the Netherlands (no 12738/10) Європейський суд з прав людини відзначив, що: «коли держава-учасниця толерує присутність іноземця на своїй території… така держава-учасниця дозволяє іноземцю приєднатися до суспільства приймаючої країни, формувати стосунки та створити родину. Однак це не тягне за собою автоматично обов`язку влади держави-учасниці, внаслідок зобов`язань відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, дозволити йому чи їй оселитися в цій країні».

Аналогічні правові висновки викладені Верховним Судом у постанові від 26 січня 2024 року у справі №522/11225/22.

Відповідно до статті 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, які знаходяться в Україні на законних підставах користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж самі обов`язки, що і громадяни України.

Тобто, законодавець не лише наділяє іноземця певними правами, але і покладає на нього обов`язок забезпечення урегулювання свого правового становища у легалізований спосіб, зокрема шляхом звернення до відповідного територіального підрозділу ДМС України.

Вказана позиція наведена у постанові Верховного Суду від 30 серпня 2024 року у справі №522/8660/23.

У контексті наведеного колегія суддів уважає за необхідне зауважити, що бажання іноземця чи особи без громадянства зберегти свої сімейні права та дотримуватися прав та законних інтересів дитини покладає саме на цю особу передбачені діючим законодавством обов`язки щодо оформлення права на проживання (перебування) в Україні, а за відсутності волевиявлення та здійснення будь-яких дій такої особи з метою легалізації на території України (щонайменше звернення до міграційних органів з цього приводу), вказані права не можуть бути реалізовані шляхом незастосування державними органами до цієї особи наслідків незаконного перебування в Україні всупереч діючого законодавства (постанови Верховного Суду від 23 січня 2020 року у справі №343/2242/16, від 10 жовтня 2019 року у справі №2340/2910/18, від 12 серпня 2020 року у справі №755/14023/17, від 13 жовтня 2021 року у справі №263/14519/20, від 13 квітня 2021 року у справі №211/1113/18(2-а/211/91/18), від 26 січня 2022 року у справі №200/9761/20-а).

Крім того, з пояснень які були відібрані 29.07.2026 року у громадянки ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , встановлено, що чоловік теперішній час проживає в Західній Україні.

Також, з даних Єдиного державного реєстру судових рішень встановлено, що відповідно до справи №401/387/24 громадянку російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 притягнуто 15.02.2024 року до адміністративної відповідальності у відповідності до ч.1 ст.173-2 КУпАП, за вчинення домашнього насильства де потерпілим виступає чоловік позивачки ОСОБА_2 .

При цьому, колегія суддів зауважує, що позивач за даними паспорта має двох повнолітніх дітей, які на даний час зі слів позивача проживають на території російської федерації.

Отже, оцінюючи доводи щодо неврахування ГУ ДМС при прийнятті рішення про примусове видворення обставин її сімейного життя та права на повагу до свого приватного і сімейного життя, колегія суддів бере до уваги усталену практику Верховного Суду, відповідно до якої чинним законодавством не передбачено виключень із загальних для всіх іноземців правил перебування на території України, в тому числі таких, які б (виключення) були пов`язані з сімейним станом, а тому наявність сім`ї не звільняє особу від необхідності дотримання міграційного законодавства України.

Крім того, наведені постанови Верховного Суду у справах № 589/2960/23, № 932/4626/23 та № 712/2426/23 не є релевантними до спірних правовідносин., виходячи з наступного.

Так, в постанові Верховного Суду у справі № 589/2960/23 позивач неодноразово зверталася до органів відповідачів щодо обміну посвідки на тимчасове проживання на новий строк дії, проте в усному порядку їм було роз`яснено, що постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року №165 зупинено строки надання адміністративних послуг суб`єктами їх надання та строки видачі дозвільними органами документів дозвільного характеру на час воєнного стану в Україні.

В постанові Верховного Суду у справі № 932/4626/23 від 25 лютого 2026 року позивач особисто завчасно зверталася до ГУ ДМС в Дніпропетровській області з заявою-анкетою з документами на обмін посвідки на тимчасове проживання на підставі частини чотирнадцятої статті 4 Закону № 3773-VI та питання легального продовження перебування на території України вона почала вирішувати ще в листопаді 2022 року (отримання консультації та подання заяв на «гарячу лінію» ДМС України, особисте прибуття до приміщення ГУ ДМС в Дніпропетровській області задля подання необхідних документів), однак їй уповноваженою особою повідомлялося про зупинення надання таких адміністративних послуг та видачу документів дозвільного характеру.

В постанові Верховного Суду у справі № 712/2426/23від 19 серпня 2026 року, позивач маючи намір отримати в Україні постійний статус, 27.10.2021 звернувся до Смілянського відділу УДМС у Черкаській області з заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну відповідно до пункту 1 частини 3 статті 4 Закону України «Про імміграцію», оскільки його дружина є громадянкою України, з якою він перебуває у шлюбі понад 2 роки. Крім того, починаючи з 06.03.2022, тобто у встановлені законодавством строки, неодноразово звертався до уповноваженого органу ДМС щодо обміну посвідки на тимчасове проживання на новий строк дії, проте в усному порядку йому було роз`яснено, що постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 165 зупинено строки надання адміністративних послуг суб`єктами їх надання та строки видачі дозвільними органами документів дозвільного характеру на час воєнного стану в Україні.

Таким чином, в наведених постановах Верховного Суду позивачі вживали активних заходів для легалізації свого перебування в Україні, а саме: завчасно або у встановлені строки зверталися до органів ДМС із заявами та документами щодо обміну посвідок чи оформлення відповідного статусу.

Разом з цим, у даній справі позивач не вчиняла жодних дій, спрямованих на легалізацію свого перебування на території України, а тому фактичні обставини та правовідносини у наведених справах не є подібними до спірних правовідносин у цій справі.

Щодо наявності квартири у власності громадянки російської федерації ОСОБА_1 , волонтерської діяльності в притулках та наявного діагнозу, що підтверджується консультативною випискою лікаря- психіатра, колегія суддів зазначає, що вказані факти не є обставинами, які можуть бути винятком для процедури застосування до іноземців міграційного законодавства у разі його порушення.

Окрім цього, в матеріалах справи відсутні докази того, що позивач зверталася до територіальних підрозділів ДМС України із заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У вимірі встановлених колегією суддів обставин можна резюмувати, що: відомості про перебування відповідача на території України на законних підставах відсутні; позивач була затримана співробітниками ГУ ДМС України за порушення правил перебування іноземців в Україні, а саме проживання без документів на право проживання в Україні; після закінчення терміну посвідки на тимчасове проживання № НОМЕР_4 (07 серпня 2023 року) позивач не вчинила спроб легалізації власного знаходження; у позивача відсутні будь-які документи на право проживання в Україні; позивач не виконала у добровільному порядку рішення від 08.05.2024 про примусове повернення.

Тож зважаючи на те, що рішення про примусове повернення позивачем не виконано, у позивача відсутні документи на право перебування на території України, позивач не відноситься до осіб, яким надано статус біженця і не є особою, яка потребує додаткового захисту, підстави вважати, що відповідач підпадає під захист статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод або статті 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» відсутні.

Аналогічні правові висновки викладені Верховним Судом у постанові від 27 квітня 2023 року у справі №522/11882/22.

За таких обставин, колегія суддів не бачить неспівмірності та непропорційності між застосованими до позивача заходами, передбаченими статтею 30 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», та її інтересами і правами, позаяк такі є адекватним реагуванням уповноваженого органу на порушення нею міграційного законодавства.

Таким чином, враховуючи, що позивач порушила законодавство України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, не має документів, які посвідчують її законне перебування на території України, не виконувала добровільно протягом 2 років та 2 місяців рішення про примусове повернення від 08.05.2024 року і не вживала будь-яких заходів щодо легалізації перебування в Україні, колегія суддів дійшла висновку, що рішення начальника Кременчуцького відділу Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області ОСОБА_3 від 29 липня 2026 року за № 5328130100015564 про примусове видворення з України громадянина рф ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є законними та обґрунтованими, у зв`язку з чим не підлягають скасуванню.

Разом з цим, суд першої інстанції дійшов хибного висновку про наявність підстав для скасування вказаного рішення.

Інші доводи і заперечення сторін на висновки суду апеляційної інстанції не впливають.

Не врахування судом першої інстанції зазначених обставин, призвело до неправильного вирішення справи, а відтак рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню відповідно до положень ст. 317 КАС України з прийняттям нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Згідно ч. 1 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 315 КАС України суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Згідно з п. 1, п. 4 ст. 317 КАС України неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права є підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої підлягає скасуванню з прийняттям нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, апеляційна скарга підлягає задоволенню.

Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області задовольнити.

Рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 21.08.2026 по справі № 524/9742/26 скасувати.

Прийняти постанову, якою в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий суддя Я.М. Макаренко

Судді Т.С. Перцова С.П. Жигилій

Повний текст постанови складено 10.09.2026 року