Рішення від 08 вересня 2026 р. у справі №910/7910/24 — Господарський суд міста Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

09.09.2026Справа № 910/7910/24

Господарський суд міста Києва у складі судді Селівона А.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження матеріали господарської справи

за позовом Фізичної особи-підприємця Матвеєва Ігоря Вікторовича АДРЕСА_1

до Товариства з обмеженою відповідальністю "ХІІТ УЛЬТРА" вул. Митрополита Василя Липківського, 1А, м. Київ, 03035

про стягнення 248 395,65 грн.

представники сторін: без виклику.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Фізична особа-підприємець Матвеєв Ігор Вікторович звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ХІІТ УЛЬТРА" про стягнення 196 365,09 грн., а саме 79 408,13 грн. пені, 51380,10 грн. процентів річних, 65576,86 грн. втрат від інфляції.

В обґрунтування позовних вимог в позовній заяві позивач посилається на неналежне виконання відповідачем умов укладеного між сторонами Договору суборенди № ФК-04.2019 від 14.05.2019 року в частині своєчасної та повної сплати орендної плати, у зв`язку з чим позивачем нараховані пеня, проценти річних та втрати від інфляції у вказаних сумах.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.07.2024 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі № 910/7910/24, з огляду на характер спірних правовідносин, заявлені позивачем вимоги та предмет доказування у даній справі, оскільки ціна позову у даній справі не перевищує 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб та враховуючи незначну складність справи, за наявності відповідного клопотання позивача, господарським судом на підставі частини 1 статті 247 Господарського процесуального кодексу України вирішено розгляд справи № 910/7910/24 здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Відповідно до частини 5 ст. 176 Господарського процесуального кодексу України ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них витребовуються докази, в порядку встановленому ст. 242 цього Кодексу, та з додержанням вимог частини 4 ст. 120 цього Кодексу.

Суд зазначає, що Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обов`язкової реєстрації та використання електронних кабінетів в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами" від 29.06.2023 року, який набрав чинності 21.07.2023 року та введений в дію 18.10.2023 року, внесено зміни до ряду статей ГПК України.

Так, відповідно до частини 6 статті 6 ГПК України адвокати, нотаріуси, державні та приватні виконавці, арбітражні керуючі, судові експерти, органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування, інші юридичні особи реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в обов`язковому порядку. Інші особи реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в добровільному порядку.

Відповідно до частини 11 статті 242 Господарського процесуального кодексу України якщо учасник справи має електронний кабінет, суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в електронній формі виключно за допомогою Єдиної судової інформаційно - телекомунікаційної системи чи її окремої системи (модуля), що забезпечує обмін документами. У разі відсутності в учасник справи електронного кабінету суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Відповідно до пункту 2 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи.

Отже, з метою повідомлення відповідача про розгляд справи № 910/7910/24 судом та про його право подати відзив на позов, відповідно до норм ст. 6 ГПК України ухвала про відкриття провадження у справі від 11.07.2024 року була направлена судом відповідачу в його електронний кабінет, факт отримання якої 12.07.2024 року підтверджується наявним в матеріалах справи повідомленням про доставку електронного листа до електронного кабінету учасника справи.

Так, через відділ діловодства суду 30.07.2024 року від відповідача надійшов відзив на позовну заяву б/н від 30.07.2024 року, з доказами надсилання його на адресу позивача, за змістом якого відповідач вказує на те, що відзив поданий в межах п`ятнадцятиденного строку встановленого судом в ухвалі про відкриття провадження у справі, яка опублікована в Єдиному державному реєстрі судових рішень 15.07.2024 року, отже, на його думку, перебіг строку на подання відзиву починається з 16.07.2024 року.

По суті викладеного позовній заяві відповідачем зазначено, що за Договором суборенди № ФК-04.2019 від 14.05.2019 року ТОВ "ХІІТ УЛЬТРА" сплатило позивачу гарантійний платіж у розмірі 185 008,14 грн., проте позивач, вимагаючи стягнення боргу у справі № 910/13965/22, не повідомив суд про даний факт, отже, при вирішенні справи судом ця обставина не була врахована. Також відповідач просить зменшити розмір заявлених позивачем до стягнення з відповідача пені та 10% річних на підставі ст. 551 ЦК України, ст. 233 ГК України до 794,02 грн. пені та 51,38 грн. процентів річних.

В свою чергу , через систему "Електронний суд" 07.08.2024 року від представника позивача надійшла відповідь на відзив б/н від 06.08.2024 року, з доказами її надсилання на електрону адресу відповідача, в якій позивач просить залишити без розгляду відзив відповідача з огляду на факт його подання поза встановленим судом процесуальним строком та відсутності заяви відповідача про продовження строку, а також задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Крім того позивач зазначає, що умовами договору суборенди № ФК-04.2019 від 14.05.2019 року не передбачений обов`язок ФОП Матвеєва І.В. повернення гарантійного платежу, а передбачено лише право орендаря використати гарантійний платіж для покриття платежів, витрат та/або збитків.

Додатково позивач вважає, що вимоги відповідача про зменшення розміру заявлених позивачем сум не підлягають задоволенню з огляду на їх безпідставність та необґрунтованість.

В подальшому, через відділ діловодства суду 10.02.2025 року від відповідача надійшли додаткові пояснення б/н від 10.02.2025 року, відповідно до яких відповідач просить долучити до матеріалів справи копію рішення суду Господарського суду міста Києва від 05.02.2025 року у справі № 910/6293/24.

Також 18.02.2025 року через систему "Електронний суд" від позивача надійшли заперечення на додаткові пояснення відповідача б/н від 18.02.2025 року, з доказами надсилання до електронного кабінету відповідача, в яких позивач заперечує проти наведених в додаткових поясненнях доводів відповідача та вказує, що останні за своєю суттю є клопотанням про приєднання доказів та подані поза межами встановленого судом процесуального строку. Просить залишити без розгляду додаткові пояснення та відзив відповідача, приєднати до матеріалів справи копії відповідей приватного виконавця по виконавчому провадженню № 72214098, задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Суд зазначає, що згідно ст.ст. 113, 118 ГПК України строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені, встановлюються судом. Право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку.

Практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції щодо доступності правосуддя та справедливого розгляду, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, у тому числі й процесуальні заборони і обмеження, метою яких є недопущення перетворення судового розгляду у безладний процес.

Європейський Суд з прав людини вже звертав увагу на те, що застосовуючи процесуальні норми, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який може вплинути на справедливість провадження, так і надмірною гнучкості, яка призведе до анулювання вимог процесуального законодавства (рішення у справі “Волчлі проти Франції” (Walchli v. France), заява № 35787/03, п. 29, від 26 липня 2007 року).

Наразі, як встановлено судом, відповідний відзив поданий відповідачем 30.07.2024 року, тобто з пропуском визначеного ст.ст. 165, 251 ГПК України п`ятнадцятиденного строку з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі на 1 день (граничним строком подання відзиву з урахуванням вихідних днів є 29.07.2024 року).

У зв`язку з викладеним, враховуючи незначність пропуску процесуального строку відповідачем та з метою надання сторонам можливості реалізувати принцип змагальності, рівності всіх учасників процесу перед законом та судом, забезпечення надання доказів в обґрунтування заявлених вимог та заперечень, а також з метою всебічного, повного і об`єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи, оцінки та дослідження доказів, суд дійшов про можливість долучення до матеріалів справи відзиву на позовну заяву, а також додаткових пояснень та їх подальшого врахування при розгляді справи.

Окрім цього, через систему «Електронний суд» 08.10.2025 через систему «Електронний суд» та 13.10.2025 через відділ діловодства суду представником позивача подано аналогічні за змістом заяви б/н від 08.10.2025 про збільшення розміру позовних вимог, з доказами надсилання до електронного кабінету відповідача, в яких позивач зазначає про збільшення позовних вимог на 52 030,56 грн. (на 23 100,02 грн. в частині процентів річних та 28 930,54 грн. в частині втрат від інфляції) з урахуванням повного виконання відповідачем зобов`язань по сплаті орендної у розмірі 207 634,64 грн. (за серпень 2021 року, березень - квітень 2022 року) та заборгованості з компенсації сплати комунальних послуг у розмірі 26 479,49 грн. (за березень 2022 року) за Договором суборенди від 14.05.2019 року № ФК -04.2019, стягнення яких було предметом розгляду господарської справи № 910/13965/22 та на які здійснено нарахування пені, процентів річних та втрати від інфляції у даному спорі. Зокрема, позивач здійснює донарахування процентів річних та втрат від інфляції на вказані суми до моменту повного виконання відповідачем рішення Господарського суду міста Києва від 17.05.2023 року у справі № 910/13965/22 шляхом перерахування коштів 05.09.2025 року та 24.09.2025 року в межах виконавчого провадження № 72214098, відкритого на примусове виконання вказаного рішення суду у справі № 910/13965/22, тобто з 01.05.2024 року до 23.09.2025 року.

Також через канцелярію суду 10.10.2025 року представником відповідача подані додаткові пояснення б/н від 10.10.2025 року, в яких відповідач зазначає про недобросовісність поведінки позивача та відсутність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки прострочення виконання виникло через не зарахування позивачем гарантійного платежу в якості оплати за Договором.

Вказані документи судом долучено до матеріалів справи.

Ухвалою Господарський суд міста Києва від 05.01.2026 року заяву позивача про збільшення позовних вимог б/н від 08.10.2025 прийнято до розгляду та подальший розгляд справи здійснюється з урахуванням нового розміру позовних вимог, а саме про стягнення 248 395,65 грн., у тому числі 79 408,13 грн. пені, 74 480,12 грн. 10% річних та 94 507,40 грн. втрат від інфляції.

Судом встановлено, що через канцелярію суду 21.01.2026 року від представника відповідача надійшли пояснення б/н від 21.01.2026 року щодо позовних вимог з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог, в яких відповідач зазначає про неспівмірність заявлених до стягнення сум та просить зменшити розмір заявлених пені до 794,02 грн. та 10% річних до 74,48 грн.

Також через систему «Електронний суд» 17.04.2026 року від представника позивача надійшли додаткові пояснення у справі б/н від 16.04.2026 року, в яких позивач не погоджується з твердженнями відповідача та зазначає про продовження нарахування процентів річних та втрат від інфляції до моменту повного погашення заборгованості відповідачем – до 23.09.2025 року.

Вказані документи судом долучені до матеріалів справи.

Інших доказів на підтвердження своїх вимог та заперечень, а також заяв та клопотань процесуального характеру, окрім наявних в матеріалах справи, сторонами на час розгляду справи суду не надано.

В свою чергу суд наголошує, що відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України (далі – Господарський кодекс України, дійсний на час спірних правовідносин) господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Суд зазначає, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина 1 статті 627 Цивільного кодексу України).

Як встановлено судом за матеріалами справи, зазначено позивачем та відповідачем не заперечується, 14 травня 2019 року між Фізичною особою-підприємцем Матвеєвим Ігорем Вікторовичем (позивач у справі, орендар за договором) та Товариством з обмеженою відповідальністю «ХІІТ УЛЬТРА» (відповідач у справі, суборендар за договором) було укладено Договір суборенди № ФК-04.2019 (далі – Договір), за умовами п. 2.1. якого орендар передає, а суборендар зобов`язаний прийняти у строкове платне користування приміщення (площею 242,57 квадратних метрів, що розташоване в торгово-розважальному центрі за адресою: м. Київ, вул. Василя Липківського, буд. 1, літера А) та сплачувати плату за суборенду приміщення, а також інші платежі, передбачені договором.

Розділами 3-30 Договору сторони узгодили умови передачі та повернення приміщення, строк суборенди, суборендну плату, плату за експлуатаційні послуги, плату за споживання комунальних послуг та порядок розрахунків, права і обов`язки сторін, відповідальність сторін, вирішення спорів, термін дії договору та іншу умови Договору тощо.

Суд зазначає, що за приписами статті 180 Господарського кодексу України строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов`язання сторін, що виникли на основі цього договору.

Відповідно до статті 631 Цивільного кодексу України час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору, є строком дії останнього.

За змістом ч. 1 ст. 763 Цивільного кодексу України договір найму укладається на строк, встановлений договором.

Приписами ч. 4 ст. 284 Господарського кодексу України встановлено, що термін договору оренди визначається за погодженням сторін.

Відповідно до п. 3.1 Договору суборенди даний договір суборенди вступає в силу з моменту його підписання обома сторонами і діє протягом строку суборенди приміщення, вказаного в додатку 1, а в частині зобов`язань фінансового характеру (щодо здійснення платежів і розрахунків) - до моменту їх повного виконання.

Згідно Додатку № 1 до Договору строк суборенди встановлюється з дати підписання Акту приймання-передачі по 31.04.2022 року включно.

Судом встановлено, що укладений договір за своїм змістом та правовою природою є договором найму (оренди), який підпадає під правове регулювання норм глави 58 Цивільного кодексу України та §5 глави 30 Господарського кодексу України (який діяв на час спірних правовідносин (далі – Господарський кодекс України).

Відповідно до статті 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ). В силу частини 6 названої статті до відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Аналогічне визначення договору оренди міститься і в статті 759 Цивільного кодексу України.

Відповідно до абзацу 1 частини 1 статті 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.

Статтею 762 Цивільного кодексу України та статтею 286 Господарського кодексу України визначено, що за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму; плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором.

Частинами 1, 4 статті 286 Господарського кодексу України визначено, що орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством. Строки внесення орендної плати визначаються в договорі.

Відповідно до пункту 4.1 Договору плата за суборенду приміщення складається з:

- орендна плата, порядок нарахування якої визначено в п. 5 даного договору;

- плата за експлуатаційні послуги, порядок нарахування якої визначено в п. 6 даного договору.

Згідно з п.4.2 Договору рахунки для оплати виставляються орендарем на електронну пошту суборендаря dmvlasov@bigmir.net, суборендар зобов`язаний здійснювати платежі не пізніше дат, вказаних у цьому договорі, незалежно від факту отримання суборендарем таких рахунків у паперовому вигляді. Усі платежі здійснюються суборендарем шляхом перерахування грошових коштів (у національні валюті) на банківський рахунок орендаря. Датою платежу є дата зарахування грошових коштів на банківський рахунок орендаря. Кожна сторона цього договору оплачує власні банківські витрати.

Відповідно до п. 5.1 Договору суборендар зобов`язаний належним чином сплачувати орендну плату. Орендна плата починає нараховуватися з дати початку суборенди. Розмір орендної плати визначається у додатку 1.

Згідно з п. 5.2 Договору орендна плата сплачується суборендарем щомісяця з 1 по 6 число кожного відповідного поточного місяця, за який має здійснюватися оплата. Рахунки виставляються орендарем з 1-го по 3-тє число місяця, за який має здійснюватися оплата.

За умовами п. 5.5 Договору розмір орендної плати підвищується (індексується) в порядку, передбаченому в додатку 1, незалежно від направлення відповідного повідомлення суборендарю.

У відповідності до п. 6.1 Договору суборендар зобов`язаний щомісяця сплачувати орендарю плату за експлуатаційні послуги задля забезпечення функціонування майнового комплексу загалом і приміщення зокрема. Порядок обчислення та розмір плати за експлуатаційні послуги визначені в додатку 1.

Зокрема, згідно з додатком 1 до Договору плата за експлуатаційні послуги включена до орендної ставки (п. 11 додатку).

Крім сплати орендної плати та експлуатаційних платежів суборендар зобов`язався сплачувати орендарю плату за споживання комунальних послуг у приміщенні (п. 7.1. Договору).

Як погоджено сторонами в п. 7.2 Договору, суборендар здійснює на користь орендаря плату за використання, профілактичний огляд утримування, водопостачання/водовідведення і поточний ремонт мереж електропостачання, та теплопостачання майнового комплексу за такою формулою: вартість комунальних послуг, що споживаються у приміщенні помножена на коефіцієнт 0,3.

Крім того, відповідно до п. 6.1 Договору суборенди суборендар зобов`язаний щомісяця сплачувати орендарю плату за експлуатаційні послуги задля забезпечення функціонування майнового комплексу загалом і приміщення зокрема.

Як встановлено судом за матеріалами справи та зазначено позивачем у позовній заяві, у зв`язку з невиконанням відповідачем взятих на себе грошових зобов`язань згідно Договору в частині своєчасної сплати орендної плати та компенсації комунальних послуг, позивач звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ІІТ УЛЬТРА" про стягнення заборгованості за Договором суборенди № ФК-04.2019 від 14.05.2019 року за період з серпня 2021 року по вересень 2022 року у загальному розмірі 1 249 465,60 грн.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 17.05.2023 року у справі № 910/13965/22, яке набрало законної сили 15.06.2023 року, позовні вимоги задоволено частково та стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "ХІІТ УЛЬТРА" на користь Фізичної особи-підприємця Матвеєва Ігоря Вікторовича заборгованість зі сплати орендної плати у розмірі 207 634,64 грн., заборгованість з компенсації сплати комунальних послуг у розмірі 26 479,49 грн. та витрати зі сплати судового збору у розмірі 3 511,71 грн.

Судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України (частина 1 статті 18 ГПК України).

Суд зазначає, що одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (п. 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України №01-8/1427 від 18.11.2003 року "Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та юрисдикцію Європейського суду з прав людини").

Європейський суд з прав людини також вказує, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95 від 28 жовтня 1999 року, § 61). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11 від 29 листопада 2016 року, § 123). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92 від 22 листопада 1995 року, § 36).

Даний принцип тісно пов`язаний з приписами частини 4 статті 75 ГПК України, якою передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

При цьому, не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачі, відповідачі, треті особи, тощо.

Обставинами справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, є юридичні факти, що призвели до виникнення спірного правовідношення, настання відповідальності або інших наслідків, тобто такі факти, з якими норми матеріального права пов`язують виникнення, зміну чи припинення прав та обов`язків суб`єктів спірного матеріального правовідношення.

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії. Для рішень господарських судів важливою умовою преюдиціальності фактів, що містяться в рішенні господарського суду, є суб`єктний склад спору. Отже, преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта.

Наведений правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 24.05.2018 у справі № 922/2391/16.

Як свідчать матеріали справи, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог у справі 910/13965/22, Господарський суд міста Києва виходив з того, що договір припинив строк дії 31.04.2022 року у зв`язку з закінченням строку, на який його було укладено, а отже дійшов висновку про безпідставність вимог про стягнення з відповідача орендної плати та компенсації за комунальні послуги після закінчення строку дії договору за період з травня 2022 року по вересень 2022 року в загальному розмірі 1 015 351,47 грн.

При цьому суд дійшов висновку, що орендар порушив умови договору суборенди в частині проведення розрахунків, у зв`язку з чим утворилась заборгованість зі сплати орендної плати за період з серпня 2021 року по квітень 2022 року у розмірі 207 634,64 грн. та компенсації комунальних послуг за період з серпня 2021 року по квітень 2022 року включно у розмірі 26 479,49 грн.

Таким чином, оскільки обставини, встановлені рішенням Господарського суду міста Києва від 17.05.2023 року у справі № 910/13965/22, яке набрало законної сили, не підлягають доказуванню та можуть бути спростовані не інакше як шляхом скасування відповідного судового рішення, суд констатує, що факт порушення відповідачем умов договору суборенди в частині своєчасної та повної оплати орендних платежів у сумі 207 634,64 грн. та заборгованості з компенсації сплати комунальних платежів у сумі 26 479,49 грн. в силу імперативних вимог статті 75 Господарського процесуального кодексу України мають преюдиційне значення для даної справи та не підлягають повторному доказуванню.

На примусове виконання рішення Господарського суду міста Києва від 17.05.2023 року у справі № 910/13965/22 судом видано відповідний наказ від 19.06.2023 року, з примусового виконання якого відкрито виконавче провадження № 72214098.

Зобов`язанням, згідно зі статті 509 Цивільного кодексу України є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до частини 1 статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Відповідно до положень частини 1 статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

В силу статей 525, 526 Цивільного кодексу України та статті 193 Господарського кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог цього Кодексу, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно статті 599 Цивільного кодексу України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

За приписами частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

У відповідності до частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 Цивільного кодексу України).

Відповідно до статті 129 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Згідно частини 2 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

Згідно з позицією Конституційного Суду України щодо виконання судового рішення, яке набрало законної сили, зокрема, у рішенні від 15 травня 2019 року №2-р(II)/2019 зазначено, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина, і саме держава бере на себе такий обов`язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України (абзац п`ятнадцятий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002); право на судовий захист є гарантією реалізації інших конституційних прав і свобод, їх утвердження й захисту за допомогою правосуддя (абзац восьмий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 23 листопада 2018 року № 10-р/2018). Отже, як випливає з наведеного, держава повинна повною мірою забезпечити реалізацію гарантованого статтею 55 Конституції України права кожного на судовий захист.

Виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (перше речення абзацу другого пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012); право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов`язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист (абзац п`ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013).

Конституційний Суд України наголосив, що забезпечення державою виконання судового рішення як невід`ємної складової права кожного на судовий захист закладено на конституційному рівні у зв`язку із внесенням Законом України „Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" від 2 червня 2016 року № 1401-VIII змін до Конституції України та доповненням її, зокрема, статтею 129-1, частиною другою якої передбачено, що держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Як встановлено судом, оскільки ТОВ "ХІІТ УЛЬТРА" не виконало рішення Господарського суду міста Києва від 17.05.2023 року у справі №910/13965/22 в добровільному порядку, 10.07.2023 року приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Пилипчуком Віталієм Григоровичем винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП № 72214098 з примусового виконання наказу Господарського суду міста Києва від 04.07.2023 року у справі № 910/136965/22 про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "ХІІТ УЛЬТРА" (03035, м. Київ, вул. Василя Липківського, 1-А, код ЄДРПОУ 42941171) на користь Фізичної особи-підприємця Матвеєва Ігоря Вікторовича ( АДРЕСА_2 , РНКОПП НОМЕР_1 ) заборгованості зі сплати орендної плати у розмірі 207 634,64 грн., заборгованості з компенсації сплати комунальних послуг у розмірі 26 479,49 грн. та витрат зі сплати судового збору у розмірі 3 511,71 грн.

Згідно наданих позивачем доказів, в межах відкритого на підставі наказу Господарського суду міста Києва від 04.07.2023 року у справі № 910/13965/22 виконавчого провадження №72214098 від 10.07.2023 року боржником - ТОВ "ХІІ УЛЬТРА" було погашено заборгованість за наказом суду в загальній сумі 237 625,84 грн. (платіжною інструкцією № 3005 від 05.09.2025 року на суму 169 228,48 грн. та № 3025 від 24.09.2025 року на суму 68 397,36 грн.), у зв`язку з чим, враховуючи фактичне виконання рішення суду постановою приватного виконавця від 24.09.2025 року на підставі п.9 ч. 1 ст. 39, ст. 40 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження № 72214098 було закінчене.

Таким чином, факт невиконання відповідачем зобов`язань зі своєчасної оплати орендних платежів та компенсації комунальних витрат за спірним Договором підтверджується на час винесення рішення у справі № 910/13965/22 та відкриття виконавчого провадження №72214098, в межах якого рішення суду було виконане відповідачем в повному обсязі в примусовому порядку в частині основного боргу та витрат по сплаті судового збору.

За приписами статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

З метою досудового врегулювання спору представник позивача звернувся до ТОВ «ХІІТ УЛЬТРА» з вимогою № 27-05/1 від 27.05.2024 року про сплату пені, інфляційних втрат та процентів річних, та до представника відповідача - Адвокатського об`єднання «Лавринович та партнери» з вимогою № 27-05/2 від 27.05.2024 року, в яких вимагав від товариства сплатити 79 408,13 грн. пені, 51380,10 грн. процентів річних, 65576,86 грн. втрат від інфляції за Договором протягом семи робочих днів з моменту отримання даної вимоги. Копії вказаних вимог наявні в матеріалах справи.

Факт надсилання вимог на адресу Адвокатського об`єднання «Лавринович та партнери», адвокати якого здійснювали представництва відповідача, та отримання представником Адвокатського об`єднання 30.05.2024 року підтверджується наявними в матеріалах справи копіями опису вкладення в цінний лист від 28.05.2024 року та поштової накладної № 0305720072780.

Згідно наданого позивачем витягу з офіційного сайту поштового оператора АТ «Укрпошта» щодо відстеження поштового відправлення № 0305720072780, останнє вручено адресату 30.05.2024 року.

Також факт надсилання вимоги на адресу Товариства підтверджується наявними в матеріалах справи копіями опису вкладення в цінний лист від 28.05.2024 року та поштової накладної № № 0305720072799.

При цьому, згідно наявного в матеріалах справи витязі з офіційного сайту поштового оператора АТ «Укрпошта» поштове відправлення № 0305720072799 не вручено адресату та повернуто позивачу за закінченням встановленого терміну зберігання 12.06.2024 року.

Вказані вимоги позивача залишені відповідачем без відповіді та задоволення.

Отже, як зазначено позивачем в позовній заяві та встановлено судом, з огляду на порушення відповідачем своїх зобов`язань в частині своєчасної оплати орендної плати та компенсації комунальних витрат за Договором, факт невиконання яких встановлений рішенням Господарського суду міста Києва від 17.05.2023 року у справі № 910/13965/22, яке набрало законної сили 15.06.2023 року та яким задоволено частково позовні вимоги Фізичної особи-підприємця Матвеєва І.В. про стягнення з ТОВ "ХІІТ УЛЬТРА" 207 634,64 грн. заборгованості з орендної плати та заборгованості з компенсації сплати комунальних послуг у розмірі 26 479,49 грн., позивачем на підставі п. 18.6 Договору, ст. 625 ЦК України нараховано на вказані суми: штрафні санкції у вигляді пені в сумі 79 408,13 грн. за період 07.08.2021 – 07.09.2022, 74 470,12 грн. 10% процентів річних за період 07.02.2021 – 23.09.2025, 94 507,40 грн. втрат від інфляції за період серпень 2021 – 23.09.2025, які позивач просив суд стягнути з відповідача згідно наданого розрахунку, з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог.

У свою чергу за приписами статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.

У відповідності до ст. 124, п. 2, 3, 4 ч. 2 ст. 129 Конституції України, ст. 2, 7, 13 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд наголошує, що відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Таким чином обов`язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України, покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

При цьому відповідачем не надано суду жодних доказів на підтвердження виконання своїх зобов`язань та здійснення оплати орендної плати та компенсації комунальних послуг за Договором в загальній сумі 234 114,13 грн. в добровільному порядку та/або відсутності боргу з погашення нарахованих пені, процентів річних та втрат від інфляції, або письмових пояснень щодо неможливості надання таких доказів.

В свою чергу, заперечуючи проти позовних вимог відповідач посилається на те, що зобов`язання ТОВ «ХІІТ УЛЬТРА» зі сплати суборендних платежів перед ФОП Матвеєвим І.В., яке виникло на підставі Договору суборенди № ФК-04.2019 від 14.05.2019, припинилося виконанням за рахунок гарантійного платежу ще в момент, коли такий обов`язок виник, зокрема, враховуючи сплату 24.05.2019 року ТОВ «ХІІТ УЛЬТРА» згідно п. 8.1 Договору на користь ФОП Матвеєва І.В. гарантійного платежу у загальному розмірі 185 008,14 грн., що підтверджується платіжною інструкцією № 1.

Тобто, відповідач зазначає, що розмір основної заборгованості ТОВ «ХІІТ УЛЬТРА» перед стягувачем має бути зменшено на 185 008,14 грн., оскільки зобов`язання зі сплати суборендної плати у розмірі 185 008,14 грн. є припиненим внаслідок його виконання.

Суд констатує, що рішенням Господарського суду міста Києва від 17.05.2023 року у справі № 910/13965/22, яке набрало законної сили та відповідачем в апеляційному порядку не оскаржувалось, судом було в повній мірі досліджено умови Договору суборенди № ФК-04.2019 від 14.05.2019, оцінено подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та задоволено позов частково.

При цьому, ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.05.2024 року у справі № 910/13965/22 відмовлено в задоволенні заяви відповідача про визнання наказу у справі №910/13965/22 таким, що не підлягає виконанню, звертаючись з якою ТОВ «ХІІТ УЛЬТРА» також зазначав про припинення зобов`язань за рахунок сплаченого гарантійного платежу в розмірі 185 008,14 грн.

Відповідно до п.п. 8.5, 8.6 Договору Орендар після надання Суборендарю письмового повідомлення може використати Гарантійний платіж або його частину для задоволення вимог Орендаря до Суборендаря, у тому числі обумовлених невиконанням або неналежним виконанням Суборендарем своїх обов`язків за Договором, включаючи, але не обмежуючись, через несплату Суборендарем Плати за суборенду Приміщення або інших Платежів чи штрафних санкцій. Після задоволення Орендарем своїх вимог до Суборендаря за рахунок Гарантійного платежу або його частини, Суборендар зобов`язаний протягом п`яти календарних днів здійснити на користь Орендаря платіж для відновлення Гарантійного платежу у розмірі, встановленому у Додатку 1.

Тобто, в контексті визначення призначення Гарантійного платежу як засобу забезпечення платежів положення спірного Договору суборенди від 14.05.2019 року не містять будь-яких положень про обов`язок орендаря щодо зарахування гарантійного платежу в якості погашення зобов`язань суборендаря за Договором, в тому числі з орендної плати, компенсації комунальних послуг або нарахованих штрафних санкцій, а визначають виключно право орендаря на таке використання Гарантійного платежу.

Отже, матеріалами справи не підтверджуються обставини реалізації позивачем зазначеного права на використання Гарантійного платежу, позаяк будь-яких повідомлень Орендаря про задоволення своїх вимог до Суборендаря за рахунок Гарантійного платежу або його частини, у тому числі вимог про сплату орендних, комунальних платежів, збитків чи штрафних санкцій, сторонами суду не надано.

В свою чергу, оскільки сплачений в забезпечення виконання зобов`язань відповідача за Договором, в тому числі щодо сплати орендних платежів та комунальних послуг, гарантійний платіж розмірі 185 008,14 грн., не було зараховано орендодавцем у погашення заборгованості по орендній платі, яка була предметом розгляду в справі Господарського суду міста Києва №910/13965/22, та фактично було утримано після припинення Договору без достатніх правових підстав, Суборендар звернувся до суду з позовними вимогами про стягнення з Орендаря сплаченого за Договором гарантійного платежу в розмірі 185 008,14 грн.

Так, рішенням Господарського суду міста Києва від 05.02.2025 року у справі № 910/6293/24, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 27.08.2025 року, позов ТОВ «ХІІТ УЛЬТРА» задоволено повністю та стягнуто з Фізичної особи-підприємця Матвеєва Ігоря Вікторовича на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ХІІТ Ультра" 185 008,14 грн. гарантійного платежу

Таким чином, за умови не реалізації орендарем права на використання Гарантійного платежу для погашення частини зобов`язань суборендаря за Договором, відповідачем до моменту розгляду даної справи № 910/7910/24 по суті було реалізовано право повернення Гарантованого платежу на підставі ст.1212 ЦК України в судовому порядку, у зв`язку з чим відповідні заперечення товариства судом до уваги не приймаються.

Суд зазначає, що правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов`язань передбачені, зокрема, приписами статей 549-552, 611, 625 Цивільного кодексу України.

З урахуванням приписів статті 549, частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України та статті 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" правовими наслідками порушення грошового зобов`язання, тобто зобов`язання сплатити гроші, є обов`язок сплатити не лише суму основного боргу, а й неустойку (якщо її стягнення передбачене договором або актами законодавства), інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції.

Так, виходячи з положень частини 1 статті 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Згідно частини 1 статті 546 та статті 547 Цивільного кодексу України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Виконання зобов`язання (основного зобов`язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (частина 1 статті 548 Цивільного кодексу України).

У відповідності до статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного або неналежно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Так, за умовами пункту 18.6 Договору при порушенні суборендарем будь-якого грошового зобов`язання за Договором більш ніж на 20 банківських днів, орендар інформує про таке порушення суборендаря, у разі не виконання грошового зобов`язання за Договором протягом 5 банківських днів після інформування орендарем суборендаря, суборендар зобов`язаний протягом трьох календарних днів сплатити орендарю на його вимогу: суму заборгованості з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення; десять відсотків річних від несвоєчасної сплаченої суми; пеню в розмірі подвійної облікової ставки, встановленої НБУ, яка діяла в період порушення строків сплати відповідного платежу, за кожен календарний день такого порушення.

Згідно зі статтею 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Як вбачається з аналізу статей 612, 625 Цивільного кодексу України право кредитора вимагати сплату боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних, які не є штрафними санкціями, є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.

Зазначені інфляційні нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання. Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.

Суд зазначає, що інфляційні нарахування на суму боргу здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання.

При цьому розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Аналогічна правова позиція щодо застосування частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/190/18, постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 05.07.2019 у справі № 905/600/18 та постанові Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 905/587/18.

Згідно правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 917/1421/18, оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, право на позов про стягнення інфляційних втрат і % річних виникає за кожен місяць із моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.

Суд зазначає, що приписи статті 625 Цивільного кодексу України про розмір процентів, що підлягають стягненню за порушення грошового зобов`язання, є диспозитивними та застосовуються, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Зазначеним законодавчим положенням передбачено право сторін за домовленістю погодити у договорі інший розмір процентів річних ніж встановлений цією нормою.

Аналогічна правова позиція щодо застосування частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України викладена у постанові Верховного Суду від 15.10.2019 року у справі № 914/235/19.

Тобто, три проценти річних від простроченої суми за весь час прострочення застосовуються у випадку, якщо сторони в договорі не передбачили інший розмір процентів річних.

Відповідно до статті 628 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Таким чином суд доходить висновку, що передбачений умовами п. 18.6 Договору розмір процентів річних (10%) узгоджується з приписами чинного законодавства України та, відповідно, зазначає про правомірність нарахування позивачем передбачених пунктом 18.6 Договору 10% річних за прострочення виконання договірних зобов`язань з оплати орендних платежів та компенсації комунальних послуг, оскільки на момент прийняття рішення відповідач не представив належних та допустимих доказів, що спростовують вищевикладені обставини.

Позивачем, враховуючи встановлений рішенням Господарського суду міста Києва від 17.05.2023 року у справі № 910/13965/22 факт наявної у відповідача заборгованості, нараховано та пред`явлено до стягнення на підставі п. 18.6. Договору, ст. 625 ЦК України: штрафні санкції у вигляді пені в сумі 79 408,13 грн. за період 07.08.2021 – 07.09.2022, 74 470,12 грн. 10% процентів річних за період 07.02.2021 – 23.09.2025, 94 507,40 грн. втрат від інфляції за період серпень 2021 – 23.09.2025, які позивач просив суд стягнути з відповідача згідно наданого розрахунку, з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог.

При цьому, під час розгляду Господарським судом міста Києва справи № 910/13965/22 встановлено, що заборгованість відповідача зі сплати орендної плати становить 207 634,64 грн., яка складається з заборгованості за серпень 2022 року у розмірі 1 850,08 грн. (залишок несплаченої орендної плати), заборгованості за березень 2022 року у розмірі 102 892,28 грн., заборгованості за квітень 2022 року у розмірі 102 892,28 грн., а також заборгованість з компенсації сплати комунальних послуг за березень 2022 року в сумі 26 479,49 грн.

З огляду на вимоги статті 86 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з`ясовувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв`язку з порушенням грошового зобов`язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов`язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.

Тобто, визначаючи розмір заборгованості за Договором, зокрема, в частині пені, процентів річних та інфляційних втрат суд зобов`язаний належним чином дослідити поданий стороною доказ (в даному випадку - розрахунок заборгованості та нарахувань), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду.

В свою чергу, відповідачем не надано суду контррозрахунку заявлених до стягнення позовних вимог в частині нарахувань, оскільки відповідач заперечує проти позовних вимог в цілому.

У відповідності до частини 1 статті 255 Цивільного кодексу України якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку.

При цьому перебіг часу, за який нараховуються пеня, проценти річних та інфляційні втрати, починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов`язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін.

За приписами статті 253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Також суд зазначає, що згідно з частиною 6 статті 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Даним приписом передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов`язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов`язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін. Необхідно також мати на увазі, що умова договору про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов`язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України, строку, за який нараховуються штрафні санкції.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16 жовтня 2024 року у справі № 911/952/22 (провадження № 12-79гс23) зазначила, що на практиці необхідно розмежовувати механізм (формулу) обчислення пені, який характеризує таку її ознаку, як нарахування за кожен день прострочення (поденне нарахування), та строк нарахування штрафних санкцій (зокрема, пені), який регулює ч. 6 ст. 232 ГК України. Формулювання, яке містить ч. 3 ст. 549 ЦК України та кореспондуючі їй норми інших нормативних актів, у тому числі умови договору (у разі відображення, зазначення сторонами подібного в договорі), лише вирізняють (ідентифікують) пеню серед неустойки (інших штрафних санкцій) та визначають механізм (формулу) її обчислення, однак жодним чином не стосуються питання щодо граничного строку, за який може бути нарахована пеня.

Якщо умовами укладеного договору сторони передбачили більш тривалий, ніж визначений ч. 6 ст. 232 ГК України, строк нарахування штрафних санкцій (зазначили про їх нарахування до дня фактичного виконання, протягом усього періоду існування заборгованості тощо), то їх нарахування не припиняється за період прострочення зобов`язання понад шість місяців від дня, коли відповідне зобов`язання мало бути виконано, а застосуванню підлягає саме строк, установлений договором.

У разі відсутності подібних умов у договорі (використання / зазначення в договорі лише формулювання про нарахування пені «за кожен день прострочення») нарахування штрафних санкцій (зокрема, пені) припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано відповідно до ч. 6 ст. 232 ГК України.

Таким чином, оскільки, як встановлено судом, умови спірного Договору не містять будь-яких додаткових застережень (зокрема, «до повного виконання зобов`язання», «до повної сплати заборгованості», «до повного погашення боргу» тощо), які свідчили б про визначення в ньому іншого строку нарахування штрафних санкцій, ніж визначеного ч. 6 ст. 232 ГК України, тому пеня за несплату орендної плати та компенсації сплати комунальних послуг має нараховуватися за період шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконане.

Як встановлено судом та зазначалось вище, в процесі примусового виконання рішення суду у справі № 910/13965/22 в межах виконавчого провадження відповідачем було здійснено повне виконання рішення платіжними інструкціями 05.09.2025 року на суму 169 228,48 грн. та 24.09.2025 року на суму 68 397,36 грн., та з урахуванням такого здійсненого в межах виконавчого провадження погашення позивачем визначено період нарахування процентів річних та втрат від інфляції.

Проте, звертаючись із заявами про збільшення розміру позовних вимог та здійснюючи донарахування процентів річних та втрат від інфляції додатково до первісно заявленого в позовній заяві періоду нарахування, який для 10% становить 07.08.2021 року - 27.05.2024 року, позивачем здійснено подвійне нарахування починаючи з 01.05.2024 року, відтак, судом при здійсненні перевірки наданого позивачем розрахунку визначено другий період прострочення починаючи з 28.05.2024 року.

За результатами здійсненої самостійно детальної перевірки нарахування позивачем заявленої до стягнення пені, процентів річних та втрат від інфляції судом встановлено, що розмір останніх, перерахований судом у відповідності до приписів чинного законодавства та умов Договору з урахуванням визначеного позивачем періоду прострочення, становить 44 705,31 грн. пені, 73 232,23 грн. процентів річних та 94 009,99 грн. втрат від інфляції, а отже є меншим, ніж нараховано та заявлено до стягнення позивачем, а тому позовні вимоги в частині стягнення з відповідача пені, процентів річних підлягають частковому задоволенню в сумах, визначених судом, а саме 44 705,31 грн. пені, 73 232,23 грн. процентів річних та 94 009,99 грн. втрат від інфляції.

Щодо викладеного відповідачем у відзиві на позовну заяву та поясненнях щодо позовних вимог клопотаннях про зменшення розміру заявлених до стягнення позивачем пені та 10 % річних, з посиланням на відсутність негативних наслідків для позивача через прострочення відповідачем виконання зобов`язання, несправедливість та надмірність нарахувань, а також зазначаючи, що наслідки невиконання боржником зобов`язання вочевидь більш вигідні для кредитора ніж належне виконання такого зобов`язання, суд зазначає, що відповідно до статті 233 Господарського кодексу України у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушення зобов`язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.

Згідно з частиною 3 статті 551 Цивільного кодексу України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. При цьому відсутність чи невисокий розмір збитків може бути підставою для зменшення судом розміру неустойки, що стягується з боржника.

Таким чином, наведеними нормами статті 233 Господарського кодексу України та статті 551 Цивільного кодексу України передбачено право суду зменшувати розмір заявлених до стягнення сум неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов`язання.

Суд звертає увагу, що ні у вище зазначеній нормі, ні в чинному законодавстві України не міститься переліку виняткових випадків (обставин, які мають істотне значення), за наявності яких господарським судом може бути зменшено неустойку, тому вирішення цього питання покладається безпосередньо на суд, який розглядає відповідне питання з урахуванням всіх конкретних обставин справи в їх сукупності.

Також суд зазначає, що згідно з приписами частини 1 статті 230 Господарського кодексу України неустойка є штрафною санкцією, яка застосовується до учасника господарських відносин у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Завданням неустойки як способу забезпечення виконання зобов`язання та міри відповідальності є одночасно дисциплінування боржника (спонукання до належного виконання зобов`язання) та захист майнових прав та інтересів кредитора у разі порушення зобов`язання шляхом компенсації можливих втрат, у тому числі у вигляді недосягнення очікуваних результатів господарської діяльності внаслідок порушення зобов`язання.

Вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов`язання, господарський суд повинен оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу; ступеню виконання зобов`язання боржником; причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов`язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов`язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної особи (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов`язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідки) тощо.

Відтак, законом надано право суду зменшити неустойку, яка є надмірною порівняно з наслідками порушення грошового зобов`язання, що спрямовано на встановлення балансу між мірою відповідальності і дійсного (а не можливого) збитку, що завданий правопорушенням, а також проти зловживання правом.

При цьому, зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, за відсутності у законі переліку обставин, які мають істотне значення, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки.

Подібний за змістом висновок щодо застосування норм права, а саме статті 551 ЦК України та 233 ГК України, неодноразово викладався Верховним Судом у постановах, зокрема, але не виключно, у постанові від 13.05.2019 року у справі №904/4071/18, від 22.01.2019 року у справі №908/868/18, від 06.11.2019 року у справі №917/1638/18, від 17.12.2019 року у справі №916/545/19 від 19.02.2020 року у справі №910/1303/19, від 26.02.2020 року у справі №925/605/18, від 17.03.2020 року №925/597/19.

З огляду на судову практику, у вирішенні судом питання про зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки суди, зокрема, беруть до уваги ступінь виконання основного зобов`язання, поважність причин несвоєчасного виконання відповідачем зобов`язання, поведінку відповідача, яка свідчить про вжиття ним всіх можливих заходів до виконання зобов`язання (правова позиція Верховного Суду викладена в постанові від 22.05.2019 у справі №910/11733/18).

В свою чергу, згідно висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених в постанові від 18.03.2020 року у справі № 902/417/18, з огляду компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір як неустойки, штрафу, так і процентів річних за час затримки розрахунку відповідно до статті 625 ЦК України, оскільки всі вони спрямовані на відновлення майнової сфери боржника. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, та, зокрема, зазначених вище критеріїв, суд може зменшити загальний розмір відсотків річних як відповідальності за час прострочення грошового зобов`язання.

Зменшення (за клопотанням сторони) заявленої пені/штрафу, які нараховуються за неналежне виконання стороною свої зобов`язань, кореспондується із обов`язком сторони, до якої така санкція застосовується, довести згідно з приписами статті 74 Господарського процесуального кодексу України, статті 233 Господарського процесуального кодексу України те, що вона не бажала вчинення таких порушень, що вони були зумовлені винятковими обставинами та не завдали значних збитків контрагенту на підставі належних і допустимих доказів. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 27.02.2019 року у справі № 910/9765/18.

Наразі, господарський суд не приймає до уваги посилання відповідача на ненадання позивачем доказів понесення збитків внаслідок прострочення виконання зобов`язань за Договором, оскільки обов`язок доведення наявності підстав для зменшення штрафних санкцій покладений саме на відповідача.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 21.02.2018 року у справі № 910/14628/17, від 13.06.2018 року у справі № 910/17259/17, від 14.08.2018 року у справі № 910/496/18, від 15.08.2018 року у справі № 910/21804/17, від 22.05.2019 року справі № 904/1782/19 та від 05.09.2019 року у справі № 910/1338/19.

Окрім цього суд наголошує, що згідно зі статтею 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства є не тільки судовий захист цивільного права та інтересу, свобода договору, свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом, а й справедливість, добросовісність та розумність.

Добросовісність є не тільки однією з основоположних засад цивільного законодавства, а також імперативним принципом щодо дій усіх учасників цивільних правовідносин (пункт 6 частини 1 статті 3 ЦК України).

Добросовісність - це відповідність дій учасників цивільних правовідносин певному стандарту поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю, повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Тобто, цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям та уявленням про честь і совість.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.09.2022 у справі №910/16579/20.

Таким чином, застосування неустойки має здійснюватися з дотриманням принципу розумності, добросовісності та справедливості.

А тому, в силу вищезазначених засад може бути застосований також закріплений законодавцем в статті 3 ЦК України принцип можливості обмеження свободи договору (статті 6, 627 цього Кодексу) і як норма прямої дії, і як безпосередній правовий засіб врегулювання прав та обов`язків у правовідносинах.

Судом встановлено, що відповідач є господарюючим суб`єктом і несе відповідний ризик під час здійснення своєї господарської діяльності.

Суд наголошує, що згідно статті 44 Господарського кодексу України підприємництво здійснюється на основі, зокрема, комерційного розрахунку та власного комерційного ризику.

Зменшення заявленої пені та 10 відсотків річних, які нараховуються за неналежне виконання стороною свої зобов`язань, кореспондується із обов`язком сторони, до якої така санкція застосовується, довести згідно з приписами статті 74 Господарського процесуального кодексу України, статті 233 Господарського процесуального кодексу України те, що вона не бажала вчинення таких порушень, що вони були зумовлені винятковими обставинами та не завдали значних збитків контрагенту на підставі належних і допустимих доказів. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 27.02.2019 року у справі № 910/9765/18.

Наразі, господарський суд не може враховувати факт ненадання позивачем доказів понесення збитків внаслідок прострочення виконання зобов`язань, оскільки обов`язок доведення наявності підстав для зменшення штрафних санкцій покладений саме на відповідача.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 21.02.2018 року у справі № 910/14628/17, від 13.06.2018 року у справі № 910/17259/17, від 14.08.2018 року у справі № 910/496/18, від 15.08.2018 року у справі № 910/21804/17, від 22.05.2019 року справі № 904/1782/19 та від 05.09.2019 року у справі № 910/1338/19.

Окрім цього будь - яких доказів звернення до позивача з повідомленням про неможливість вчасного виконання зобов`язань за Договором суборенди суду не надано та матеріали справи не містять.

Також суд зазначає, що згідно зі сформованою судовою практикою, виконання судового рішення можливе після набрання ним законної сили. При цьому боржник має право виконати таке рішення добровільно з моменту набрання ним законної сили, але до моменту пред`явлення виконавчого документа до виконання та відкриття виконавчого провадження, оскільки саме з цього моменту розпочинається процедура примусового виконання.

При цьому судом взято до уваги обставини тривалого невиконання рішення Господарського суду міста Києва у справі № 910/13965/22 та погашення заборгованості тільки в межах виконавчого провадження № 72214098 з примусового виконання наказу суду від 04.07.2023 року у справі № 910/13965/22, а отже таке погашення не є добровільним виконанням судового рішення до моменту пред`явлення наказу до виконання.

З урахуванням викладеного та змісту клопотання відповідача суд зазначає, що відповідачем не надано суду належних, допустимих та достовірних доказів в розумінні статей 76, 77, 78, 79, 91 ГПК України на підтвердження достатньої поважності причин неналежного виконання зобов`язань за Договором та причинних наслідків, винятковості даного випадку та невідповідності розміру пені та 10% річних наслідкам порушення, відтак, обставини, на які посилається відповідач, не можуть бути розцінені як виняткові та такі, що є підставою для зменшення нарахованих штрафних санкцій у вигляді пені та 10 відсотків річних.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (частина 1 статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22 лютого 2007 року в справі "Красуля проти Росії", від 5 травня 2011 року в справі "Ільяді проти Росії", від 28 жовтня 2010 року в справі "Трофимчук проти України", від 9 грудня 1994 року в справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 1 липня 2003 року в справі "Суомінен проти Фінляндії", від 7 червня 2008 року в справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії") свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

Відповідно до пункту 58 рішення ЄСПЛ Справа "Серявін та інші проти України" (Заява № 4909/04) від 10.02.2010 у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).

При цьому суд наголошує, що усі інші доводи та міркування сторін, окрім зазначених у мотивувальній частині рішення, взяті судом до уваги, однак не спростовують висновків суду та не суперечать дійсним обставинам справи і положенням чинного законодавства.

Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

Відповідно до приписів ч.ч.1, 2, 5 ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, ухвалюватись у відповідності до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права та на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом та з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

З огляду на вищевикладене, виходячи з того, що позов частково доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачем не спростований, суд доходить висновку, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються судом на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 73-80, 86, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "ХІІТ УЛЬТРА" (вул. Митрополита Василя Липківського, 1А, м. Київ, 03035 код ЄДРПОУ 42941171) на користь Фізичної особи-підприємця Матвеєва Ігоря Вікторовича ( АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_1 ) 44 705,31 грн. (сорок чотири тисячі сімсот п`ять грн. 31 коп.) пені, 73 232,23 грн. (сімдесят три тисячі двісті тридцять дві грн. 23 коп.) процентів річних, 94 009,99 грн. (дев`яносто чотири тисячі дев`ять грн. 99 коп.) втрат від інфляції та 2543,37 (дві тисячі п`ятсот сорок три грн. 37 коп.) судового збору.

3. В задоволенні решти позовних вимоги відмовити.

4. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно частини 2 статті 256 Господарського процесуального кодексу України учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення складено та підписано 09 вересня 2026 року.

Суддя А.М. Селівон