Постанова від 09 вересня 2026 р. у справі №524/9394/26 — Другий апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 вересня 2026 р. Справа № 524/9394/26

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Семененко М.О.

суддів: Подобайло З.Г. , Чалого І.С.

за участю секретаря судового засідання Григоренко І.Б.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 29.07.2026 суддя Ковальчук Т.М., м. Кременчук у справі № 524/9394/26

за позовом Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області

до ОСОБА_1

про адміністративне затримання з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, з метою забезпечення примусового видворення,

ВСТАНОВИВ:

Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області (далі - позивач, Управління ДМСУ в Полтавській області) звернулося до Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області з адміністративним позовом до ОСОБА_1 (далі відповідач, ОСОБА_1 ), у якому просило суд:

- затримати громадянку російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , строком на шість місяців з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, з метою забезпечення примусового видворення.

В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив, що відповідач прибула в Україну 26 грудня 2021 року по паспорту громадянина російської федерації та в подальшому документована посвідкою на тимчасове проживання в Україні строком дії до 07 серпня 2023 року. Після закінчення строку дії посвідки на тимчасове проживання вона не звернулась із заявою про обмін посвідки на тимчасове проживання та не виїхала з України в установлений законодавством термін, чим порушила пункт 67 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 року №322 (далі - Порядок №322), а саме – після закінчення строку дії посвідки іноземець та особа без громадянства зобов`язані в семиденний строк знятися з реєстрації місця проживання та виїхати за межі України. Відповідач має недійсний паспорт громадянина російської федерації (строк дії закінчився 07 серпня 2023 року), не зверталася до підрозділів Державної міграційної служби України із заявою щодо оформлення документів на право перебування або про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового чи тимчасового захисту; обізнана, що підстав для її подальшого перебування в Україні не має. 07 травня 2024 року Кременчуцьким відділом УДМС у Полтавській області відповідача було притягнуто до адміністративної відповідальності за вчинення правопорушення за ознаками частини третьої статті 203 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП) та накладено адміністративний штраф у сумі 5151,00 грн, який було сплачено. З метою забезпечення вимог законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства Кременчуцьким відділом УДМС у Полтавській області 08 травня 2024 року прийнято рішення про примусове повернення з України відносно громадянки російської федерації ОСОБА_1 , яким останню зобов`язано виїхати за межі України до 05 червня 2024 року. З рішенням від 08 травня 2024 року про примусове повернення з України громадянка російської федерації ОСОБА_1 була ознайомлена 08 травня 2024 року та зобов`язалася його виконати не пізніше 05 червня 2024 року, що підтверджується її підписом у вказаному рішенні та розпискою. Відповідач не виконала рішення Кременчуцького відділу УДМС у Полтавській області про примусове повернення до країни походження або третьої країни у термін, передбачений для добровільного виконання рішення про примусове повернення. Даний факт підтверджується інформацією, отриманою з інтегрованої міжвідомчої інформаційно-телекомунікаційної системи щодо контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон «Аркан». 29 липня 2026 року Кременчуцьким відділом УДМС у Полтавській області прийнято рішення про примусове видворення відповідача з України. Ураховуючи, що відповідач не виконала рішення про примусове повернення без поважних причин, втратила підстави для законного перебування в Україні, не має постійного місця проживання, офіційного джерела доходів, а також достатнього фінансового забезпечення для проживання в Україні та для виїзду за межі України, є всі підстави вважати, що відповідач ухилятиметься від виконання рішення про її примусове видворення, у зв`язку з чим позивач просив позов задовольнити.

Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 29.07.2026 позов Управління ДМСУ в Полтавській області задоволено частково. Затримано громадянку російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , строком на шість місяців з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, з метою ідентифікації особи. Строк затримання становить шість місяців, що обраховується з часу та дати фактичного затримання особи.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідачем подано апеляційну скаргу, в якій вона просить скасувати рішення Автозаводського районного суду міста Кременчука від 29.07.2026 у справі №524/9394/26 та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову Управління ДМС України в Полтавській області відмовити повністю. Невідкладно звільнити ОСОБА_1 з пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач посилається на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, невідповідність висновків суду встановленим фактам та неправильне застосування норм матеріального права, з обставин і обґрунтувань, викладених в апеляційній скарзі.

Зазначила, що рішенням суду першої затримано ОСОБА_1 строком на шість місяців із поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців з метою ідентифікації особи. Водночас, позивач просив застосувати затримання з іншою метою – для забезпечення примусового видворення. Суд, не задовольнивши вимогу в заявленому вигляді, визначив метою затримання ідентифікацію, однак не встановив, які відомості про відповідача невідомі та які саме ідентифікаційні дії необхідно провести. Апелянт не заперечує факту порушення строку перебування та невиконання у визначений строк рішення про примусове повернення. Проте зазначає, що предметом цієї справи є не відповідальність за порушення міграційних правил і не законність окремого рішення ДМС про примусове видворення, а наявність передбачених статтею 289 КАС України фактичних підстав для найсуворішого з передбачених цією нормою заходів – позбавлення свободи. Вказує, що відповідач під час судового розгляду в суді першої інстанції не мала об`єктивної можливості отримати правничу допомогу та подати докази щодо житла, шлюбу, соціальних зв`язків, оформлення паспорта та фактичної спроби виїзду з України.

Зауважила, що оскаржуване рішення не містить індивідуального аналізу можливості застосування передбачених статтею 289 КАС України альтернатив затриманню. Воно також не пояснює, чому встановлені судом ризики неможливо нейтралізувати визначеним місцем проживання, підтримкою чоловіка, обов`язком періодичної явки до ДМС та повідомленням про зміну адреси.

Також зауважила, що суд першої інстанції послався на нечинну редакцію статті 30 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22 вересня 2011 року №3773-VI (далі Закон №3773-VI), що на думку апелянта, додатково свідчить про неправильне визначення правової конструкції спору.

Вказала, що потреби встановлювати особу ОСОБА_1 не існувало. До самого позову ДМС додала копію її паспорта, рішення про примусове повернення та рішення про примусове видворення, у яких зазначено повні анкетні дані скаржниці; у матеріалах також є довідка про перевірку відомостей у ЄІАС УМП. На початку засідання суд установив особу відповідача. Отже, позивач і суд володіли достатніми та узгодженими даними про її особу ще до ухвалення рішення. Вважає, що закінчення строку дії наявного паспорта не заперечує вже встановлену ідентичність його власниці. Суд не назвав жодної невстановленої ідентифікаційної ознаки та жодного заходу, який ДМС повинна провести в ПТПІ. Тому між фактичними обставинами й метою, зазначеною в резолютивній частині рішення, немає необхідного причинного зв`язку.

Крім того, апелянт покликається на те, що невиконання рішення про повернення не було наслідком повної бездіяльності відповідача, яка звернулася до консульської установи в Кишиневі, паспорт було виготовлено; вона придбала квитки та 04.06.2024 фактично намагалася в`їхати до Молдови, однак одержала офіційну відмову через недійсність наявного документа. Це підтверджує об`єктивну перешкоду в отриманні нового паспорта і реальні дії, спрямовані на усунення цієї перешкоди.

Вважає, що сукупність обставин справи не усуває допущеного відповідачем порушення, але свідчить, що належна поведінка скаржниці може бути забезпечена без її тривалої ізоляції.

Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому він, використовуючи надане процесуальним законом право, заперечує проти вимог апеляційної скарги, вважає її необґрунтованою. Зауважив, що оскаржуване рішення прийняте з дотриманням норм матеріального та процесуального права; висновки суду відповідають обставинам справи, що свідчить про законність та обґрунтованість рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 29.07.2026.

Наголосив, що у відповідача відсутні визначені законодавством та міжнародними договорами України підстави для перебування в Україні, відсутні також обставини, які, згідно з частиною 8 статті 26 та частиною 1 статті 31 Закону №3773-VI забороняють примусове видворення за межі України (відповідач не перебуває у процедурі визнання біженцем та особою, яка потребує додаткового чи тимчасового захисту; не підпадає під захист статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; в країні громадянської належності його життю або свободі не загрожуватиме небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань; не загрожує смертна кара або страта, катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання; не загрожує видворення або примусове повернення до країн, де можуть виникнути зазначені випадки). Враховуючи, що відповідач не виконала рішення про примусове повернення без поважних причин, втратила підстави для законного перебування в Україні, не має постійного місця проживання, офіційного джерела доходів, а також достатнього фінансового забезпечення для проживання в Україні та для виїзду за межі України, є всі підстави вважати, що відповідач ухилятиметься від виконання рішення про її примусове видворення.

В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник відповідача, наполягаючи на порушенні судом першої інстанції, при прийнятті рішення, норм матеріального та процесуального права, просив скасувати оскаржуване рішення та прийняти постанову, якою в задоволенні позову відмовити, з обставин і обґрунтувань, викладених в апеляційній скарзі.

Представник позивача, наполягаючи на законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції, просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою російської федерації, має паспорт громадянина російської федерації НОМЕР_1 , виданий органом видачі МВС 0373 07 серпня 2018 року, строк дії до 07 серпня 2023 року (а.с. 11).

Відповідно до довідки Кременчуцького відділу УДМС України у Полтавській області громадянка російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , згідно з ЄІАС УМП ДМС посвідки на тимчасове або постійне проживання на території України станом на 29 липня 2026 року не має (а.с. 21).

Постановою Державної міграційної служби України від 15.02.2024 №ПН МКВ 001514 про накладення адміністративного стягнення на ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , АДРЕСА_1 за порушення частин 1, 3 статті 3 Закону №3773-VI, відповідальність за яке передбачена частиною 3 статті 203 КУпАП, було накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 5100,00 грн (а.с. 67-68).

Штраф було сплачено відповідачем 26.02.2024, що підтверджується квитанцією до платіжної інструкції на переказ готівки №30 від 26.02.2024 (а.с. 69).

Постановою Державної міграційної служби України від 07.05.2024 №ПН МПТ 002804 про накладення адміністративного стягнення на ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , АДРЕСА_2 за порушення частин 1, 3 статті 3 Закону №3773-VI, відповідальність за яке передбачена частиною 3 статті 203 КУпАП, було накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 5151,00 грн (а.с. 70-71).

Штраф було сплачено відповідачем 08.06.2024, що підтверджується квитанцією до платіжної інструкції на переказ готівки №31 від 08.05.2024 (а.с. 72).

Рішенням Кременчуцького відділу УДМС у Полтавській області від 08 травня 2024 року вирішено примусово повернути до країни походження або третьої країни громадянку російської федерації ОСОБА_2 та зобов`язано її покинути територію України у термін до 05.06.2024. З рішенням від 08 травня 2024 року про примусове повернення з України ОСОБА_1 була ознайомлена належним чином та зобов`язалася його виконати не пізніше 05 червня 2024 року, що підтверджується її особистим підписом у вказаному рішенні та розпискою (а.с. 8-10).

Враховуючи, що вказане рішення відповідачем не було виконане, відповідно до частини першої статті 30 Закону №3773-VI, 29 липня 2026 року Кременчуцьким відділом УДМС у Полтавській області прийнято рішення про примусове видворення з України громадянки російської федерації ОСОБА_1 . У Рішенні позивач зазначив, що ураховуючи невиконання відповідачем рішення про примусове повернення у термін, передбачений для добровільного виконання рішення (05.06.2024) без поважних причин, втрату нею підстав для законного перебування в Україні, відсутність у неї реєстрації на території України, відсутність законних джерел доходу в Україні, відсутність інформації про працевлаштування іноземця та відсутність у вказаної громадянки підстав для оформлення документів, що дають право законно перебувати на території України, є об`єктивні підстави вважати, що громадянка російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 буде ухилятися від виїзду в добровільному порядку з території України, про що свідчить відсутність документів на право перебування в Україні, відсутність фінансового забезпечення, відсутність бажання самостійно залишити територію України, а також відсутність у неї законних підстав перебування та проживання на території України (а.с. 12-15).

Покликаючись на наявність обґрунтованих підстав вважати, що відповідач ухилятиметься від виконання рішення про її примусове видворення (невиконання рішення про примусове повернення без поважних причин, втрата підстави для законного перебування в Україні, відсутність постійного місця проживання, офіційного джерела доходів, а також достатнього фінансового забезпечення для проживання в Україні та для виїзду за межі України), позивач звернувся до суду з даним позовом з метою забезпечення примусового видворення відповідача.

Суд першої інстанції, частково задовольняючи позовні вимоги, виходив з того, що враховуючи обґрунтованість підстав вважати щодо можливості ухилення відповідача від виконання рішення про його примусове видворення, та про необхідність затримання відповідача із поміщенням його до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України, відсутність документа, що дає право на виїзд з України, що в свою чергу робить неможливим для відповідача самостійне залишення території України, у даному випадку наявні підстави для застосування наведених у пункті 1 частини першої статті 289 КАС України заходів.

Водночас суд першої інстанції зазначив, що аналіз норм законодавства щодо вирішення питання затримання іноземця або особи без громадянства, стосовно якої подано адміністративний позов про примусове видворення, дає суду підстави для висновку, що за наявності певних перелічених у цих нормах умов, існує правова можливість здійснити таке затримання як з метою ідентифікації, так і лише для забезпечення видворення за межі території України, як досягнення самостійної мети без необхідності ідентифікації. З урахуванням наведеного, повідомлених відповідачем у судовому засіданні обставин, а також доводів представника позивача щодо необхідності проведення ідентифікації відповідача, суд першої інстанції вважав, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, а саме наявні підстави для задоволення позовних вимог про затримання особи з метою ідентифікації відповідно до пункту 1 частини першої статті 289 КАС України.

