Постанова від 06 вересня 2026 р. у справі №756/15424/25 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 вересня 2026 року

м. Київ

єдиний унікальний номер судової справи 756/15424/25

номер провадження № 22-ц/824/9440/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - суддіЛапчевської О.Ф.,

суддівБерезовенко Р.В., Мостової Г.І.,

за участю секретаря судового засідання Єфіменко І.О.,

представник позивача ОСОБА_1 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2

на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 09 лютого 2026 року /суддя Диба О.В./

у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа: ОСОБА_4 про визнання права власності за набувальною давністю, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до суду з позовом про визнання права власності на 58/100 частини квартири АДРЕСА_1 за набувальною давністю, посилаючись на ст. 344 ЦК України, та зазначав, що відповідач (мати позивача) з 1994 року проживає в АР Крим, не цікавиться своїм майном, не несе витрат на його утримання, а позивач разом з батьком відкрито, безперервно володіє та користується спірною квартирою понад 20 років.

Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 09 лютого 2026 року у задоволенні позовних вимог відмовлено. /а.с. 98-102/

Не погоджуючись з вказаним рішенням, апелянт ОСОБА_2 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

На підтвердження вимог, викладених в апеляційній скарзі, посилався на необґрунтованість висновків суду першої інстанції. Вважає, що судом першої інстанції не повно з`ясовані обставини справи, зокрема те, що суд безпідставно не прийняв визнання позову відповідачем, яка проживає на тимчасово окупованій території та не має можливості належним чином оформити заяву, чим порушив ст. 13, 206 ЦПК України та принцип диспозитивності цивільного судочинства. Апелянт зазначає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність добросовісності та безтитульності володіння позивача, неправильно застосувавши ст. 344 ЦК України, оскільки позивач відкрито, безперервно володіє спірним майном понад 20 років, а відповідач добровільно залишила це майно ще у 1994 році. Крім того, апелянт зазначає, що суд першої інстанції застосував надмірний формалізм, відхиливши заяву відповідача про визнання позову лише через відсутність кваліфікованого електронного підпису, що суперечить практиці Європейського суду з прав людини щодо права на доступ до суду, та не врахував, що відповідач фізично позбавлена можливості отримати КЕП або нотаріально посвідчити заяву через проживання на тимчасово окупованій території АР Крим згідно із Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України».

Відповідач - ОСОБА_5 , через свого представника - адвоката Хмелюк К.С., подала до апеляційного суду заяву, в якій підтримала апеляційну скаргу позивача та просила її задовольнити, скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на те, що вона визнає позовні вимоги свого сина, не заперечує проти переходу права власності на її частку квартири до нього, оскільки понад 30 років не проживає у спірній квартирі та не несе витрат на її утримання. Просила справу розглядати за їх відсутності.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача, який з`явився у судове засідання, перевіривши наведені в апеляційній скарзі доводи, матеріали справи в межах апеляційного оскарження, вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, а судове рішення залишенню без змін на підставі наступного.

Судом встановлено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_6 перебували у зареєстрованому шлюбі з 29.09.1984 по 17.01.1991, від якого у них народився син ОСОБА_2 (позивач). 07.02.1990 на підставі ордеру на житлове приміщення ОСОБА_4 надано право на заняття спірної квартири на сім`ю з трьох осіб. В подальшому власником квартири став ОСОБА_4 у зв`язку з повною виплатою паєнакопичення.

Рішенням Мінського районного суду м. Києва від 28.05.1992 за ОСОБА_6 визнано право власності на пай у спірній квартирі у розмірі 5653,65 руб. з виділенням кімнати площею 17,4 кв.м та двох лоджій, а за ОСОБА_4 - у розмірі 4142,35 руб. з виділенням кімнати площею 12,4 кв.м, кухню, коридор та інші приміщення залишено в загальному користуванні.

11.09.1992 ОСОБА_6 зареєструвала шлюб з ОСОБА_7 , змінивши прізвище на « ОСОБА_8 ». Спірна квартира зареєстрована: за ОСОБА_4 - 42/100, за ОСОБА_3 - 58/100.

