Рішення від 02 вересня 2026 р. у справі №522/27214/25 — Приморський районний суд м. Одеси

Справа № 522/27214/25

Провадження 2/522/22/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАІНИ

03 вересня 2026 року м. Одеса

Приморський районний суд м. Одеси, у складі:

головуючого - судді Науменко А.В.,

за участю секретаря судового засідання – Зелінська К.Ю.,

розглянувши в порядку загального позовного провадження позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом вселення

В С Т А Н О В И В:

В провадженні Приморського районного суду м. Одеси перебуває цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом вселення.

За результатами автоматичного розподілу справа передана для розгляду судді Науменко А.В.

Ухвалою суду від 02 січня 2026 року провадження по справі відкрито та призначено справу до судового розгляду.

В обґрунтування позову зазначено, що ОСОБА_1 набула право власності на частини квартири АДРЕСА_1 , таким чином вона є співвласником вказаної квартири. Відповідачу на підставі спадкування належить інша частини квартири АДРЕСА_1 .

Позивач зазначає, що після оформлення права власності на належну їй частку, відповідач чинить перешкоди у користуванні нею житлом: не відчиняє двері, не пускає до квартири та не надає ключі, телефонні дзвінки ігнорує.

У зв`язку з чим позивач просив зобов`язати відповідача усунути перешкоди у користуванні частки квартири АДРЕСА_1 , а саме: вселити її до даної квартири, передати їй ключі від вхідних дверей.

Відповідач проти позову заперечував, зазначивши, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту, не визначено порядку спільного користування житлом, а також з підстав недоведеності факту вчинення ним перешкод у користуванні спільним майном.

Представник позивача та представник відповідача з`явились у судове засідання та наполягали на своїх позиціях.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши думки сторін суд дійшов наступних висновків.

На підтвердження своїх вимог позивач зазначила, що вона кілька разів письмово зверталася до відповідача з проханням надати їй безперешкодний доступ до квартири, намагалась зв`язатись з ним по телефону, але слухавку він не брав, відправила відповідачу кілька листів поштою, але вони повернулись у зв`язку із закінченням строку зберігання.

Також позивачка зверталась до Портофранківського відділення поліції Приморського відділу ГУНП із відповідною заявою.

В той же час, суд критично відноситься до вказаних доказів, оскільки позивач не надав підтвердження здійснення дзвінків на номер телефону відповідача, листи, що надані позивачем повернулись «за закінченням терміну зберігання», а отже не отримані відповідачем. Також позивачем не надано відповіді Портофранківського відділення поліції Приморського відділу ГУНП про рішення прийняте за результатами розгляду її заяви.

У зв`язку з чим позивачем не надано належних доказів порушення її прав з боку відповідача, щодо фактичного перешкоджання потрапляння в квартиру.

Згідно договору дарування від 22.05.2024 року позивач набула право власності на 1/2 вказаної квартиру.

Право власності у позивачки виникло ще у травні 2024 р., однак нею не вчинялися жодні дії з реалізації своїх прав, в тому числі переоформлення лицевих рахунків.

Відповідач у судовому засіданні надав особисті пояснення, в яких заперечував факт звернення до нього з заявами позивачки, зазначив що не спілкувався з позивачкою з дня поховання матері та про те, що вона є власницею іншої частки майна йому нічого не було відомо до отримання копій документів по справі.

Зазначив, що ним сплачуються рахунки за квартиру самостійно та лицьовий рахунок досі рахується за померлою. Щодо вселення позивачки заперечував з підстав того, що між ними не визначено порядку користування приміщеннями, між ними відсутні родинні відносини та вони є особами різної статі. У позивачки на правах власності є інше ізольоване приміщення, в той час як він іншого житла не має.

Суд звертає увагу, що в позові позивач вказує на своє право проживати у квартирі разом зі своєю родиною.

У Постанові ВП ВС від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13, Верховний суд зазначив, що Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.

У Постанові від 21 вересня 2022 року у справі № 645/5557/16-ц,Верховний Суд зауважив, що за загальним правилом доказування тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову покладається на позивача, за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача. Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний .

У ситуації, коли позивач не довів права на позов у матеріально-правому сенсі, суд не вправі робити висновок по суті позовних вимог про правомірність або неправомірність дій відповідача, чинність або дійсність укладеного правочину тощо (Постанова ВС від 08 квітня 2020 року у справі № 761/310/17).

Крім того, у Постанові Верховного суду по справі № 344/698/18 від 22.07.2022, суд зазначив, що первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. При виникненні конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співвласниками, такий порядок користування може встановити суд.

При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно. Поняття реальної частки використовується при поділі спільного майна в натурі в разі припинення його спільного правового режиму, а також може застосовуватися відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України при встановленні співвласниками порядку користування спільним майном в натурі згідно з розмірами належних їм часток.

Спір між сторонами, які є співвласниками квартири, виник щодо встановлення порядку спільного користування квартирою. Вирішуючи спір, суд виділяє в користування сторонам спору частини житлового приміщення, відповідно до розміру їх часток у праві власності на спільне майно. При цьому допускається можливість відійти у незначних обсягах від відповідності реальних часток ідеальним у зв`язку з неможливістю забезпечити їх точну відповідність. Таке рішення не змінює розміру часток співвласників у праві власності на спільне майно, не порушує їх прав як власників.

Подібний правовий висновок викладений Верховним Судом України у постанові № 6-1500цс15 від 17 лютого 2016 року і неодноразово підтриманий Верховним Судом, зокрема, у постанові від 08 вересня 2021 року у справі № 761/44705/19 (провадження № 61-10474св21).

У справі № 235/499/17 Верховний Суд погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.

В той же час позивачем не порушувалось питання про визначення порядку користування майном судом, при цьому встановлений за домовленістю сторін порядок користування спільним майном відсутній.

Відповідно до правового висновку, викладеного у Постанові Верховного суду від 12 вересня 2018 року по справі№ 654/761/15-ц ,за наявності у національному праві відповідної норми частини третьої статті 358 ЦК України, вселення за судовим рішенням учасника спільної власності до іншого, який використовує приміщення для постійного проживання, за відсутності можливості надання учаснику спільної власності, який звернувся з такими вимогами, у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності порушує як право на недоторканість житла, гарантоване Конституцією України, так і право на повагу до свого житла, передбачене статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Під час нового розгляду справи, судам необхідно врахувати, що у разі встановлення таких обставин, що спір не може бути вирішений шляхом вселення особи на житлову площу, якщо така фактично не забезпечує можливість проживання із дотриманням санітарно-гігієнічних та морально-етичних норм, тому такий спосіб захисту права власності не буде належним, а єдиним можливим і допустимим в такому випадку способом захисту є право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації (частина третя статті 358 ЦК України).

Таким чином, судам слід встановити чи є належним способом захисту права власності вимоги про вселення учасника спільної власності до іншого за відсутності можливості надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності або встановлення порядку користування та чи не виникне у такому випадку колізія між правами учасників спірних правовідносин: з одного боку - права учасника спільної власності, а з іншого - права іншого співвласника на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла, яка є охоронюване законом.

Відповідно до ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

За ч. ч. 1-3 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до положень ст. ст. 77-80 докази мають відповідати критеріям належності, допустимості, достовірності та достатності.

За ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ч. 6 цієї статті доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Отже, кожна сторона несе ризик настання/ненастання відповідних наслідків в результаті вчинення/не вчинення нею відповідних процесуальних дій, в тому числі подання/не подання доказів на підтвердження своєї позиції та спростування доводів опонента, заявлення відповідних клопотань тощо.

За таких обставин позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом вселення– не підлягають задоволенню

На підставі викладеного, та керуючись ст. ст.12, 13, 76,77, 141, 259, 263, 264, 265, 268,272,273 ЦПК України, -

У Х В А Л И В:

У задоволені позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом вселення– відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення, згідно ч.1 ст. 354 ЦПК України.

Суддя А.В. Науменко

Повний текст рішення виготовлений 09.09.2026 року.

Суддя А.В. Науменко

03.09.26