Перевіривши за наявними у справі матеріалами доводи, викладені в апеляційній скарзі, правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права і правової оцінки обставин у справі у межах, визначених статтею 308 КАС України, колегія суддів встановила таке.

Зі змісту апеляційної скарги встановлено, що рішення суду першої інстанції оскаржується відповідачем в частині задоволення позовних вимог, отже, відповідно до частини 1 статті 308 КАС України, в межах розгляду цієї справи надається правова оцінка рішенню суду першої інстанції в оскаржуваній відповідачем частині.

Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції в оскаржуваній відповідачем частині, з огляду на таке.

Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, повноваження органів державної влади, що беруть участь у визначенні такого статусу та діють в інтересах забезпечення прав і свобод осіб та національної безпеки України, а також встановлює порядок в`їзду в Україну та виїзду з України таких осіб визначається Законом №3773-VI.

Згідно з частиною першою статті 26 Закону №3773-VI іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство України з прикордонних питань про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення.

Рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства, зазначених у частині першій цієї статті, може супроводжуватися забороною щодо подальшого в`їзду в Україну строком на три роки. Строк заборони щодо подальшого в`їзду в Україну обчислюється з дня винесення такого рішення. Порядок виконання рішення про заборону щодо подальшого в`їзду в Україну визначає Кабінет Міністрів України (частина друга статті 26 Закону №3773-VI).

За правилами частини п`ятої наведеної статті іноземець або особа без громадянства зобов`язані самостійно залишити територію України у строк, зазначений у рішенні про примусове повернення.

Примусове повернення не застосовується до іноземців та осіб без громадянства, які не досягли 18-річного віку, до іноземців та осіб без громадянства, на яких поширюється дія Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", а так само не може бути застосовано до осіб, які не мають документів, що посвідчують особу та дають право на виїзд з України (такі іноземці та особи без громадянства затримуються у встановленому законом порядку з метою ідентифікації, документування та забезпечення передачі відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію або примусового видворення відповідно до цього Закону) (частина восьма статті 26 Закону № 3773-VI).

Згідно з частиною першою статті 30 Закону №3773-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, його територіальні органи та територіальні підрозділи, органи охорони державного кордону або органи Служби безпеки України можуть приймати рішення про примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, якщо такі особи затримані за незаконне перетинання (спробу незаконного перетинання) державного кордону України або є обґрунтовані підстави вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятиметься від виконання рішення про примусове повернення, або якщо така особа не виконала у встановлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення, а також в інших передбачених законом випадках.

Частиною третьою статті 30 Закону №3773-VI визначено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, або орган охорони державного кордону на підставі відповідного рішення суду має право розміщувати іноземців та осіб без громадянства, зазначених у частині першій цієї статті, у пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України.

Відповідно до частини четвертої статті 30 Закону №3773-VI іноземці та особи без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України, затримані в установленому порядку та підлягають примусовому видворенню за межі України, у тому числі прийняті відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію, розміщуються в пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, протягом строку, необхідного для їх ідентифікації та забезпечення примусового видворення (реадмісії) за межі України, але не більш як на вісімнадцять місяців.

У разі звернення особи під час її перебування в пункті тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, вона продовжує перебувати в зазначеному пункті до остаточного прийняття рішення за заявою.

Особливості провадження у справах за адміністративними позовами з приводу затримання іноземців або осіб без громадянства визначені положеннями статті 289 КАС України.

Згідно з частиною першою статті 289 КАС України за наявності обґрунтованих підстав вважати, що іноземець або особа без громадянства, стосовно якого (якої) прийнято рішення про примусове видворення або реадмісію, ухилятиметься від виконання рішення про його (її) примусове видворення, перешкоджатиме проведенню процедури видворення чи реадмісії відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію або якщо існує ризик його (її) втечі, а так само у разі відсутності в іноземця або особи без громадянства, стосовно якого (якої) прийнято рішення про примусове видворення, документа, що дає право на виїзд з України, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, його територіальний орган чи підрозділ, орган охорони державного кордону, орган Служби безпеки України подає до місцевого загального суду як адміністративного суду за місцезнаходженням зазначених органів (підрозділів) або за місцезнаходженням пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, позовну заяву про застосування судом до іноземця або особи без громадянства одного з таких заходів:

1) затримання з метою ідентифікації та/або забезпечення примусового видворення за межі території України;

2) затримання з метою забезпечення передачі відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію;

3) взяття на поруки підприємством, установою чи організацією;

4) зобов`язання внести заставу.

Строк затримання іноземців та осіб без громадянства у пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, становить шість місяців. За наявності умов, за яких неможливо ідентифікувати іноземця або особу без громадянства, забезпечити примусове видворення чи реадмісію особи у зазначений строк або прийняти рішення за заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, або особою без громадянства, такий строк може бути продовжено, але загальний строк затримання не повинен перевищувати вісімнадцять місяців (частина одинадцята статті 289 КАС України).

З аналізу вказаних норм у їх сукупності слідує, що до іноземця, стосовно якого прийнято рішення про примусове видворення, може бути застосований такий захід як затримання з метою ідентифікації та/або забезпечення примусового видворення за межі території України.

Верховний Суд у постанові від 24.05.2023 по справі №296/8455/22 зазначив, що за наявності перелічених статтею 289 КАС України умов, існує правова можливість здійснити затримання іноземця як з метою ідентифікації та забезпечення видворення за межі території України, так і лише для забезпечення видворення за межі території України, як досягнення самостійної мети без необхідності ідентифікації. Але в будь-якому випадку повинна існувати така умова як примусове видворення.

При цьому, такий захід як затримання не застосовується автоматично, а лише за наявності підстав, передбачених частиною 1 статті 289 Кодексу, а саме: за наявності обґрунтованих підстав вважати, що такий іноземець ухилятиметься від виконання рішення про його примусове видворення, перешкоджатиме проведенню процедури видворення чи реадмісії відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію або якщо існує ризик його (її) втечі, а так само у разі відсутності в іноземця або особи без громадянства, стосовно якого (якої) прийнято рішення про примусове видворення, документа, що дає право на виїзд з України.

Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі №522/960/18, від 19 травня 2021 року у справі №522/21025/17, від 25 листопада 2024 року у справі №755/5415/24.

Доведення наявності підстав, передбачених вказаною нормою, покладено на територіальний орган ДМС України, як суб`єкта владних повноважень, яким ініційовано питання щодо затримання іноземця або особи без громадянства з метою ідентифікації та (або) забезпечення видворення за межі території України.

З матеріалів справи судом встановлено, що постановою Державної міграційної служби України від 15.02.2024 №ПН МКВ 001514 про накладення адміністративного стягнення на ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , АДРЕСА_1 за порушення частин 1, 3 статті 3 Закону №3773-VI, відповідальність за яке передбачена частиною 3 статті 203 КУпАП, було накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 5100,00 грн (а.с. 67-68).

Постановою Державної міграційної служби України від 07.05.2024 №ПН МПТ 002804 про накладення адміністративного стягнення на ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , АДРЕСА_2 за порушення частин 1, 3 статті 3 Закону №3773-VI, відповідальність за яке передбачена частиною 3 статті 203 КУпАП, було накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 5151,00 грн (а.с. 70-71).

Рішенням Кременчуцького відділу УДМС у Полтавській області від 08 травня 2024 року вирішено примусово повернути до країни походження або третьої країни громадянку російської федерації ОСОБА_2 та зобов`язано її покинути територію України у термін до 05.06.2024. З рішенням від 08 травня 2024 року про примусове повернення з України ОСОБА_1 була ознайомлена належним чином та зобов`язалася його виконати не пізніше 05 червня 2024 року, що підтверджується її особистим підписом у вказаному рішенні та розпискою (а.с. 8-10).

Враховуючи те, що вказане рішення відповідачем не було виконане, відповідно до частини першої статті 30 Закону №3773-VI 29 липня 2026 року Кременчуцьким відділом УДМС у Полтавській області прийнято рішення про примусове видворення з України громадянки російської федерації ОСОБА_1 (а.с. 12-15).

У межах спірних правовідносин Управління ДМСУ в Полтавській області звернулось до суду з позовом, в якому просило затримати відповідача строком на шість місяців з поміщенням її до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні (далі - ПТПІ), з метою забезпечення примусового видворення.

Водночас суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову у визначений позивачем спосіб, змінив мету затримання, визначивши її як необхідність ідентифікації відповідача.

Колегія суддів зазначає, що суд не наділений повноваженнями підміняти визначену суб`єктом владних повноважень мету затримання іншою метою, яка не була зазначена у позовній заяві. Судовий контроль у цьому випадку полягає у перевірці обґрунтованості та законності рішення суб`єкта владних повноважень саме в межах визначеної ним мети (затримання з метою забезпечення примусового видворення), а не у формуванні судом самостійно іншої мети застосування заходу.

Отже, суд першої інстанції мав встановити, чи відповідає затримання відповідача з метою забезпечення примусового видворення вимогам частини другої статті 2 КАС України та спеціального законодавства, а у разі встановлення невідповідності - відмовити у задоволенні заявленої вимоги в цій частині, а не змінювати визначену позивачем мету затримання на ідентифікацію особи.

Продовжуючи перегляд справи, суд апеляційної інстанції звертає увагу, що скаржниця не заперечує факту порушення нею строку перебування на території України та невиконання у визначений строк рішення про примусове повернення. Разом з тим, зазначає, що предметом цієї справи є не відповідальність за порушення міграційних правил і не законність окремого рішення ДМС про примусове видворення, а наявність потреби ідентифікувати особу ОСОБА_1 , якої, на її переконання, не існувало.

Надаючи оцінку таким доводам апеляційної скарги, колегія суддів зазначає, що в постановах Державної міграційної служби про накладення адміністративного стягнення від 15.02.2024 №ПН МКВ 001514 та від 07.05.2024 №ПН МПТ 002804 зазначено анкетні дані відповідача (прізвище, ім`я та по-батькові, дата народження, місце проживання, інформація про місце роботи та посаду - не працює/відсутнє).

У рішенні Кременчуцького відділу УДМСУ в Полтавській області про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства від 08 травня 2024 року та рішенні Кременчуцького відділу УДМСУ в Полтавській області від 29 липня 2026 року про примусове видворення з України іноземця або особи без громадянство зазначено анкетні дані відповідача (прізвище, ім`я та по-батькові, дата народження). Також зазначено, що громадянка російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , прибула в Україну 26 грудня 2021 року по паспорту російської федерації НОМЕР_1 , виданому 07 серпня 2018 року, дійсний до 07 серпня 2023 року, орган видачі МВС 0373 та в подальшому документована посвідкою на тимчасове проживання в Україні № НОМЕР_2 строком дії до 07.08.2023.

Позивачем до адміністративного позову було додано, зокрема, копію паспорта громадянина російської федерації ОСОБА_1 НОМЕР_1 , виданого органом видачі МВС 0373 07 серпня 2018 року, строк дії до 07 серпня 2023 року (а.с. 11).

Відповідно до довідки Кременчуцького відділу УДМС України у Полтавській області виданої громадянину російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , вона згідно з ЄІАС УМП ДМС не була та не є документованою посвідкою на тимчасове або постійне проживання на території України станом на 29.07.2026 (а.с. 21).

Вказане, на переконання колегії суддів, свідчить про те, що позивач і суд першої інстанції ще до ухвалення рішення у справі володіли достатніми, взаємоузгодженими та документально підтвердженими відомостями про особу відповідача. Зокрема, ДМС розпоряджалася паспортом громадянина російської федерації, на підставі якого особу відповідача було встановлено під час прийняття рішень про її примусове повернення та примусове видворення, копію якого було надано до суду. Постанови про накладення адміністративного стягнення та рішення ДМС містили її анкетні дані, що давали змогу однозначно ідентифікувати особу. При цьому сама ДМС не ставила питання про необхідність ідентифікації відповідача як мету звернення з позовом про її затримання.

Суд також враховує, що у судовому засіданні представник позивача не заперечувала того, що потреба в ідентифікації особи відповідача була відсутня. Водночас на запитання суду щодо того, які саме дії необхідно вчинити для її ідентифікації, а також які конкретні заходи для ідентифікації особи відповідача були здійснені з моменту її затриманні або можуть бути здійснені з цією метою в пункті тимчасового перебування іноземців (ПТПІ), представник позивача відповіді не надала.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що факт ідентифікації відповідача підтверджується і довідкою Кременчуцького відділу УДМС України у Полтавській області від 29.07.2026, відповідно до якої за результатами перевірки в ЄІАС УМП ДМС встановлено, що громадянка російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 не була та не є документованою посвідкою на тимчасове або постійне проживання на території України станом на 29.07.2026. Саме зазначення у довідці конкретних анкетних даних відповідача та результатів їх перевірки в ЄІАС УМП ДМС свідчить про те, що її дані були ідентифіковані та співвіднесені з інформацією, наявною в інформаційних ресурсах ДМС.

З наданих відповідачем до матеріалів справи доказів, судом встановлено, що згідно картки платника податків, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 була зареєстрована у Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків 19.02.2019 (реєстраційний номер облікової картки платника податків з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків НОМЕР_3 ) (а.с. 59).

Відповідно до свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_4 18 вересня 2019 року між ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 громадянином України та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 громадянкою рф, зареєстровано шлюб у Кременчуцькому міському відділі державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Полтавській області, актовий запис №1062 (а.с. 61).

Згідно з витягом з реєстру територіальної громади від 17.05.2024 ОСОБА_3 з 21.01.1997 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 62).

На підставі договору купівлі-продажу від 27.02.2019, посвідченого приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу Полтавської області Мушинським О.Ю. (зареєстровано в реєстрі за №40) ОСОБА_1 , громадянка російської федерації, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 , місце проживання зареєстроване за адресою: АДРЕСА_3 придбала у власність об`єкт нерухомості - квартиру АДРЕСА_4 , загальною площею 45,9 кв.м. (а.с. 55-58). Право власності на вказаний об`єкт нерухомості було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1775106835109, дата, час державної реєстрації: 27.02.2019 16:46:42, номер запису про право власності: 30482458) (а.с. 60)

Довідкою Консульського відділу посольства рф в Молдові, м. Кишинів №00046328 від 13.06.2023 підтверджено прийняття заяви ОСОБА_1 про оформлення паспорта, що засвідчує особу громадянина російської федерації за межами території російської федерації, що містить електронний носій інформації (а.с. 77).

Згідно наявних в матеріалах справи копій подяк Голови Правління Громадської спілки "МЕЙД ІН ЮКРЕЙН", представника організації Громадської організації "Дайте Світу Шанс" Герасимова О.В. приймає участь у волонтерській діяльності та надає постійну фінансову допомогу (а.с. 82-83).

Колегія суддів звертає увагу, що адреса місця проживання ОСОБА_1 , зазначена в постанові про накладення адміністративного стягнення від 07.05.2024 №ПН МПТ 002804 співпадає з місцем реєстрації її чоловіка ОСОБА_3 та адресою, зазначеною у довідці про реєстрацію місця проживання ОСОБА_1 від 09.12.2020 №468 (а.с. 54, 62, 70).

Сукупність наявних у матеріалах справи документів містить достатні, взаємоузгоджені та такі, що дозволяють встановити особу відповідачки, відомості щодо її анкетних даних, громадянства, документа, за яким вона прибула в Україну, а також документа, яким вона була документована в подальшому. Жодних суперечностей щодо особи відповідачки, які б об`єктивно унеможливлювали її ідентифікацію, позивачем не наведено та судом першої інстанції не встановлено.

Більше того, сам позивач, звертаючись до суду, не ставив питання про необхідність затримання відповідачки для її ідентифікації, а визначив метою затримання забезпечення її примусового видворення. За таких обставин у суду першої інстанції не було належних фактичних підстав самостійно визначати ідентифікацію відповідачки як мету її затримання.

Отже, на момент розгляду справи як позивач, так і суд першої інстанції володіли достатніми та узгодженими відомостями про особу відповідача, а саме її прізвище, ім`я, по батькові, дату, місяць та рік народження, відомості про громадянство, сімейний стан та місце проживання, що сторонами не заперечується, тобто особа відповідача є ідентифікованою, а тому висновок про необхідність її затримання з метою ідентифікації не ґрунтується на встановлених обставинах справи та не відповідає критеріям обґрунтованості, необхідності й пропорційності, визначеним частиною другою статті 2 КАС України.

Вищенаведене відповідає правозастосуванню Верховного Суду в постанові від 06.12.2024 у справі № 204/521/24.

Суд апеляційної інстанції зауважує, що позивачем ні під час звернення до суду з позовом, ні в ході розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій не доведено наявності обґрунтованих підстав вважати, що ОСОБА_1 ухилятиметься від виконання рішення про її примусове видворення, перешкоджатиме проведенню процедури видворення або існуватиме ризик її зникнення.

При цьому позивачем не спростовано доводи відповідача про наявність у неї житла, сімейних та соціальних зв`язків, готовність її чоловіка - ОСОБА_3 забезпечити постійне проживання ОСОБА_1 разом із ним за адресою: АДРЕСА_1 протягом часу, необхідного для врегулювання її правового становища, та надавати ОСОБА_1 необхідну побутову та організаційну підтримку (а.с. 65-66), а також інших обставин, які свідчать про відсутність обґрунтованого ризику її ухилення від виконання рішення про примусове видворення. Саме по собі посилання на відсутність у ОСОБА_1 документів на право перебування в Україні, відсутність фінансового забезпечення, а також відсутність у неї законних підстав перебування та проживання на території України без наведення конкретних обставин, які б свідчили про її намір ухилятися від виконання рішення про примусове видворення або перешкоджати проведенню процедури видворення чи реадмісії, не є достатнім для висновку про наявність таких ризиків та необхідність продовження строку її затримання.

У свою чергу, суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про затримання відповідачки з метою її ідентифікації, не зазначив жодної конкретної невстановленої ідентифікаційної ознаки, яку необхідно встановити, не навів обґрунтування того, чому саме затримання є необхідним заходом для досягнення цієї мети. За таких обставин судом не встановлено належного причинного зв`язку між фактичними обставинами справи та визначеною судом першої інстанції метою затримання.

Колегія суддів зазначає, що положеннями статей 9, 29 Загальної декларації прав людини 1948 року, статті 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року тастатті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання, а при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно для забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту.

Відповідно до пункту «f» частини першої статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім як відповідно до процедури, встановленої законом, у випадку законного арешту або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в`їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.

У пункті 103 рішення Європейського суду з прав людини від 17.04.2014 у справі «Анатолій Руденко проти України», яке стало остаточним 17.07.2014 (№ 50264/08), указано, що тримання особи під вартою є таким серйозним заходом, що він є виправданим лише тоді, коли інші, менш суворі заходи, було розглянуто і визнано недостатніми для гарантування інтересів особи або суспільства, що можуть вимагати того тримання відповідної особи під вартою. Це означає, що відповідність позбавлення волі національному законодавству є недостатньою умовою; воно також має бути необхідним за конкретних обставин (див. для застосування цих принципів у контексті підпункту «e» пункту 1 статті 5 Конвенції рішення у справах «Вітольд Літва проти Польщі», заява № 26629/95, і «Станєв проти Болгарії» [ВП], заява № 36760/06).

Суд наголошує, що відповідно до пункту першого статті 5 Конвенції мається на увазі фізична свобода особи, і мета цього положення полягає в недопущенні свавільного позбавлення такої свободи. Перелік винятків стосовно права на свободу, яке гарантує пункт 1 статті 5, є вичерпним, і лише вузьке тлумачення цих винятків відповідатиме меті цього положення.

Отже, виходячи з обсягу встановлених у цій справі обставин, колегія суддів дійшла висновку про відсутність правових підстав для застосування до відповідача, як до іноземця чи особи без громадянства, процедури затримання на 6 місяців з метою її ідентифікації.

Суд першої інстанції, не надавши належної оцінки зазначеним обставинам, фактично не забезпечив справедливого балансу між публічним інтересом та правами відповідача, у зв`язку з чим оскаржуване рішення не може вважатися обґрунтованим та пропорційним.

Отже, за результатами апеляційного перегляду справи доводи апелянта про відсутність належних правових та фактичних підстав для її затримання з метою ідентифікації знайшли своє підтвердження.

Водночас, враховуючи, що рішення суду першої інстанції оскаржено відповідачем лише в частині задоволення позовних вимог, а саме щодо її затримання строком на шість місяців із поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, з метою ідентифікації особи, колегія суддів не переглядає рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог щодо затримання відповідача з метою забезпечення її примусового видворення.

Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що згідно з пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Згідно з частиною 2 статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно до статті 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно з частинами 1, 2 статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Зважаючи на встановлені обставини справи, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції прийнято з неправильним застосуванням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи по суті, а отже підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Відповідно до пункту 15 Типового положення про пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1110, іноземці та особи без громадянства звільняються з пункту тимчасового перебування його адміністрацією на підставі рішення суду про скасування рішення про їх затримання або примусове видворення за межі України, що набрало законної сили, у разі непродовження судом строку затримання чи яких до завершення граничного строку перебування у таких пунктах не було примусово видворено за межі України з причин відсутності проїзного документа, транспортного сполучення з країною їх походження або з інших причин, незалежних від таких осіб, у разі визнання їх в Україні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, або особами без громадянства, а також встановлення статусу особи, яка постраждала від торгівлі людьми.

Адміністрація пункту тимчасового перебування в день отримання рішення суду про скасування рішення про затримання іноземця або особи без громадянства інформує орган, за рішенням якого іноземець або особа без громадянства розміщувалась в такому пункті, про їх звільнення з пункту тимчасового перебування.

Отже, скасування судового рішення, яке було правовою підставою для затримання відповідача та її поміщення до ПТПІ, має наслідком припинення такої підстави для її подальшого тримання та зумовлює її звільнення з ПТПІ, а тому окрема вимога апеляційної скарги - невідкладно звільнити ОСОБА_1 з ПТПІ, є передчасною та не підлягає задоволенню.

Керуючись ст. ст. 245, 246, 250, 289, 315, 317, 321 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково

Рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 29.07.2026 по справі № 524/9394/26 скасувати в частині задоволення позовних вимог.

Ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні адміністративного позову Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області відмовити.

В іншій частині рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 29.07.2026 у справі №524/9394/26 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий суддя М.О. Семененко

Судді З.Г. Подобайло І.С. Чалий

Постанова складена в повному обсязі 10.09.26.