Постанова від 07 вересня 2026 р. у справі №712/8317/24 — Черкаський апеляційний суд

ЧЕРКАСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/821/1733/26 № 22-ц/821/1734/26Головуючий по першій інстанції

Справа № 712/8317/24 Категорія: 310000000 Пироженко В.Д.

Доповідач в апеляційній інстанції

Сіренко Ю. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 вересня 2026 року

м. Черкаси

Черкаський апеляційний суд в складі колегії суддів:

Сіренка Ю.В., Новікова О.М., Фетісової Т.Л.,

секретар: Івануса А.Д.,

учасники справи:

позивач за первісним позовом (відповідач за зустрічним позовом) – ОСОБА_1 ,

відповідач за первісним позовом (позивач за зустрічним позовом) – ОСОБА_2 ,

особа, яка подає апеляційну скаргу – ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Черкаси в режимі відеоконференції апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 18 травня 2026 року та на додаткове рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 10 червня 2026 року (у складі судді Пироженко В.Д.) у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна,

в с т а н о в и в :

У липні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом, в якому просила:

– визнати особистою приватною власністю ОСОБА_1 квартиру за адресою: АДРЕСА_1 ;

– поділити спільне майно подружжя, а саме: автомобіль марки CITROEN C3, 2004 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 . Стягнути з ОСОБА_2 на її користь грошову компенсацію належної їй частки майна, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя в розмірі 79080 грн. Право спільної сумісної власності на вказаний автомобіль припинити з моменту сплати вартості його частки.

– поділити спільне майно подружжя, а саме: житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2 . Стягнути з ОСОБА_2 на її користь грошову компенсацію належної їй частки майна, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя в розмірі 63500 грн. Право їх спільної сумісної власності на вказаний будинок вважати припиненим з моменту сплати вартості його частки.

В обґрунтування зазначено, що 30.06.2007 року позивач та відповідач зареєстрували шлюб у Відділі реєстрації актів цивільного стану по місту Черкаси Черкаського міського управління юстиції Черкаської області, який рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 06.03.2024 було розірвано.

Від шлюбу сторони мають двох дітей: сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та доньку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , які проживають з позивачкою. За час шлюбу із відповідачем вони набули у власність квартиру, житловий будинок та транспортний засіб марки CITROEN C3, 2004 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 .

Позивачка ОСОБА_1 зазначала, що 23.06.2006 після смерті своєї матері отримала у спадщину квартиру за адресою: АДРЕСА_3 , яка була продана нею 04.10.2012. В цей же день, 04.10.2012, за кошти від продажу вказаної квартири, нею була придбана спірна квартира за адресою: АДРЕСА_1 , тобто за її особисті кошти, які належали їй до шлюбу.

Належний сторонам на праві спільної сумісної власності автомобіль марки CITROEN C3, 2004 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 є неподільною річчю. Вказувала, що відповідач має намір відчужити належний їм на праві спільної сумісної власності автомобіль.

Позивачка, як співвласник вказаного автомобіля, бажає виділу своєї частки майна шляхом отримання грошової компенсації такої частки через неможливість поділу майна в натурі.

Житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2 , має загальну площу 26,7 кв.м, житлову 16,5 кв.м., знаходиться в аварійному стані, був придбаний колишнім подружжям за бажанням відповідача лише для ведення ним садівництва. Його середня ринкова вартість за даними сайту з продажу нерухомості складає 127000 грн. Спільне користування зазначеним будинком є неможливим, а припинення права на частку у спільному майні не завдасть істотної шкоди їй та членам її сім`ї.

Відтак, просила стягнути на свою користь грошову компенсацію вартості 1/2 частки будинку.

В свою чергу, ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом, в якому просив в порядку поділу спільного майна подружжя визнати за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 право власності по 1/2 частини квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

В обґрунтування зазначав, що вказана квартира була придбана в шлюбі, за спільні кошти подружжя.

Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 18.05.2026 первісний позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано особистою приватною власністю ОСОБА_1 квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .

Здійснено поділ спільного сумісного майна подружжя: автомобіля марки CITROEN C3, 2004 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 та стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсацію 1/2 частини вартості автомобіля в розмірі 67140 гривень.

Здійснено поділ спільного майна подружжя: житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 , та стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсацію 1/2 частини вартості житлового будинку в розмірі 17500 гривень.

Право спільної сумісної власності на автомобіль CITROEN C3, 2004 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 та житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2 , припинено.

Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати в розмірі 3672,76 грн.

В іншій частині позову ОСОБА_1 відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_2 про поділ майна залишено без задоволення.

Додатковим рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 10.06.2026 стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 30977 грн.

Не погоджуючись із такими судовими рішеннями, ОСОБА_2 подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 18.05.2026 в частині визнання квартири за адресою: АДРЕСА_1 , особистою приватною власністю ОСОБА_1 та ухвалити нове, яким в цій частині первісний позов ОСОБА_1 залишити без задоволення, а зустрічний позов ОСОБА_2 задоволити та визнати за ним право власності на 1/2 вказаної квартири. Скасувати повністю додаткове рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 10.06.2026.

В обґрунтування зазначає, що висновок суду першої інстанції про те, що спірна квартира є особистою приватною власністю ОСОБА_1 є необґрунтованим та таким, що суперечить наявним у справі доказам та нормам матеріального права.

Вважає, що позивачем за первісним позовом ОСОБА_1 не спростовано презумпцію спільної сумісної власності подружжя.

Судом першої інстанції не було взято до уваги той факт, що скаржник надавав свою згоду на придбання вказаної квартири у спільну сумісну власність.

Окрім того, зазначає, що судом не взято до уваги той факт, що позивачем ОСОБА_1 не було надано доказів на підтвердження того, що за спірну квартиру було передано кошти, отримані саме за договором купівлі-продажу іншої квартири.

Також вказує, що судом першої інстанції не надано оцінки тому факту, що продаж квартири за адресою: АДРЕСА_3 , було вчинено за 79930 грн, а квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , було придбано за 167800 грн.

Вважає, що сам по собі факт укладення договорів купівлі-продажу особистого майна позивача ОСОБА_1 незадовго до придбання квартири є неналежним доказом спростування презумпції спільної сумісної власності подружжя.

Крім того, зазначає, що суд першої інстанції необґрунтовано поклав в основу рішення покази свідків, які є близькими родичами позивача за первісним позовом.

Не погоджуючись із додатковим рішенням суду, скаржник зазначає, що стороною позивача за первісним позовом не було наведено в першій заяві по суті спору орієнтовного розрахунку суми судових витрат. Крім того, судом не взято було до уваги заперечення на заяву про розподіл судових витрат.

14.07.2026 на адресу Черкаського апеляційного суду через підсистему «Електронний суд» від представника ОСОБА_1 – адвоката Левченко М.Д. надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити без задоволення апеляційну скаргу, а рішення та додаткове рішення суду – без змін.

Вважає рішення суду законним та обґрунтованим.

Зазначає, що ОСОБА_1 на момент купівлі спірної квартири мала в розпорядженні достатню суму особистих коштів для її купівлі.

Відповідач не приймав участі в купівлі спірної квартири. Жодних коштів, на її купівлю чи проведення в ній ремонту останній не надавав. На момент купівлі спірної квартири відповідач не мав ні особистих заощаджень, ні стабільного доходу.

Крім того, факт купівлі спірної квартири за особисті кошти ОСОБА_1 підтверджено показами свідків.

Спірна квартира була набута у власність позивачем за рахунок належних їй особистих коштів, а не створена спільними зусиллями чи спільною працею сторін, тому позивач ОСОБА_1 є її єдиним власником.

Також, у відзиві на апеляційну скаргу зазначено, що представник позивача за первісним позовом до ухвалення судового рішення та до закінчення судових дебатів заявила про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Заслухавши доповідь судді, учасників справи та їх представників, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів доходить таких висновків.

Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов`язків має право на справедливий судовий розгляд.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Однією з основних засад судочинства, визначених п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України, є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Статтями 12, 81 ЦПК України передбачено обов`язок сторін доводити ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно із частиною першою статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених ЗК України.

Виникнення режиму спільної сумісної власності подружжя на все придбане за час шлюбу майно презюмується, доки інший з подружжя не довів іншого.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.07.2018 у справі № 401/1221/16-ц, від 03.12.2018 у справі № 525/511/16-ц, від 24.01.2019 у справі № 728/1170/16-ц, від 31.01.2019 у справі № 686/23104/17.

Відповідно до частини першої статті 69, частини першої статті 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Як роз`яснено судам у пунктах 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України) відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов`язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.

При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.

Верховний Суд у своїх постановах неодноразово наголошував, що, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого із подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Згідно з абзацом 2 частини другої статті 372 ЦК України за рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення.

Згідно із статтею 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.

Отже, наведеними нормами права передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя.

Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно на підставі закону вважається таким, що належить подружжю.

Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.

Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована.

Якщо ж заява одного з подружжя про те, що річ була куплена за її особисті кошти, не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.

Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Щодо рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 18 травня 2026 року.

Колегія суддів звертає увагу на те, що скаржник не погоджується з рішенням суду в частині визнання квартири за адресою: АДРЕСА_1 , особистою приватною власністю ОСОБА_1 та просить в порядку поділу спільного майна подружжя визнати за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності по 1/2 частини вказаної квартири.

В іншій частині рішення суду не оскаржується.

Судом встановлено, що 30.07.2007 між сторонами було зареєстровано шлюб, який розірвано рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 06.03.2023.

Від шлюбу сторони мають двох дітей: сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та доньку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

За час шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 набули у власність: квартиру за адресою: АДРЕСА_1 ; житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2 ; транспортний засіб марки CITROEN C3, 2004 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 .

ОСОБА_1 вважає, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 , є її особистою приватною власністю, оскільки вона була придбана за кошти від продажу квартири за адресою: АДРЕСА_3 , яка була нею успадкована після смерті її матері.

В рішенні суду зазначено, що позивачка ОСОБА_1 та свідки в судовому засіданні в суді першої інстанції пояснили, що вартість квартир, як проданої, так і придбаної на підставі договору купівлі?продажу була занижена. Їх вартість була однаковою, а тому і договори купівлі?продажу були оформлені в один день та в одного приватного нотаріуса.

Відтак, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що спірна квартира придбана виключно за рахунок коштів ОСОБА_1 .

Проте, суд апеляційної інстанції не може погодитись із таким твердженням суду першої інстанції.

Згідно зі ст. 78 ЦПК України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Наявність або відсутність особистих приватних коштів та факт їх передачі (дарування) не можуть підтверджуватися виключно показаннями свідків, тим паче близьких родичів, які є зацікавленими особами.

З матеріалів справи судом встановлено, що ОСОБА_1 на праві власності належала квартира за адресою: АДРЕСА_3 , яка в подальшому, згідно договору купівлі-продажу від 04.10.2012, посвідченого приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Романій Н.В. та зареєстрований в реєстрі за № 9555 була продана ОСОБА_5 .

В даному договорі зазначено, що вказана квартира належала ОСОБА_1 на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право на спадщину, виданого Першою черкаською державною нотаріальною конторою за реєстровим номером № 2-669 від 24.03.2006.

Відповідно до п. 3 договору купівлі-продажу продаж квартири за адресою: АДРЕСА_3 , вчинено за 79930 грн.

На підставі договору купівлі-продажу від 04.10.2012 за ОСОБА_1 зареєстрована квартира за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно з п. 3 вказаного договору купівлі-продажу вартість продажу квартири становить 167800 грн.

В пункті 9 договору зазначено, договір вчиняється за згодою чоловіка покупця (заява посвідчена приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Романій Н.В. та зареєстрований в реєстрі за № 9561 від 04.10.2012).

Вчинення згоди іншим з подружжя на розпорядження спільним майном є одностороннім правочином, розрахованим на його сприйняття іншими особами, а саме – подружжям, який є стороною договору, та третьою особою (інша сторона договору). Волевиявлення іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження спільним майном, яке виражено у згоді, адресоване та сприймається як подружжям, який виступає стороною договору, так і контрагентом за таким договором.

Згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження спільним майном має значення на стадії укладення договору та є необхідним юридичним фактом для укладення відповідного договору іншим з подружжя, який є стороною договору, з його контрагентом. Сторона договору (інший з подружжя) представляє у відносинах з своїм контрагентом права та інтереси того з подружжя, який надав згоду.

Сприйняття волевиявлення іншого з подружжя на розпорядження спільним майном відбувається шляхом відображення такої згоди у відповідному договорі. У такому випадку регулюючий ефект договору поширюється як на сторони договору, так і на іншого з подружжя (співвласника), який надав згоду на розпорядження спільним майном.

Згода одного з подружжя на вчинення другим з подружжя договору з розпорядження спільним майном як односторонній правочин є одним із правомірних обмежень свободи договору, оскільки визначена законодавцем необхідність одержання згоди обмежує як того з подружжя, хто укладає договір з розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і контрагента за договором, оскільки він має переконатися, що особа, з якою укладається договір, перебуваючи в шлюбі, має згоду на укладення такого договору.

Згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя поширюється на як на випадки відчуження майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і на випадки набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності.

Надання згоди іншим з подружжя на набуття майна подружжям (стороною договору) свідчить про набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності, оскільки у такому випадку відбувається розпорядження коштами, які належать подружжю на праві спільної сумісної власності.

Наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя.

У разі, якщо інший з подружжя надав згоду на розпорядження майном (коштами) для набуття майна в спільну сумісну власність і така згода зафіксована безпосередньо у договорі купівлі-продажу майна, який вчинено іншим з подружжя, то суд не може своїм рішенням підміняти домовленість подружжя про набуття майна в спільну сумісну власність.

Такі висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, яка викладена у постанові від 03 червня 2024 року в справі №712/3590/22.

Виходячи з викладеного, надавши належну оцінку наявним у справі доказам у їх сукупності, врахувавши той факт, що ОСОБА_1 не спростовано презумпцію спільної сумісної власності подружжя на придбане у період шлюбу нерухоме майно – квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , приймаючи також до уваги, що згода чоловіка ОСОБА_2 на придбання цієї квартири була надана письмово та зафіксована безпосередньо у договорі купівлі-продажу майна, який вчинено іншим з подружжя – ОСОБА_1 , що свідчить про придбання такого майна за спільні кошти подружжя у спільну сумісну власність, колегія суддів доходить висновку про наявність підстав для визнання за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 права власності по 1/2 частині за кожним на квартиру АДРЕСА_4 .

Посилання позивача за первісним позовом ОСОБА_1 на те, що спірна квартира була придбана за її особисті кошти, які отримані нею від продажу квартири за адресою: АДРЕСА_3 , є необґрунтованими. ОСОБА_1 не доведено, що саме кошти від продажу вказаної квартири були витрачені на придбання спірної квартири.

Відтак, рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині підлягає скасуванню з ухваленням нового.

Також, разом з апеляційною скаргою ОСОБА_2 подано клопотання про зупинення апеляційного провадження до закінчення перегляду Верховним Судом рішення у справі № 758/17900/21.

Проте, в судовому засіданні скаржник та його представник просили вказане клопотання залишити без розгляду.

Відповідно до положень Цивільного процесуального кодексу України, цивільне судочинство здійснюється на засадах диспозитивності, згідно з якими учасники справи розпоряджаються своїми процесуальними правами на власний розсуд.

З огляду на викладене вище, клопотання ОСОБА_2 про зупинення апеляційного провадження у даній справі слід залишити без розгляду.

Щодо додаткового рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 10 червня 2026 року.

Частина перша статті 133 ЦПК України передбачає, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини третьої цієї статті).

Відповідно до змісту частини першої — четвертої статті 134 ЦПК України, разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи.

У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору.

Аналіз частини другої статті 134 ЦПК України свідчить про те, що у разі неподання попереднього розрахунку в суду є право, а не обов`язок відмовити у відшкодуванні відповідних судових витрат. Тобто неподання стороною попереднього розрахунку судових витрат не є безумовною підставою для відмови у відшкодуванні відповідних судових витрат. У разі неподання попереднього розрахунку у суду є право, а не обов`язок для відмови у відшкодуванні відповідних судових витрат.

Аналогічні висновки Верховного Суду сформульовані в постановах від 17.02.2026 в справі № 396/1191/22, від 03.09.2025 в справі № 127/3691/24, від 08.03.2023 в справі № 755/7694/20.

Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.

Суд може попередньо визначити суму судових витрат (крім витрат на професійну правничу допомогу), пов`язаних з розглядом справи або певною процесуальною дією. Така попередньо визначена судом сума не обмежує суд при остаточному визначенні суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.

Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина восьма статті 141 ЦПК України).

Якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог (частина перша статті 246 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду від 13.12.2023 в справі № 907/850/22 вказано, що:

«сторона, яка має намір отримати відшкодування судових витрат за результатами розгляду спору по суті повинна, по-перше, зазначити попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла або очікує понести у зв`язку із розглядом справи у першій заяві по суті спору; по-друге, заявити про це до закінчення судових дебатів у справі; по-третє, подати до суду докази на підтвердження розміру таких витрат протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду.

Процесуальний закон не визначає конкретних вимог щодо змісту та форми такої заяви, зокрема не вказує на те, що вона повинна бути зроблена лише у письмовій формі, а також, що така заява має бути зроблена на певній процесуальній стадії. Закон лише встановлює граничний строк звернення із заявою – до закінчення судових дебатів.

Потрібно розрізняти наслідки своєчасного неподання заяви про відшкодування судових витрат, пов`язаних з розглядом справи, та доказів на підтвердження їх розміру, та загальні правила розподілу судових витрат за результатами розгляду справи. Неподання чи незаявлення стороною до закінчення судових дебатів у справі про необхідність розподілу судових витрат, пов`язаних із розглядом справи, крім судового збору, є підставою для відмови у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення щодо таких судових витрат.»

Правила подання до закінчення судових дебатів у справі доказів на підтвердження понесених сторонами судових витрат встановлюються у випадку, коли справа слухається у відкритому судовому засіданні. В іншому випадку, коли справа призначається до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін для вирішення судом питання розподілу судових витрат у справі достатнім буде зазначити про ці докази у прохальній частині позовної заяви або ж надати їх протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови попередження про це до прийняття рішення по суті (постанова Верховного Суду від 21.10.2021 у справі № 620/2936/20).

У додатковій постанові Верховного Суду від 22.03.2018 у справі № 910/9111/17 вказано, що відшкодування судових витрат, у тому числі на професійну правничу допомогу, здійснюється за наявності відповідної заяви (клопотання) сторони, яку вона зробила до закінчення судових дебатів, а в суді касаційної інстанції – до прийняття постанови у справі.

Відповідно, якщо учасник справи до закінчення судових дебатів (у суді касаційної інстанції – до прийняття постанови у справі) не заявив клопотання про компенсацію витрат на професійну правничу допомогу, суд не має підстав для розгляду питання про розподіл здійснених учасником витрат на професійну правничу допомогу.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що адвокат Левченко М.Д., яка представляє інтереси позивача за первісним позовом ОСОБА_1 , в позовній заяві просила стягнути з ОСОБА_2 судові витрати на правничу допомогу.

Також, з матеріалів справи вбачається, що адвокатом Левченко М.Д. до судових дебатів зроблено відповідну заяву.

Протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду подано докази понесення витрат на професійну правничу допомогу, а саме: витяг з договору про надання правничої допомоги від 23.04.2024, додаток до договору, акт виконаних робіт на загальну суму 34000 гривень, квитанцію до прибуткового касового ордеру на суму 34000 гривень.

Також, з матеріалів справи вбачається, що стороною позивача за зустрічним позовом було подано клопотання про зменшення витрат на професійну правничу допомогу, яке зареєстроване в Соснівському районному суді м. Черкаси 12.06.2026, тобто після ухвалення додаткового рішення суду, а відтак суд першої інстанції був позбавлений можливості врахувати такі заперечення.

У додатковій постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.02.2022 у справі № 925/1545/20 вказано, що для вирішення питання про розподіл судових витрат слід враховувати: складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; пов`язаність цих витрат із розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність предмета спору; ціну позову, значення справи для сторін; вплив результату її вирішення на репутацію сторін, публічний інтерес справи; поведінку сторони під час розгляду справи (зловживання стороною чи її представником процесуальними правами тощо); дії сторони щодо досудового врегулювання справи та врегулювання спору мирним шляхом.

У додатковій постанові Верховного Суду від 08.09.2021 у справі № 206/6537/19 зазначено, що попри волю сторін договору визначати розмір гонорару адвоката, суд не позбавлений права оцінювати заявлену до відшкодування вартість правничої допомоги на підставі критеріїв співмірності, визначених частиною четвертою статті 137 ЦПК України.

Дослідивши надані стороною позивача ОСОБА_1 докази, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що заявлений розмір витрат на професійну правничу допомогу, надану позивачу адвокатом Левченко М.Д. в суді першої інстанції, не в повній мірі відповідає критеріям реальності наданих адвокатських послуг, розумності їхнього розміру, конкретним обставинам справи, з урахуванням її складності та необхідних процесуальних дій сторони.

Оскільки, за наслідками розгляду справи першої інстанції та під час перегляду справи в апеляційній інстанції, первісний позов ОСОБА_1 задоволено частково, колегія суддів доходить висновку про наявність підстав для стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 15000 грн.

Керуючись ст. ст. 141, 367,368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

у х в а л и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 18 травня 2026 року у даній справі скасувати в частині визнання особистою приватною власністю ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_4 .

Ухвалити в цій частині нове рішення.

У задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про визнання особистою приватною власністю ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_4 , відмовити.

Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 в цій частині задоволити.

Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_4 .

Визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_4 .

Додаткове рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 10 червня 2026 року у даній справі змінити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу за розгляд справи в суді першої інстанції в розмірі 15000 грн.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку та за умов, визначених Цивільним процесуальним кодексом України.

Повний текст постанови складено 10 вересня 2026 року.

Судді Ю.В. Сіренко

О.М. Новіков

Т.Л. Фетісова