Постанова від 23 серпня 2026 р. у справі №910/6630/26 — Північний апеляційний господарський суд

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"24" серпня 2026 р. Справа № 910/6630/26

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Алданової С.О.

суддів: Корсака В.А.

Євсікова О.О.

секретар судового засідання Сергієнко-Колодій В.В.,

за участю представників сторін згідно протоколу судового засідання,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Укргазбанк"

на ухвалу Господарського суду міста Києва від 08.06.2026 про відмову у відкритті провадження

у справі № 910/6630/26 (суддя Павленко Є.В.)

за позовом Публічного акціонерного товариства "Укргазбанк"

до російської федерації в особі міністерства юстиції російської федерації

про стягнення коштів,

ВСТАНОВИВ:

У травні 2026 року Публічне акціонерне товариство "Укргазбанк" (далі - апелянт; скаржник; ПАТ "Укргазбанк"; Банк; Товариство) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з російської федерації в особі міністерства юстиції російської федерації (надалі - відповідач; рф) 781 304,12 грн майнової шкоди, яка була завдана позивачу внаслідок військової агресії російської федерації проти України.

Позовні вимоги обґрунтовувались тим, що Товариство не отримало передбачених за укладеним з фізичною особою Толочко А.Ю. кредитним договором від 20 січня 2022 року № 0137/01/2022/0550 процентів внаслідок пошкодження російським снарядом нерухомого майна (двокімнатної квартири № 17, загальною площею 65,3 мІ, розташованої за адресою: Київська область, Бучанський район, місто Ірпінь, вулиця Степанівська, будинок 12-И), - з метою придбання якого й надавалися відповідні кредитні кошти.

Поряд із цим, обґрунтовуючи територіальну юрисдикцію (підсудність) даного спору Господарському суду міста Києва, позивач посилався на приписи частини 6 статті 29 ГПК України, відповідно до якої позови до відповідача, місце реєстрації проживання або перебування якого невідоме, пред`являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за останнім відомим зареєстрованим його місцем проживання або перебування чи постійної його діяльності. На думку Товариства, останнім відомим місцем перебування відповідача є місцезнаходження посольства російської федерації, яке здійснювало представництво її інтересів в Україні за адресою: місто Київ, Повітрофлотський проспект (Повітряних Сил), будинок 27, а відтак, дана справа має розглядатися Господарським судом міста Києва.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08.06.2026 у справі № 910/6630/26 відмовлено у відкритті провадження на підставі п. 1 ч. 1 ст. 175 ГПК України.

Як зазначено місцевим господарським судом, зі змісту позовної заяви Товариства вбачається, що предметом позову є стягнення з російської федерації, як держави, в особі її державного органу, матеріальної шкоди, завданої позивачу внаслідок збройної агресії цієї іноземної держави. Водночас, зі змісту норм ГПК України, а також інших приписів господарського процесуального законодавства вбачається, що іноземна держава або її державні органи не можуть бути відповідачами у справі, яка розглядається за правилами господарського судочинства. Відтак, враховуючи предмет та підстави позову, суб`єктний склад сторін даного спору, наявні підстави для відмови у відкритті провадження в господарській справі за позовом Товариства про стягнення з російської федерації в особі міністерства юстиції російської федерації 781 304,12 грн.

Не погоджуючись із прийнятою ухвалою, ПАТ "Укргазбанк" звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Господарського суду міста Києва від 08.06.2026 про відмову у відкритті провадження у справі № 910/6630/26. Справу передати на розгляд до Господарського суду міста Києва.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що оскаржувана ухвала є незаконною, необґрунтованою та винесеною з порушенням норм процесуального права.

Апелянт зазначає, що предметом спору є вимога юридичної особи АБ "Укргазбанк" про стягнення грошових коштів (процентів), які Банк правомірно очікував одержати, внаслідок своєї господарської діяльності, якби право Банку не було порушене військовими діями рф. Всупереч цьому, суд І-ої інстанції, посилаючись на приписи статті 496-497 Цивільного процесуального кодексу України, дійшов висновку, що іноземна держава може бути стороною судового процесу тільки в порядку цивільного судочинства. Акцентує, що ініційований Банком спір (в силу наведених в позові підстав й суб`єктного складу) є господарським, а наведені судом положення Цивільного процесуального кодексу України цього не спростовують.

Скаржник вказує, що висновок місцевого господарського суду щодо відсутності юрисдикції господарського суду для розгляду цього спору не відповідає сформованій судовій практиці та фактичному підходу господарських судів України до розгляду аналогічних справ. Господарські суди систематично приймають до провадження та розглядають позови юридичних осіб до російської федерації про стягнення грошових коштів/відшкодування шкоди, що підтверджується численними справами, призначеними до розгляду.

За наведеного позивач акцентує, що позовна вимога Банку про стягнення грошових коштів (процентів), які Банк правомірно очікував одержати, внаслідок своєї господарської діяльності є виконання кредитного договору № 0137/01/2022/0550 від 20.01.2022 укладеного між Банком та Толочко А.Ю. Місцем укладання та виконання кредитного договору № 0137/01/2022/0550 від 20.01.2022 - є місто Київ, а майно що було передано в іпотеку та забезпечувало виконання зобов`язань за кредитним договором, і в подальшому було пошкоджене розташоване за адресою: Київська обл., Бучанський р-н, м. Ірпінь, вул. Степанівська, 12-И. До позовної заяви АБ "Укргазбанк" було надано виписку з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, згідно якої місцезнаходженням АБ "Укргазбанк" є: Україна, 03087, м. Київ, вул. Єреванська, 1. Водночас, у поданій позовній заяві, зазначено що при зверненні до Господарського суду міста Києва Банк керується тим, що останнє відоме йому місцезнаходження майна відповідача є будівля посольства російської федерації, яка знаходиться за адресою: м. Київ, Повітрофлотський просп. 27.

Підсумовуючи викладене позивачем наголошується, що в цьому випадку вибір підсудності справи між місцем заподіяння шкоди позивачу або місцем знаходження відповідача належить позивачу, адже позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну відповідно до ч. 8 статті 29 ГПК України можуть бути пред`явлені також як за місцем заподіяння шкоди, так і відповідно до ч. 6 статті 29 ГПК України - за місцезнаходженням майна відповідача чи за останнім відомим зареєстрованим його місцем проживання або перебування чи постійної його діяльності, ч. 10 статті 29 ГПК України - за місцезнаходженням майна відповідача.

Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18.06.2026, апеляційна скарга позивача в справі № 910/6630/26 передана на розгляд колегії суддів у складі: Алданова С.О. (головуючий), Євсіков О.О., Корсак В.А.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 23.06.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства "Укргазбанк" на ухвалу Господарського суду міста Києва від 08.06.2026 про відмову у відкритті провадження у справі № 910/6630/26. Розгляд апеляційної скарги Публічного акціонерного товариства "Укргазбанк" на ухвалу Господарського суду міста Києва від 08.06.2026 про відмову у відкриття провадження у справі № 910/6630/26 призначено на 03.08.2026.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 10.08.2026, у зв`язку з перебуванням судді Євсікова О.О. на лікарняному, розгляд апеляційної скарги Публічного акціонерного товариства "Укргазбанк" на ухвалу Господарського суду міста Києва від 08.06.2026 про відмову в відкритті провадження у справі № 910/6630/26 призначено на 24.08.2026. .

Про перегляд справи в апеляційному порядку сторони повідомлялись шляхом надіслання копії ухвали про відкриття апеляційного провадження у передбачений законом спосіб, що підтверджується наявними в матеріалах справи: довідкою про доставку електронного документа від 11.08.2026 до електронних кабінетів позивача та його представника; поштовим повідомленням № R067252602116 про відправку копії ухвали Північного апеляційного господарського суду від 10.08.2026 на адресу відповідача; оголошенням про розгляд справи, розміщеним на офіційному сайті ПАГС (судова влада України).

При цьому, з даних поштового відправлення № R067107863165, яке повернулось на адресу Північного апеляційного господарського суду, вбачається, що відповідне поштове відправлення не було вручено відповідачу під час доставки (причина: закінчення встановленого терміну зберігання).

Представник апелянта в судовому засіданні 24.08.2026 вимоги апеляційної скарги підтримав, просив оскаржувану ухвалу скасувати та передати справу на розгляд до Господарського суду міста Києва.

Представник відповідача в судове засідання не з`явився. Про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, що підтверджується: поштовим повідомленням № R067252602116 про відправку копії ухвали Північного апеляційного господарського суду від 10.08.2026; оголошенням про розгляд справи, розміщеним на офіційному сайті ПАГС (судова влада України).

Відповідно до ч.ч. 2, 3 ст. 120 ГПК України суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов`язковою. Виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень.

За змістом ч. 12 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Суд апеляційної інстанції, з метою дотримання розумних строків розгляду справи, враховуючи те, що явка представника відповідача судом обов`язковою не визнавалась, а участь в засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, зважаючи на відсутність обґрунтованого клопотання відповідача про відкладення розгляду справи, дійшов висновку про можливість розгляду справи за відсутності відповідача, якого належним чином повідомлено про судовий розгляд справи апеляційним господарським судом.

Судова колегія також зазначає, що відзиву на апеляційну скаргу позивача від відповідача на адресу Північного апеляційного господарського суду не надходило.

Відповідно до статті 269, частини 1 статті 270 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. У суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених при перегляді справ в порядку апеляційного провадження.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши представлені докази в їх сукупності, заслухавши пояснення представника скаржника, перевіривши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, апеляційний господарський суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги в межах викладених апелянтом доводів та вимог, виходячи з наступного.

Як вже зазначалось, у травні 2026 року Публічне акціонерне товариство "Укргазбанк" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з російської федерації в особі міністерства юстиції російської федерації 781 304,12 грн майнової шкоди, яка була завдана позивачу внаслідок військової агресії російської федерації проти України.

Позивач звертався до господарського суду з відповідним позовом про стягнення заборгованості за рахунок держави-агресора в розмірі 781 304,12 грн відповідно до Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законів України щодо підтримки позичальників, майно яких було знищено або зазнало пошкоджень внаслідок збройної агресії російської федерації проти України від 01.12.2022 № 2823-ІХ», та відповідно до п. 11. розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про споживче кредитування».

Позовні вимоги обґрунтовувались тим, що Товариство не отримало передбачених за укладеним з фізичною особою Толочко А.Ю. кредитним договором від 20 січня 2022 року № 0137/01/2022/0550 процентів внаслідок пошкодження російським снарядом нерухомого майна (двокімнатної квартири № 17, загальною площею 65,3 мІ, розташованої за адресою: Київська область, Бучанський район, місто Ірпінь, вулиця Степанівська, будинок 12-И), - з метою придбання якого й надавалися відповідні кредитні кошти.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08.06.2026 у справі № 910/6630/26 відмовлено у відкритті провадження на підставі п. 1 ч. 1 ст. 175 ГПК України. При цьому, місцевий господарський суд дійшов висновку, що позовна заява не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства, а тому відмовив у відкритті провадження, зазначивши при цьому, що розгляд цієї справи віднесено до юрисдикції суду загальної юрисдикції за правилами цивільного судочинства.

З огляду на фактичні обставини цієї справи, судова колегія зазначає таке.

Згідно ст. 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним відповідно до закону (ч. 1 ст. 7 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Частиною 6 статті 31 ГПК України встановлено, що спори між судами щодо підсудності не допускаються.

Як зазначає скаржник, суд першої інстанції, враховуючи приписи статті 496 Цивільного процесуального кодексу України дійшов висновку, що іноземна держава може бути стороною судового процесу в порядку цивільного судочинства. Разом із тим, цей висновок не означає, що ініційований скаржником господарський спір є цивільним спором й підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Відповідно до ст. 497 Цивільного процесуального кодексу України підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. У випадках, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом може бути визначено за угодою сторін. Втім, ініційований спір (в силу наведених в позові підстав й суб`єктного складу) є господарським, а наведені судом положення Цивільного процесуального кодексу України цього не спростовують.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття "суд, встановлений законом" містить, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ,

Важливість визначення юрисдикції підтверджується закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя.

Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.

У постанові від 26.09.2019 у справі № 612/579/16-ц Верховний Суд стверджує, що при визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб`єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.

Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24.02.2022 № 64/2022, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24.02.2022 №2102-ІХ, в Україні введено воєнний стан із 05 год. 30 хв. 24.02.2022 строком на 30 діб. Пізніше указами Президента України дію воєнного стану в Україні продовжено. Наразі такий триває.

Весь цей час на території України тривають воєнні дії, військами російської федерації щодня завдаються масовані удари зі всіх видів зброї, нищиться інфраструктура як промислова, воєнна, так і цивільна, екологічна. Країна все більше втрачає свій економічний та фінансовий потенціал. Платоспроможність населення та суб`єктів господарювання стрімко знижується, що підтверджується статистичними даними та соціальними дослідженнями.

Генеральна Асамблея ООН у своїй резолюції від 02.03.2022 засудила дії росії та назвала їх агресією проти України. Міжнародний суд ООН в Гаазі 16.03.2022 зобов`язав росію припинити розпочаті 24.02.2022 воєнні дії в Україні.

У зв`язку з наведеними фактичними обставинами, прирівнювати російську федерацію до іноземного елемента без врахування особливостей правового режиму воєнного стану є неповним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи й невідповідністю висновків суду обставинам справи.

Верховний Суд у постанові від 14.04.2022 у справі № 308/9708/19 дійшов висновку, що після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено російську федерацію, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії рф, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.

Колегія суддів враховує, що при розгляді питання щодо застосування судового імунітету, Верховним Судом було взято до уваги «загальні принципи, що лежать в основі прав людини та гуманітарного права та втілюють основні права, такі як право на ефективний спосіб захисту права, право на компенсацію збитків, понесених внаслідок порушень гуманітарного права, та право на захист від відмови у правосудді» (Окрема думка Судді Юсуфа до рішення Міжнародного Суду ООН (ICJ) у справі Jurisdictional Immunities of the State (ФРН проти Італії) від 03 лютого 2012 року, § 30.)

Звернення до українського суду є єдиним ефективним засобом судового захисту порушених прав та законних інтересів позивача. Наразі відсутні будь-які механізми або інші міждержавні домовленості між Україною та російською федерацією щодо відшкодування збитків фізичним та юридичним особам, завданих внаслідок дій військової агресії російської федерації на території України.

За таких обставин, застосування судового імунітету рф (зокрема, частини першої статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право») не буде узгоджуватися із обов`язком України як держави і суду зокрема забезпечити реалізацію права позивача на справедливий суд. З огляду на відсутність інших ефективних засобів судового захисту порушеного права позивача, застосування судового імунітету рф буде порушенням самої сутності права на справедливий суд. Також, зважаючи на військову агресію російської федерації, якою порушується державний суверенітет України, застосування судового імунітету російської федерації буде непропорційним до своєї мети.

Колегія зазначає, що у цій справі йдеться про вимоги щодо відшкодування збитків за неправомірні дії, допущені російською федерацією при відсутності альтернативних засобів відшкодування збитків.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 14 квітня 2022 року № 2188-IX про заяву Верховної Ради України «Про вчинення російською федерацією геноциду в Україні» визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва російської федерації під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року.

Дії російської федерації вийшли за межі її суверенних прав, оскільки будь-яка іноземна держава не має права здійснювати збройну агресію проти іншої країни. Вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН.

Враховуючи зазначене, російська федерація не має підстав посилатися на імунітет для уникнення відповідальності за заподіяні збитки майну позивача. До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року в справі № 635/6172/17, провадження № 14-167цс20, (пункт 49).

Отже, російська федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі - громадянину України.

Визначаючи, чи поширюється на російську федерацію судовий імунітет Верховний Суд врахував таке:

- предметом позову є відшкодування моральної шкоди, завданої збройною агресією рф проти України;

- місцем завдання шкоди є територія суверенної держави Україна;

- передбачається, що шкода завдана агентами рф, які порушили принципи та цілі, закріплені у Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави - України;

- вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН;

- національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні фізичній особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб`єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом генерального делікту).

У зв`язку з повномасштабним вторгненням російської федерації на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з росією, що у свою чергу з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства російської федерації в Україні у зв`язку із припиненням його роботи на території України.

До таких висновків щодо розірвання дипломатичних відносин між Україною і рф, на основі аналізу наведених норм права та фактичних обставин, дійшов Верховний Суд у постанові від 14 квітня 2022 року в справі № 308/9708/19 (провадження № 61-18782св21), а також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року в справі № 635/6172/17, провадження № 14-167цс20 (пункт 58).

Отже, Верховний Суд у справі № 308/9708/19 зробив виключення із вищенаведеного загального правила про судовий імунітет, посилаючись на застосування так званого "деліктного винятку" (tort exсeption), згідно з яким будь-який спір, що виник на території України у громадянина України, навіть з іноземною країною, може бути розглянутий і вирішений судом України як належним та повноважним судом.

Аналогічних висновків дійшов й Верховний Суд у постановах від 18.05.2022 у справі № 428/11673/19 та у справі № 760/17232/20-ц, зазначивши додаткові аргументи непоширення судового імунітету російської федерації у спірних правовідносинах, а саме: підтримання юрисдикційного імунітету російської федерації позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; судовий імунітет російської федерації не застосовується з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004); підтримання імунітету російської федерації є несумісним з міжнародно-правовими зобов`язаннями України у сфері боротьби з тероризмом; судовий імунітет російської федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення нею державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням російською федерацією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом.

За приписами ст. 11 ГПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права; суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права; якщо спірні відносини, в тому числі за участю іноземної особи, не врегульовані законодавством, суд застосовує звичаї, які є вживаними у діловому обороті; якщо спірні відносини не врегульовані законом і відсутній звичай ділового обороту, який може бути до них застосований, суд застосовує закон, що регулює подібні відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - виходить із загальних засад і змісту законодавства (аналогія права). Забороняється відмова у правосудді з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

В умовах збройної агресії російської федерації відповідно до ст. 51 Статуту ООН Україна має невід`ємне право на індивідуальну самооборону. Разом з тим, виходячи з загального змісту Статуту ООН та доктрини міжнародного права в цілому, держава, яка зазнає збройного нападу, поряд із застосуванням збройних сил для безпосереднього протистояння агресії має право та повинна вживати мирних заходів, спрямованих на відновлення міжнародного миру та безпеки.

Крім того, необхідно підкреслити, що навіть в умовах воєнного стану спрямованість діяльності України визначають права і свободи людини, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканість і безпека, а головним обов`язком держави залишається утвердження та забезпечення цих прав і свобод (стаття 3 Конституції України).

Вочевидь збройна агресія російської федерації не просто завдає Україні та її громадянам прямих збитків внаслідок масового вбивства людей, їх каліцтва, пошкодження та знищення житла, об`єктів інфраструктури, іншого майна, але для виконання функцій держави вимагає від України відшукання додаткових джерел фінансування для ведення бойових дій, забезпечення безпеки людей, лікування поранених, відновлення пошкодженого майна тощо, що не було заплановане на рівні місцевого та державного бюджетів. Тому застосування санкції у виді справедливого суду й ефективного виконання рішення суду (у випадку задоволення позовних вимог) має також факультативну мету - фінансування виконання державою тих її функцій, потреба в яких постала внаслідок збройного нападу.

Інакше кажучи, повне й всебічне вирішення господарського спору (за встановленою процесуальним кодексом критерієм його віднесення до господарського) носить не тільки юридичний характер, а політико-економічний, адже запроваджена лише внаслідок збройного нападу з боку російської федерацій, з огляду на пряму загрозу існуванню державності (суб`єктності) України та застосовується винятково щодо тих осіб, чиє волевиявлення може вплинути та/або впливає на ухвалення політичного рішення щодо припинення збройної агресії.

Колегія суддів зазначає, що відповідно до частин першої, другої статті 4 ГПК України:

- право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується; ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом;

- юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно зі статтею 12 ГПК України господарське судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку: 1) наказового провадження; 2) позовного провадження (загального або спрощеного); 3) у справах про банкрутові - у порядку, передбаченому цим Кодексом для позовного провадження, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (з введенням в дію з 21.10.2019 Кодексу України з процедур банкрутство цим Кодексом) (частина шоста статті 12 ГПК України).

Відповідно до пунктів 4, 5 частини третьої статті 162 ГПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.

За змістом наведених положень позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду із вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів, які характеризують суть конкретного позову, його зміст та правову природу, а саме: предмета і підстави позову.

Згідно з частинами першою та четвертою статті 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу; відповідачами є особи, яким пред`явлено позовну вимогу.

Отже, відповідач за своєю суттю є особою, яка за позовною заявою позивача притягається до відповідальності за порушення чи оспорювання її прав та охоронюваних законом інтересів, а також у передбачених законом випадках, й інші особи, на адресу яких спрямована вимога позивача, яка знайшла своє аргументування та вираження у відповідній позовній заяві, тобто між позивачем та відповідачем має існувати правовий зв`язок щодо предмета позову, обумовлений певними господарськими правовідносинами (аналогічні висновки викладені в пункті 4.9 постанови Верховного Суду від 09.07.2020 у справі № 922/404/19).

Відповідно до частини четвертої статті 56 ГПК України держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада беруть участь у справі через відповідний орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник, інша уповноважена особа відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування), або через представника.

Крім цього за наведеними положеннями предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги до відповідача (відповідачів) щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Наведений висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17.

Предметом спору за вимогами позивача є відшкодування шкоди у вигляді збитків, завданих позивачу, за його твердженням, незаконною військової агресією російської федерації проти України (п. 4.3 позову).

При цьому, в межах правових підстав позову позивач акцентує, що відповідно до п. 11. розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про споживче кредитування»: «Обов`язок сплати позичальником за договором про споживчий кредит, грошового зобов`язання (основної суми кредиту, процентів, комісій та інших платежів), поновлюється з дня отримання позичальником відповідно до законодавства компенсації від держави за пошкоджене або знищене внаслідок збройної агресії російської федерації нерухоме майно, що було предметом забезпечення за таким договором, або відновлення такого майна за рахунок держави, але не пізніше ніж через 180 днів після дня припинення чи скасування воєнного стану в Україні (далі - дата відновлення сплати грошового зобов`язання).

Сума нарахованих, але не сплачених за договором про споживчий кредит процентів, комісій та інших платежів за період з 24 лютого 2022 року до дати відновлення сплати грошового зобов`язання не підлягає сплаті позичальником та відшкодовується кредитору відповідно до законодавства України за рахунок держави-агресора».

Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів можуть бути відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди (пункт 8 частини другої статті 16 ЦК України).

Правовідносини щодо відшкодування збитків/шкоди врегульовані, зокрема положеннями глави 82 "Відшкодування шкоди" Розділу ІІІ "Окремі види зобов`язань" Книги п`ятої "Зобов`язальне право" ЦК України.

Положення статей 1173, 1174 ЦК України є спеціальними й передбачають певні особливості, притаманні розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади, місцевого самоврядування та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності.

Щодо іноземних суб`єктів у господарському судочинстві, апеляційний господарський суд вказує, що відповідно до частини першої статті 365 ГПК України іноземні особи мають такі самі процесуальні права та обов`язки, що і громадяни України та юридичні особи, створені за законодавством України, крім винятків, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Частина перша статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право" передбачає, що пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Водночас, з урахуванням положень статті 11 Європейської конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16 травня 1972 року, та статті 12 Конвенції Організації об`єднаних націй про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02 грудня 2004 року (яка відображає підставу для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий "деліктний виняток" ("tort exсeption") та підлягає застосуванню відповідно до звичаєвого міжнародного права як кодифікований звід звичаєвих норм міжнародного права, оскільки російська федерація не ратифікувала Конвенцію ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), але й не заперечила їй, підписавши конвенцію 01 грудня 2006 року) судовий імунітет російської федерації не підлягає застосуванню з огляду на зазначені позивачем у цій справі підстави для позовних вимог: завдання збройними силами російської федерації шкоди позивачу, що є винятком до судового імунітету держави відповідно до звичаєвого міжнародного права, а підтримання імунітету російської федерації є несумісним із міжнародно-правовими зобов`язаннями України в сфері боротьби з тероризмом.

А тому в спорах про відшкодування шкоди, завданої державою (іноземною державою) на позивача, відповідно до вимог пунктів 2, 4 частини третьої статті 162 ГПК України, покладено обов`язок зазначити, окрім безпосередньо держави, яка за його ствердженням завдала йому шкоди, також орган (органи) відповідної держави, якого (яких) позивач зазначає порушником своїх прав.

Судова колегія зауважує, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом саме позивача. Тоді як встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який він виконує під час розгляду справи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц, від 20.06.2018 у справі № 308/3162/15-ц, від 30.01.2019 у справі № 552/6381/17, від 13.03.2019 у справі № 757/39920/15-ц, від 01.04.2020 у справі № 520/13067/17, від 05.05.2020 у справі № 554/8004/16-ц).

Аналогічна правова позиція щодо іноземних осіб у господарському судочинстві, висвітлена в частині питання неможливості участі російської федерації в якості відповідача, яка не може бути стороною в господарському процесі, викладена Верховним Судом у постанові 06 листопада 2023 року в cправі № 910/5699/23.

Відповідно до ст. 64 Конституції України в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватись обмеження прав і свобод із зазначенням строку їх дії.

Як вбачається з усталеної практики Верховного Суду та Європейського суду з прав людини, втручання у мирне володіння майном вважається легітимним за умови існування сукупності трьох критеріїв, що забезпечують сумісність заходу втручання з гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції:

- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;

- мета втручання у право власності повинна бути прямо передбачена законом. Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів;

- міра та вид втручання у право власності повинні забезпечувати справедливий баланс між інтересами суспільства, які обумовлюють необхідність такого втручання, й інтересами особи, яка такого втручання зазнає. Тобто вид втручання повинен бути співмірним (пропорційним) з легітимною метою (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13.01.2021 у справі № 9901/405/19 (пункт 54), постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16.10.2019 у справі № 460/762/16-ц, рішення Європейського суду з прав людини від 23.01.2014 у справі "East/West Alliance Limited" проти України" (заява № 19336/04, пункти 166-168), а також від 23.11.2000 у справі "Колишній король Греції та інші проти Греції" (заява №25701/94, пункт 89)).

Проте, як вбачається з практики Європейського суду з прав людини, оцінка відповідним критеріям, які були напрацьовані для їх застосування у мирний час, в умовах збройного конфлікту повинна бути надана з урахуванням цих надскладних реалій.

Так, у рішенні "Loizidou проти Туреччини" від 18.12.1996 (заява № 15318/89, пункти 43, 53), у якому йшлося про події, що мали місце на території Республіки Кіпр під час окупації частини її території Туреччиною, прямо зазначено, що Конвенція повинна тлумачитись з урахуванням правил, встановлених Віденською Конвенцією про право міжнародних договорів від 23.05.1969, а її основоположні принципи не можуть застосовуватись у відриві від реального стану справ та загального контексту проблеми.

У рішенні "Hassan проти Сполученого Королівства Великобританії" (заява № 29750/09 від 16.09.2014, пункт 38), яке стосувалось подій під час вторгнення в Ірак коаліції збройних сил під єдиним командуванням США із контингентом від Сполученого Королівства, Австралії, Данії та Польщі, Європейський суд з прав людини посилався на доповідь Комісії ООН з міжнародного права на тему "Фрагментація міжнародного права: труднощі, зумовлені диверсифікацією та розширенням сфери охоплення міжнародного права". Ця комісія, вирішуючи питання співвідношення міжнародного права прав людини та міжнародного гуманітарного права, наголошувала: "слід пам`ятати, що війна є винятковою ситуацією, і про це не можна забувати під час визначення того, які стандарти належить використовувати для обґрунтування поведінки в таких виняткових обставинах. Складність застосування вже відомих стандартів полягає у тому, що необхідно робити вибір між різноманітними наборами правил, жодне з яких не скасовує інших повною мірою. Lex specialis лише вказує, що хоча, можливо, було б бажано застосовувати лише право прав людини, таке рішення є надміру ідеалістичним з урахуванням особливостей збройного конфлікту".

Наведена судова практика констатує, що міжнародне право не виключає конфліктів правових норм, бо більше такі конфлікти є неминучими, тому фрагментація міжнародного права є природним процесом його розвитку, який дозволяє розробляти спеціальні правила на національному рівні з метою реагування на потреби, що не достатньо адекватно врегульовані міжнародним правом.

Саме таким спеціальним правилом є можливість застосування під час воєнного стану ефективного захисту порушеного права.

Отже, ефективне вирішення даної категорії спорів має глобальну політико-економічну легітимну мету, що складається: 1) сприяти зупиненню збройної агресії російської федерації проти України шляхом персоніфікованого впливу (тиску) на тих людей, які своїми діями створили загрозу національній безпеці, суверенітету та територіальній цілісності України або значною мірою сприяли вчиненню таких дій іншими особами, та 2) створення підґрунтя для оперативного відновлення суб`єктами господарювання свого стану.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантовано право на розгляд судом протягом розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також, справи про адміністративне правопорушення, у якій вона є стороною.

У такий спосіб здійснюється "право на суд", яке відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати "вирішення" спору судом (рішення у справі "Кутіч проти Хорватії", заява №48778/99).

Україна як учасниця Конвенції повинна створювати умови для забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.

Рішеннями ЄСПЛ визначено, що право на доступ до суду має "застосовуватися на практиці і бути ефективним" (рішення у справі "Белле проти Франції" від 04.12.1995). Для того, щоб право на доступ було ефективним, особа "повинна мати реальну можливість оскаржити дію, що порушує його права" (рішення у справі "Белле проти Франції" від 04.12.1995 та "Нун`єш Діаш проти Португалії" від 10.04.2003).

Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ у справі "Перес де Рада Каванил`ес проти Іспанії" від 28.10.1998).

Поряд із цим, судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваної ухвали зазначено лише те, що іноземна держава може бути стороною судового процесу лише в порядку цивільного судочинства.

Водночас, слід зауважити, що відповідний позов Товариства заявлено до російської федерації, а спірні правовідносини є господарськими розгляд яких віднесено до компетенції господарських судів України.

Отже, з огляду на викладене у цій постанові, на переконання колегії суддів висновки місцевого господарського суду про наявність підстав, в силу п. 1 ч. 1 ст. 175 ГПК України, для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки вимоги позивача про стягнення з рф грошових коштів мають розглядатися в порядку цивільного судочинства, а саме за правилами, встановленими Цивільним процесуальним кодексом України, - є передчасними.

Поряд із цим, за висновками суду апеляційної інстанції, наведені скаржником у апеляційній скарзі доводи є обґрунтованими.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з частинами 1-3 статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься й у частині 1 статті 74 ГПК України.

Отже, за загальним правилом, обов`язок доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини. При цьому доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості. Розподіл між сторонами обов`язку доказування визначається предметом спору.

Змагальність сторін є одним із основних принципів господарського судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 86 ГПК).

Частиною 5 статті 236 ГПК України визначено, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

З огляду на викладене колегія суддів зазначає, що у цій постанові надано вичерпну відповідь на всі істотні, вагомі питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є, зокрема, невідповідність висновків суду обставинам справи (ст. 280 ГПК України).

Враховуючи вищевикладене, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що апеляційна скарга Банку підлягає задоволенню.

Відповідно, оскаржувана ухвала підлягає скасуванню з подальшою передачею цієї справи до Господарського суду міста Києва для продовження розгляду.

Судові витрати за подання апеляційної скарги підлягають розподілу місцевим господарським судом відповідно до ст. 129 ГПК України за результатами подальшого розгляду справи.

Керуючись ст.ст. 129, 270, 271, п. 2 ч. 1 ст. 275, 277, 280 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд, -

УХВАЛИВ:

1. Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Укргазбанк" на ухвалу Господарського суду міста Києва від 08.06.2026 про відмову в відкритті провадження у справі № 910/6630/26 - задовольнити.

2. Ухвалу Господарського суду міста Києва від 08.06.2026 у справі № 910/6630/26 про відмову в відкритті провадження - скасувати.

3. Справу передати на розгляд суду першої інстанції.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, що передбачені ст.ст. 287-289 ГПК України.

Повний текст постанови складено 08.09.2026.

Головуючий суддя С.О. Алданова

Судді В.А. Корсак

О.О. Євсіков