Постанова від 06 вересня 2026 р. у справі №161/7634/24 — Волинський апеляційний суд

Справа № 161/7634/24 Головуючий у 1 інстанції: Ковтуненко В. В.

Провадження № 22-ц/802/1070/26 Доповідач: Матвійчук Л. В.

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07 вересня 2026 року місто Луцьк

Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Матвійчук Л. В.,

суддів: Федонюк С. Ю., Осіпука В. В.,

з участю секретаря судового засідання - Губарик К. А.,

представника позивача - ОСОБА_1 ,

відповідача - ОСОБА_2 ,

представника відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_4 , яка діє у власних інтересах та інтересах малолітніх дітей ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , третя особа на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Виконавчий комітет Луцької міської ради, до ОСОБА_7 , ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням та вселення за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_4 - ОСОБА_1 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 26 червня 2025 року

В С Т А Н О В И В:

У квітні 2024 року ОСОБА_4 , яка діє у власних інтересах та інтересах малолітніх дітей ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , звернулася до суду із зазначеним позовом, обґрунтовуючи вимоги тим, що у період з 2014 року перебувала у шлюбі з відповідачем ОСОБА_2 . У шлюбі народилися діти ОСОБА_6 та ОСОБА_5 04 квітня 2019 року Виконавчий комітет Луцької міської ради видав відповідачу ОСОБА_7 ордер на жиле приміщення № 46 на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . До моменту отримання ордеру всі отримувачі права проживання були зареєстровані та проживали за адресою: АДРЕСА_2 .

Позивач зазначала, що рішенням суду від 09 грудня 2019 року шлюб між нею та відповідачем ОСОБА_2 розірвано. Квартира була отримана спільно, однак розірвання шлюбу унеможливило згоду щодо початку ремонтних робіт та подальшого її проживання та дітей у цій квартирі. Посилалася на те, що відповідачі перешкоджають їй у вселенні та користуванні квартирою, що порушує її право на повноцінне користування майном.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_4 просила суд:

- зобов`язати ОСОБА_7 та ОСОБА_2 не чинити їй та її дітям ОСОБА_5 та ОСОБА_6 перешкод у користуванні житловим приміщенням, а саме частиною квартири, що становить 3/5 житлового приміщення, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , та надати ключі від замків вхідних дверей та інших ключів за наявності їх в квартирі;

- вселити її та її малолітніх дітей ОСОБА_6 та ОСОБА_5 в 3/5 частини двокімнатної квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1

- стягнути солідарно з відповідачів на свою користь понесені по справі судові витрати по сплаті судового збору та витрати на професійну правничу допомогу.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 26 червня 2025 року в позові відмовлено.

В апеляційній скарзі представник позивача ОСОБА_4 - ОСОБА_1 , посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову у цій справі.

На переконання скаржника, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову в позові у цій справі. Вважає, що суд дійшов помилкового висновку, що позивач та її малолітні діти не мають права користування житлом, оскільки не є власниками або членами сім`ї наймача. З посиланням на статті 64, 156, 161 ЖК України зазначав, що на вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє членів сім`ї власника будинку права користування займаним приміщенням. Неприпинене фактичне користування житлом або наявність наміру користуватись ним є підставою для захисту такого права, навіть якщо формальні правовідносини припинено (розірвано шлюб, відсутня реєстрація тощо).

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач ОСОБА_2 , посилаючись на безпідставність вимог апеляційної скарги та законність і обґрунтованість висновків суду першої інстанції, просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано відмовив в позові у цій справі. Вказував, що 09 грудня 2019 року шлюб між ним та ОСОБА_4 розірвано рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області у справі № 161/17695/19. Цим судовим рішенням встановлено, що у 2019 році вони шлюбних відносин не підтримували, спільного господарства не вели та проживали окремо, діти проживали з ОСОБА_4 . Зазначав, що під час шлюбу він, ОСОБА_4 та їхні діти проживали за адресою: АДРЕСА_3 , і саме ця адреса і до цього часу є місцем проживання ОСОБА_4 та дітей. Жодних доказів, які б підтверджували вселення позивача та проживання в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , стороною позивача не надано.

Інші учасники справи відзивів на апеляційну скаргу не подали.

Постановою Волинського апеляційного суду від 11 вересня 2025 року апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_4 - ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 26 червня 2025 року - без змін.

Постановою Верховного суду у складі суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 травня 2026 року постанову Волинського апеляційного суду від 11 вересня 2025 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Представник третьої особи Виконавчого комітету Луцької міської ради Андрусік О. А., будучи належним чином повідомлена про дату, час та місце розгляду справи, в судове засідання не з`явилася, але 04 вересня 2026 року через підсистему «Електронний суд» подала до апеляційного суду заяву, в якій просила проводити апеляційний розгляд справи за її відсутності.

Відповідач ОСОБА_7 , будучи належним чином повідомлена про дату, час та місце розгляду справи, в судове засідання не з`явилася. Про причини неявки апеляційний суд не повідомила, клопотання про відкладення розгляду справи не заявляла.

Колегія суддів вважає можливим проводити розгляд справи за відсутності вказаних учасників справи згідно з вимогами ст. 372 ЦПК України, оскільки їх неявка в судове засідання апеляційної інстанції не перешкоджає розгляду справи.

Згідно із частинами 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Заслухавши пояснення представника позивача, відповідача та його представника, дослідивши обставини справи та перевіривши їх доказами, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції належить скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову, виходячи з таких мотивів.

Судом першої інстанції встановлено, що 22 листопада 2014 року ОСОБА_2 та ОСОБА_8 зареєстрували шлюб. Після укладення шлюбу дружина змінила прізвище на « ОСОБА_2 » (а.с.11 т. 1).

ОСОБА_7 , яка є відповідачем у справі, є наймачем жилого приміщення квартири АДРЕСА_4 , згідно з ордером на жиле приміщення № 46 від 04 квітня 2019 року та договору найму житла № 13 від 21 березня 2024 року (а.с.22, 47-48 т. 1).

Згідно з інформацією у будинковій книзі № 33437 для реєстрації громадян, які проживають за адресою: АДРЕСА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 та ОСОБА_5 з 21 січня 2019 року зареєстровані за цією адресою (а.с.24-26 т. 1).

Відповідно до інформації з Реєстру Луцької міської територіальної громади № 20565, 20180, 20181 ОСОБА_4 , ОСОБА_6 та ОСОБА_5 з 17 квітня 2019 року зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.20, 21 т. 1).

ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є дітьми ОСОБА_4 та ОСОБА_2 (а.с.9, 10 т. 1).

Ні ОСОБА_4 , ні діти ОСОБА_5 , ОСОБА_6 не є власниками та/або співвласниками жилого приміщення квартири за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням суду від 09 грудня 2019 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_10 , зареєстрований відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Луцького міського управління юстиції Волинської області 22 листопада 2014 року, актовий запис № 1785, розірвано (а.с.17-19 т. 1).

21 березня 2024 року Департамент житлово-комунального господарства Луцької міської ради та ОСОБА_7 на підставі рішення Луцької міської ради від 03 квітня 2019 року № 223-1 уклали договір найму житлового приміщення. Згідно зі змістом договору наймодавець Луцька міська рада надала право наймачу ОСОБА_7 та членам її сім`ї, а саме ОСОБА_4 , яка зазначена як колишня невістка, ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_6 у користування житлове приміщення у багатоквартирному житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.47-48 т. 1).

Відмовляючи в позові, суд першої інстанції виходив з того, що позивач ОСОБА_4 разом з дітьми взагалі не вселялася до спірної квартири, а підстав для вселення до спірної квартири як колишнього члена сім`ї ЖК України не містить. Крім того, у разі припинення сімейних правовідносин саме з наймачем будинку (квартири) за колишніми членами сім`ї наймача право користування жилим приміщенням не зберігається. Доказів перешкоджання у доступі до спірного житлового приміщення ОСОБА_4 не надала, водночас, суд взяв до уваги, що у рішенні суду про розірвання шлюбу як на підставу позову ОСОБА_4 посилалася на те, що протягом останнього року не вела спільне господарство з ОСОБА_2 . Крім того, суд першої інстанції керувався тим, що адресою проживання позивача ОСОБА_4 та дітей у процесуальних документах у цій справі зазначено: АДРЕСА_5 . З огляду на зазначене, суд вважав, що на час отримання ордеру і після цього позивач разом з дітьми не проживала у спірній квартирі.

Апеляційний суд не погоджується із такими висновками суду, враховуючи наступне.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ст. 15 ЦК України, ч.1 ст. 16 ЦК України).

Згідно з положеннями ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частин 1 та 2 ст. 61 ЖК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем громадянином, на ім`я якого видано ордер.

Оскільки відповідно до вимог закону вселення та проживання в квартирі може бути здійснено лише у встановленому порядку, членом сім`ї наймача, в розумінні ч. 2 ст. 64 ЖК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, може бути визнано лише осіб, які вселилися у встановленому порядку та на відповідній правовій підставі постійно проживають в квартирі разом із наймачем.

Такі висновки зроблені Верховним Судом у постановах від 10 грудня 2020 року у справі № 205/6201/17 та від 18 травня 2022 року у справі № 463/2277/20.

Відповідно до частин 1, 2 ст. 64 ЖК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Згідно з абз. 5 п. 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 у справі про офіційне тлумачення терміну «член сім`ї» членами сім`ї є, зокрема особи, які постійно з ним мешкають і ведуть спільне господарство. До таких осіб належать не тільки близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід і баба), але й інші родичі чи особи, які не перебувають з особою у безпосередніх родинних зв`язках (брати, сестри дружини (чоловіка); неповнорідні брати і сестри; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки й інші). Обов`язковими умовами для визнання їх членами сім`ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах та утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.

Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім`ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім`ю. Такими критеріями віднесення до кола членів однієї сім`ї є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважним причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов`язки осіб, які об`єдналися для спільного проживання.

Такий правовий висновок висловлено Верховним Судом у постановах від 31 березня 2020 року у справі № 205/4245/17 та від 23 квітня 2020 року у справі № 686/8440/16-ц.

Відповідно до ст. 65 ЖК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Згідно з положеннями ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років та особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

Згідно зі ст. 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» встановлено, що місце фактичного проживання особи не залежить від місця її реєстрації. Місцем проживання особи може бути будь-яке житлове приміщення, в якому особа проживає постійно або тимчасово, яке належить цій особі на праві власності або праві користування, що визнається власником жилого приміщення.

Право на користування житловим приміщенням може ґрунтуватися на документальній підставі (довідка про наявність зареєстрованих осіб на житловий площі) та на законі.

Верховний Суд у постанові від 27 травня 2020 року у справі № 537/6061/16 роз`яснив, що право користування житловим приміщенням виникає в члена сім`ї наймача у зв`язку із включенням до ордера, а не у зв`язку із вселенням у це приміщення.

Відповідно до п. 66 Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР, затверджених постановою Ради міністрів УРСР і Української республіканської ради професійних спілок від 11 грудня 1994 року № 470 (далі - Правила), чинних на час видачі ордера № 46, у надане жиле приміщення переселяються члени сім`ї, які включені в ордер і дали письмове зобов`язання про переселення в це приміщення.

У п. 70 Правил встановлено, що ордер вручається громадянинові, на ім`я якого він виданий, або за його дорученням іншій особі. При одержанні ордера пред`являються паспорти (або документи, що їх замінюють) членів сім`ї, включених до ордера.