Відповідач з 14.01.1994 зареєстрована та проживає у м. Ялта, АР Крим. Позивач разом з батьком ОСОБА_4 проживає у спірній квартирі, користується нею, оплачує житлово-комунальні послуги. Позивачу достеменно відомо, хто є власником 58/100 частини квартири. Відповідач подала до суду заяву про визнання позову, яку суд не прийняв у зв`язку з тим, що вона не підписана належним чином у встановленому законом порядку.

Постановляючи оскаржене судове рішення, суд першої інстанції вірно керувався ст. 344 ЦК України про те, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років, набуває право власності на це майно за набувальною давністю; ст. 328 ЦК України про те, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом; ст. 4, 77, 81 ЦПК України про обов`язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог, та що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Судом першої інстанції зроблено обґрунтований висновок про те, що позивач не довів умов добросовісності та безтитульності володіння квартирою, оскільки позивачу достеменно було відомо, хто є власником 58/100 частини квартири, а тому відсутні підстави вважати, що позивач не знав і не міг знати, що володіє чужою річчю. Крім того, позивач не є безтитульним володільцем, оскільки володіє майном по волі власника

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного та обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки матеріали справи свідчать про те, що позивач не є добросовісним набувачем у розумінні ст. 344 ЦК України, а його володіння не є безтитульним.

Щодо доводів апелянта про порушення судом першої інстанції ст. 206 ЦПК України в частині неприйняття визнання позову відповідачем, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч. 5 ст. 206 ЦПК України, суд не приймає визнання позову відповідачем, якщо такі дії суперечать закону або порушують чиї-небудь права, свободи чи інтереси. Суд першої інстанції, відмовляючи у прийнятті заяви відповідача про визнання позову, діяв у межах наданих йому повноважень, оскільки заява надійшла на електронну пошту суду без кваліфікованого електронного підпису відповідача, що унеможливлює її ідентифікацію як належного волевиявлення сторони у розумінні ст. 14, 43, 183 ЦПК України.

Крім того, сама по собі наявність визнання позову відповідачем не є безумовною підставою для задоволення позовних вимог.

Інститут набувальної давності, передбачений ст. 344 ЦК України, за своєю правовою природою передбачає набуття права власності особою, яка добросовісно заволоділа чужим майном і не знала та не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності. Визнання ж позову титульним власником свідчить про те, що такий власник є відомим, а отже, володіння не є безтитульним, що виключає можливість застосування набувальної давності. Визнання позову у такому випадку суперечить самій суті інституту набувальної давності та матеріальному закону - ст. 344 ЦК України.

Щодо доводів апелянта про неправильне застосування судом першої інстанції ст. 344 ЦК України та помилковий висновок про відсутність добросовісності володіння, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ст. 344 ЦК України, особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність). Добросовісність володіння означає, що особа при заволодінні майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

У даній справі позивач достеменно знав, що власником 58/100 частини спірної квартири є його мати - відповідач ОСОБА_5 . Цей факт підтверджується рішенням Мінського районного суду м. Києва від 28.05.1992 та довідкою КП КМР «Київське міське бюро технічної інвентаризації», а також не заперечувалось самим позивачем. Таким чином, позивач не міг добросовісно заволодіти майном, оскільки знав про наявність титульного власника, а тому одна з основних умов для набуття права власності за набувальною давністю - добросовісність володіння - відсутня. Позивач проживає у спірній квартирі та володіє майном з відома та за згодою власника - своєї матері, про що свідчить її заява про визнання позову. Таке володіння не є безтитульним, оскільки ґрунтується на родинних відносинах та відсутності заперечень з боку власника, що виключає можливість застосування набувальної давності.

Колегія суддів також враховує правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 22 липня 2022 року у справі № 607/21758/19 (провадження № 61-1715св22), відповідно до якої підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Верховний Суд наголосив, що відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

При вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. Наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Таким чином, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та містяться на формальних міркуваннях.

Відповідно до ч.1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України, судові витрати покладаються на позивача.

Керуючись ст.ст. 375, 381, 382 ЦПК України, суд, -

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 09 лютого 2026 року - залишити без задоволення.

Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 09 лютого 2026 року - залишити без змін.

Постанову суду апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення.

Повний текст постанови складено 09.09.2026 р.

Головуючий: Судді: