Постанова від 08 вересня 2026 р. у справі №754/7641/25 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження № 22-ц/824/12649/2026

Справа № 754/7641/25

П О С Т А Н О В А

Іменем України

09 вересня 2026 року

м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Кашперської Т.Ц.,

суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,

за участю секретаря Діденка А.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду м. Києва, ухвалене у складі судді Грегуля О.В. в м. Київ 10 лютого 2026 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя,

заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,

в с т а н о в и в :

У травні 2025 року позивач ОСОБА_2 звернулася до суду з даним позовом, просила в порядку поділу спільного майна подружжя визнати право власності за ОСОБА_2 на частини квартири за адресою АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_1 .

Позов мотивовано тим, що 14 серпня 2010 року ОСОБА_2 зареєструвала шлюб зі ОСОБА_1 , розірваний рішенням суду від 27 листопада 2018 року. За час перебування у шлюбі ними укладалися правочини в інтересах сім`ї, зокрема під час шлюбу відповідачем було укладено договір позики з ОСОБА_4 . На виконанні у Деснянському районному відділі державної виконавчої служби у м. Києві ЦМУМЮ (м. Київ) перебувало зведене виконавче провадження № НОМЕР_3, до складу якого входило виконавче провадження ВП № НОМЕР_2 з примусового виконання виконавчого листа № 2-248, виданого 19 червня 2012 року Деснянським районним судом м. Києва про стягнення з ОСОБА_4 на користь відповідача ОСОБА_1 боргу у розмірі 390389,59 грн. В ході примусового виконання виконавчого документа виставлено на електронні торги ДП «СЕТАМ» Міністерства юстиції України майно, що зареєстровано за ОСОБА_4 , а саме частину квартири за адресою АДРЕСА_1 . Листом ДП «СЕТАМ» від 12 травня 2017 року повідомлено відділ, що 10 травня 2017 року електронні торги по лоту не відбулися, про що системою сформовано протокол.

09 липня 2018 року Деснянським РВ ДВС м. Києва ГТУЮ у м. Києві було направлено на адресу ОСОБА_4 акт та постанову про передачу майна стягувачу - ОСОБА_1 у рахунок погашення боргу від 09 липня 2018 року. Свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів на нерухоме майно, а саме квартири за адресою АДРЕСА_1 , видане приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Патрєвою Ю.П. на підставі акту про передачу майна стягувачу у рахунок погашення боргу від 09 липня 2018 року, затвердженого в.о. начальника Деснянського районного ВДВС м. Києва ГТУЮ у м. Києві 09 липня 2018 року. Підставою оформлення акту про передачу майна є та обставина, що торги з продажу частин квартири не відбулись і ОСОБА_1 виявив бажання залишити за собою нереалізоване майно.

Тобто відповідач отримав майно (квартиру) за рахунок спільних коштів подружжя, які були надані ним у борг.

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 10 лютого 2026 року позов задоволено, в порядку поділу спільного майна подружжя визнано право власності за ОСОБА_2 на частини квартири за адресою АДРЕСА_1 , стягнуто з відповідача на користь позивача судовий збір у розмірі 4970,76 грн.

Відповідач ОСОБА_1 , не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність рішення, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідністю висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення Деснянського районного суду м. Києва від 10 лютого 2026 року та ухвалити нове рішення про відмову в позові, розгляд справи проводити без його участі.

Наводив зміст ст. 43, 58 ЦПК України, ст. 64 Конституції України, згідно якої конституційне право кожного на професійну правничу допомогу не може бути обмежене, зазначав, що ордер по суті є підтвердженням наявності в адвоката повноважень на представництво інтересів іншої особи на підставі укладеного з нею договору про надання правничої допомоги. Відсутність у ч. 4 ст. 62 ЦПК України вказівки на договір про надання правничої допомоги не виключає права адвоката підтвердити такі повноваження безпосередньо договором про надання правничої допомоги, який згідно з ч. 1, 3 ст. 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» у системному зв`язку одночасно і є тим документом, що посвідчує повноваження адвоката на надання правничої допомоги.

За відсутності відомостей, що свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю визнане в передбаченому законом порядку недійсним або є скасованим, припинення (зупинення) права на заняття адвокатською діяльністю, у суду немає підстав ставити під сумнів статус представника учасника справи як адвоката (постанова Верховного Суду від 20 січня 2025 року у справі № 761/5870/24).

