Окрема думка від 07 вересня 2026 р. у справі №200/7484/25 — Касаційний адміністративний суд Верховного Суду

ОКРЕМА ДУМКА

08 вересня 2026 року

м. Київ

справа №200/7484/25

адміністративне провадження №К/990/20120/26

Окрема думка судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду Берназюка Я.О. на постанову Верховного Суду у справі № 200/7484/25 за позовом Приватного акціонерного товариства «Великоанадольський вогнетривкий комбінат» до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області про визнання протиправним та скасування розрахунку сум фактичних витрат на виплату та доставку пенсій.

Відповідно до частини третьої статті 34 Кодексу адміністративного судочинства України суддя, не згодний із судовим рішенням за наслідками розгляду адміністративної справи, може письмово викласти свою окрему думку; окрема думка приєднується до справи і є відкритою для ознайомлення.

Суть спору та ухвалені судові рішення

Приватне акціонерне товариство «Великоанадольський вогнетривкий комбінат» звернулося до адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області, у якому просило визнати протиправним та скасувати розрахунок сум фактичних витрат на виплату та доставку пенсій, що підлягають відшкодуванню, призначених особам, які були зайняті на роботах, що дають право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах, з квітня 2025 року на суму 116239,01 грн з урахуванням доплати.

Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 08 грудня 2025 року, залишеною без змін постановою Першого апеляційного адміністративного суду від 02 квітня 2026 року, провадження у справі закрито на підставі пункту 8 частини першої статті 238 КАС України.

Суди попередніх інстанцій виходили з того, що оскаржуваний розрахунок за квітень 2025 року відповідач визнав недійсним, фактично скасував його та сформував замість нього новий розрахунок від 05 травня 2025 року № 10680/Р. На цій підставі суди дійшли висновку про самостійне виправлення відповідачем порушення та відсутність необхідності у визнанні попереднього розрахунку протиправним.

У касаційній скарзі позивач, зокрема, зазначав, що відповідач не дотримався процедури припинення дії адміністративного акта, передбаченої Законом України «Про адміністративну процедуру», у матеріалах справи відсутні належні докази припинення дії розрахунку від 10 квітня 2025 року № 9637/Р, а суди не встановили факту повного відновлення прав позивача з огляду, зокрема, на існування двох розрахунків за один і той самий період.

Постановою Верховного Суду касаційну скаргу задоволено частково, ухвалу Донецького окружного адміністративного суду від 08 грудня 2025 року та постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 02 квітня 2026 року змінено в частині мотивів закриття провадження у справі, а в іншій частині залишено без змін.

Більшість суддів виходила з того, що юридичною підставою обов`язку підприємства відшкодовувати фактичні витрати на виплату та доставку пільгових пенсій є закон, а не розрахунок органу Пенсійного фонду України; такий розрахунок лише документально відображає конкретний розмір витрат у межах уже існуючих правовідносин, не є адміністративним актом у розумінні Закону України «Про адміністративну процедуру» і не може бути самостійним предметом публічно-правового спору.

На цій підставі більшість суддів дійшла висновку, що спір не належить до юрисдикції адміністративних судів, а позовні вимоги взагалі не підлягають розгляду в судовому порядку. Належним способом захисту прав підприємства у разі неправильного визначення органом Пенсійного фонду України суми фактичних витрат більшість визнала заперечення права на стягнення відповідної суми та/або її розміру у майбутньому спорі про стягнення заборгованості.

Не погоджуюся з такими висновками з огляду на таке.

І. Щодо необхідності розмежування виникнення обов`язку та його індивідуалізованої реалізації

В основу постанови Верховного Суду покладено підхід, відповідно до якого оскаржуваний розрахунок не є адміністративним актом, оскільки сам обов`язок підприємства відшкодовувати фактичні витрати на виплату та доставку пільгових пенсій виникає безпосередньо із закону.

Вважаю, що така аргументація не враховує повною мірою зміст поняття адміністративного акта, визначеного Законом України від 17 лютого 2022 року № 2073-IX «Про адміністративну процедуру».

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 2 цього Закону адміністративним актом є рішення або юридично значуща дія індивідуального характеру, прийняте (вчинена) адміністративним органом для вирішення конкретної справи та спрямоване (спрямована) на набуття, зміну, припинення чи реалізацію прав та/або обов`язків окремої особи (осіб).

Отже, законодавче визначення адміністративного акта не обмежується рішеннями чи діями, якими право або обов`язок виникають уперше: адміністративний акт може бути спрямований також на реалізацію вже існуючого права або обов`язку. Тому встановлення того, що загальний обов`язок підприємств відшкодовувати фактичні витрати передбачений законом, не вичерпує питання щодо правової природи розрахунку. Із самого закону конкретне підприємство не може встановити суму, яку належить сплатити у відповідному періоді, перелік осіб, врахований стаж та інші індивідуальні дані. Саме орган Пенсійного фонду України визначає ці елементи щодо конкретного платника, формує, підписує та направляє йому відповідний розрахунок. Відсутність у адміністративного органу дискреції щодо самого існування законодавчого обов`язку не виключає юридичного значення діяльності з його індивідуалізації та реалізації.

Автоматизований характер формування розрахунку також не позбавляє відповідну діяльність юридичного значення. Використання інформаційної системи означає застосування нормативно визначеного алгоритму до індивідуальних даних конкретного платника, зокрема щодо кола осіб, стажу, періоду, розміру фактичних витрат та інших показників, правильність яких безпосередньо впливає на суму, зазначену у розрахунку.

ІІ. Щодо юридичного значення розрахунку фактичних витрат на виплату та доставку пільгових пенсій

Функціональне призначення оскаржуваного розрахунку не вичерпується пасивним відтворенням інформації, яка вже існує незалежно від діяльності органу Пенсійного фонду України.

Інструкція про порядок обчислення і сплати страхувальниками та застрахованими особами внесків на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування до Пенсійного фонду України, затверджена постановою правління Пенсійного фонду України від 19 грудня 2003 року № 21-1, встановлює спеціальну процедуру визначення, формування, підписання та направлення таких розрахунків.

Розмір сум до відшкодування визначається органами Пенсійного фонду України саме у відповідних розрахунках.

Розрахунки формуються щодо конкретних платників на підставі визначених даних, підписуються уповноваженими особами та направляються підприємствам.

Підприємство, своєю чергою, щомісяця вносить до Пенсійного фонду України саме зазначену в розрахунку місячну суму фактичних витрат.

Отже, розрахунок не лише повідомляє підприємству певні відомості.

Він індивідуалізує загальний законодавчий обов`язок щодо конкретного платника, визначає його грошове вираження та є необхідною ланкою механізму його виконання.

Такий висновок підтверджується й практикою Верховного Суду.

У постанові від 15 червня 2026 року у справі № 240/24306/24 Верховний Суд зазначив, що розмір сум до відшкодування визначається органами Пенсійного фонду України у відповідних розрахунках, підприємства щомісячно вносять зазначену в розрахунку місячну суму та сформулював висновок, відповідно до якого єдиною підставою для відшкодування витрат на виплату та доставку пільгових пенсій є розрахунок сум фактичних витрат та повідомлення про направлення і вручення такого розрахунку.

Подібним чином у постанові від 16 липня 2026 року у справі № 200/6836/25 Верховний Суд виходив із того, що підставою для здійснення відшкодування є складений органом Пенсійного фонду України відповідно до Інструкції № 21-1 розрахунок, який має бути направлений підприємству, а відповідна сума може бути стягнута лише за умови встановлення факту направлення підприємству такого розрахунку.

Таким чином, ще до ухвалення постанови у справі, що розглядається, Верховний Суд безпосередньо пов`язував із розрахунком не лише інформаційне відображення певних даних, а й можливість вимагати виконання конкретизованого грошового обов`язку та його примусового стягнення.

Це істотно відрізняє такий розрахунок від суто довідкового документа, який лише відображає вже сформовані в іншому порядку дані і не є необхідним елементом механізму реалізації обов`язку.

Більшість суддів у справі № 200/7484/25 фактично визнала, що розрахунок визначає конкретний розмір фактичних витрат, однак водночас кваліфікувала це визначення лише як «документальне відображення» вже існуючого обов`язку.

Така характеристика не дає відповіді на питання, яким чином без сформованого та направленого підприємству розрахунку воно повинно визначити конкретну суму належного виконання свого законодавчого обов`язку.

Якщо без відповідного розрахунку конкретна сума не може бути належним чином пред`явлена до сплати і, відповідно до наведеної практики Верховного Суду, не може бути примусово стягнута, то цей документ має юридичне значення для реалізації обов`язку підприємства.

Саме тому висновок про суто інформаційний характер розрахунку, на моє переконання, є передчасним.

ІІІ. Щодо права на судове оскарження дій адміністративного органу з формування розрахунку

Стаття 55 Конституції України гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Пункт 1 частини першої статті 19 КАС України поширює юрисдикцію адміністративних судів на спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктами владних повноважень щодо оскарження їхніх рішень, дій чи бездіяльності.

Отже, предмет адміністративного судового контролю законодавчо не обмежений лише «рішеннями» суб`єкта владних повноважень або остаточними адміністративними актами.

Навіть якщо погодитися з висновком більшості, що сам розрахунок як документ не є адміністративним актом, з цього автоматично не випливає неможливість судового контролю за публічно-владними діями органу Пенсійного фонду України щодо визначення конкретної суми, формування відповідного документа та його направлення платнику.

Такий підхід уже сформований Верховним Судом.

У постанові судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 листопада 2021 року у справі № 817/1780/17 предметом спору були дії органу Держгеокадастру щодо формування витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки.

У цій справі судова палата проаналізувала попередню практику, відповідно до якої витяг вважався лише інформаційним документом, що не породжує прав та обов`язків, і прямо відступила від такого підходу в частині неможливості судового контролю за діями щодо його формування.

Судова палата дійшла висновку, що дії з формування витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки можуть бути предметом судового оскарження, а підстави конкретного позову мають оцінюватися вже для вирішення питання про належність обраного способу захисту.

Ця правова позиція має принципове значення для справи № 200/7484/25.

Вона демонструє, що правова природа документа як такого та правова природа владної діяльності з його формування не є тотожними.

Документ може не визнаватися самостійним владним рішенням, однак це не означає, що дії суб`єкта владних повноважень щодо визначення закріплених у ньому показників автоматично вилучаються з-під судового контролю.

У справі № 817/1780/17 йшлося про визначення у витязі конкретного коефіцієнта, який впливав на нормативну грошову оцінку землі.

У справі, що розглядається, орган Пенсійного фонду України шляхом автоматизованого оброблення відповідних даних визначив щодо конкретного підприємства конкретну суму фактичних витрат, яку вважав належною до відшкодування.

В обох випадках суб`єкт владних повноважень реалізує визначену законом публічно-владну функцію, застосовує нормативно встановлений алгоритм до індивідуальних даних і формує результат, здатний впливати на майнове становище конкретної особи.

Тому навіть за умови невизнання самого розрахунку адміністративним актом Суд мав окремо відповісти на питання про можливість судового контролю за діями органу Пенсійного фонду України щодо його формування та визначення конкретної суми.

Такої самостійної оцінки постанова більшості не містить.

IV. Щодо пункту 8 частини першої статті 238 КАС України та необхідності встановлення повного відновлення прав позивача

Пункт 8 частини першої статті 238 КАС України передбачає закриття провадження у справі щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо оскаржувані порушення були виправлені суб`єктом владних повноважень і при цьому відсутні підстави вважати, що повне відновлення законних прав та інтересів позивача неможливе без визнання відповідних рішень, дій або бездіяльності протиправними після такого виправлення.

У постанові більшості після наведення змісту цієї норми зроблено висновок, що однією з обов`язкових умов її застосування є те, що предметом оскарження має бути саме рішення суб`єкта владних повноважень.

З таким тлумаченням складно погодитися вже з огляду на буквальний зміст наведеної норми, яка прямо охоплює не лише рішення, а й дії та бездіяльність суб`єкта владних повноважень.

Отже, навіть якщо розрахунок не кваліфікувати як «рішення», це саме по собі не виключає застосування пункту 8 частини першої статті 238 КАС України до спору щодо владної діяльності, пов`язаної з його формуванням.

Більше того, застосування цієї підстави для закриття провадження вимагає встановлення двох взаємопов`язаних обставин:

фактичного виправлення суб`єктом владних повноважень оскаржуваного порушення;

відсутності необхідності у визнанні відповідного рішення, дії чи бездіяльності протиправними для повного відновлення законних прав та інтересів позивача.

Саме на відсутність належного встановлення цих обставин покликався позивач у касаційній скарзі.

Позивач стверджував, що орган Пенсійного фонду України не дотримався передбаченого законом порядку припинення дії попереднього розрахунку, у матеріалах справи відсутні належні докази такого припинення, а одночасне існування двох розрахунків за один період ставить під сумнів повне відновлення його правового становища.

Такі доводи безпосередньо стосуються умов застосування пункту 8 частини першої статті 238 КАС України.

Суд мав перевірити, чи справді первісний розрахунок припинив свою юридичну дію в належний спосіб, чи усунуті всі його можливі наслідки та чи сформований новий розрахунок повністю відновив правове становище підприємства.

Водночас такий аналіз у постанові не здійснено, оскільки Суд виходив із того, що спір узагалі не може бути предметом судового розгляду.

Такий підхід зміщує питання із площини обґрунтованості конкретного способу захисту та наявності підстав для закриття провадження до значно ширшого висновку про відсутність самого права на судовий розгляд.

V. Щодо ефективності відкладеного судового захисту

Більшість суддів виходила з того, що підприємство не позбавлене можливості у майбутньому заперечити правильність розрахунку в межах спору, ініційованого органом Пенсійного фонду України про стягнення відповідної заборгованості.

За такого підходу підприємство, яке не погоджується з визначеними адміністративним органом вихідними даними, колом пенсіонерів, періодом, розміром фактичних витрат або способом їх обчислення, фактично повинно утримуватися від самостійного звернення до суду та очікувати, доки суб`єкт владних повноважень вирішить ініціювати позов про примусове стягнення.

Автоматичне визнання такого відкладеного захисту належним і достатнім потребує більш ґрунтовного обґрунтування.

Право на ефективний судовий захист не зводиться до можливості особи в майбутньому захищатися від уже пред`явленої державою вимоги.

Воно передбачає також можливість за наявності юридичного спору своєчасно поставити перед судом питання про законність спрямованої на особу владної діяльності, якщо така діяльність уже впливає або здатна безпосередньо вплинути на її правове становище.

Розрахунок Пенсійного фонду України не є внутрішнім документом, який не виходить за межі адміністративного органу.

Він направляється конкретному підприємству; визначає конкретну місячну суму; відповідно до Інструкції № 21-1 підприємство має її сплатити до встановленого строку; несплата може призвести до виникнення заборгованості та подальшого позову про її стягнення.

Тому вплив такого розрахунку на правове становище підприємства виникає не лише після пред`явлення майбутнього позову Пенсійним фондом України.

Особливо показовою у цьому контексті є постанова Верховного Суду від 16 липня 2026 року у справі № 200/6836/25, у якій Суд пов`язав можливість стягнення відповідної суми саме з направленням підприємству розрахунку.

Отже, направлення розрахунку є юридично значущою подією, яка передує судовому стягненню та створює для підприємства конкретизовану вимогу щодо виконання грошового обов`язку.

За таких умов теза про те, що правовий спір виникне лише у разі майбутнього звернення Пенсійного фонду України до суду, на моє переконання, є недостатньо переконливою.

Крім того, відкладений судовий захист ставить можливість своєчасного судового контролю в залежність від поведінки самого суб`єкта владних повноважень.

Якщо Пенсійний фонд України тривалий час не звертатиметься з позовом про стягнення, підприємство залишатиметься адресатом сформованого щодо нього розрахунку, не маючи, за підходом більшості, можливості самостійно домогтися судової перевірки правильності визначених у ньому даних та суми.

Такий підхід особливо проблематичний у випадку, коли особа стверджує про існування одночасно двох розрахунків за один і той самий період та ставить питання про належність припинення дії одного з них.

Ефективність судового захисту має оцінюватися не абстрактно, а з огляду на характер конкретної владної діяльності, її фактичний та юридичний вплив на особу і можливість своєчасно усунути правову невизначеність.

VI. Щодо послідовності практики Верховного Суду та необхідності врахування найбільш подібних правовідносин

У постанові у справі № 200/7484/25 більшість суддів послалася, зокрема, на постанови Верховного Суду від 10 січня 2024 року у справі № 340/4174/23 та від 17 квітня 2024 року у справі № 300/5834/23.

У цих справах предметом спору були розрахунки сум адміністративно-господарських санкцій у зв`язку з невиконанням нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю.

Отже, зазначені справи стосувалися іншого суб`єкта владних повноважень, іншого виду платежу, іншого нормативного механізму його виникнення та іншого юридичного значення відповідного розрахунку.

Сам по собі зовнішній збіг назви документа - «розрахунок» - не означає тотожності його правової природи.

Для визначення можливості судового оскарження необхідно оцінювати не назву документа, а його функціональне призначення, місце у механізмі реалізації відповідного обов`язку та юридичні наслідки для конкретної особи.

Натомість у практиці Верховного Суду існують рішення, які стосуються безпосередньо розрахунків фактичних витрат на виплату та доставку пільгових пенсій.

Так, постановою від 30 вересня 2021 року у справі № 821/1065/16 Верховний Суд розглянув по суті позов підприємства до органу Пенсійного фонду України саме про визнання протиправним та скасування такого розрахунку.

Правове регулювання після ухвалення цієї постанови справді змінилося.

Однак ця обставина не обґрунтовує автоматичного переходу до висновку про повну відсутність судового контролю.

Навпаки, набрання чинності Законом України «Про адміністративну процедуру», який прямо охопив юридично значущі дії, спрямовані на реалізацію прав та обов`язків, є аргументом на користь необхідності ще уважніше оцінити юридичну природу такого індивідуалізованого розрахунку.

Крім того, у постанові від 15 червня 2026 року у справі № 240/24306/24 та постанові від 16 липня 2026 року у справі № 200/6836/25 Верховний Суд безпосередньо надав розрахунку фактичних витрат юридичне значення у механізмі їх відшкодування.

У першій із цих справ Суд назвав розрахунок та повідомлення про його направлення і вручення єдиною підставою для відшкодування відповідних витрат.

У другій - зазначив, що підставою здійснення відшкодування є розрахунок, який має бути направлений підприємству, а стягнення відповідної суми можливе лише за умови встановлення факту такого направлення.

Вважаю, що ці висновки стосуються більш подібних за предметом і правовим регулюванням правовідносин, ніж практика щодо адміністративно-господарських санкцій Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю.

Крім того, постанова судової палати від 24 листопада 2021 року у справі № 817/1780/17 встановлює загальний методологічний підхід: навіть якщо документ не є самостійним владним рішенням, це не виключає можливості судового контролю за діями суб`єкта владних повноважень щодо формування визначених у ньому показників.

Таким чином, на час розгляду справи № 200/7484/25 існувала практика Верховного Суду, яка принаймні вимагала більш детального узгодження нового висновку про повну неоскаржуваність розрахунку та дій щодо його формування з раніше сформульованими правовими позиціями.

Правова визначеність не означає механічного відтворення попередньої практики.

Водночас вона вимагає, щоб істотна зміна підходу, особливо така, що звужує доступ особи до суду, ґрунтувалася на переконливому поясненні відмінностей між справами та юридичних причин відступу від попереднього підходу.

VII. Щодо адміністративної юрисдикції цього спору

Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області під час формування оскаржуваного розрахунку діяло як суб`єкт владних повноважень.

Воно реалізовувало передбачені законом повноваження у сфері загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, застосовувало до конкретного підприємства нормативно встановлений механізм визначення фактичних витрат та сформувало індивідуалізований результат щодо конкретної грошової суми.

Спір виник безпосередньо у зв`язку із здійсненням відповідачем цих публічно-владних функцій.

Позивач не просив суд вирішити приватноправовий спір між рівноправними учасниками цивільних чи господарських відносин.

Він поставив перед адміністративним судом питання про законність діяльності органу Пенсійного фонду України щодо формування та припинення дії індивідуалізованого розрахунку.

Такий спір за суб`єктним складом, характером спірної діяльності та підставами позову має ознаки публічно-правового спору.

Висновок про те, що заявлені вимоги взагалі не підлягають судовому розгляду, означає вилучення відповідної частини зовнішньо спрямованої владної діяльності органу Пенсійного фонду України з-під самостійного судового контролю.

При цьому йдеться про діяльність, унаслідок якої щодо конкретного підприємства визначено конкретну суму майнового обов`язку, яку йому запропоновано сплачувати відповідно до нормативно встановленого порядку.

Такий висновок, на моє переконання, не узгоджується зі статтею 55 Конституції України, пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України та статтею 124 Конституції України, відповідно до якої юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.

Наявність юридичного публічно-правового спору та його належність до адміністративної юрисдикції не означають автоматичної обґрунтованості позову.

За результатами розгляду справи суд може встановити, що розрахунок сформовано правильно, що його попередня редакція належним чином припинила дію, що порушення прав чи законних інтересів позивача відсутнє або що обраний спосіб захисту не відповідає характеру конкретного порушення.

Проте ці питання стосуються суті спору та ефективності відповідного способу захисту.

Вони не є достатньою підставою для висновку, що зовнішньо спрямована публічно-владна діяльність щодо конкретизації майнового обов`язку взагалі не може бути предметом судового контролю.

VIII. Щодо належного процесуального результату

Закриття провадження на підставі пункту 1 частини першої статті 238 КАС України можливе, якщо спір об`єктивно не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

У цій справі відповідач є суб`єктом владних повноважень; оскаржуваний розрахунок сформовано під час реалізації ним публічно-владної функції; розрахунок адресований конкретному підприємству та визначає конкретну суму, яку орган Пенсійного фонду України вважає належною до відшкодування; позивач стверджує про незаконність такого розрахунку та неналежне припинення його дії.

За таких обставин не було достатніх підстав для висновку, що спір не є публічно-правовим і взагалі не може бути предметом судового розгляду.

Водночас правильність застосування судами попередніх інстанцій пункту 8 частини першої статті 238 КАС України залежала від встановлення факту належного виправлення відповідачем оскаржуваного порушення та повного відновлення законних прав та інтересів позивача.

Для цього необхідно було, зокрема, встановити правову природу розрахунку від 10 квітня 2025 року № 9637/Р; спосіб і правову підставу припинення його дії; юридичне значення визнання його «недійсним»; співвідношення первісного та нового розрахунків; відсутність або наявність подальших правових наслідків первісного розрахунку; дотримання органом Пенсійного фонду України застосовної адміністративної процедури.

Саме ці обставини мають значення для відповіді на питання, чи відбулося повне відновлення прав позивача, яке відповідно до пункту 8 частини першої статті 238 КАС України дозволяє закрити провадження без визнання спірної владної діяльності протиправною.

З огляду на характер висновків судів попередніх інстанцій та доводи касаційної скарги, ці питання потребували належного судового дослідження.

Загальний висновок

Після набрання чинності Законом України «Про адміністративну процедуру» встановлення того, що певний обов`язок особи передбачений безпосередньо законом, саме по собі не виключає можливості існування адміністративного акта, спрямованого на індивідуалізовану реалізацію цього обов`язку.

Розрахунок фактичних витрат на виплату та доставку пільгових пенсій не лише відображає абстрактно існуючий законодавчий обов`язок підприємства, а визначає щодо конкретного платника конкретну суму, формується на підставі індивідуальних даних, підписується уповноваженою особою, направляється підприємству та відповідно до Інструкції № 21-1 визначає місячну суму, яку підприємство має сплатити.

Практика Верховного Суду підтверджує юридичне значення такого розрахунку: у постанові від 15 червня 2026 року у справі № 240/24306/24 розрахунок та повідомлення про його направлення і вручення названі єдиною підставою для відшкодування відповідних витрат; у постанові від 16 липня 2026 року у справі № 200/6836/25 Суд визнав розрахунок підставою здійснення відшкодування та пов`язав можливість стягнення коштів із фактом його направлення підприємству.

Навіть якщо не визнавати сам розрахунок адміністративним актом, це не вирішує питання щодо можливості судового контролю за діями органу Пенсійного фонду України з його формування та визначення конкретної суми.

Судова палата з розгляду справ щодо захисту соціальних прав у постанові від 24 листопада 2021 року у справі № 817/1780/17 уже дійшла принципового висновку, що дії суб`єкта владних повноважень щодо формування документа можуть бути предметом судового оскарження, навіть якщо сам документ не визнається рішенням, яке породжує права чи обов`язки.

Тому правова природа документа та правова природа публічно-владних дій щодо його формування повинні оцінюватися окремо.

Буквальний зміст пункту 8 частини першої статті 238 КАС України також не дає підстав для висновку, що ця норма може застосовуватися лише до оскарження рішень суб`єктів владних повноважень, оскільки вона прямо охоплює рішення, дії та бездіяльність.

Відкладення судового захисту до майбутнього спору за позовом органу Пенсійного фонду України про стягнення заборгованості не у всіх випадках забезпечує своєчасний та ефективний захист, оскільки ставить можливість судового контролю в залежність від рішення самого суб`єкта владних повноважень про момент звернення з таким позовом та залишає підприємство адресатом конкретизованої владної вимоги до настання такого моменту.

Висновок про те, що позовні вимоги у справі № 200/7484/25 не підлягають розгляду не лише в порядку адміністративного судочинства, а й у судовому порядку взагалі, на моє переконання, потребував додаткового обґрунтування з урахуванням положень статей 55, 124 Конституції України, статей 2, 5, 19 КАС України, Закону України «Про адміністративну процедуру», функціонального значення спірного розрахунку та наведеної практики Верховного Суду.

Вважаю, що Верховний Суд мав задовольнити касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Великоанадольський вогнетривкий комбінат», скасувати ухвалу Донецького окружного адміністративного суду від 08 грудня 2025 року та постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 02 квітня 2026 року, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Такий процесуальний результат не означав би наперед установленої протиправності розрахунку або обґрунтованості позову.

Він забезпечив би можливість суду належно визначити правову природу спірної діяльності органу Пенсійного фонду України, оцінити застосовність Закону України «Про адміністративну процедуру», перевірити правові підстави та порядок припинення дії первісного розрахунку, встановити характер правових наслідків сформованого нового розрахунку та з`ясувати, чи відбулося повне відновлення законних прав та інтересів позивача.

Зазначена Окрема думка є продовженням позиції стосовно необхідності забезпечення ефективного судового контролю за зовнішньо вираженою владною діяльністю адміністративних органів, зокрема перевірки законності не лише остаточних адміністративних актів, а й юридично значущих дій та процедурної діяльності, які впливають або можуть вплинути на права чи законні інтереси особи, а також недопустимості надмірно формального застосування процесуальних норм, що призводить до позбавлення особи ефективного судового захисту, яку послідовно викладено, зокрема, в окремих думках від 25 квітня 2018 року у справі № 826/5575/17 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/73635013), 18 січня 2021 року у справі № 826/10834/14 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/94200958), 18 грудня 2023 року у справі № 160/7116/19 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/115722777), від 15 травня 2025 року у справі № 420/16041/23 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/127376476) та від 29 липня 2026 року у справі № 460/8332/25 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/138594788).

Суддя Я.О. Берназюк