Постанова від 06 вересня 2026 р. у справі №380/24310/24 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 вересня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 380/24310/24 пров. № А/857/34578/25

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:

судді-доповідача Іщук Л. П.,

суддів Обрізка І.М., Пліша М.А.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Департаменту міської мобільності та вуличної інфраструктури Львівської міської ради на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 29 липня 2025 року (головуючий суддя Грень Н.М., м. Львів) у справі № 380/24310/24 за позовом Департаменту міської мобільності та вуличної інфраструктури Львівської міської ради до Державної міграційної служби України про визнання протиправною відмови та зобов`язання вчинити певні дії,

в с т а н о в и в:

Департамент міської мобільності та вуличної інфраструктури Львівської міської ради звернувся в суд з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України про визнання протиправною відмови Державної міграційної служби України у наданні інформації на запити № 3701-вих-153225 від 25.10.2024, № 3701- вих-155770 від 30.10.2024, № 3701-вих-159916 від 07.11.2024, № 3701- вих-162199 від 12.11.2024, № 3701-вих-162202 від 12.11.2024, № 3701- вих-162543 від 12.11.2024 та зобов`язання надати запитувану управлінням безпеки та вуличної інфраструктури Департаменту інформацію.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 29 липня 2025 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду Департамент міської мобільності та вуличної інфраструктури Львівської міської ради подав апеляційну скаргу, в якій покликається на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи.

Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що згідно з абз.7 ст.9 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» посадова особа органу місцевого самоврядування має право, серед іншого, отримувати в порядку, встановленому законодавством, від відповідних органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій матеріали та інформацію, необхідні для виконання своїх службових обов`язків. Зазначає, що інформація про місце проживання та реєстраційні номери облікових карток осіб, які ввезли транспортні засоби на територію України, необхідна для розгляду справ про адміністративні правопорушення щодо таких осіб, а її ненадання позбавляє позивача можливості здійснювати свої повноваження.

Просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким адміністративний позов задоволити.

Відповідач подав до суду відзив на апеляційну скаргу, в якому заперечив щодо її задоволення та просив залишити рішення суду першої інстанції без змін.

Оскільки апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, яке ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні), апеляційний суд відповідно до вимог пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України розглядає справу в порядку письмового провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується доказами, що є в матеріалах справи, Управлінням безпеки та вуличної інфраструктури Департаменту подано запити до Державної міграційної служби України про надання відомостей щодо місця проживання або перебування та реєстраційних номерів облікових карток платників податків осіб, які ввезли транспортні засоби на територію України, за вихідними номерами № 3701-вих-153225 від 25.10.2024 , № 3701-вих-155770 від 30.10.2024, № 3701-вих-159916 від 07.11.2024, № 3701-вих-162199 від 12.11.2024, № 3701-вих-162202 від 12.11.2024, № 3701-вих-162543 від 12.11.2024.

На вищевказані запити управління безпеки та вуличної інфраструктури Департаменту отримало листи-відповіді № 6.2-10632/2-24 від 30.10.2024, № 6.2-10743/2-24 від 01.11.2024 , № 6.2-11048/2-24 від 11.11.2024, № 6.2-11215/2-24 від 14.11.2024, № 6.2 11214/2-24 від 14.11.2024, № 6.2-11213/2-24 від 14.11.2024 відповідно, у яких зазначалось, що відсутні правові підстави для обробки та надання запитуваної інформації, з огляду на законодавство в сфері захисту персональних даних, зокрема - відсутність згоди фізичних осіб, яких стосується запитувана інформація, на її поширення.

Позивач, не погоджуючись із відмовою відповідача, вважаючи її протиправною, звернувся із цим позовом до суду.

Надаючи правову оцінку обставинам справи у взаємозв`язку з нормами законодавства, що регулюють спірні правовідносини, в межах доводів та вимог апеляційної скарги колегія суддів апеляційного суду виходить з наступного.

Стаття 32 Конституції України гарантує кожному право на невтручання в його особисте і сімейне життя. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Закон України «Про інформацію» у статті 11 визначає, що інформація про фізичну особу (персональні дані) – це відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована. До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її адресу проживання, дату і місце народження.

Конституційний Суд України в абз.1 п.1 резолютивної частини Рішення від 30.10.1997 №5-зп, даючи офіційне тлумачення частини четвертої статті 23 Закону України «Про інформацію», відніс до конфіденційної інформації про фізичну особу, зокрема, свідчення про особу (освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров`я, дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані).

Конституційний Суд України вказав, що перелік даних про особу, які визнаються як конфіденційна інформація, не є вичерпним. Згідно зі статтею 32 Конституції України не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Конституційний Суд України у Рішенні від 20.01.2012 № 2-рп/2012, даючи офіційне тлумачення частин першої, другої статті 32 Конституції України, зазначив, що інформація про особисте та сімейне життя особи (персональні дані про неї) - це будь-які відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована, а саме: національність, освіта, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров`я, матеріальний стан, адреса, дата і місце народження, місце проживання та перебування тощо, дані про особисті майнові та немайнові відносини цієї особи з іншими особами, зокрема членами сім`ї, а також відомості про події та явища, що відбувалися або відбуваються у побутовому, інтимному, товариському, професійному, діловому та інших сферах життя особи, за винятком даних стосовно виконання повноважень особою, яка займає посаду, пов`язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування. Така інформація про фізичну особу та членів її сім`ї є конфіденційною і може бути поширена тільки за їх згодою, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини . Правові відносини, пов`язані із захистом і обробкою персональних даних, регулюються Законом України «Про захист персональних даних» (далі – Закон), який спрямований на захист основоположних прав і свобод людини і громадянина, зокрема права на невтручання в особисте життя у зв`язку з обробкою персональних даних. Частиною першою статті 5 Закону встановлено, що об`єктами захисту є персональні дані (відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована).

Відповідно до статті 21 цього Закону конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи, а також в інших випадках, визначених законом.

Спеціальним законом, що регулює правовідносини у цій сфері, є Закон України «Про захист персональних даних».

Статтею 2 цього Закону передбачено, що персональні дані – це відомості про фізичну особу, а поширення персональних даних – дії щодо передачі відомостей про фізичну особу.

Стаття 14 Закону «Про захист персональних даних» чітко встановлює, що поширення персональних даних без згоди суб`єкта персональних даних або уповноваженої ним особи дозволяється у випадках, визначених законом, і лише (якщо це необхідно) в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Як встановлено та визнається сторонами, відповідач є розпорядником Єдиного державного демографічного реєстру (далі – Реєстр) відповідно до Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус».

Статтею 7 цього Закону врегульовано, що до Реєстру вноситься інформація про місце проживання та РНОКПП. Стаття 8 Закону прямо вказує, що внесена до Реєстру інформація є конфіденційною.

Стаття 11 цього ж Закону дублює положення інших актів, зазначаючи, що надання інформації з Реєстру здійснюється виключно у випадках, передбачених законами України.

Сторонами визнається, що запитувана позивачем інформація (адреса та РНОКПП) має спеціальний правовий статус конфіденційної інформації та персональних даних, поширення якої суворо обмежено законом.

Як встановлено, позивач обґрунтовує необхідність отримання даних вимогами Кодексу України про адміністративні правопорушення (КУпАП). Так, згідно з пунктом 3 частини 2 статті 283 КУпАП постанова про накладення адміністративного стягнення повинна містити відомості про особу, зокрема її місце проживання чи перебування. Це дійсно є імперативною вимогою до змісту постанови.

Аналізуючи механізм притягнення до відповідальності за порушення правил паркування транспортних засобів, зареєстрованих за межами України, слід звернутись до спеціальної норми – статті 279-2 КУпАП.

Ця стаття встановлює, що «відповідні органи (підрозділи) Державної прикордонної служби України за запитом... інспекторів з паркування... зобов`язані надавати відомості про особу, яка ввезла транспортний засіб на територію України».

Законодавець чітко визначив суб`єкта, на якого покладено обов`язок надавати первинну інформацію про порушника – це Державна прикордонна служба України.

Ця норма не містить жодних вказівок на обов`язок Державної міграційної служби України надавати будь-яку додаткову чи уточнюючу інформацію для цих цілей.

Посилання позивача на статтю 9 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» щодо права отримувати інформацію, необхідну для виконання службових обов`язків, є загальною нормою. Проте, ця ж норма містить застереження, що таке право реалізується «в порядку, встановленому законодавством». У даному випадку спеціальним законодавством у сфері захисту персональних даних встановлено чіткий порядок і обмеження, які не можуть бути ігноровані на підставі загальної норми.

Апеляційний суд погоджується з судом першої інстанції, що системний аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що між обов`язком позивача належним чином оформлювати постанови (ст. 283 КУпАП) та правом особи на конфіденційність (ст. 32 Конституції та спеціальні закони) існує колізія, яку законодавець частково врегулював, визначивши конкретне джерело отримання інформації (ДПСУ) згідно зі ст. 279-2 КУпАП.

За таких обставин, апеляційний суд вважає вірним висновок суду першої інстанції, що позивач не довів підстав позову, так як не навів жодної прямої норми закону, яка б зобов`язувала Державну міграційну службу України надавати відомості про місце проживання та РНОКПП на запити інспекторів з паркування, до того ж без згоди особи, щодо якої надається така інформація.

Решта доводів апеляційної скарги висновків суду не спростовують.

При обґрунтуванні цієї постанови суд апеляційної інстанції також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «РуїсТоріха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Враховуючи вищевикладене, беручи до уваги докази, наявні в матеріалах справи, колегія суддів прийшла до висновку, що доводи апеляційної скарги, наведені на спростування висновків суду першої інстанції, не містять належного обґрунтування чи нових переконливих доказів, які б були безпідставно залишені без уваги судом першої інстанції.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Щодо розподілу судових витрат, то такий відповідно до ст. 139 КАС України не здійснюється.

Керуючись ст. 310, ст. 315, ст. 316, ст. 321, ст. 325, ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу Департаменту міської мобільності та вуличної інфраструктури Львівської міської ради залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 29 липня 2025 року у справі № 380/24310/24 - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України.

Головуючий суддя Л. П. Іщук

судді І. М. Обрізко

М.А. Пліш