Постанова від 31 серпня 2026 р. у справі №754/5987/25 — Київський апеляційний суд

справа №754/5987/25

провадження № 22-ц/824/11373/2025

головуючий у суді І інстанції Саламон О.Б.

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01 вересня 2026 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Писаної Т.О.

суддів - Приходька К.П., Журби С.О.

за участю секретаря судового засідання - Івкової Д.Л.

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 31 березня 2026 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Пашковець Олена Василівна про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу,

В С Т А Н О В И В:

У квітні 2025 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду до відповідача ОСОБА_2 з вимогою про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу у період з 10 листопада 2021 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 31 березня 2026 року у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Пашковець Олена Василівна про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу - відмовлено.

Не погоджуючись із указаним рішенням суду ОСОБА_1 звернулася до суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

У доводах апеляційної скарги не погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що позивач не довела належними та допустимими доказами факти, які б свідчили про факт проживання зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини, у зв`язку з чим у задоволенні позову відмовив. При цьому апелянт вражає, що суд неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи та прийшов до висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, які не відповідають обставинам справи.

Вказує, що суд першої інстанції критично поставився до показів свідків, наданих в судовому засіданні як таких, що не стосуються спільного проживання позивача з померлим як сім`я. Хоча свідки вказували, і суд це визнає, що епізодично бачили позивача за місцем проживання. Але суд вказав, що пояснення містять оціночні судження.

Зазначає, що ці свідки сусіди, а не члени сім`ї, і не можуть бачити її щодня, цікавитися спільним бюджетом.

Також посилається на те, що свідки підтверджують факт допомоги спадкодавцю, але суд першої інстанції зазначив, що це не підтверджує факту наявності відносин, притаманних сім`ї. Тому вважає, що суд в даному випадку прийшов до висновків, які виклав в рішенні, але які не відповідають обставинам.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги також вказує, що суд першої інстанції, показання відповідача взяв до уваги, хоча останній з померлим не спілкувався, і не міг знати як вони проживали. В той же час, суд зазначає, що пояснення позивача в судовому засіданні, не можуть бути доказом.

Також просить долучити до матеріалів справи копії квитанцій про сплату по кредитному договору на телевізор Samsung, який придбали уже після розлучення. В судовому засіданні в суді першої інстанції відповідні докази також не надала, так як знайшла тільки зараз.

Відзив на апеляційну скаргу до Київського апеляційного суду не надходив.

Відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

У судовому засіданні 01 вересня 2026 року ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_3 просили скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

31 серпня 2026 року від представника третьої особи надійшло клопотання про розгляд справи без участі приватного нотаріуса.

Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, з огляду на таке.

З матеріалів справи встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі з 23 липня 2003 року по 10 листопада 2021 року.

Згідно з інформацією про задеклароване/зареєстроване місце проживання ОСОБА_1 з 31.07.2009 за адресою: АДРЕСА_1 .

10 листопада 2021 року шлюб між сторонами було розірвано рішенням Деснянського районного суду м. Києва.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер, після його смерті відкрилася спадщина та була заведена спадкова справа.

Постановою приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Пашковець О.В. ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_5 з огляду на відсутність у неї статусу спадкоємця першої черги, оскільки шлюб між нею та спадкодавцем було розірвано.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 просила встановити факт проживання її зі спадкодавцем однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 10 листопада 2021 року до дня смерті ОСОБА_5 - ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Правовою підставою заявленої вимоги позивачка фактично визначила положення статті 1264 ЦК України, відповідно до якої у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини.

Відповідно до частини другої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Частиною четвертою статті 3 СК України передбачено, що сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

При цьому проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є само по собі підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя.

За змістом статті 1264 ЦК України у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини.

Аналогічний правовий висновок неодноразово викладав Верховний Суд, зазначаючи, що для набуття права на спадкування за законом на підставі статті 1264 ЦК України необхідне встановлення таких юридичних фактів як: а) проживання однією сім`єю із спадкодавцем; б) на час відкриття спадщини має сплинути щонайменше п`ять років, протягом яких спадкодавець та позивач (заявник) проживали однією сім`єю. Такий висновок, зокрема, викладений у постанові Верховного Суду від 16 січня 2021 року у справі № 643/4186/19.

Пунктом 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» також роз`яснено, що при вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати правила частини другої статті 3 СК (2947-14) про те, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Зазначений п`ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім`єю до набрання чинності цим Кодексом.

До числа спадкоємців четвертої черги не входить особа, яка хоча і проживала спільно зі спадкодавцем, але перебувала у зареєстрованому шлюбі з іншою особою. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення в них права на спадкування за законом у першу чергу на підставі статті 1261 ЦК (435-15).

Таким чином, для задоволення заявленої вимоги необхідно було довести не будь-яке спілкування між позивачкою та спадкодавцем, не окремі випадки відвідування чи надання допомоги, а існування протягом необхідного законом строку саме таких усталених відносин, які за своїм змістом відповідають поняттю сім`ї.

Як правильно встановив суд першої інстанції, належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів існування таких відносин позивачкою не надано.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно критично оцінив показання свідків, колегія суддів відхиляє.

Суд першої інстанції не заперечував самого факту того, що окремі свідки могли бачити ОСОБА_1 біля місця проживання ОСОБА_5 , а також що вона могла надавати йому певну допомогу.

Однак такі обставини самі по собі не доводять існування між сторонами у спірний період сімейних відносин у розумінні статті 3 СК України.

Під спільним проживанням слід розуміти постійне фактичне мешкання чоловіка та жінки за однією адресою, збереження ними у такому житлі переважної більшості своїх речей, зокрема щоденного побутового вжитку, сприйняття ними цього місця проживання як свого основного, незалежно від того, що будь-хто із них за особливістю своєї роботи/служби зумовлений тривалий час бути відсутнім за цим місцем проживання (несення військової служби, вахтовий метод роботи).

Спільний побут, в свою чергу, передбачає ведення жінкою та чоловіком спільного господарства, наявність спільного бюджету, витрат, придбання майна для спільного користування, в тому числі за спільні кошти та внаслідок спільної праці, спільна участь в утриманні житла, його ремонт, спільне харчування, піклування чоловіка та жінки один про одного/надання взаємної допомоги тощо.

До прав та обов`язків, притаманних подружжю, слід віднести, зокрема, але не виключно, існування між чоловіком та жінкою, реалізацію ними особистих немайнових прав, передбачених главою 6 СК України, тощо. При цьому має бути встановлена і доведена саме сукупність вказаних усталених обставин та відносин, оскільки самі по собі, наприклад, факти перебування у близьких стосунках чоловіка та жінки або спільна присутність їх на святах, або пересилання коштів, або періодичний спільний відпочинок, або проживання за однією адресою, факт реєстрації за такою адресою при відсутності інших наведених вище ознак не можуть свідчити, що між чоловіком та жінкою склались та мали місце усталені відносини, притаманні подружжю.

Наведені правові висновки суду повністю узгоджуються із правовими позиціями, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц, постановах Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі № 244/4801/13-ц, від 28 листопада 2018 року у справі № 127/11013/17, від 16 січня 2019 року у справі № 343/1821/16-ц, від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 354/693/17-ц, від 17 квітня 2019 року у справі № 490/6060/15-ц, від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15, від 23 вересня 2019 року у справі № 279/2014/15-ц, від 10 жовтня 2019 року у справі № 748/897/18, від 11 грудня 2019 року у справі № 712/14547/16-ц, від 12 грудня 2019 року у справі № 490/4949/17, від 18 грудня 2019 року в справі № 761/3325/17-ц, від 24 січня 2020 року у справі № 490/10757/16-ц, від 09 листопада 2020 року у справі № 757/8786/15-ц та від 03 листопада 2022 року у справі № 361/4744/19.

При цьому суд першої інстанції правильно зазначив, що свідкам не були відомі обставини щодо спільного бюджету позивачки та спадкодавця, порядку несення ними спільних витрат, ведення спільного господарства, наявності взаємних прав та обов`язків тощо.

Посилання апелянтки на те, що свідки є сусідами, а тому об`єктивно не могли знати про фінансові відносини між сторонами, не спростовує правильності висновку суду першої інстанції.

Навпаки, саме позивачка, яка посилалася на наявність спільного бюджету, спільного господарства, спільних витрат та інших сімейних відносин, відповідно до статей 12, 81 ЦПК України мала довести відповідні обставини належними та допустимими доказами.

Сам факт надання допомоги ОСОБА_5 за певних обставин також не є достатнім доказом існування сімейних відносин.

Надання допомоги особі, яка має проблеми зі здоров`ям, може мати місце з різних підстав і саме по собі не свідчить про наявність між особами всього комплексу правовідносин, притаманних членам однієї сім`ї.

Крім того, доводи апелянта про те, що відповідач не міг знати про характер її відносин із батьком, не спростовують його права повідомляти суду про ті обставини, які були йому безпосередньо відомі, зокрема щодо проживання батька, наявності або відсутності речей позивачки у квартирі, характеру спілкування з батьком, його стану здоров`я та інших обставин.

Водночас остаточний висновок суду першої інстанції про недоведеність позовних вимог не ґрунтується виключно на показаннях відповідача.

Колегія суддів погоджується з тим, що пояснення позивачки як учасника справи не є показаннями свідка у процесуальному значенні, оскільки позивачка не була допитана як свідок.

Разом із тим суд першої інстанції мав право враховувати наведені нею під час розгляду справи обставини при оцінці позиції сторони та інших доказів у справі.

При цьому особливо важливим є те, що, як встановив суд першої інстанції та не спростовано належними доказами в апеляційному суді, сама позивачка повідомила про відсутність у неї та ОСОБА_5 спільного бюджету та про те, що кожен із них мав власні кошти.

Зазначена обставина має істотне значення для оцінки доводів про існування спільного побуту та сімейних відносин.

Колегія суддів окремо звертає увагу на те, що позивачка просила встановити факт проживання однією сім`єю у період з 10 листопада 2021 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Таким чином, заявлений нею у позові період становить менше п`яти років.

Водночас стаття 1264 ЦК України прямо передбачає необхідність проживання зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини.

Саме по собі попереднє перебування сторін у зареєстрованому шлюбі не дає підстав автоматично зарахувати весь період шлюбу до п`ятирічного періоду проживання як спадкоємця четвертої черги, оскільки протягом зареєстрованого шлюбу позивачка мала статус дружини спадкодавця і належала до спадкоємців першої черги за законом відповідно до статті 1261 ЦК України.

Після розірвання шлюбу позивачка повинна була довести виникнення саме тих сімейних відносин, які є юридично значущими для застосування статті 1264 ЦК України, а також їх тривалість не менше п`яти років до відкриття спадщини. Таких доказів матеріали справи не містять.

Відповідно до встановлених судом обставин після розірвання шлюбу між сторонами не підтверджено наявності протягом п`яти років спільного проживання, спільного бюджету, спільного господарства, спільних витрат та усталених взаємних прав і обов`язків, притаманних членам однієї сім`ї.

За таких обставин сам по собі факт того, що сторони протягом тривалого часу до розірвання шлюбу були подружжям, не може бути достатньою правовою підставою для встановлення юридичного факту, заявленого позивачкою.

Посилання апелянтки на те, що її тривале перебування окремо було зумовлено тяжкою хворобою, лікуванням та іншими життєвими обставинами, колегія суддів також оцінює критично.

Сам по собі факт тимчасового або вимушеного окремого проживання членів сім`ї не завжди свідчить про припинення сімейних відносин.

Проте у цій справі питання полягає не лише у встановленні причин окремого проживання.

Позивачка повинна була довести існування у відповідний період сукупності інших ознак сім`ї - спільного побуту, спільних витрат, бюджету, взаємної допомоги як складової усталених сімейних відносин, взаємних прав та обов`язків тощо.

Належних та допустимих доказів такої сукупності обставин у матеріалах справи немає.

Більше того, із пояснень самої позивачки вбачається, що після розірвання шлюбу сторони фактично проживали окремо, позивачка тривалий час перебувала на лікуванні, не підтримувала постійного спільного побуту зі спадкодавцем, а спільного бюджету вони не мали.

Тому посилання на хворобу саме по собі не спростовує висновку суду першої інстанції про недоведеність сімейних відносин у розумінні статті 3 СК України.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить долучити до матеріалів справи копії квитанцій щодо сплати за кредитним договором на телевізор Samsung, посилаючись на те, що такі документи вона знайшла лише після розгляду справи судом першої інстанції.

Колегія суддів вважає, що зазначене клопотання не підлягає задоволенню.

За змістом частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом апеляційної інстанції лише у виняткових випадках, якщо учасник справи довів, що доказ не міг бути поданий до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Саме по собі посилання на те, що документ було знайдено лише зараз, не свідчить про існування об`єктивних причин, які перешкоджали позивачці подати його до суду першої інстанції.

З матеріалів справи не вбачається, що позивачка була позбавлена можливості отримати копії зазначених платіжних документів або звернутися із відповідним клопотанням про витребування доказів під час розгляду справи судом першої інстанції.

Крім того, навіть за умови долучення таких документів сам факт придбання телевізора та здійснення платежів за кредитним договором не підтверджує в необхідній сукупності факт проживання сторін однією сім`єю протягом п`яти років до відкриття спадщини.

Отже, підстав для прийняття та врахування таких доказів як таких, що можуть змінити висновки суду першої інстанції, колегія суддів не вбачає.

Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

При цьому жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Отже, позивачка мала надати таку сукупність доказів, яка давала б можливість достовірно встановити саме факт існування сімейних відносин між нею та спадкодавцем у необхідний законом період.

Верховний Суд у постановах неодноразово наголошував, що оцінка доказів судами першої та апеляційної інстанцій ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому їх дослідженні, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

У цій справі суд першої інстанції саме таким чином оцінив надані докази та дійшов висновку про їх недостатність.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що надані позивачкою докази у своїй сукупності не підтверджують наявності всіх необхідних ознак сім`ї між нею та ОСОБА_5 після розірвання шлюбу.

Матеріали справи підтверджують факт перебування сторін у зареєстрованому шлюбі до 10 листопада 2021 року; факт його розірвання; смерть ОСОБА_5 03 березня 2024 року; наявність між сторонами певного особистого зв`язку після розірвання шлюбу; окремі випадки відвідування позивачкою спадкодавця; можливість надання нею певної допомоги спадкодавцю.

Разом із тим матеріали справи не містять належної сукупності доказів, які б підтверджували, що після розірвання шлюбу сторони протягом необхідного законом строку продовжували вести спільне господарство, мали спільний бюджет, здійснювали спільні витрати, спільно утримували житло, набували майно для спільного користування та мали усталені взаємні права й обов`язки, характерні для сім`ї.

Відтак встановлені судом обставини не дають підстав для висновку про наявність юридичного факту, який є необхідним для набуття права на спадкування за четвертою чергою.

Таким чином, доводи апеляційної скарги фактично зводяться до незгоди з оцінкою судом першої інстанції доказів та до пропозиції надати окремим доказам інше, більш сприятливе для апелянта значення.

Однак сам по собі інший підхід сторони до оцінки доказів не свідчить про неправильне застосування судом норм матеріального чи процесуального права.

Підстав для висновку про те, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини справи, його висновки не відповідають установленим обставинам або суд неправильно застосував норми матеріального чи процесуального права, колегія суддів не встановила.

Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення є, зокрема, неповне з`ясування обставин, недоведеність встановлених судом обставин, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Жодної з таких підстав у цій справі не встановлено.

Згідно зі статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене колегія суддів дійшла висновку, що рішення Деснянського районного суду м. Києва від 31 березня 2026 року ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, є законним та обґрунтованим, а доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.

За таких обставин апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а рішення Деснянського районного суду м. Києва від 31 березня 2026 року - без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 31 березня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повний текст постанови складено 9 вересня 2026 року.

Головуючий Т.О. Писана

Судді К.П. Приходько

С.О. Журба