При вселенні в надане жиле приміщення громадянин здає ордер у житлово-експлуатаційну організацію, а за її відсутності - відповідному підприємству, установі, організації. Одночасно подаються паспорти усіх членів сім`ї, включених до ордера з відміткою про виписку з попереднього місця проживання (п. 72 Правил).

Отже, для набуття права користування житловим приміщенням членами сім`ї наймача, які в обов`язковому порядку мали бути включені до ордеру, необхідно було пред`явити відповідні документи. Такий висновок узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 12 листопада 2025 року у справі № 759/433/24.

У постанові Верховного Суду України від 11 липня 2012 року у справі №6-60цс12 зроблено висновок, що у осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов`язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім`ї наймача (частини 1 та 2 ст. 64 ЖК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Крім того, особи, які вселилися до наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо особи вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача та якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (ст. 65 ЖК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні та наявності згоди на це всіх членів сім`ї наймача та обумовлення угодою між указаними особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням, й інші обставини справи, що мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання.

Право користування жилим приміщенням нарівні з наймачем виникає у тих осіб, які вселилися як члени сім`ї наймача в установленому законом порядку. Вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім`ї наймача, чи зареєстровані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням. Наявність чи відсутність реєстрації сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім`ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому (висновок у постанові Верховного Суду від 31 серпня 2021 року у справі № 569/12946/18-ц).

Аналіз змісту ст. 65 ЖК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у системному зв`язку з іншими нормами права дає підстави для висновку, що за особою не може бути визнано право користування житловим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання (право користування) в іншому житловому приміщенні.

Такий висновок викладений, зокрема, у постанові Верховного Суду від 01 вересня 2021 року у справі № 641/7103/19.

До предмета доказування у цій справі входить факт набуття права користування спірним житловим приміщенням ОСОБА_4 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах дітей ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , та яка на час видачі ордера на житлове приміщення, тобто на 03 квітня 2019 року, перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , обставини збереження за нею або втрати нею права користування після розірвання шлюбу з ОСОБА_2 у грудні 2019 року.

Під час вирішення вказаної категорії спорів необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.

Згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

У ст. 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається п. 1 ст. 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що ст. 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, заява № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів ст. 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (справа «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Згідно з вимогами ст. 72 ЖК України, чинного на час ухвалення оскаржуваних судових рішень, визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Відповідно до положень ст. 71 ЖК України, чинного на час ухвалення оскаржуваних судових рішень, при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Статтею 116 ЖК України, чинного на час ухвалення оскаржуваних судових рішень, встановлено, що якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Отже, імперативною нормою національного законодавства на час ухвалення оскаржуваних рішень визначався єдиний порядок визнання особи такою що втратила право користування житловим приміщенням - судовий, за доведеності визначених законодавством підстав, перелік яких є вичерпним.

Згідно з ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ч. 3 ст. 12, частин 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У справі, що переглядається, апеляційним судом встановлено, що зустрічну позовну вимогу про визнання ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 такими, що втратили право користування житловим приміщенням, інші учасники справи не заявляли. Судове рішення про визнання позивачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, у справі відсутнє.

Натомість, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 включені у ордер № 46 на житлове приміщення, а саме на квартиру АДРЕСА_4 , а також зазначені як члени сім`ї наймача цієї квартири у договорі від 21 березня 2024 року, укладеному між Департаментом житлово-комунального господарства Луцької міської ради та ОСОБА_7 на підставі рішення Луцької міської ради від 03 квітня 2019 року № 223-1.

Суд першої інстанції на зазначені обставини уваги не звернув та дійшов помилкового висновку, що як ОСОБА_4 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах дітей ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , так і її діти не набули право користування квартирою АДРЕСА_4 , оскільки не врахував того, що ОСОБА_4 та її діти ОСОБА_5 та ОСОБА_6 набули право користування спірним житловим приміщенням у зв`язку з включенням їх у ордер № 46 на житлове приміщення. Крім того, підтвердженням набуття позивачем та її дітьми права користування житловим приміщенням є зміна реєстрації місця проживання 17 квітня 2019 року.

Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 травня 2020 року у справі № 537/6061/16.

Крім того, підтвердженням збереження за ОСОБА_4 та її дітьми ОСОБА_5 та ОСОБА_6 права користування зазначеним житловим приміщенням є також договір найму житлового приміщення, укладений між Луцькою міською радою та наймачем ОСОБА_7 , в якому серед членів сім`ї наймача ОСОБА_7 зазначена ОСОБА_4 як колишня невістка та її діти ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .

Статтею 9 ЖК України визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об`єднань.

Разом з тим, як встановлено у цій справі, відповідачі здійснюють перешкоди позивачу та її малолітнім дітям у користуванні квартирою за адресою: АДРЕСА_1 , не впускають її та дітей до квартири для проживання, в добровільному порядку ключі від замків вхідних дверей квартири не надають. На її неодноразові пропозиції щодо вирішення питання спільного користування спірним житлом не реагують. При цьому в межах цієї справи не встановлено обставин щодо втрати позивачем та її дітьми права користування житловим приміщенням, яке вони набули у встановленому законом порядку.

Надавши повну та всебічну оцінку всім доказам у справі, якими підтверджується набуття позивачем та її дітьми права користування спірним житловим приміщенням на підставі ордеру від 04 квітня 2019 року як членами сім`ї наймача ОСОБА_7 , зазначеними у ордері на житлове приміщення, ураховуючи встановлені у цій справі обставини щодо здійснення відповідачами перешкод позивачу у користуванні житлом, тому вони зобов`язані усунути такі перешкоди позивачу та її малодітнім дітям у користуванні квартирою, а позивач та її діти підлягають вселенню у спірне житло.

Отже, колегія суддів дійшла висновку, що позивач ОСОБА_4 відповідно до ст. 81 ЦПК України довела та надала належні і допустимі докази вчинення відповідачами їй та її малолітнім дітям перешкод у користуванні спірним житлом, що у даному випадку є підставою для задоволення її позову у цій справі.

Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції у цій справі з підстав, передбачених ч. 1 ст. 376 ЦПК України, належить скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову ОСОБА_4 . Зважаючи на наведене, апеляційна скарга представника позивача ОСОБА_4 - ОСОБА_1 підлягає задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно з частинами 1, 13 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки апеляційний суд у цій справі оскаржуване рішення суду скасовує та ухвалює нове судове рішення, тому відповідно до наведених положень ЦПК України суд змінює розподіл судових витрат.

У зв`язку із задоволенням позову ОСОБА_4 , з відповідачів ОСОБА_7 , ОСОБА_2 належить стягнути на користь позивача понесені нею у суді першої, апеляційної та касаційної інстанцій судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 5 450 грн 40 коп. по 2 725 грн 20 коп. з кожного.

Керуючись статтями 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_4 - ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 26 червня 2025 року у цій справі скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Позов ОСОБА_4 , яка діє у власних інтересах та інтересах малолітніх дітей ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , задовольнити.

Зобов`язати ОСОБА_7 , ОСОБА_2 не чинити ОСОБА_4 та її малолітнім дітям ОСОБА_5 та ОСОБА_6 перешкод у користуванні житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 , та надати ключі від замків вхідних дверей та інших ключів за наявності їх в квартирі.

Вселити ОСОБА_4 та її малолітніх дітей ОСОБА_5 та ОСОБА_6 в квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .

Стягнути з ОСОБА_7 , ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 понесені у суді першої, апеляційної та касаційної інстанцій судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 5 450 (п`ять тисяч чотириста п`ятдесят) гривень 40 (сорок) копійок по 2 725 (дві тисячі сімсот двадцять п`ять) гривень 20 (двадцять) копійок з кожного.

Постанова суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду упродовж тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий-суддя

Судді: