Постанова від 01 вересня 2026 р. у справі №201/5552/25 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/7080/26 Справа № 201/5552/25 Суддя у 1-й інстанції - Антонюк О. А. Суддя у 2-й інстанції - Агєєв О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 вересня 2026 року м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд у складі:

головуючого судді Агєєва О.В.,

суддів: Красвітної Т.П., Халаджи О.В.,

за участю секретаря судового засідання Кирилішиної В.Д.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Дніпро цивільну справу №201/5552/25 (провадження 4-с/201/39/2026) за скаргою ОСОБА_1 , заінтересовані особи приватний виконавець виконавчого округу Дніпропетровської області Макаренко Анна Сергіївна і Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Кеш ту гоу», на протиправні дії та бездіяльність приватного виконавця і зобов`язання вчинити певні дії, за апеляційною скаргою представника приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Макаренко Анни Сергіївни - ОСОБА_2 на ухвалу Соборного районного суду міста Дніпра від 28 квітня 2026 року,постановлену у складі судді Антонюка О.А., -

ВСТАНОВИВ:

У березні 2026 року скаржник ОСОБА_1 звернувся до Соборного районного суду міста Дніпра зі скаргою на бездіяльність приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Макаренко А.С., на протиправні дії та бездіяльність приватного виконавця і зобов`язання винити певні дії.

В обґрунтування своїх вимог ОСОБА_1 зазначив, що 06 травня 2025 року ТОВ «ФК «Кеш ту гоу» звернулось до суду з позовом до відповідача ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором та судових витрат, позовні вимоги не змінювалися, не доповнювались і не уточнювались. Рішенням Соборного районного суду міста Дніпра від 11 вересня 2025 року позовні вимоги були задоволені. Відповідач пропустив строк на оскарження і виконавчі листи були позивачем пред`явлені до виконання.

Вказує, що постановою Дніпровського апеляційного суду від 10 березня 2026 року вказане рішення від 11 вересня 2025 року було скасоване в повному обсязі і в задоволенні позову було відмовлено. Постанова набрала законної сили. Заявник звернувся до приватного виконавця з питанням повернення вже стягнутих з нього на підставі скасованого рішення місцевого суду сум, але приватним виконавцем повернуті не всі кошти: не повернуті кошти витрат виконавчого провадження в сумі 500 грн..

Вважає, що приватний виконавець діє протиправно, не здійснюючи дії по поверненню коштів, чим обмежує його права.

У зв`язку з чим просить суд скаргу на бездіяльність приватного виконавця Макаренко А.С. задовольнити та зобов`язати приватного виконавця повернути заявнику 500 грн.

Ухвалою Соборного районного суду міста Дніпра від 28 квітня 2026 року скаргу задоволено. Визнано неправомірними дії та/або бездіяльність приватного виконавця Макаренко А.С. у виконавчому провадженні №79642361 щодо утримання (зарахування) 500 грн. як витрат виконавчого провадження та відмови у їх поверненні. Зобов`язано приватного виконавця Макаренко А.С. повернути 500 грн. на банківські реквізити ОСОБА_1 .

Не погодившись з зазначеним судовим рішенням, представник приватного виконавця ОСОБА_3 - Юхименко Ю.Ю. подав апеляційну скаргу, в якій вважає, що дана ухвала винесена з порушенням норм процесуального права, а тому підлягає скасуванню.

Зазначає, що підставою для виникнення у боржника обов`язку зі сплати таких витрат є сам факт наявності відкритого виконавчого провадження, під час виконання якого виконавець виконує обов`язки, покладені на нього Законом України «Про виконавче провадження».

Вказує, що виконавче провадження було відкрито, після цього проводились виконавчі дії по виконанню виконавчого провадження, що виключає факт абсолютної безпідставності набуття грошових коштів приватним виконавцем.

Зауважує, що при виконанні професійних обов`язків, визначених законодавством України, приватний виконавець не мав передумов для звільнення позивача від сплати витрат виконавчого провадження. Підставою для стягнення витрат виконавчого провадження з боржника є факт понесення таких витрат приватним виконавцем для організації та проведення виконавчих дій, а тому відшкодування приватному виконавцю понесених ним витрат не ставиться у взаємозалежність із скасуванням рішення на основі якого було видано виконавчий документ.

Зазначає, що доводи скаржника, що підстава набуття витрат виконавчого провадження відпала у зв`язку з скасуванням судового рішення на підставі якого видано виконавчий документ, є помилковими, оскільки витрати виконавчого провадження стягнуто не на підставі даного виконавчого документу, а на підставі винесеної приватним виконавцем постанови про стягнення з боржника витрат виконавчого провадження, яка постановлена в період виконання судового рішення (ще до його скасування), є чинною, тому такі кошти не можуть вважатися безпідставно набутими.

Наголошує, що суд першої інстанції не навів жодних мотивів неврахування правових позицій Верховного Суду при застосуванні норм права у аналогічних правовідносинах, не здійснив їх аналізу, фактично дійшов протилежного висновку без належного обґрунтування. Така поведінка суду свідчить про формальний підхід до розгляду справи та є порушенням вимог щодо законності й обґрунтованості судового рішення.

Звертає увагу, що Законом України «Про виконавче провадження» встановлено спеціальний порядок судового оскарження рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця щодо стягнення виконавчого збору та/ або витрат на проведення виконавчих дій, згідно з яким відповідні спори відносяться до юрисдикції адміністративних судів та підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Суд першої інстанції не здійснив аналізу вказаної судової практики, не навів мотивів її неврахування та дійшов висновків, які прямо суперечать правовим позиціям Верховного Суду. Фактично суд поставив під сумнів чинність постанови приватного виконавця поза межами передбаченої законом процедури її оскарження, що є неприпустимим.

Зазначає, що твердження суду про відсутність у постанові про закінчення виконавчого провадження від 11 березня 2026 року відомостей про стягнення 500,00 грн витрат виконавчого провадження є безпідставними та такими, що ґрунтуються на неправильному розумінні норм Закону України «Про виконавче провадження». Законодавством не передбачено обов`язку дублювання чи повторного зазначення таких витрат у постанові про закінчення виконавчого провадження, оскільки остання лише фіксує факт завершення виконавчого провадження та не є документом, яким визначається склад і розмір витрат.

Вказує, що суд фактично ототожнив лист приватного виконавця з процесуальним документом та водночас проігнорував наявність належного процесуального акту постанови про визначення розміру мінімальних витрат виконавчого провадження від 20 листопада 2025 року, якою прямо встановлено суму витрат у розмірі 500,00 грн. Лист приватного виконавця від 18 березня 2026 року не є і не може бути процесуальним документом, а має виключно інформаційний характер та спрямований на роз`яснення вже прийнятих у межах виконавчого провадження рішень. Відтак, сам по собі лист не створює правових наслідків і не є підставою для стягнення коштів. Водночас правовою підставою для нарахування та стягнення 500,00 грн. є саме постанова про визначення розміру витрат виконавчого провадження, яка була винесена у встановленому законом порядку та не оскаржена.

Зауважує, що твердження суду першої інстанції про те, що заявника не було ознайомлено з постановою про визначення розміру мінімальних витрат виконавчого провадження та що він був позбавлений права на її оскарження, є безпідставними та не відповідають матеріалам справи. Зазначені обставини взагалі не були предметом скарги, заявник не посилався на факт неотримання чи не ознайомлення з постановою про визначення витрат, не обґрунтовував цим порушення своїх прав і не ставив таких вимог перед судом. Відтак, суд, досліджуючи ці обставини та покладаючи їх в основу рішення, вийшов за межі заявлених вимог та доводів скарги. Також, матеріали справи прямо спростовують висновок суду, зокрема, сам заявник долучив до своєї скарги постанову про визначення розміру мінімальних витрат виконавчого провадження, що свідчить про його обізнаність із її змістом та наявність доступу до відповідних матеріалів. Факт долучення скаржником копії вказаної постанови до матеріалів скарги спростовує висновок суду про його необізнаність, оскільки неможливо надати суду документ, який не був отриманий або з яким особа не ознайомлена. Крім того, наявність у заявника копії зазначеної постанови підтверджує, що він користувався своїм правом на ознайомлення з матеріалами виконавчого провадження, у тому числі через АСВП. Таким чином, висновок суду про позбавлення заявника права на ознайомлення та оскарження постанови є припущенням, яке не ґрунтується на доказах та суперечить фактичним обставинам справи.

Звертає увагу, що суд першої інстанції фактично не надав належної оцінки аргументам приватного виконавця, викладеним у запереченнях на скаргу, обмежившись їх формальним переказом без аналізу та мотивованих висновків щодо їх обґрунтованості чи спростування, зокрема, у тексті оскаржуваного судового рішення наведено лише загальне посилання на те, що приватний виконавець виконавчого округу Дніпропетровської області Макаренко А.С. заперечувала проти доводів скарги, вважаючи їх необґрунтованими, та просила у задоволенні скарги відмовити, при цьому зазначаючи, що всі виконавчі дії вчинено відповідно до чинного законодавства. Водночас будь-якого аналізу наведених заперечень, оцінки доводів приватного виконавця чи мотивів їх відхилення в оскаржуваному судовому рішенні не міститься. Таким чином, суд фактично не дослідив позицію приватного виконавця в її змісті, що свідчить про формальний підхід до встановлення обставин справи та порушення вимог ст. 263 Цивільного процесуального кодексу України щодо обґрунтованості та повноти судового рішення.

У зв`язку з чим просить оскаржувану ухвалу скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні скарги ОСОБА_1 , заінтересовані особи: приватний виконавець виконавчого округу Дніпропетровської області Макаренко Анна Сергіївна та Товариство з обмеженою відповідальністю «ФК КЕШ ТУ ГОУ» про визнання неправомірними дії/ бездіяльність приватного виконавця та зобов`язати вчинити певні дії відмовити в повному обсязі. Стягнути з ОСОБА_1 витрати на професійну правову допомогу, які приватний виконавець очікує понести, у зв`язку з розглядом справи в суді апеляційної інстанції, у сумі 5000 грн.

ОСОБА_1 , скориставшись своїм правом, подав відзив на апеляційну скаргу в якому вважає, що апеляційна скарга є необґрунтованою та не містить належних підстав для скасування ухвали суду першої інстанції. Суд першої інстанції встановив факти, які апелянт не спростував.

Зазначає, що посилання апелянта на «автоматичність» покладення витрат на боржника є помилковим, особливо за умов, коли позовні вимоги стягувача не підтверджені судом і первісне рішення скасоване.

Вказує, що додатковою обставиною є добровільне виконання позивачем у справі виконавчих листів, виданих для стягнення коштів з ТОВ «ФК Кеш ту гоу» судового збору за подання апеляційної скарги та коштів, фактично стягнутих та перерахованих стягувачу за скасованим рішенням. Це підтверджує, що стягувач фактично визнав необхідність повернення наслідків виконання скасованого рішення, а реальний предмет спору у даному апеляційному провадженні зводиться до 500 грн.

Звертає увагу, що для приватного виконавця закон містить спеціальне регулювання (зокрема ч.3 ст.42 із можливістю здійснення витрат за рахунок власних коштів приватного виконавця), тому механічне перенесення висновків зі справ про державного виконавця на дані правовідносини є неправильним. Крім того, частина зазначених апелянтом рішень Верховного суду стосується інших процесуальних конструкцій/юрисдикційних підходів і не спростовує встановлених судом першої інстанції конкретних порушень у цій справі (неналежне утримання 500 грн. та відмова у поверненні).

Зазначає, що заперечує проти стягнення 5 000 грн. повністю з підстав передчасності та непропорційності.

Зауважує, що вимоги про стягнення витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 5 000 грн. є необґрунтованими та непропорційними до предмета спору в 500 грн.

У зв`язку з чим, просить апеляційну скаргу приватного виконавця залишити без задоволення, ухвалу Соборного районного суду м.Дніпра від 28 квітня 2026 року - залишити без змін. У задоволенні клопотання апелянта про стягнення 5 000 грн. витрат на правничу допомогу - відмовити.

Сторони в судове засідання апеляційного суду не з`явились про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись у встановленому законом порядку.

Апеляційний суд вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників справи, які не з`явились в судове засідання оскільки, відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

У зв`язку з неявкою учасників справи відповідно до ст. 247 ч.2 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, питання чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги та якими доказами це підтверджується, чи інші фактичні дані, що мають значення для вирішення справи та докази, що їх підтверджують.

Рішення суду не в повній мірі відповідає зазначеним вимогам закону.

Судом встановлено, що ТОВ «Фінансова компанія «Кеш ту гоу» 06 травня 2025 року звернулось до суду з позовом до відповідача ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором та судових витрат, позовні вимоги не змінювалися, не доповнювалися і не уточнювалися. Рішенням Соборного районного суду міста Дніпра від 11 вересня 2025 року позовні вимоги були задоволені. Відповідач пропустив строк на оскарження і виконавчі листи були позивачем пред`явлені до виконання.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 10 березня 2026 року заявнику поновлено строки на оскарження і вказане рішення від 11 вересня 2025 року було скасоване в повному обсязі, в задоволенні позову було відмовлено. Постанова набрала законної сили.

Заявник звернувся до приватного виконавця з питанням повернення вже стягнутих з нього на підставі скасованого рішення місцевого суду сум, але нотаріусом повернуті не всі кошти: не повернуті кошти витрат виконавчого провадження в сумі 500 грн.

Задовольняючи скаргу, суд першої інстанції виходив з того, що в постанові про закінчення виконавчого провадження від 11 березня 2026 року відомості про стягнення/утримання 500 грн. відсутні, а утримання цих коштів і відмова у їх повернені викладені лише в листі приватного виконавця від 18 березня 2026 року, а лист не є процесуальною постановою у межах виконавчого провадження. Крім того, оскільки постановою апеляційного суду від 10 березня 2026 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове - у позові відмовлено повністю, заявник не є боржником у матеріально-правовому сенсі за спірним зобов`язанням, а відтак відпала правова підстава для утримання з нього будь-яких сум у межах цього стягнення. За відсутності чинної підстави стягнення відмова у їх поверненні є неправомірною.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду.

Статтею 129-1 Конституції України передбачено, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України.

Державний виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії (частина перша статті 18 Закону України «Про виконавче провадження»).

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) – це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

За змістом статті 1 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» примусове виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) покладається на органи державної виконавчої служби та у визначених Законом України «Про виконавче провадження» випадках – на приватних виконавців.

Завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом.

За змістом статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Виконавець зобов`язаний, зокрема, здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.

Згідно з пунктом 1 частини першої, частиною п`ятою статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа за заявою стягувача про примусове виконання рішення.

Виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов`язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей.

У постанові про відкриття виконавчого провадження за рішенням, примусове виконання якого передбачає справляння виконавчого збору, державний виконавець зазначає про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону.

Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень.

Під час виконання судових рішень сторони виконавчого провадження мають право оскаржити рішення, дії або бездіяльність органів ДВС, їх посадових осіб, виконавців чи приватних виконавців у порядку судового контролю, оскільки виконання судового рішення є завершальною стадією судового розгляду.

Відповідно до статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Як вбачається з матеріалів справи, що у межах виконавчого провадження №79642361 приватним виконавцем Макаренко А.С. здійснювалося примусове виконання рішення Соборного районного суду м. Дніпра у справі №201/5552/25.

10 березня 2026 року Дніпровський апеляційний суд постановив рішення суду першої інстанції скасувати; у позові ТОВ «ФК Кеш ту гоу» до ОСОБА_1 відмовити. Постанова апеляційного суду набрала законної сили з дня її ухвалення.

11 березня 2026 року приватним виконавцем винесено постанову про закінчення виконавчого провадження №79642361.

Листом приватного виконавця вих.№172386 від 18 березня 2026 року заявнику повідомлено, що 500 грн. зараховано, як витрати виконавчого провадження та зазначено, що ці кошти «поверненню не підлягають». Лист отримано 18 березня 2026 року, що підтверджується доказом отримання.

Приватним виконавцем фактично повернуто на рахунок ОСОБА_1 169,18 грн. (сума стягнутої основної винагороди приватного виконавця), що підтверджується банківською інформацією/випискою з призначенням платежу: «Поверн. коштів основ. винагор. зг. заяви та рішення суду по справі 201/5552/25». Водночас 500 грн. «витрат виконавчого провадження» не повернуто, відмова у їх поверненні викладена у листі від 18 березня 2026 року за зверненням скаржника.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) – це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

За змістом статті 1 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» примусове виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) покладається на органи державної виконавчої служби та у визначених Законом України «Про виконавче провадження» випадках – на приватних виконавців.

Завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 3 Закону України «Про виконавче провадження» примусовому виконанню підлягають рішення на підставі виконавчих написів нотаріусів.

За змістом статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Виконавець зобов`язаний, зокрема, здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.

Згідно з пунктом 1 частини першої, частиною п`ятою статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа за заявою стягувача про примусове виконання рішення.

Виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов`язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей.

У постанові про відкриття виконавчого провадження за рішенням, примусове виконання якого передбачає справляння виконавчого збору, державний виконавець зазначає про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону.

Відповідно до частин першої, четвертої та сьомої статті 27 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий збір – це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до державного бюджету України.

Державний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення виконавчого збору.

У разі закінчення виконавчого провадження у зв`язку із скасуванням рішення, що підлягало виконанню, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, стягнутий виконавчий збір підлягає поверненню.

Між тим, нормами ст.42 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що кошти виконавчого провадження складаються з: виконавчого збору, стягнутого з боржника в порядку, встановленому статтею 27 цього Закону, або основної винагороди приватного виконавця; авансового внеску стягувача; стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження.

Витрати органів державної виконавчої служби та приватного виконавця, пов`язані з організацією та проведенням виконавчих дій щодо забезпечення примусового виконання рішень, є витратами виконавчого провадження. Витрати виконавчого провадження приватних виконавців здійснюються за рахунок авансового внеску стягувача, стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження. Витрати виконавчого провадження можуть здійснюватися приватним виконавцем за рахунок власних коштів.

Облік, нарахування та стягнення витрат виконавчого провадження здійснюється на підставі окремої постанови приватного виконавця про визначення розміру витрат виконавчого провадження, яка є самостійним процесуальним документом.

Статтею 44 Закону передбачено, що органи державної виконавчої служби мають рахунки в органах, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів, а також рахунки, у тому числі в іноземній валюті, в державних банках для зарахування коштів виконавчого провадження, обліку депозитних сум і зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам.

2. Приватний виконавець для здійснення примусового виконання рішень відкриває в державних банках рахунки, у тому числі за потреби в іноземній валюті, для:

1) обліку депозитних сум і зарахування стягнутих з боржників коштів у національній та іноземній валютах та їх виплати стягувачам;

2) зарахування коштів виконавчого провадження;

3) зарахування винагороди.

3. Кошти, зазначені у пунктах 1 і 2 частини другої цієї статті, не є доходом приватного виконавця.

4. Орган державної виконавчої служби та приватний виконавець щодо кожного рахунка ведуть електронний облік і звітність за сумами на рахунках у порядку, визначеному Міністерством юстиції України.

Розподіл стягнутих з боржника грошових сум регулюється ст.45 Закону, 1) у першу чергу повертається авансовий внесок стягувача на організацію та проведення виконавчих дій;

2) у другу чергу компенсуються витрати виконавчого провадження, не покриті авансовим внеском стягувача;

3) у третю чергу задовольняються вимоги стягувача та стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків фактично стягнутої суми або основна винагорода приватного виконавця пропорційно до фактично стягнутої з боржника суми (крім виконавчих документів про стягнення аліментів);

4) у четверту чергу стягуються штрафи, накладені виконавцем відповідно до вимог цього Закону, та виконавчий збір або основна винагорода за виконавчими документами про стягнення аліментів.

2. Розподіл грошових сум у черговості, зазначеній у частині першій цієї статті, здійснюється в міру їх стягнення.

3. Основна винагорода приватного виконавця стягується в порядку, передбаченому для стягнення виконавчого збору.

Як встановлено судом, у даному випадку стягнення з скаржника на користь приватного виконавця грошових коштів у сумі 500 грн. пов`язане зі здійсненням приватним виконавцем примусового виконання виконавчого документа та відповідає нормам ст.42 Закону України «Про виконавче провадження».

З матеріалів справи вбачається, що 20 листопада 2025 року (під час здійснення виконавчих дій і до скасування судового рішення по справі, за яким видано виконавчий документ) приватним виконавцем Макаренко А.С. була винесена постанова про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження, в якій зазначено, що мінімальні витрати виконавчого провадження складаються з плати за користування АСВП, та витрат, пов`язаних з винесенням постанов про відкриття виконавчого провадження, зокрема, виготовлення постанов та супровідних листів до них (папір, копіювання (друк) документів, канцтовари), пересилання постанов (конверти, знаки поштової оплати (марки), послуги поштового зв`язку), які в загальному розмірі склали 500 грн.

Відповідно до висновку викладеного у постанові Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі № 206/2212/18 - «підставою для виникнення у боржника обов`язку зі сплати таких витрат є сам факт наявності відкритого виконавчого провадження, під час виконання якого державний виконавець виконує обов`язки, покладені на нього Законом України «Про виконавче провадження».

Отже, підставою для стягнення витрат виконавчого провадження з боржника є факт понесення таких витрат приватним виконавцем для організації та проведення виконавчих дій, а тому відшкодування приватному виконавцю понесених ним витрат не ставиться у взаємозалежність із скасуванням рішення на основі якого було видано виконавчий документ.

Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №753/15556/15-ц, у постанові від 08 вересня 2021 року у справі № 206/2212/18, у постанові від 14 лютого 2022 року у справі № 203/1311/19, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2018 року у справі №921/16/14-г/15.

Колегія суддів зауважує, що виконавче провадження було відкрито приватним виконавцем Макаренко А.С., якою проводились виконавчі дії, що пов`язані з реалізацією виконавцем вимог ЗУ «Про виконавче провадження», і які мають певну грошову оцінку. Ці витрати, згідно ч.3 ст.44 Закону, не є доходом приватного виконавця, що виключає факт безпідставності набуття грошових коштів приватним виконавцем.

Таким чином, у даному випадку стягнення з позивача на користь приватного виконавця грошових коштів у сумі 500 грн. пов`язане зі здійсненням приватним виконавцем примусового виконання рішення суду, яке на час ухвалення ним відповідної постанови (20 листопада 2025 року) не було скасовано.

Підставою для виникнення у боржника обов`язку зі сплати таких витрат є сам факт наявності відкритого виконавчого провадження, під час виконання якого, приватний виконавець виконує обов`язки, покладені на нього Законом України «Про виконавче провадження» і виключно для організації такого виконання. Отже, приватний виконавець діяв в рамках повноважень визначених Законом України «Про виконавче провадження».

Вирішуючи спір, визнавши неправомірними дії та/або бездіяльність приватного виконавця щодо утримання 500 грн. як витрат виконавчого провадження і відмови у їх поверненні та зобов`язуючи повернути вказану суму скаржнику, суд першої інстанції послався на те, що в постанові про закінчення виконавчого провадження від 11 березня 2026 року відомості про стягнення/утримання 500 грн. відсутні, а утримання цих коштів і відмова у їх повернені викладені лише в листі приватного виконавця від 18 березня 2026 року, а лист не є процесуальною постановою у межах виконавчого провадження.

Разом з тим, суд першої інстанції не врахував, що в процесі примусового виконання рішення суду і в межах своїх професійних повноважень, визначених законодавством України, приватний виконавець Макаренко А.С. 20 листопада 2025 року винесла відповідну постанову про визначення для боржника ОСОБА_4 розміру мінімальних витрат виконавчого провадження, що міститься в матеріалах справи. На її виконання з боржника утримано суму 500 грн.

Дана постанова приватного виконавця не оскаржувалась та не скасована. Дії виконавця щодо винесення даної постанови незаконними не визнавались. Звернення скаржника з вимогами зазначеними у його скарзі - про визнання дій/бездіяльності виконавця щодо утримання витрат виконавчого провадження та зобов`язання повернути кошти, при наявності не скасованої постанови про визначення розміру таких витрат, а лише з мотивів викладених в сказі, на переконання колегії, не є підставою для задоволення скарги і доводи апеляційної скарги з цього приводу є слушними.

Слід зазначити, що ч.ч.1, 2 ст.74 Закону України «Про виконавче провадження» (Закон №1404-VІІІ), в редакції що діяла на час виникнення спірних правовідносин та звернення зі скаргою до суду, передбачалось, що: 1. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.

2. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Крім того, відмовляючи у задоволені касаційної скарги та залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій Велика Палата Верховного Суду в своїй постанові від 11 вересня 2024 року у справі №310/2210/21 виходила з наступного: «Частина друга статті 74 Закону №1404-VІІІ окремо визначає, що постанови виконавця про стягнення витрат виконавчого провадження можуть бути оскаржені до адміністративного суду.

Постанови виконавця про стягнення витрат виконавчого провадження і про визначення розміру додаткових витрат виконавчого провадження хоча і є відмінними постановами виконавця, проте мають подібну правову природу: обидва види постанов виконавця стосуються безпосереднього виконання рішень інших органів (посадових осіб) – виконавця, а не судового рішення.

Тож суперечитиме законам логіки віднесення до юрисдикції адміністративного суду оскарження постанови виконавця про стягнення витрат виконавчого провадження (з чітким дотриманням частини другої статті 74 Закону №1404-VІІІ), а до юрисдикції цивільного суду – оскарження постанови виконавця про визначення розміру додаткових витрат виконавчого провадження.

Більше того, у справі, що розглядається, виконавець виніс постанову «про визначення розміру додаткових витрат виконавчого провадження», яка по своїй суті і фактично є постановою про стягнення цих витрат виконавчого провадження та є окремим виконавчим документом. Такий висновок базується на тому, що в оскаржуваній постанові виконавець визначив для боржника розмір додаткових витрат виконавчого провадження, зазначив одержувача цих коштів, те, що ця постанова є виконавчим документом і набирає чинності з моменту її винесення.

Тож за правилами адміністративного судочинства належить розглядати скарги на дії виконавця щодо винесення постанови про визначення розміру додаткових витрат виконавчого провадження, а також визнання протиправною та скасування відповідної постанови. Такий спір не є спором учасників приватноправових відносин, виконавець під час винесення постанови про визначення розміру додаткових витрат не був у приватноправових відносинах із заявником.

З метою узгодження практики Верховного Суду щодо розгляду за правилами

адміністративного судочинства спорів про оскарження постанови виконавця про визначення розміру додаткових витрат виконавчого провадження Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку, сформульованого Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 24 березня 2023 року у справі №640/12384/21 щодо цивільної / господарської юрисдикції зазначеного спору».

Враховуючи наведене, суд першої інстанції не в повній мірі встановив фактичні обстави справи та прийшов до помилкового висновку про задоволення скарги.

Таким чином суд апеляційної інстанції вважає доводи апеляційної скарги обґрунтованими, вони знайшли своє підтвердження матеріалами справи та релевантною практикою суду касаційної інстанції, а тому вони підлягають задоволенню, оскаржувана ухвала - скасуванню, з ухваленням нового рішення - про відмову у задоволенні скарги, що не позбавляє заявника звернутись зі скаргою до відповідного суду за захистом своїх прав. При цьому слід врахувати, що Законом України від 7 квітня 2026 року №4833-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку виконання судових рішень, рішень інших органів та цифровізації окремих етапів виконавчого провадження» (що набрав частко чинності згідно «Прикінцевих положень» – 24.04.26р.) ч.1 ст.74 Закону №1404-VІІІ викладена в такій редакції: «1. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення, у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у встановленому законом порядку».

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року; SERYVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909|04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Оскаржене судове рішення не в повній мірі відповідає критерію обґрунтованості.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.376 Цивільного процесуального кодексу України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Щодо витрат на професійну правничу допомогу, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно зі ст.133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст. 137 ЦПК України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Частиною 8 ст.141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Згідно з ч.3 ст.137 ЦПК України, для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Відповідно до ч.3 ст.141 ЦПК України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

В питанні критеріїв співмірності витрат, слід згадати висновки Великої Палати у справі №755/9215/15-ц.

Так, суд наголосив, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Важливими є також висновки у постановах Верховного Суду у справі № 905/1795/18 та у справі № 922/2685/19, де визначено, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Чинне цивільно-процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

При цьому стягнення витрат на професійну правничу допомогу з боржника не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються, і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу (правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 24 січня 2022 року у справі №911/2737/17).

У справі, що переглядається, на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу, долучено: свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю серії КВ № 001117 від 12 березня 2018 року; Ордер від 16 лютого 2026 року; Договір про надання правової допомоги; протокол погодження вартості послуг; Акт виконаних робіт за Договором про надання правової допомоги; рахунок №3 від 07 травня 2026 року на оплату послуг за Догвором про надання правової допомоги; квитанції про оплату адвокатських послуг.

Колегія суддів зауважує, що представник апелянта подав належні та допустимі докази щодо надання правничої допомоги та понесені витрати, пов`язані із її наданням однак, беручи до уваги, що заявлені представником апелянта витрати є неспівмірним їз заявленими вимогами, складністю справи та обсягом наданих ним послуг на стадії апеляційного перегляду справи.

Колегія суддів вважає за необхідне відшкодувати витрати за надання професійної правничої допомоги у розмірі 2000 грн. У іншій частині - відмовити.

Відповідно до статті 452 ЦПК України судові витрати, пов`язані з розглядом скарги, покладаються судом на заявника, якщо було постановлено рішення про відмову в задоволенні його скарги, або на орган державної виконавчої служби чи приватного виконавця, якщо було постановлено ухвалу про задоволення скарги заявника.

З огляду на висновок про відмову в задоволенні скарги, підстав для перерозподілу судових витрат немає.

Керуючись статтями 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу представника приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Макаренко Анни Сергіївни - Юхименка Юрія Юрійовича -задовольнити.

Ухвалу Соборного районного суду міста Дніпра від 28 квітня 2026 року -скасувати.

У задоволені скарги ОСОБА_1 на протиправні дії та бездіяльність приватного виконавця і зобов`язання вчинити певні дії, заінтересовані особи: приватний виконавець виконавчого округу Дніпропетровської області Макаренко Анна Сергіївна, Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Кеш ту гоу» - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Макаренко Анни Сергіївни (РНОКПП НОМЕР_2 ) витрати на професійну правничу допомогу надані в суді апеляційної інстанції в сумі 2000 (дві тисячі) грн.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 07.09.2026 року

Судді: