Постанова від 09 вересня 2026 р. у справі №440/12197/24 — Другий апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 вересня 2026 р. Справа № 440/12197/24

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Любчич Л.В.,

Суддів: Спаскіна О.А. , Присяжнюк О.В. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 10.04.2025, головуючий суддя І інстанції: Р.І. Молодецький, вул. Пушкарівська, 9/26, м. Полтава, 36039, повний текст складено 10.04.25 по справі № 440/12197/24

за позовом ОСОБА_1

до Адміністрації Державної прикордонної служби України

про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі – ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Адміністрації Державної прикордонної служби України (далі - відповідач), в якій просив:

- визнати протиправною бездіяльність Адміністрації Державної прикордонної служби України щодо неналежного розгляду його скарги від 28.05.2024 про відмову у задоволенні рапорту про звільнення з військової служби (№22.2/24633/24-Вн від 07.05.2024);

- зобов`язати Адміністрацію Державної прикордонної служби України повторно розглянути його скаргу від 28.05.2024 про відмову у задоволенні рапорту про звільнення з військової служби (№22.2/24633/24-Вн від 07.05.2024), з урахуванням правових висновків суду, та із прийняттям відповідного рішення про його звільнення з військової служби, не пізніше наступного дня після набрання рішенням законної сили.

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 10 квітня 2025 року відмовлено в задоволенні позову.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, оскільки вважає, що рішення ухвалене із неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, просив суд апеляційної інстанції скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 10.04.2025 та ухвалити нове рішення, яким в задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначив, що відповідачем допущено протиправну бездіяльність, оскільки при розгляді скарги позивача не враховано, зокрема, поданий нотаріально посвідчений договір між батьками щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків та виховання дитини, в якому було зазначено про самостійне здійснення позивачем виховання дитини, свідоцтва про народження дитини та свідоцтва про розірвання шлюбу, які, на думку позивача є підставою для звільнення з військової служби за сімейними обставинами як військовослужбовця, який самостійно виховує дитину (дітей) віком до 18 років, згідно з підпунктом «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу України» від 25.03.1992 № 2232-XII (далі - Закон №2232-ХІІ).

Відповідач надав до Другого апеляційного адміністративного суду відзив на апеляційну скаргу позивача, в якому просив у задоволенні апеляційної скарги позивача відмовити, рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 10.04.2025 – залишити без змін.

Зазначив, що відповідно до частини 12 статті 26 Закону №2232-XII право на звільнення з військової служби під час дії воєнного стану мають військовослужбовці, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо: другий з батьків такої дитини (дітей) помер; позбавлений батьківських прав; визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім; оголошений померлим; відбуває покарання у місцях позбавлення волі; коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду; запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень Натомість мати неповнолітньої дитини ОСОБА_2 , не позбавлена батьківських прав, не визнана зниклою безвісти, не оголошена померлою та не відбуває покарання у місці позбавлення волі. Рішення суду щодо самостійного виховання та утримання дитини відносно позивача також відсутнє. Вважає, що ні укладений 17.02.2024 між батьками договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків та виховання дитини, ні тим виїзд матері дитини за межі Полтавського регіону не позбавляє останню від належних їй батьківських прав та виконання обов`язків щодо виховання дитини та не підтверджує факт самостійного виховання позивачем свого сина ОСОБА_2 .

Відповідно до положень ч. 1 ст. 308 , п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) розгляд справи проведено в порядку письмового провадження за наявними у ній доказами та в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Колегія суддів, вислухавши суддю–доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які апелянт посилається в апеляційній скарзі дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судовим розглядом встановлено обставини, які не оспорено сторонами.

ОСОБА_1 призвано на військову службу за призовом під час мобілізації, що підтверджується відповідним записом у військовому квитку серії НОМЕР_1 .

Відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 позивач є батьком ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

17.02.2024 ОСОБА_3 та ОСОБА_1 уклали нотаріально посвідчений договір між батьками щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків та виховання дитини, відповідно до якого відповідно до заяви ОСОБА_2 , 22.09.2008 , своє місце проживання він визначив за адресою проживання батька ОСОБА_1 ). Зокрема, згідно із пунктом 4 вказано договору батько зобов`язується виховувати та отримувати дитину до досягнення нею повноліття.

За змістом листа НОМЕР_3 мобільного прикордонного загону Державної прикордонної служби України, копія якого наявна в матеріалах справи, солдатом ОСОБА_1 , призваним на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, молодшим інспектором прикордонної служби 1 категорії - старшим кухарем відділення забезпечення першого відділу прикордонної служби (гин С) другої прикордонної комендатури швидкого оеагування (з місцем дислокації АДРЕСА_1 ), подано рапорт №22.2/24633/24-Вн від 07.05.2024 про звільнення з військової служби за сімейними обставинами за абзацом - військовослужбовці, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років, підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу України».

В обґрунтування поданого рапорту ОСОБА_1 вказано, що в теперішній час відповідно до нотаріально посвідченої угоди між батьками від 17.02.2024 та волевиявлення його сина ОСОБА_2 , 22.09.2008, він проживає разом з ОСОБА_1 за адресою АДРЕСА_2 . Обов`язок з виховання сина покладений виключно на позивача, який самостійно виховує дитину та проживає разом з ним. Мати дитини, ОСОБА_3 , не має можливості проживати разом із сином, виховувати його, у зв`язку із виїздом за межі Полтавського регіону.

Згідно з переліком додатків до рапорту позивачем подано нотаріально посвідчену копію договору між батьками щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків та виховання дитини від 17.02.2024, копії свідоцтва про народження дитини та копія свідоцтва про розірвання шлюбу.

За результати розгляду рапорту ОСОБА_1 №22.2/24633/24-Вн від 07.05.2024 начальником НОМЕР_3 мобільного прикордонного загону Державної прикордонної служби України із посиланням на частину 1 статті 180, частину 2 статті 166, Сімейного кодексу України повідомлено позивача, що у батьків дитини зберігається обов`язок утримання своєї дитини з моменту її народження до досягнення нею повноліття, при чому такий обов`язок не залежить від наявності зареєстрованого шлюбу між батьками, факту позбавлення батьківських прав, визнання батьків недієздатними, тощо, а припиняється лише фактом смерті батьків. До рапорту не долучено жодного документа, який би свідчив би про самостійне виховання дитини. Ураховуючи зазначене, відсутні умови визначені Законом для звільнення з військової служби.

Не погодившись із результатами розгляду рапорту про звільнення позивач звернувся до Державної прикордонної служби із скаргою від 28.05.2024, в якій просив розглянути можливість або звільнення його зі служби або переведення за сімейними обставинами для продовження служби до м. Полтави у зв`язку із самостійним вихованням неповнолітнього сина.

Адміністрацією Державної прикордонної служби України 17.06.2024 за результатами розгляду скарги ОСОБА_1 повідомлено, що за інформацією НОМЕР_3 мобільного прикордонного загону Державної прикордонної служби України в матеріалах наданих до рапорту відсутні документи, які підтверджують самостійне виховання дитини до 18 років. А тому порушень законодавства України НОМЕР_3 мобільним прикордонним загоном Державної прикордонної служби України не встановлено. Стосовно переміщення до іншого місця служби проінформовано із посиланням на пункти 88, 89 Положення про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України, затвердженого Указом Президента України від 29.12.2009 №1115/2009 про необхідність звернутись з рапортом до свого безпосереднього командира (начальника) з наданням належним чином завірених копій документів, які підтверджують підстави переміщення.

На думку позивача, відповідач, відмовивши у задоволенні скарги, допустив протиправну бездіяльність, у зв`язку із чим позивач звернувся до суду з цим позовом.

Відмовляючи в задоволенні позовної заяви, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач дійшов вірного висновку, що НОМЕР_3 прикордонним мобільним прикордонним загоном Державної прикордонної служби України не допущено порушень законодавства України під час розгляду рапорту про звільнення з військової служби № 22.2/24633/24-ВН від 07.05.2024, оскільки позивач не підтвердив наявність сімейних обставин або інших поважних причин, а саме: самостійне виховання дітей віком до 18 років військової служби, що є обов`язковим для звільнення на підставі п.п. г п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону № 2232-XII.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади, їх посадові особи повинні діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України.

Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України», на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України Про правовий режим воєнного стану введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.

Пунктом 2 Указу Президента України від 24 лютого 2022 №64/2022 військовому командуванню разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування доручено запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України Про правовий режим воєнного стану заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.

Станом на час розгляду даної справи строк дії воєнного стану в Україні продовжено.

Зміст правового режиму воєнного стану, порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, гарантії прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб визначає Закон України "Про правовий режим воєнного стану" від 12.05.2015 року №389-VIII (далі по тексту - Закон №389-VIII).

Згідно із ст.1 Закону №389-VIII воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №69/2022 "Про загальну мобілізацію" постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію, згідно пункту 4 якого встановлено призов військовозобов`язаних, резервістів та залучення транспортних засобів для забезпечення потреб Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, інших військових формувань України здійснити в обсягах, визначених згідно з мобілізаційними планами.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначено Законом №2232-XII.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону № 2232-ХІІ, військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Згідно ч. 6 ст. 2 Закону № 2232-ХІІ, одним із видів військової служби є військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період.

Підстави звільнення з військової служби передбачено статтею 26 Закону №2232-ХІІ.

Так, згідно із п. "г" п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону №2232-ХІІ військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби під час дії воєнного стану, зокрема, через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).

Пунктом 12 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про оборону України" визначено, що особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Матеріалами справи підтверджується, що позивач, призваний на військову службу під час мобілізації, подав рапорт про звільнення з військової служби, у зв`язку з самостійним вихованням дитини (дітей) віком до 18 років.

Правові підстави звільнення під час воєнного стану військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб під час мобілізації в особливий період врегульовано п. 2 ч. 4 ст. 26 Законом № 2232-XII.

Зокрема, підпунктом "г" п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону № 2232-XII передбачено, що військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби під час дії воєнного стану через такі сімейні обставини або інші поважні причини, зокрема: військовослужбовці, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років.

Частиною 7 статті 26 Закону №2232-ХІІ передбачено, що звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Указом Президента України від 29 грудня 2009 року №1115/2009 затверджено Положення про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України (далі - Положення №1115/2009), яке визначає порядок проходження громадянами України (далі - громадяни) військової служби в Державній прикордонній службі України (далі - Держприкордонслужба) у мирний час та особливості проходження військової служби в ній в особливий період.

Згідно з пунктом 305 Положення №1115/2009 в особливий період військовослужбовці проходять військову службу в порядку, передбаченому цим Положенням та іншими нормативно-правовими актами, що визначають порядок проходження військової служби в особливий період.

Згідно з підпунктом 1 пункту 307 Положення №1115/2009 з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації: військовослужбовці Держприкордонслужби звільненню не підлягають, крім випадків, визначених статтею 26 Закону №2232-ХІІ, а строк військової служби (дія контракту) продовжуються на строки, визначені статтею 23 Закону №2232-ХІІ. Накази про звільнення з військової служби військовослужбовців, не виключених із списків особового складу військових частин, підлягають скасуванню, крім наказів про звільнення військовослужбовців у відставку у зв`язку із визнанням їх за станом здоров`я непридатними до військової служби з виключенням з військового обліку, та наказів про звільнення військовослужбовців в запас на підставах, визначених статтею 26 Закону №2232-ХІІ.

Відповідно до п. 37 Положенням №1115/2009 за наявності передбачених законодавством підстав військовослужбовець має право достроково припинити (розірвати) контракт, звернувшись з письмовим рапортом щодо цього в порядку підпорядкування до посадової особи, уповноваженої приймати рішення про його звільнення з військової служби. Цей рапорт з необхідними для прийняття рішення про звільнення військовослужбовця документами у двотижневий строк подається кадровим підрозділом уповноваженій на прийняття такого рішення посадовій особі.

Дострокове припинення (розірвання) контракту з ініціативи військовослужбовця та його виключення зі списків особового складу органу Держприкордонслужби здійснюється у місячний строк з моменту подання ним відповідного рапорту.

Також, пунктом 279 Положення №1115/2009 передбачено, що військовослужбовець може бути звільнений за сімейними обставинами або з інших поважних причин, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України.

Звільнення військовослужбовців з цих підстав здійснюється згідно з письмовими документами, які підтверджують наявність у них відповідних сімейних обставин або інших поважних причин.

Таким чином, обов`язковою умовою для звільнення військовослужбовців є подання рапорту з наданням підтверджуючих документів.

ОСОБА_1 на підтвердження наявності підстав для звільнення на підставі з підпунктом «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону №2232-ХІІ до рапорту від 07.05.2025 було надано, зокрема, нотаріальний посвідчений договір між батьками щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків та виховання дитини, в якому було зазначено про самостійне здійснення позивачем виховування дитини, свідоцтва про народження дитини та свідоцтва про розірвання шлюбу.

Надаючи оцінку доводам апелянта, колегія суддів зазначає, що предметом доказування в цій справі є доведеність факту самостійного виховання позивачем як військовослужбовцем дитини (дітей) віком до 18 років та, як наслідок, встановлення наявності підстав для звільнення з військової служби під час воєнного стану.

Згідно з частиною 3 статті 11 Закону України №2402-III від 26.04.2001 «Про охорону дитинства» (далі - Закон №2402-III) встановлено, що батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

За змістом ч. 1-2 ст. 15 Закону №2402-III дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.

Відповідно до ч.1-2 ст. 141 Сімейного кодексу України (далі - СК України) мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною 5 статті 157 цього Кодексу.

За приписами частин першої третьої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті.

Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Статтею 180 СК України передбачено, що батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Зокрема, законодавець безальтернативно наголошує на тому, що батьки зобов`язані утримувати своїх неповнолітніх дітей навіть в тому випадку, коли не проживають разом з ними. Форми такого утримання можуть різнитись. Тобто, законодавець надає право сторонам сімейних правовідносин диспозитивно вирішити питання про форму утримання дитини одним із батьків, який проживає окремо.

Згідно з ст. 8 Закону №2402-III кожна дитина має право на рівень життя, достатній для фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.

Положеннями ст. 141 СК України передбачено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Колегія суддів зауважує, що матеріали справи не спростовують факту виконання позивачем, як батьком, відповідно до СК України обов`язків по утриманню своєї неповнолітньої дитини, але не свідчать про безпосереднє самостійне його виховання.

У постанові Верховного Суду від 13.06.2018 у справі №822/2446/17 касаційним судом зазначено, рішення про розірвання шлюбу та встановлення місця проживання дитини з одним з батьків не доводять факт відсутності участі другого батька у вихованні дитини.

Крім цього, колегія суддів зазначає, що розірвання шлюбу батьків, їх проживання окремо, визначення місця проживання дітей з одним із батьків, як в цьому випадку - із батьком, не впливає на обсяг прав та обов`язків обох батьків щодо виховання дітей, не звільняє того з батьків, хто проживає окремо, від батьківського обов`язку і не позбавляє права брати участь у вихованні дітей. Наявність таких умов не можуть розглядатися як доказ самостійного виховання батьком дітей.

Таким чином, документи, які позивач долучив до рапорту про звільнення з військової служби та до скарги від 28.05.2024 не є належними доказами того, що він самостійно виховує дитину (дітей) віком до 18 років, оскільки не впливає на обсяг прав та обов`язків обох батьків щодо виховання дітей, не звільняє того з батьків, хто проживає окремо, від батьківського обов`язку і не позбавляє права брати участь у вихованні дітей.

Доказів того, що мати дитини ухиляється від виконання батьківських обов`язків або позбавлена батьківських прав, що свідчило б про самостійне виховання позивачем неповнолітньої дитини, позивачем не надано до суду.

Крім того, звертаючись із рапортом про звільнення з військової служби, позивач не надав інших належних та допустимих доказів, які можуть слугувати підставою для звільнення його з військової служби на підставі п.п. г п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону № 2232-XII, що відповідно було встановлено Адміністрацією Державної прикордонної служби України щодо належного розгляду скарги ОСОБА_1 від 28.05.2024 на відмову у задоволенні рапорту про звільнення з військової служби № 22.2/24633/24-ВН від 07.05.2024.

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів вважає правомірними висновки суду першої інстанції, що відповідач дійшов вірного висновку, що НОМЕР_3 прикордонним мобільним прикордонним загоном Державної прикордонної служби України не допущено порушень законодавства України під час розгляду рапорту про звільнення з військової служби №22.2/24633/24-ВН від 07.05.2024, оскільки позивач не підтвердив наявність сімейних обставин або інших поважних причин, а саме: самостійне виховання дітей віком до 18 років військової служби, що є обов`язковим для звільнення на підставі п.п. г п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону № 2232-XII.

Таким чином, у позивача відсутнє право на звільнення з військової служби згідно поданого ним рапорту від 07.05.2024.

Посилання апелянта на наявність у нього права на звільнення з підстав зазначених у рапорті від 07.05.2024 колегія суддів вважає необґрунтованими з вище зазначенних підстав.

Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст. 322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення «Серявін та інші проти України») та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.

Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини по справі «Серявін та інші проти України» (п.58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у цій справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи апелянта, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.

Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права.

Керуючись ст. 242, 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 10 квітня 2025 року у справі № 440/12197/24 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий суддя Л.В. Любчич

Судді О.А. Спаскін О.В. Присяжнюк