Постанова від 07 вересня 2026 р. у справі №645/5349/26 — Харківський апеляційний суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

П О С Т А Н О В А

Іменем України

08 вересня 2026 року

м. Харків

справа № 645/5349/26

провадження № 22-ц/818/5272/26

Харківський апеляційний суд у складі:

Головуючого: Тичкової О.Ю.,

суддів: Маміної О.В., Пилипчук Н.П.,

за участю секретаря судового засідання Риндіч О.Б.,

сторони справи:

заявник – ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Харків апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Немишлянського районного суду м. Харкова від 24 червня 2026 року у складі судді Феленко Ю.В.,-

ВСТАНОВИВ:

В червні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою про надання дозволу на виїзд за межі України своєму сину ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 для здійснення постійного догляду за батьками.

Ухвалою Немишлянського районного суду м. Харкова від 24 червня 2026 року у відкритті провадження у справі відмовлено на підставі п. 1 ч. 1 ст. 186 ЦПК України.

Ухвала мотивована тим, що законодавство України не передбачає можливості подати заяву до суду для отримання дозволу на виїзд повнолітньому громадянину за кордон для догляду за батьками та регулюється «Правилами перетинання державного кордону громадянами України», затвердженими постановою Кабінету міністрів України від 27 січня 1995 р. № 57. Такий дозвіл надається рішенням суду виключно на виїзд неповнолітніх дітей без згоди другого з батьків. Таким чином, дана заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Не погодившись з ухвалою суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просив ухвалу скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд неправильно інтерпретував зміст заяви, що призвело до незаконної відмови у відкритті провадження. Зазначає що відповідно до ст. 55 Конституції України, кожному гарантовано право звернутися до суду за захистом своїх прав. Проте відмова у відкритті провадження фактично позбавила заявника цього права. Вказує що відсутність спеціального закону не може бути підставою для відмови у доступі до суду. Це прямо випливає зі ст. 8 Конституції — принципу верховенства права. Апелянт зазначає що свобода пересування може бути обмежена лише законом, проте ухвалюючи оскаржуване рішення суд створив обмеження самостійно, посилаючись на підзаконний акт, що є неконституційним.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів уважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Відповідно до частини першої статті 367 Цивільного процесуального кодексу України (надалі ЦПК України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Зазначеним вимогам оскаржуване судове рішення відповідає.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою про надання дозволу на виїзд за межі України своєму сину ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 для здійснення постійного догляду за батьками.

В обґрунтування заяви зазначено що оскільки заявник є особою з інвалідністю що зокрема підтверджується звітом медичної комісії щодо підтвердження інвалідності, порушень зору та слуху від 30.05.2024 року, то його син має конституційний обов`язок здійснювати догляд за ним та його дружиною ОСОБА_3 яка є також особою з інвалідністю. На підставі зазначеного просив надати дозвіл ОСОБА_2 на виїзд за межі України для здійснення догляду за заявником.

За положеннями ст.ст. 55, 124 Конституції України та ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частин першої, третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Однією з основних засад судочинства, визначених п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду.

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій.

Як свідчить позиція Європейського суду з прав людини у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

Статтею 6 Конституції України передбачено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами та відповідно до визначених законом процедур судочинства (частина перша статті 5 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (частина третя статті 124 Конституції України).

Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права (частина друга статті 6 КАС України).

Пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов`язків цивільного характеру.

Фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом норм, які регулюють його діяльність. Термін «суд, встановлений законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з (...) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів» (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (Sokurenko and Strygun v. Ukraine), заяви № 29458/04 і № 29465/04, § 24).

Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можна вирішити у межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.

«Право на суд» не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду потребує регулювання з боку держави. Гарантуючи сторонам право доступу до суду для визначення їхніх «цивільних прав та обов`язків», пункт 1 статті 6 Конвенції залишає державі вільний вибір засобів, що використовуватимуться для досягнення цієї мети (див. рішення від 16 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі» (Kreuz v. Poland), заява № 28249/95, § 53).

Застосовані державою обмеження не можуть применшувати право доступу до суду настільки, щоби порушувати саму сутність цього права. Крім того, обмеження права доступу до суду не є сумісним із пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо не переслідує «легітимну мету» і якщо відсутнє «пропорційне співвідношення між використаними засобами та переслідуваною метою» (див. рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), заява № 8225/78, § 57; рішення від 21 вересня 1994 року у справі «Файєд проти Сполученого Королівства» (Fayed v. the United Kingdom), заява № 17101/90, § 65).

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Частиною першою статті 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

При цьому пунктом 3 частини четвертої статті 19 ЦПК України законодавець прямо визначив серед справ, що розглядаються у спрощеному позовному провадженні, справи про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, за наявності передбачених законом умов.

Отже, законодавець передбачив спеціальний цивільно-процесуальний механізм судового вирішення питання про надання дозволу на виїзд за межі України саме дитини, а не повнолітньої особи.

Відповідно до частини першої статті 313 Цивільного кодексу України фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України. Таким чином, після досягнення особою повноліття питання реалізації нею права на перетин державного кордону не може вирішуватися шляхом надання судом дозволу на виїзд за заявою її батька чи іншого родича, оскільки така особа є повнолітньою та самостійно реалізує належні їй права.

Право громадянина України на виїзд за межі України та порядок його реалізації визначаються, зокрема, Законом України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», а порядок перетинання державного кордону громадянами України встановлено Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57. Чинна редакція зазначених Правил визначає категорії громадян та документи, за наявності яких здійснюється перетин державного кордону.

Судова колегія звертає увагу, що предметом поданої заяви фактично є не захист цивільного, сімейного чи іншого приватного права заявника, а отримання судового рішення, яке повинно замінити рішення або висновок компетентного органу державної влади щодо наявності у повнолітнього громадянина права на перетин державного кордону України.

Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб. Водночас частиною другою статті 124 Конституції України встановлено, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір, а у передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Конституція України також визначає, що з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин діють адміністративні суди

Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України право на судовий захист не означає можливості обрання особою будь-якого виду судочинства чи будь-якого способу судового захисту на власний розсуд. Такий захист має здійснюватися компетентним судом у встановленому законом процесуальному порядку.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

При цьому частина п`ята статті 186 ЦПК України прямо зобов`язує суд, відмовляючи у відкритті провадження з підстави, визначеної пунктом 1 частини першої цієї статті, роз`яснити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи.

У даному випадку спір щодо права повнолітнього громадянина на перетин державного кордону, у тому числі у зв`язку з наявністю обставин, які, на думку особи, дають їй право на виїзд за межі України, має публічно-правовий характер, якщо його предметом є рішення, дія або бездіяльність суб`єкта владних повноважень, зокрема уповноваженого органу охорони державного кордону.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС України) юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, нормативно-правових актів чи актів індивідуальної дії, дій або бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Відповідно до частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, зокрема шляхом визнання протиправним та скасування індивідуального акта, визнання дій протиправними та зобов`язання утриматися від їх вчинення або визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Таким чином, у разі якщо уповноваженою службовою особою Державної прикордонної служби України прийнято рішення про відмову повнолітньому громадянину України у перетині державного кордону, належним способом судового захисту є оскарження такого рішення, дії або бездіяльності до адміністративного суду, а не звернення до суду загальної юрисдикції із заявою про попереднє надання дозволу на виїзд.

Звернення до адміністративного суду в такому випадку відповідає природі спірних правовідносин, оскільки предметом перевірки адміністративного суду є правомірність реалізації суб`єктом владних повноважень наданих йому законом владних повноважень та дотримання ним прав особи.

Водночас суд не вправі підміняти собою суб`єкта владних повноважень та в порядку цивільного судочинства створювати для повнолітньої особи окрему правову підставу для перетину державного кордону, яка безпосередньо законом або іншими нормативно-правовими актами не передбачена.

При цьому сам факт наявності у заявника обставин, на які він посилається як на підставу для отримання права на виїзд за межі України, не змінює правової природи спірних правовідносин та не перетворює їх на цивільно-правовий спір.

Отже, суд доходить висновку, що вимога про надання дозволу на виїзд за межі України повнолітній особі не є вимогою, яка підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки чинним законодавством не передбачено відповідного способу судового захисту в порядку цивільного судочинства.

Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а тому наявні передбачені пунктом 1 частини першої статті 186 ЦПК України підстави для відмови у відкритті провадження у справі.

Заявнику при цьому роз`яснюється, що у разі фактичної відмови уповноваженого органу Державної прикордонної служби України у перетині державного кордону належним способом захисту порушеного права є звернення до адміністративного суду з позовом про визнання протиправним та скасування рішення (дії) про відмову у перетині державного кордону.

Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують правових висновків суду та не дають підстав для висновку про неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, що привело або могло привести до неправильного вирішення справи.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burgandothers v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки доводи апеляційної скарги не містять підстав для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції, яке є законним і обґрунтованим, ухваленим з додержанням норм матеріального і процесуального права, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду – залишити без змін.

Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись ст.367, п.1 ч.1 ст.374, ст.375, ст.382, ст.384 ЦПК України, апеляційній суд

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – залишити без задоволення.

Ухвалу Немишлянського районного суду м. Харкова від 24 червня 2026 року – залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий О. Ю. Тичкова

Судді О.В. Маміна

Н.П. Пилипчук