Постанова від 08 вересня 2026 р. у справі №260/8256/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 вересня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 260/8256/25 пров. № А/857/23823/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:

головуючого судді Шавеля Р.М.,

суддів Бруновської Н.В. та Хобор Р.Б.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м.Львові апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській обл. на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 16.03.2026р. в адміністративній справі за позовом представника адвоката Гренджи Вікторії Юріївни, діючої на підставі ордера на надання правничої допомоги від імені та в інтересах ОСОБА_1 , до Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській обл. про визнання протиправним та скасування рішення, спонукання до вчинення певних дій (суддя суду І інстанції: Луцович М.М., час та місце ухвалення рішення суду І інстанції: 16.03.2026р., м.Ужгород; дата складання повного рішення суду І інстанції: не зазначена),-

В С Т А Н О В И В:

07.10.2025р. (згідно із відомостями ярлика на поштовому відправленні) представник адвокат Гренджа В.Ю., діюча на підставі ордера на надання правничої допомоги від імені та в інтересах ОСОБА_1 , звернулася до суду з адміністративним позовом, в якому просила:

визнати протиправним та скасувати рішення Пенсійного фонду України № 071950005942 від 11.06.2025р.;

зобов`язати відповідача Головного управління /ГУ/ Пенсійного фонду /ПФ/ України в Закарпатській обл. повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про призначення пенсії за віком від 03.06.2025р. та зарахувати до стажу роботи період роботи з 01.10.1993р. по 01.02.1998р.;

зобов`язати відповідача ГУ ПФ України в Закарпатській обл. розглянути питання щодо призначення ОСОБА_1 пенсії за віком із врахуванням періодів роботи з 01.10.1993р. по 01.02.1998р. та здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 надбавки до пенсії у розмірі 20 % за проживання у гірській місцевості, відповідно до Закону України «Про статус гірських населених пунктів в Україні» з 01.05.2025р.;

вирішити питання про судові витрати (а.с.1-9, 27).

Розгляд справи здійснений судом першої інстанції за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) за наявними матеріалами (а.с.35-36).

Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 16.03.2026р. заявлений позов задоволено частково; визнано протиправною бездіяльність ГУ ПФ України в Закарпатській обл. щодо незарахування до страхового стажу ОСОБА_1 періоду роботи з 01.10.1993р. по 01.02.1998р. в Міжгірському відділі соціального захисту населення на посаді соціального працівника згідно трудової книжки серії НОМЕР_1 від 01.08.1984р.; зобов`язати ГУ ПФ України в Закарпатській обл. зарахувати до страхового стажу ОСОБА_1 період роботи з 01.10.1993р. по 01.02.1998р. в Міжгірському відділі соціального захисту населення на посаді соціального працівника згідно трудової книжки серії НОМЕР_1 від 01.08.1984р. та здійснити перерахунок і виплату пенсії ОСОБА_1 з 02.05.2025р., з урахуванням виплачених сум; визнано протиправною бездіяльність ГУ ПФ України в Закарпатській обл. щодо неврахування при призначенні пенсії за віком ОСОБА_1 підвищення до пенсії в розмірі 20 відсотків, як особі, яка проживає на території населеного пункту, якому надано статус гірського, відповідно до ч.2 ст.6 Закону України № 56/95-ВР від 15.02.1995р. «Про статус гірських населених пунктів в Україні»; зобов`язано ГУ ПФ України в Закарпатській обл. здійснити з 02.05.2025р. перерахунок розміру призначеної пенсії за віком ОСОБА_1 та провести виплату такої пенсії з урахуванням підвищення до пенсії в розмірі 20 відсотків, як особі, яка проживає на території населеного пункту, якому надано статус гірського, відповідно до ч.2 ст.6 Закону України № 56/95-ВР від 15.02.1995р. «Про статус гірських населених пунктів в Україні», з урахуванням виплачених сум; у задоволенні інших позовних вимог відмовлено; стягнуто на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань ГУ ПФ України в Закарпатській обл. судові витрати у сумі 1211 грн. 20 коп. (а.с.52-62).

Не погодившись із винесеним рішенням суду, його оскаржив відповідач ГУ ПФ України в Закарпатській обл., який, покликаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що в своїй сукупності призвело до помилкового вирішення спору, просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нову постанову, якою в задоволенні заявленого позову відмовити (а.с.66-69).

В обґрунтування апеляційних вимог покликається на те, що період роботи з 05.08.1994р. по 01.05.1998р. у Міжгірському відділі соціального захисту населення не зарахований до страхового стажу позивача, оскільки запис про звільнення внесено в трудову книжку з порушенням правил, встановлених Інструкцією про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, в установах і організаціях № 162 від 20.06.1974р., в частині нечитабельності відтиску печатки. Водночас звертає увагу, що заявницю повідомлено, що у випадку надання довідки, яка підтверджує відповідний період роботи у Міжгірському відділі соціального захисту населення, стаж буде враховано до загального страхового стажу.

Окрім цього, зазначає, що на момент призначення пенсії позивачу (з 02.05.2025р.) був відсутній порядок та розмір надбавки до пенсії за проживання у гірській місцевості. Отже, питання про наявність/відсутність права позивача на доплату передбачену відповідно до ч.2 ст.6 Закону України № 56/95-ВР від 15.02.1995р. «Про статус гірських населених пунктів в Україні» буде переглянуто відповідно до положень постанови Кабінету Міністрів /КМ/ України № 793 від 02.07.2025р. «Деякі питання встановлення доплат, передбачених частиною другою статті 6 Закону України «Про статус гірських населених пунктів в Україні», у 2025 році».

Водночас, стверджує, що пенсійний орган має виключну компетенцію в питаннях призначення пенсії.

Представник позивача – адвокат Гренджа В.Ю. скерувала до апеляційного заяву, в якій остання вважає апеляційну скаргу безпідставною, необґрунтованою і такою, що не підлягає до задоволення. Наголошує на тому, що суд першої інстанції надав належну оцінку всім обставинам справи, правильно застосував норми матеріального та процесуального законодавства, ухвалив законне і справедливе судове рішення (а.с.88-89).

Розгляд справи в апеляційному порядку здійснено в порядку письмового провадження за правилами ст.311 КАС України без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами.

Заслухавши суддю-доповідача по справі, перевіривши матеріали справи та апеляційну скаргу в межах наведених у ній доводів, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, з наступних підстав.

Як з`ясовано під час судового розгляду, позивач ОСОБА_1 перебуває з 02.05.2025р. на обліку в пенсійному органі як одержувач пенсії за віком відповідно до Закону України № 1058-IV від 09.07.2003р. «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування»; страховий стаж позивача становить 32 роки 09 місяців 07 днів, що підтверджується рішенням ГУ ПФ України в Закарпатській обл. № 071950005942 від 11.06.2025р. (а.с.16).

До страхового стажу позивача при призначенні пенсії не зараховано період роботи у Міжгірському відділі соціального захисту населення на посаді соціального працівника з 01.10.1993р. по 01.02.1998р. згідно трудової книжки серії НОМЕР_1 .

19.08.2025р. ОСОБА_1 звернулася до ГУ ПФ України в Закарпатській обл. щодо підстав незарахування до її страхового стажу всіх періодів трудової діяльності згідно трудової книжки, а також невиплати надбавки до пенсії у розмірі 20 % за проживання у гірській місцевості відповідно до Закону України № 56/95-ВР від 15.02.1995р. «Про статус гірських населених пунктів в Україні» (а.с.23 і на звороті).

Листом № 4087-4167/С-02/8-0700/25 від 17.09.2025р. ГУ ПФ України в Закарпатській обл. повідомило позивача про те, що згідно із п.6 абз.9 Прикінцевих положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» надбавки відповідно до ч.2 ст.6 Закону України № 56/95-ВР від 15.02.1995р. «Про статус гірських населених пунктів в Україні» застосовується у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України. Тільки після прийняття Кабінетом Міністрів України відповідного порядку буде нарахована надбавка як жителю гірського району (а.с.24).

Не погоджуючись із розрахунком відповідачем страхового стажу позивача та неврахування підвищення до пенсії в розмірі 20 %, як особі, яка проживає на території населеного пункту, якому надано статус гірського, представник позивача звернулася до суду із розглядуваним позовом.

Приймаючи рішення по справі та частково задовольняючи заявлений позов, суд першої інстанції виходив з того, що відмова пенсійного органу не ґрунтується на вимогах закону, при цьому представлені позивачем документи є достатніми для зарахування спірного періоду роботи до її страхового стажу та здійснення перерахунку пенсії з 02.05.2025р.

Зокрема, у трудовій книжці ОСОБА_1 НОМЕР_1 від 01.08.1984р. зроблені всі записи, які підтверджують її трудовий стаж, який відповідач відмовляється зараховувати до страхового стажу.

При цьому, підставою для призначення пенсії є відповідний стаж роботи, а не дотримання усіх формальних вимог при заповненні трудової книжки; позивач не може нести відповідальності за правильність заповнення його трудової книжки.

Отже, період роботи позивача з 01.10.1993р. по 01.02.1998р. в Міжгірському відділі соціального захисту населення на посаді соціального працівника підлягає зарахуванню до загального страхового стажу.

Окрім цього, відсутність затвердженого Урядом порядку або процедури реалізації тієї чи іншої соціальної гарантії, зокрема встановлення розміру державних пенсій, стипендій, всіх передбачених чинним законодавством видів державної матеріальної допомоги громадянам, які одержали статус особи, що працює, проживає або навчається на території населеного пункту, якому надано статус гірського, не може бути підставою для відмови особі у наданні передбаченого законом соціального забезпечення.

Водночас, з метою належного та ефективного захисту порушених прав позивача, суд дійшов висновку про необхідність вийти за межі позовних вимог, задовольнивши позовні вимоги шляхом визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо незарахування періоду роботи позивача з 01.10.1993р. по 01.02.1998р. до її страхового стажу та зобов`язання відповідача зарахувати спірний період роботи позивача до її страхового стажу, а також зобов`язати відповідача здійснити позивачу перерахунок пенсії, врахувавши при цьому вказаний період трудової діяльності; визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо неврахування при призначенні позивачу пенсії за віком підвищення до пенсії в розмірі 20 %, як особі, яка проживає на території населеного пункту, якому надано статус гірського відповідно до ч.2 ст.6 Закону України № 56/95-ВР від 15.02.1995р. «Про статус гірських населених пунктів в Україні» та зобов`язати відповідача здійснити з дати призначення пенсії – 02.05.2025р. перерахунок розміру призначеної пенсії за віком та провести виплату такої пенсії з урахуванням підвищення до пенсії в розмірі 20 відсотків, як особі, яка проживає на території населеного пункту, якому надано статус гірського відповідно до ч.2 ст.6 Закону України № 56/95-ВР від 15.02.1995р. «Про статус гірських населених пунктів в Україні».

Відповідно до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно із роз`ясненнями, які наведені в п.13.1 постанови Пленуму ВАС України № 7 від 20.05.2013р. «Про судове рішення в адміністративній справі», у разі часткового оскарження судового рішення суд апеляційної інстанції в описовій частині свого рішення повинен зазначити, в якій частині рішення суду першої інстанції не оскаржується, і при цьому не має права робити правові висновки щодо неоскарженої частини судового рішення.

Рішення суду першої інстанції в частині, що не оскаржена особою, яка подала апеляційну скаргу, не може бути скасовано або змінено апеляційним судом (п.13.2 цієї постанови).

Враховуючи, що рішення суду першої інстанції не оскаржується в частині незадоволених (відмовлених) позовних вимог, тому в цій частині судове рішення не переглядається судом апеляційної інстанції.

Стосовно решти позовних вимог колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до вірних та обґрунтованих висновків про наявність підстав для часткового задоволення позову із визначеним способом захисту позивача, з огляду на наступне.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ст.46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Згідно зі ст.12 Європейської соціальної хартії (переглянутої) 1996 року держава зобов`язана підтримувати функціонування системи соціального забезпечення, її задовільний рівень, докладати зусиль для її поступового посилення.

Правовідносини, що виникають у сфері пенсійного забезпечення громадян, регулюються Конституцією України, Законом України № 1788-XIІ від 05.11.1991р. «Про пенсійне забезпечення» /Закон № 1788-XIІ/, Законом України № 1058-IV від 09.07.2003р. «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» /Закон № 1058-IV/, який набрав чинності 01.01.2004р.

Частиною 1 ст.9 Закону № 1058-IV передбачено, що за рахунок коштів Пенсійного фонду України в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: пенсія за віком; пенсія по інвалідності; пенсія у зв`язку з втратою годувальника.

Відповідно до ст.56 Закону № 1788-XII до видів трудової діяльності, що зараховується до стажу роботи, який дає право на трудову пенсію віднесено, серед іншого: роботу, виконувану на підставі трудового договору на підприємствах, в установах, організаціях і кооперативах, незалежно від використовуваних форм власності та господарювання, а також на підставі членства в колгоспах та інших кооперативах, незалежно від характеру й тривалості роботи і тривалості перерв; будь-яка інша робота, на якій працівник підлягав державному соціальному страхуванню, або за умови сплати страхових внесків.

Згідно п.1 ч.1 ст.8 Закону № 1058-ІV право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.

У ст.1 Закону № 1058-ІV наведено наступні визначення:

пенсія – щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її інвалідом, або отримують члени її сім`ї у випадках, визначених цим Законом.

страхові внески - це кошти відрахувань на соціальне страхування, збір на обов`язкове державне пенсійне страхування та страхові внески на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування, сплачені (які підлягають сплаті) згідно із законодавством, що діяло раніше; надходження від сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, що спрямовуються на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування.

страхувальники - це роботодавці та інші особи, які відповідно до закону сплачують єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та/або є платниками відповідно до цього Закону.

За приписами п.1 ч.1 ст.24 Закону № 1058-ІV страховий стаж – це період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.

Частиною 2 ст.24 Закону № 1058-ІV встановлено, що страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до абз.1 ч.1 ст.40 Закону № 1058-IV для обчислення пенсії враховується заробітна плата (дохід) за весь період страхового стажу починаючи з 1 липня 2000 року. За бажанням пенсіонера та за умови підтвердження довідки про заробітну плату первинними документами або в разі, якщо страховий стаж починаючи з 1 липня 2000 року становить менше 60 місяців, для обчислення пенсії також враховується заробітна плата (дохід) за будь-які 60 календарних місяців страхового стажу підряд по 30 червня 2000 року незалежно від перерв.

Згідно з ст.62 Закону № 1788-XII основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Такий Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній затверджений постановою КМ України № 637 від 12.08.1993р., відповідно до п.1 якого основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.

Згідно з п.3 вказаного Порядку за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.

У частині незарахованих до страхового стажу позивача спірних періодів роботи колегія суддів враховує, що згідно з ст.62 Закону № 1788-XII основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Згідно відомостей трудової книжки ОСОБА_1 НОМЕР_1 від 01.08.1984р. (записи 9-10) позивач працювала у Міжгірському відділі соціального захисту населення на посаді соціального працівника з 01.10.1993р. по 01.02.1998р.

Предметом спору у цій справі є, зокрема, правомірність незарахування пенсійним органом спірного періоду роботи до загального страхового стажу позивача з підстав нечитабельності відтиску печатки підприємства на записі про звільнення у трудовій книжці

Водночас, апеляційний суд враховує, що позивач має належним чином оформлену трудову книжку, в якій містяться відповідні записи про спірні періоди роботи із відомостями, які відповідають вимогам законодавства.

Доказів, які б свідчили про недостовірність таких записів, відповідачем суду не надано, а тому останні безпідставно не взяті до уваги відповідачем для призначення пенсії за віком.

При цьому нечитабельність відтиску печатки на записі про звільнення жодним чином не впливає на факт перебування позивача із вказаним підприємством у трудових відносинах.

Аналогічна правова позиція щодо того, що трудова книжка є основним документом, який підтверджує стаж особи, викладена Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 21.02.2018р. у справі № 687/975/17.

Колегія суддів звертає увагу, що підставою для призначення пенсії є наявність страхового стажу необхідної тривалості, а не дотримання усіх формальних вимог при заповненні трудової книжки та видачі довідок. Пенсійний орган не врахував, що не усі недоліки записів у трудовій книжці можуть бути підставою для неврахування відповідного стажу, оскільки визначальним є підтвердження факту зайнятості особи на відповідних роботах, а не правильність записів у трудовій книжці.

Аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду від 06.03.2018р. у справі № 754/14898/15-а.

Крім того, апеляційний суд вважає за необхідне звернути увагу відповідача на те, що згідно з ч.3 ст.44 Закону № 1058-ІV органи Пенсійного фонду мають право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, видані ними для оформлення пенсії, а також в необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі та достовірність поданих відомостей про осіб, які підлягають загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню, умови їх праці та інших відомостей, передбачених законодавством для визначення права на пенсію. На такі перевірки не поширюється дія положень законодавства про здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності.

Отже, з наведених норм чинного законодавства вбачається значний обсяг прав та обов`язків у органів ПФ України під час вирішення питання про призначення пенсії та перевірки наявного стажу роботи для її призначення.

Органи ПФ України повинні використовувати всі передбачені законом повноваження за для повного та об`єктивного розгляду заяви про призначення пенсії, виходячи з тих обставин, що склалися.

При цьому, позивач як громадянин України наділений правом на відповідний соціальний захист з боку держави, яка в особі своїх органів не може відмовляти у його наданні з формальних підстав.

З огляду на наведене, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що пенсійний орган безпідставно не зарахував до страхового стажу позивача період роботи з 01.10.1993р. по 01.02.1998р. у Міжгірському відділі соціального захисту населення на посаді соціального працівника.

Щодо зобов`язання відповідача здійснити нарахування та виплату позивачу надбавки до пенсії у розмірі 20 % за проживання у гірській місцевості відповідно до ч.2 ст.6 Закону України № 56/95-ВР від 15.02.1995р. «Про статус гірських населених пунктів в Україні», апеляційний суд враховує наступне.

Законом, який встановлює критерії, за якими населені пункти набувають статусу гірських, визначає основні засади державної політики щодо розвитку гірських населених пунктів та гарантії соціального захисту громадян, що у них проживають, працюють або навчаються є Закон України № 56/95-ВР від 15.02.1995р. «Про статус гірських населених пунктів в Україні» (далі – Закон № 56/95-ВР).

Відповідно до ч.1 ст.5 Закону № 56/95-ВР статус особи, яка проживає і працює (навчається) на території населеного пункту, якому надано статус гірського, надається громадянам, що постійно проживають, постійно працюють або навчаються на денних відділеннях навчальних закладів у цьому населеному пункті, про що громадянам виконавчим органом відповідної місцевої ради видається посвідчення встановленого зразка.

Згідно ч.2 ст.5 Закону № 56/95-ВР посвідчення видається також окремим громадянам інших населених пунктів та тим, які проживають за межами населених пунктів, умови проживання яких відповідають критеріям, передбаченим у статті 1 цього Закону, а також громадянам, які постійно працюють або несуть службу на лісогосподарських підприємствах, гідрометеорологічних станціях, заставах, обсерваторіях, інших об`єктах, що розташовані поза межами населених пунктів в місцевостях, що відповідають критеріям, передбаченим у статті 1 цього Закону.

Відповідно до ч.2 ст.6 Закону № 56/95-ВР розмір державних пенсій, стипендій, всіх передбачених чинним законодавством видів державної матеріальної допомоги громадянам, які одержали статус особи, що працює, проживає або навчається на території населеного пункту, якому надано статус гірського, збільшується на 20 відсотків.

За змістом підпункту 5 п.2.6. Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затв. постановою правління ПФ України № 22-1 від 25.11.2005р., зареєстр. у Міністерстві юстиції України 27.12.2005р. за № 1566/11846 /Порядок № 22-1/, при призначенні до пенсій надбавок, допомог, додаткової пенсії, компенсації, пенсії за особливі заслуги перед Україною та підвищень відповідно надаються такі документи, зокрема, документи про надання статусу особи, яка проживає, працює (навчається) на території населеного пункту, якому надано статус гірського (для підвищення пенсії згідно зі статтею 6 Закону України «Про статус гірських населених пунктів в Україні»).

Встановлено, що ОСОБА_1 перебуває з 02.05.2025р. на обліку в пенсійному органі як одержувач пенсії за віком відповідно до Закону України № 1058-IV від 09.07.2003р. «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (а.с.16).

Однак, згідно протоколу про призначення пенсії при визначенні розміру пенсії позивачу не було враховано надбавку у вигляді 20 відсотків, як жителю гірського району, що передбачено ч.2 ст.6 Закону № 56/95-ВР.

Обґрунтовуючи свої дії, відповідач посилається на те, що згідно з абзацом дев`ятим п.6 Прикінцевих положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік», положення частини другої статті 6 Закону № 56/95-ВР застосовуються у порядку та розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України. За твердженням пенсійного органу, спірна надбавка може бути нарахована позивачу виключно після затвердження Кабінетом Міністрів України відповідного порядку.

Однак, суд апеляційної інстанції вважає такі доводи відповідача безпідставними, з огляду на таке.

Пунктом 6 Прикінцевих положень Закону України № 4059-IX від 19.11.2024р. «Про Державний бюджет України на 2025 рік» установлено, що у 2025 році застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, серед іншого, ч.2 ст.6 Закону України «Про статус гірських населених пунктів в Україні».

При цьому, суд апеляційної інстанції звертає увагу, що Конституційний Суд України неодноразово висловлював чітку правову позицію щодо неприпустимості внесення змін до інших законів через Закон про Державний бюджет України.

У Рішенні № 6-рп/2007 від 09.07.2007р. Конституційний Суд України зазначив, що законом про Державний бюджет не можна вносити зміни до інших законів, зупиняти їх дію чи скасовувати їх, оскільки це створює протиріччя у законодавстві та може призвести до скасування або обмеження прав і свобод громадян.

Також у Рішенні № 10-рп/2008 від 22.05.2008р. Конституційний Суд України підкреслив, що внесення змін до законів України через закон про Державний бюджет, зокрема щодо статусу суддів, оплати праці та інших соціальних гарантій, є неконституційним, оскільки це призводить до звуження обсягу раніше встановлених гарантій.

Аналогічні правові висновки також сформовані Верховним Судом у постанові від 06.09.2021р. у справі №240/722/20, де зазначено, що метою та особливістю закону про Державний бюджет України є забезпечення належних умов для реалізації положень інших законів України, які передбачають фінансові зобов`язання держави перед громадянами, спрямовані на їхній соціальний захист, у тому числі й надання пільг, компенсацій і гарантій. Отже, при прийнятті закону про Державний бюджет України мають бути дотримані принципи соціальної, правової держави, верховенства права, забезпечена соціальна стабільність, а також збережені пільги, компенсації і гарантії, заробітна плата та пенсії для забезпечення права кожного на достатній життєвий рівень (стаття 48 Конституції України) (Рішення Конституційного Суду України № 6-рп/2007 від 09.07.2007р.).

Суд апеляційної інстанції зазначає, що Закон України «Про Державний бюджет України» є актом щорічної дії, який визначає основні показники доходів і видатків державного бюджету, а також напрями бюджетної політики на відповідний рік. Змістовно цей закон має обмежене регулююче призначення й не може використовуватись як засіб для внесення змін до чинного законодавства, тим більше до законів, які встановлюють права, обов`язки та гарантії громадян.

Відповідно до ст.ст.6, 8, 19 та 92 Конституції України законодавство України має відповідати принципам верховенства права, стабільності та юридичної визначеності. Зокрема, положення статті 92 Основного Закону чітко визначають, що виключно законами України визначаються права і свободи громадян, гарантії цих прав і свобод, а також основи соціального захисту.

Апеляційний суд звертає увагу на те, що п.6 Прикінцевих положень Закону України № 4059-IX від 19.11.2024р. «Про Державний бюджет України на 2025 рік» встановлено, що у 2025 році частина 2 статті 6 Закону України «Про статус гірських населених пунктів в Україні» застосовується у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України.

Зазначене положення, по суті, змінює зміст вказаної норми спеціального закону, надаючи Уряду повноваження визначати порядок і розміри підвищення пенсій громадянам, які проживають у гірських населених пунктах. Проте на час розгляду справи Кабінетом Міністрів України не було прийнято жодного нормативно-правового акта, який би конкретизував або реалізовував таку делеговану норму.

Внаслідок чого позивач, як особа, якій надано статус особи, яка проживає території населеного пункту, якому надано статус гірського, фактично позбавлений гарантованого йому ч.2 ст.6 Закону № 56/95-ВР права на підвищення розміру пенсій на 20 відсотків.

Такі дії суперечать принципам правової визначеності, що є складовою верховенства права, а також порушують права громадян, гарантовані чинним законодавством. Конституційний Суд України у своїй правовій позиції, викладеній, зокрема, у Рішенні № 11-рп/98 від 09.07.1998р., наголосив, що жоден закон про бюджет не може змінювати чи призупиняти дію інших законів, прийнятих у встановленому порядку, зокрема тих, що визначають соціальні гарантії.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово у своїй судовій практиці (зокрема, постанова від 17.04.2018р. у справі № 826/12123/16) звертала увагу на недопустимість внесення змін до законодавства шляхом прийняття закону про державний бюджет, оскільки це порушує основи публічного права та норми Конституції України.

Суд апеляційної інстанції зауважує, що гарантії, встановлені спеціальними законами, не можуть бути обмежені або скасовані актами тимчасового характеру, яким є закон про державний бюджет.

Верховний Суд у справі № 640/9677/20 від 16.03.2021р. зазначив, що право на соціальний захист є комплексним, гарантованим Конституцією України, невідчужуваним основоположним правом. Це право має абсолютний характер і не залежить від внесення змін до законів або фінансових можливостей держави. Його обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Відсутність затвердженого Урядом порядку або процедури реалізації тієї чи іншої соціальної гарантії, зокрема, встановлення розміру державних пенсій, стипендій, всіх передбачених чинним законодавством видів державної матеріальної допомоги громадянам, які одержали статус особи, що працює, проживає або навчається на території населеного пункту, якому надано статус гірського, не може бути підставою для відмови особі у наданні передбаченого законом соціального забезпечення.

Враховуючи вищенаведене, суд апеляційної інстанції вважає, що у спірних правовідносинах орган пенсійного забезпечення не звільняється від обов`язку забезпечити реалізацію соціального права позивача виключно через те, що відповідний нормативний акт або порядок його реалізації не був розроблений чи затверджений на момент звернення особи за захистом, а тому погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність порушення відповідачем права позивача на встановлення підвищення до пенсії в розмірі 20%, як жителю гірського населеного пункту відповідно до ч.2 ст.6 Закону № 56/95-ВР.

Колегія суддів вважає, що обраний судом спосіб захисту прав позивача повністю відповідає вимогам діючого законодавства.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

Частиною 4 ст.245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Позиція Верховного Суду щодо застосування ч.4 ст.245 КАС України, а саме, щодо можливості зобов`язання суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, була висловлена у постановах від 14.08.2018р. у справі № 820/5134/17, від 28.02.2020р. у справі № 806/3304/18, від 16.11.2020р. у справі № 640/5615/19, від 04.09.2021р. у справі № 320/5007/20, від 14.09.2021р. у справі № 320/5007/20 та від 23.12.2021р. у справі № 480/4737/19.

При цьому адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб`єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи. Перебирання непритаманних суду повноважень державного органу не відбувається за відсутності обставин для застосування дискреції.

Верховний Суд у постанові від 23.12.2021р. у справі № 480/4737/19 та від 08.02.2022р. у справі № 160/6762/21 сформулював висновок, відповідно до якого ефективний спосіб захисту прав та інтересів особи в адміністративному суді має відповідати таким вимогам: забезпечувати максимально дієве поновлення порушених прав за існуючого законодавчого регулювання; бути адекватним фактичним обставинам справи; не суперечити суті позовних вимог, визначених особою, що звернулася до суду; узгоджуватися повною мірою з обов`язком суб`єкта владних повноважень діяти виключно у межах, порядку та способу, передбаченого законом.

Отже, ефективність судового захисту прав та інтересів особи в адміністративному судочинстві включає ефективність розгляду та вирішення справи, ефективність способу захисту, ефективність судового рішення та ефективність його виконання. Всі ці складові можна охопити єдиним терміном «ефективне правосуддя», що виступає еталоном для оцінки судової гілки влади та є запорукою довіри до неї з боку громадян, а також інших суб`єктів.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Оцінюючи в сукупності наведені обставини справи, виходячи з вищевказаних положень нормативно-правових актів, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про наявність підстав для часткового задоволення заявленого позову шляхом визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо незарахування до страхового стажу ОСОБА_1 періоду роботи з 01.10.1993р. по 01.02.1998р. в Міжгірському відділі соціального захисту населення на посаді соціального працівника згідно трудової книжки серії НОМЕР_1 від 01.08.1984р.; зобов`язання відповідача зарахувати до страхового стажу ОСОБА_1 період роботи з 01.10.1993р. по 01.02.1998р. в Міжгірському відділі соціального захисту населення на посаді соціального працівника згідно трудової книжки серії НОМЕР_1 від 01.08.1984р. та здійснити перерахунок і виплату пенсії ОСОБА_1 з 02.05.2025р., з урахуванням виплачених сум; визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо неврахування при призначенні пенсії за віком ОСОБА_1 підвищення до пенсії в розмірі 20 %, як особі, яка проживає на території населеного пункту, якому надано статус гірського, відповідно до ч.2 ст.6 Закону № 56/95-ВР; зобов`язання відповідача здійснити з 02.05.2025р. перерахунок розміру призначеної пенсії за віком ОСОБА_1 та провести виплату такої пенсії з урахуванням підвищення до пенсії в розмірі 20 %, як особі, яка проживає на території населеного пункту, якому надано статус гірського, відповідно до ч.2 ст.6 Закону № 56/95-ВР, з урахуванням виплачених сум.

Отже, апелянт в апеляційній скарзі не спростовує правильність доводів, яким мотивовано судове рішення, зводиться по суті до переоцінки проаналізованих судом доказів та не дає підстав вважати висновки суду першої інстанції помилковими.

Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», параграфи 29 - 30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

У рішенні «Петриченко проти України» (параграф 13) Європейський суд з прав людини вказував на те, що національні суди не надали достатнього обґрунтування своїх рішень, та не розглянули відповідні доводи заявника, навіть коли ці доводи були конкретними, доречними та важливими.

Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.

Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції не встановив неправильного застосування норм матеріального права, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення і погоджується з висновками суду першої інстанції у справі, якими вимоги позивача задоволено частково у визначений спосіб.

З огляду на викладене, суд першої інстанції правильно та повно встановив обставини справи, ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків судового рішення, а тому підстав для скасування рішення суду колегія суддів не вбачає і вважає, що апеляційну скаргу на нього слід залишити без задоволення.

Відповідно до правил ст.139 КАС України понесені судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги слід покласти на апелянта ГУ ПФ України в Закарпатській обл.

Керуючись ст.139, ч.4 ст.229, ст.311, п.1 ч.1 ст.315, ст.316, ч.1 ст.321, ст.ст.322, 325, 329 КАС України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській обл. на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 16.03.2026р. в адміністративній справі № 260/8256/25 залишити без задоволення, а вказане рішення суду – без змін.

Понесені судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покласти на апелянта Головне управління Пенсійного фонду України в Закарпатській обл.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку у випадках, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя Р. М. Шавель

судді Н. В. Бруновська

Р. Б. Хобор

Дата складання повного судового рішення: 09.09.2026р.