10 лютого 2026 року в порушення вказаних норм, його представника, адвоката суд не допустив до судового процесу, мотивуючи тим, що адвокат не надала ордер як підтвердження її повноважень, порушивши право відповідача на отримання правничої допомоги.

Наводив зміст ст. 2, ч. 1 ст. 84 ЦПК України, вказував, що 19 листопада 2025 року він звернувся з клопотанням про витребування в приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Патрєвої Ю.П. матеріалів, на підставі яких видавалося свідоцтво на право власності від 18 липня 2018 року на частини спірної квартири.

Дане клопотання було розглянуто судом 10 лютого 2026 року, тобто в день ухвалення судового рішення по суті справи, позбавивши його прав на оскарження ухвали про відмову в задоволенні клопотання.

Відмовляючи в клопотанні про витребування документів, суд мотивував це тим, що правовстановлюючий документ на частину спірної квартири видавався особисто стороні відповідача, а тому остання достовірно знає, з якими документами вона зверталась до нотаріуса за його отриманням.

Не погоджувався із зазначеними висновками, оскільки правовстановлюючий документ видавався на підставі документів, які були представлені виконавцем при здійсненні виконання судового рішення Деснянського районного суду м. Києва від 31 травня 2012 року. Дані докази необхідні були для з`ясування обставин, чи надавалась згода дружини для набуття нерухомого майна у власність, яке на її думку є спільною сумісною власністю.

Вказував, що сімейне законодавство України встановлює презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними за період шлюбу, водночас набуття майна у період шлюбу не є імперативним визнанням того, що майно є спільним, адже необхідно врахувати не тільки те, що майно придбано у період шлюбу, але й ту обставину, за чиї кошти це майно придбано і чи ці кошти були набуті спільно, спільною працею та зусиллями обома членами подружжя.

Посилався на правові висновки Великої Палати Верховного Суду в постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц про те, що тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається та того з подружжя, хто її спростовує, правові висновки Великої Палати Верховного Суду в постанові від 03 липня 2019 року у справі № 554/8083/15-ц про те, що вирішуючи спір про поділ майна подружжя, необхідно установити обсяг спільно нажитого майна, з`ясувати час та джерела його придбання, правові висновки Верховного Суду в постанові від 27 березня 2019 року у справі № 331/8757/14-ц про те, що статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками як час набуття майна, кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Зазначав, що судом не було враховано хронологію подій, послідовність дій та інші обставини справи, щоб зробити остаточний висновок про правовий режим майна.

Так, згідно рішення Деснянського районного суду м. Києва від 31 травня 2012 року (справа № 2-248/12) ним було стягнуто кошти з ОСОБА_4 в сумі 390269,59 грн., в рахунок яких він набув право власності на частину спірної квартири, що належала на праві власності ОСОБА_4 .

Стягнені кошти він позичав ОСОБА_4 03 вересня, 19 жовтня, 19 листопада, 03 грудня 2010 року як свої особисті кошти, зароблені до укладення шлюбу з позивачем, тобто в надзвичайно короткий термін після одруження з ОСОБА_2 , які вони ще не могли спільно заробити.

Посилався на правові висновки Великої Палати Верховного Суду в постанові від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц про те, що для визначення джерела придбання майна необхідно встановити не лише факт спільного проживання чоловіка та жінки однією сім`єю, але й участь у його придбанні шляхом формування спільного бюджету та ведення спільного господарства, а також виключити можливість залучення особистих коштів будь-кого з них.

Вказував, що в судовому провадженні необхідно не лише довести саму наявність особистих коштів у одного з подружжя, але й надати належний доказ спрямування зазначених коштів на придбання такого майна. Всі ці обставини він мав намір довести в ході розгляду справи за допомогою свого представника, якого суд не допустив до участі в справі та передчасно ухвалив рішення навіть без участі самого позивача.

Від ОСОБА_5 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому позивач просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції залишити без змін, посилаючись на те, що суд першої інстанції дійшов законного та правомірного висновку про наявність підстав для поділу вказаного майна. Майно, набуте під час шлюбу, є спільною сумісною власністю. Набуття ОСОБА_1 права власності на частину квартири відбулось 18 липня 2018 року, тобто в період шлюбу.

Пояснювала, що кошти, надані в борг у 2010 році після реєстрації шлюбу, були об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, відповідно, і право вимоги за цими договорами належало обом з подружжя. Спірна нерухомість була отримана в рахунок погашення цього боргу, тому автоматично набула статусу спільної сумісної власності подружжя.

Вказувала, що доводи апеляційної скарги про те, що позичені кошти нібито були його особистою дошлюбною власністю через незначний термін після одруження, є суто суб`єктивним припущенням, яке не підтверджено жодним доказом. Тягар доведення цього факту відповідно до ст. 60 СК України покладався виключно на відповідача. Жодних банківських виписок чи договорів, які б підтверджували наявність цієї суми до шлюбу, ОСОБА_1 до суду надано не було. Долучене ним рішення від 31 травня 2012 року у справі № 2-248/12 лише констатує факт укладення договорів позики під час шлюбу і не містить жодних згадок про дошлюбне походження грошей.

Зазначала, що згідно зі ст. 70 СК України у разі поділу спільного майна подружжя їхні частки є рівними, тому суд першої інстанції правильно виділив їй частину квартири.

Вказувала, що доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що суд першої інстанції нібито позбавив його права на захист, не дослідив докази чи безпідставно розглянув справу за його відсутності, спростовуються матеріалами справи та хронологією судового процесу.

В судовому засіданні брала участь представник ОСОБА_5 - ОСОБА_6 , яка заперечувала проти задоволення апеляційної скарги.

ОСОБА_1 у судове засідання не з`явився, належним чином повідомлений про дату, час і місце розгляду справи шляхом направлення судової повістки-повідомлення на поштову адресу, направив заяву, в якій підтримав доводи апеляційної скарги і просив провести судове засідання у його відсутності.

Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, передумовою якого є не відсутність учасників справи, а неможливість вирішення спору в судовому засіданні (правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 25 червня 2024 року в справі № 359/6678/19, провадження № 61-17877св23).

Враховуючи вищевикладене, апеляційний суд дійшов висновку про можливість розгляду справи у відсутності ОСОБА_1 , який належним чином повідомлений про дату, час і місце розгляду справи.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції вказаним вимогам закону в повній мірі не відповідає.

Задовольняючи позов ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, суд першої інстанції виходив із того, що спірне нерухоме майно набуто в період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, тому є спільною сумісною власністю подружжя, підстав для відступу від рівності часток сторін у праві спільної сумісної власності подружжя та доказів, які б свідчили, що спірна частина квартири не є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, суду не надано.

Апеляційний суд погоджується із вказаними висновками суду першої інстанції, так як вони є обґрунтованими, відповідають обставинам справи і вимогам закону.

Судом встановлено та із матеріалів справи вбачається, що сторони у справі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували в зареєстрованому шлюбі з 14 серпня 2010 року, розірваному 27 листопада 2018 року, про що складено відповідний актовий запис № 413 та видане свідоцтво серії НОМЕР_1 (а. с. 11 - 12).

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, 18 липня 2018 року за ОСОБА_1 було зареєстроване право власності на частину квартири за адресою АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, серія та номер 718, видане 18 липня 2018 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Патрєвою Ю.П. (а. с. 13).

Під час розгляду справи судом першої інстанції ОСОБА_2 зареєструвала шлюб, в зв`язку з чим у неї змінилися анкетні дані, а саме прізвище з « ОСОБА_2 » на « ОСОБА_2 » (а. с. 71).

Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.

Крім того, до апеляційної скарги відповідачем надано нові докази, а саме копію свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів від 18 липня 2018 року № 718, виданого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Патрєвою Ю.П., а також копію рішення Деснянського районного суду м. Києва від 31 травня 2012 року № 2-248/12.

Згідно з ч. 3 ст. 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи (ч. 2, 3 ст. 83 ЦПК України).

Відповідно до ч. 4 ст. 83 ЦПК України якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.

Частиною 1 статті 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ч. 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ст. 126 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не були подані до суду першої інстанції, апеляційний суд має врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК України щодо обов`язку особи, яка бере участь у справі, добросовісно реалізовувати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і про відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов`язаний мотивувати висновок в ухвалі за наслідками обговорення заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні.

Подібні за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду від 22 грудня 2020 року у справі № 635/4712/17 (провадження № 61-14485св20), від 27 березня 2023 року у справі № 686/9366/20 (провадження № 61-8136св22) та ін.

У справі, що переглядається, відповідач був обізнаний про розгляд справи судом першої інстанції, оскільки неодноразово направляв клопотання, а отже не був позбавлений можливості доводити перед судом переконливість своїх доводів, визначивши обсяг доказової бази на свій розсуд та надавши до суду відповідні докази. При цьому доказів неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього, відповідачем не надано.

Виходячи з викладеного, оскільки розгляд справи на підставі доказів, які не надавалися до суду першої інстанції, суперечить принципу диспозитивності цивільного судочинства, та оскільки відповідачем не надано докази неможливості подання нових доказів до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього, суд апеляційної інстанції на підставі ч. 3 ст. 367 ЦПК України не може врахувати нові докази, якими заявник обґрунтовує свої вимоги.

За наведених обставин та згідно вимог ст. 367 ЦПК України апеляційний суд не вбачає підстав для прийняття нових доказів та надання їм оцінки.

Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Вирішуючи спір, суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 СК України).

Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (частина перша статті 63 СК України).

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).

Вирішуючи спори між подружжям про майно, потрібно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна.

Системний аналіз наведених норм матеріального права свідчить про існування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Водночас законодавство передбачає можливість спростування поширення правового режиму спільного сумісного майна одним із подружжя, що є процесуальним обов`язком особи, яка з нею не погоджується. Тягар доказування обставин для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц (провадження № 14-325цс18), та підтримується Верховним Судом в подальшому, зокрема в постанові від 04 жовтня 2023 року в справі № 509/2831/19 (провадження № 61-6321св23), що свідчить про сталість відповідної правової позиції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) вказано, що інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв`язку, і характер такого зв`язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім`ї. Саме тому, на переконання Великої Палати Верховного Суду, законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім`ї.

Судом першої інстанції встановлено, що перебуваючи у шлюбі, сторонами набуто у власність частину квартири за адресою АДРЕСА_1 , зазначене майно є об`єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , оскільки у даній справі відповідачем презумпцію спільності такого майна подружжя спростовано не було.

Апеляційний суд погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на те, що зазначене нерухоме майно придбано в період перебування сторін у шлюбі та за спільні кошти подружжя і доказів, які б свідчили, що спірна частина квартири не є об`єктом права спільної сумісної власності, суду не надано.

Отже, оскільки суду першої інстанції відповідачем не були надані прямі, достовірні, беззаперечні, об`єктивні, допустимі та належні докази того, що спірне нерухоме майно придбане лише і тільки за особисті грошові кошти відповідача, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, не спростованого доводами апеляційної скарги, що є обґрунтованими та підлягають задоволенню позовні вимоги ОСОБА_2 про визнання за нею права власності на частину квартири за адресою АДРЕСА_1 .

Доводи апеляційної скарги, що кошти, стягнуті рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 31 травня 2012 року (справа № 2-248/12), в рахунок яких він набув право власності на частину спірної квартири, що належала на праві власності ОСОБА_4 , були позичені останній 03 вересня, 19 жовтня, 19 листопада, 03 грудня 2010 року як свої особисті кошти, зароблені до укладення шлюбу з позивачем, тобто в надзвичайно короткий термін після одруження з ОСОБА_2 , які вони ще не могли спільно заробити, нічим не підтверджуються та відхиляються апеляційним судом як припущення.

Також апеляційний суд враховує, що відповідач у даній справі під час розгляду справи судом першої інстанції не скористався правом на відзив, будь-яких обставин щодо придбання спірного майна за особисті кошти під час розгляду справи ним суду першої інстанції не повідомлено, доказів на підтвердження цих обставин не надано, і вперше про такі обставини він зазначив лише в апеляційній скарзі.

За даних обставин, аргументи відповідача в апеляційній скарзі, що судом не було враховано хронологію подій, послідовність дій та інші обставини справи, щоб зробити остаточний висновок про правовий режим майна, не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду, не ґрунтуються на принципах добросовісності та відхиляються апеляційним судом.

Доводи апеляційної скарги, що набуття майна у період шлюбу не є імперативним визнанням того, що майно є спільним, адже необхідно врахувати не тільки те, що майно придбано у період шлюбу, але й ту обставину, за чиї кошти це майно придбано і чи ці кошти були набуті спільно, спільною працею та зусиллями обома членами подружжя, висновків суду першої інстанції не спростовують, оскільки відповідно до вищевикладених правових висновків Верховного Суду, тягар спростування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, покладається на того з подружжя, хто її спростовує, в даному випадку відповідача, і даного процесуального обов`язку ним виконано не було.

Посилання відповідача у апеляційній скарзі на правові висновки Великої Палати Верховного Суду в постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц про те, що тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається та того з подружжя, хто її спростовує,

правові висновки Великої Палати Верховного Суду в постанові від 03 липня 2019 року у справі № 554/8083/15-ц про те, що вирішуючи спір про поділ майна подружжя, необхідно установити обсяг спільно нажитого майна, з`ясувати час та джерела його придбання,

правові висновки Верховного Суду в постанові від 27 березня 2019 року у справі № 331/8757/14-ц про те, що статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками як час набуття майна, кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття),

правові висновки Великої Палати Верховного Суду в постанові від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц про те, що для визначення джерела придбання майна необхідно встановити не лише факт спільного проживання чоловіка та жінки однією сім`єю, але й участь у його придбанні шляхом формування спільного бюджету та ведення спільного господарства, а також виключити можливість залучення особистих коштів будь-кого з них, -

відхиляються апеляційним судом, оскільки рішення суду першої інстанції наведеним правовим висновкам не суперечить.

Апеляційний суд не може погодитися з доводами апеляційної скарги, що суд першої інстанції 10 лютого 2026 року не допустив представника відповідача до судового процесу, мотивуючи це тим, що адвокат не надала ордер як підтвердження її повноважень, порушивши його право на отримання правничої допомоги, враховуючи таке.

10 лютого 2026 року до суду від адвоката Гривачевської Л.М. надійшла заява про надання їй доступу до електронної справи, до якої було долучено копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю та копія угоди про надання правничої допомоги, укладеної зі Свистуном В.В.

Частиною четвертою ст. 62 ЦПК України визначено, що повноваження адвоката як представника підтверджуються одним з таких документів: 1) довіреністю; 2) ордером, виданим відповідно до Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність"; 3) дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правничої допомоги, виданим відповідно до Закону України "Про безоплатну правничу допомогу".

З огляду на відсутність документів, які підтверджують її повноваження як представника відповідача ОСОБА_1, листом Деснянського районного суду м. Києва від 10 лютого 2026 року повідомлено адвоката Гривачевську Л.М. про відсутність підстав для доступу до вказаної справи (а. с. 88), при цьому судом не допущено порушення норм процесуального права.

Посилання ОСОБА_1 у апеляційній скарзі на правові висновки Верховного Суду у постанові від 20 січня 2025 року у справі № 761/5870/24, згідно яких, за відсутності відомостей, що свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю визнане в передбаченому законом порядку недійсним або є скасованим, припинення (зупинення) права на заняття адвокатською діяльністю, у суду немає підстав ставити під сумнів статус представника учасника справи як адвоката, відхиляються апеляційним судом як нерелевантні, з огляду на те, що у зазначеній справі № 761/5870/24 адвокатом на підтвердження своїх повноважень як представника було надано ордер, а отже обставини у цій справі є діаметрально протилежними.

Доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції розглянув клопотання про витребування доказів 10 лютого 2026 року, тобто в день ухвалення судового рішення по суті справи, позбавивши відповідача права на оскарження ухвали про відмову в задоволенні клопотання, відхиляються апеляційним судом, враховуючи таке.

Відповідно до ч. 3 ст. 183 ЦПК України заяви, клопотання і заперечення подаються та розглядаються в порядку, встановленому цим Кодексом. У випадках, коли цим Кодексом такий порядок не встановлено - він встановлюється судом.

Згідно п. 10 ч. 2 ст. 197 ЦПК України у підготовчому засіданні суд вирішує заяви та клопотання учасників справи.

Згідно ч. 1 ст. 222 ЦПК України, якою врегульовано розгляд заяв та клопотань у судовому засіданні, головуючий з`ясовує, чи мають учасники справи заяви чи клопотання, пов`язані з розглядом справи, які не були заявлені з поважних причин у підготовчому провадженні або в інший строк, визначений судом, та вирішує їх після заслуховування думки інших присутніх у судовому засіданні учасників справи.

Згідно ч. 1, 2 ст. 84 ЦПК України учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений у частинах другій та третій статті 83 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї.

У клопотанні повинно бути зазначено: 1) який доказ витребовується; 2) обставини, які може підтвердити цей доказ, або аргументи, які він може спростувати; 3) підстави, з яких випливає, що цей доказ має відповідна особа; 4) вжиті особою, яка подає клопотання, заходи для отримання цього доказу самостійно, докази вжиття таких заходів та (або) причини неможливості самостійного отримання цього доказу.

З матеріалів справи вбачається, що відповідач ОСОБА_1 19 листопада 2025 року направив до суду клопотання про витребування доказів, а саме про витребування у приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Патрєвої Ю.П. матеріалів, на підставі яких видавалось свідоцтво на право власності від 18 липня 2018 року на ім`я ОСОБА_1 .

Розглянувши клопотання відповідача ОСОБА_1 у судовому засіданні, призначеному на 10 лютого 2026 року, суд першої інстанції діяв у відповідності до вимог ч. 3 ст. 183, ч. 1 ст. 222 ЦПК України.

Крім того, апеляційний суд враховує, що клопотання про витребування доказів подано відповідачем ОСОБА_1 19 листопада 2025 року після закриття підготовчого засідання у справі та всупереч ч. 1, 2 ст. 84 ЦПК України не зазначено причини неподання цього клопотання у підготовчому засіданні, не зазначено обставини, які може підтвердити цей доказ, або аргументи, які він може спростувати, а також не зазначено вжиті ним заходи для отримання цього доказу самостійно, докази вжиття таких заходів та (або) причини неможливості самостійного отримання цього доказу.

Також апеляційний суд звертає увагу, що ухвала суду першої інстанції про відмову в задоволенні клопотання про витребування доказів не оскаржується окремо від рішення суду, згідно ч. 1 ст. 353 ЦПК України, та відхиляє необґрунтовані доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції, розглянувши клопотання в день ухвалення рішення, позбавив відповідача права на оскарження цієї ухвали.

Доводи апеляційної скарги, що клопотання про витребування доказів подавалося з метою з`ясування обставин, чи надавалась згода дружини для набуття нерухомого майна у власність, яке на її думку є спільною сумісною власністю, відхиляються апеляційним судом як необґрунтовані, з огляду на те, що відповідно до ст. 65 СК України письмова згода другого з подружжя подається лише у випадку укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, і така згода не вимагається у разі видачі приватним нотаріусом свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів.

Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі, не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, яким у повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до переоцінки доказів та відхиляються апеляційним судом.

Таким чином, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.

Разом із тим, суд першої інстанції залишив поза увагою, що відповідач підлягав звільненню від сплати судового збору, оскільки відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються особи з інвалідністю I та II груп.

Відповідач ОСОБА_1 є особою з інвалідністю ІІ групи, що підтверджується наявною в матеріалах справи довідкою МСЕК серії КИ-1 № 060664 про встановлення інвалідності 01 липня 2003 року безстроково (а. с. 30).

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує питання, як розподілити між сторонами судові витрати.

Суд першої інстанції, неповно з`ясувавши обставини справи, не перевірив наявності у відповідача пільг щодо сплати судового збору та дійшов передчасного та помилкового висновку про стягнення з нього судового збору на користь позивача, що не узгоджується з положеннями п. 9 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір».

З огляду на викладене апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції в частині стягнення судових витрат з відповідача ухвалене за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм процесуального права, що відповідно до вимог ст. 376 ЦПК України є підставами для його скасування в цій частині.

Судовий збір в розмірі 4970,76 грн., який підлягав стягненню з відповідача на користь позивача, однак від сплати якого відповідач звільнений, підлягає компенсації позивачу за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

В іншій частині рішення суду першої інстанції є законним, обґрунтованим і не підлягає зміні чи скасуванню з підстав, зазначених у апеляційній скарзі.

Керуючись ст. 367, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, суд,

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 10 лютого 2026 року скасувати в частині стягнення судових витрат зі ОСОБА_1 та прийняти в цій частині нову постанову.

Судові витрати, понесені ОСОБА_2 в розмірі 4970 грн. за подання позову, компенсувати за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

В іншій частині рішення Деснянського районного суду м. Києва від 10 лютого 2026 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повний текст постанови складено 10 вересня 2026 року.

Головуючий: Кашперська Т.Ц.

Судді: Фінагеєв В.О.

Яворський М.А.