Постанова від 07 вересня 2026 р. у справі №620/6183/25 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 620/6183/25 Головуючий у 1 інстанції: Дубіна М.М.

Суддя-доповідач: Вівдиченко Т.Р.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 вересня 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Судді-доповідача Вівдиченко Т.Р.

Суддів Кузьмишиної О.М.

Ключковича В.Ю.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 18 липня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И Л А:

Позивач - ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просив:

- визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо обчислення та виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення з 29.01.2020 по 23.05.2022 без урахування посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» станом на 01.01.2020, Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» станом на 01.01.2021, Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01.01.2022 у відповідні роки, на відповідний тарифний коефіцієнт та провести їх виплату з урахуванням раніше виплачених сум;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 здійснити ОСОБА_1 перерахунок грошового забезпечення з 29.01.2020 по 23.05.2022 з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» станом на 01.01.2020, Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» станом на 01.01.2021, Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01.01.2022 у відповідні роки, на відповідний тарифний коефіцієнт та провести їх виплату з урахуванням раніше виплачених сум;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченого розміру грошового забезпечення за період з 29.01.2020 по 23.05.2022 за весь час затримки виплати.

Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 18 липня 2025 року адміністративний позов задоволено.

Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 в період з 29.01.2020 по 23.05.2022 грошового забезпечення, визначивши його розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» станом на 01.01.2020, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» станом на 01.01.2021, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01.01.2022, на відповідні тарифні коефіцієнти, згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб».

Зобов`язано військову частину НОМЕР_1 здійснити ОСОБА_1 перерахунок грошового забезпечення за період з 29.01.2020 по 23.05.2022 грошового забезпечення, визначивши його розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» станом на 01.01.2020, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» станом на 01.01.2021, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01.01.2022, на відповідні тарифні коефіцієнти, згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум.

Зобов`язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченого розміру грошового забезпечення за період з 29.01.2020 по 23.05.2022 за весь час затримки виплати.

Не погодившись з рішенням суду, відповідач - Військова частина НОМЕР_1 звернувся з апеляційною скаргою, просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог повністю, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Зокрема, апелянт вказує, що суд першої інстанції неправильно застосував положення пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704, фактично застосувавши його редакцію, що діяла до 24 лютого 2018 року, та вибірково врахувавши положення про прожитковий мінімум для працездатних осіб без урахування положень щодо 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати. Також, апелянт вказує, що після набрання чинності Законом України № 1774-VIII мінімальна заробітна плата не застосовується як розрахункова величина, а тому, відсутні правові підстави для визначення складових грошового забезпечення позивача виходячи з прожиткового мінімуму, встановленого на 1 січня відповідного календарного року. Крім того, апелянт посилається на те, що позивач під час проходження військової служби не звертався до командування військової частини у порядку, передбаченому Дисциплінарним статутом Збройних Сил України, а звернення із запитом про надання інформації не є досудовим врегулюванням спору. Водночас, апелянт вважає безпідставним зобов`язання нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів, оскільки, така компенсація, на його переконання, нараховується лише у разі затримки фактично нарахованих, але не виплачених сум, тоді як у цій справі спір стосується розміру грошового забезпечення, а не строків його виплати.

25 травня 2025 року до Шостого апеляційного адміністративного суду від позивача - ОСОБА_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу, яким підтримує позицію суду першої інстанції.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Частиною 2 статті 311 КАС України визначено, що якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд апеляційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до апеляційного розгляду в судовому засіданні.

Колегія суддів, враховуючи обставини даної справи, а також те, що апеляційна скарга подана на рішення, перегляд якого можливий за наявними у справі матеріалами на підставі наявних у ній доказів, визнала можливим розглянути справу в порядку письмового провадження.

Згідно ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 у період з 18 грудня 2013 року по 24 травня 2022 року проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 .

У 2020- 2022 роках грошове забезпечення ОСОБА_1 нараховувалося та виплачувалося виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом станом на 01 січня 2018 року, тоді як, на переконання позивача, при визначенні розмірів його посадового окладу та окладу за військовим званням підлягав застосуванню розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлений законом на 01 січня відповідного календарного року.

Не погоджуючись з вищевказаними діями відповідача, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII), військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Згідно з частинами 1-3 статті 9 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-XII), держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення; одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця та підлягає індексації відповідно до закону.

Частиною 4 статті 9 Закону № 2011-XII передбачено, що грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (далі - Постанова № 704), яка набрала чинності 01 березня 2018 року, затверджено тарифні сітки розрядів і коефіцієнтів посадових окладів, схеми тарифних розрядів, тарифних коефіцієнтів, додаткові види грошового забезпечення та розміри надбавки за вислугу років.

Пунктом 2 Постанови № 704 установлено, що грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.

Пунктом 4 Постанови № 704 у первинній редакції було передбачено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня календарного року, але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 01 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.

21 лютого 2018 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб» (далі - Постанова № 103), пунктом 6 якої внесено зміни до пункту 4 Постанови № 704 та встановлено, що розміри посадових окладів та окладів за військовими (спеціальними) званнями визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі № 826/6453/18 пункт 6 Постанови № 103 визнано протиправним та скасовано.

Відповідно до статті 6 Закону України від 05 жовтня 2000 року № 2017-III «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» (далі - Закон № 2017-III), базовим державним соціальним стандартом є прожитковий мінімум, встановлений законом, на основі якого визначаються державні соціальні гарантії та стандарти у сферах доходів населення, житлово-комунального, побутового, соціально-культурного обслуговування, охорони здоров`я та освіти.

Статтею 7 Закону України від 14 листопада 2019 року № 294-IX «Про Державний бюджет України на 2020 рік» установлено з 01 січня 2020 року прожитковий мінімум для працездатних осіб у розмірі 2102 грн.

Положеннями статті 7 Закону України від 15 грудня 2020 року № 1082-IX «Про Державний бюджет України на 2021 рік» установлено з 01 січня 2021 року прожитковий мінімум для працездатних осіб у розмірі 2270 грн.

Відповідно до ст. 7 Закону України від 02 грудня 2021 року № 1928-IX «Про Державний бюджет України на 2022 рік», з 01 січня 2022 року установлено прожитковий мінімум для працездатних осіб у розмірі 2481 грн.

При цьому, Закони України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», «Про Державний бюджет України на 2021 рік» та «Про Державний бюджет України на 2022 рік» не містили застережень щодо застосування для визначення грошового забезпечення як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня 2018 року.

Водночас, пунктом 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» встановлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат.

Питання щодо компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати врегульовані Законом України від 19 жовтня 2000 року № 2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» (далі - Закон № 2050-III) та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159 (далі - Порядок № 159).

Згідно зі статтями 1, 2 Закону № 2050-III, підприємства, установи і організації здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у разі порушення встановлених строків їх виплати; така компенсація проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, до яких належить, зокрема, заробітна плата (грошове забезпечення).

За приписами статті 3 Закону № 2050-III, сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць після утримання податків і обов`язкових платежів на індекс інфляції в період невиплати доходу, при цьому інфляція місяця, за який виплачується дохід, до уваги не береться. Відповідно до статті 4 цього Закону виплата суми компенсації проводиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 у період з 18 грудня 2013 року по 24 травня 2022 року проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 .

При цьому, впродовж 2020- 2022 років нарахування та виплата грошового забезпечення позивачу здійснювалися виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом станом на 01 січня 2018 року.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що застосування Військовою частиною НОМЕР_1 при обчисленні грошового забезпечення ОСОБА_1 у період з 29 січня 2020 року по 23 травня 2022 року розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого станом на 01 січня 2018 року, не відповідало нормативному регулюванню спірних правовідносин, у зв`язку з чим, дійшов висновку про наявність підстав для здійснення відповідного перерахунку з урахуванням раніше виплачених сум.

Разом з тим, апелянт зазначає, що суд першої інстанції неправильно застосував пункт 4 Постанови № 704, безпідставно визначивши прожитковий мінімум для працездатних осіб, установлений на 01 січня відповідного календарного року, як розрахункову величину для обчислення грошового забезпечення позивача.

З даного приводу, колегія суддів зазначає наступне.

Так, пунктом 4 Постанови № 704 у первинній редакції було передбачено, що розміри посадових окладів та окладів за військовими (спеціальними) званнями визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 01 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт.

В подальшому, пунктом 6 Постанови № 103 зазначений порядок було змінено шляхом закріплення як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 01 січня 2018 року.

Разом з тим, постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі № 826/6453/18 пункт 6 Постанови № 103 визнано протиправним та скасовано.

Отже, з 29 січня 2020 року відпала нормативна підстава для подальшого застосування при визначенні розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням фіксованого показника прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого станом на 01 січня 2018 року.

При цьому, Закони України про Державний бюджет України на 2020, 2021 та 2022 роки не містили положень, якими на відповідні бюджетні періоди було б збережено застосування для визначення грошового забезпечення прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого станом на 01 січня 2018 року.

Натомість, на кожний із зазначених календарних років законодавцем установлювався окремий розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який, як базовий державний соціальний стандарт, підлягав урахуванню при застосуванні пункту 4 Постанови № 704 у частині, що не суперечила нормативно-правовим актам вищої юридичної сили.

У зв`язку з цим, колегія суддів вважає необґрунтованими доводи апелянта про відсутність правових підстав для застосування при визначенні складових грошового забезпечення позивача прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 01 січня відповідного календарного року.

Також, необґрунтованими є посилання апелянта на положення пункту 3 розділу II Закону № 1774-VIII.

Зазначеною нормою встановлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів, заробітної плати працівників та інших виплат.

Таким чином, встановлене Законом № 1774-VIII обмеження стосується саме використання мінімальної заробітної плати як розрахункової величини та не виключає застосування іншої передбаченої нормативним регулюванням розрахункової величини - прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Отже, доводи апелянта про те, що суд першої інстанції фактично вибірково застосував положення пункту 4 Постанови № 704, не врахувавши положення щодо 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.

За наведеного правового регулювання, у період з 29 січня 2020 року по 23 травня 2022 року Військова частина НОМЕР_1 повинна була визначати розміри посадового окладу та окладу за військовим званням ОСОБА_1 шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 01 січня відповідного календарного року, на відповідні тарифні коефіцієнти згідно з додатками до Постанови № 704.

Відповідно, застосування Військовою частиною НОМЕР_1 у спірний період показника прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого станом на 01 січня 2018 року, призвело до визначення складових грошового забезпечення позивача з використанням неналежної розрахункової величини.

За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо наявності підстав для зобов`язання Військової частини НОМЕР_1 здійснити ОСОБА_1 перерахунок грошового забезпечення за період з 29 січня 2020 року по 23 травня 2022 року із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 01 січня 2020 року, 01 січня 2021 року та 01 січня 2022 року відповідно, з урахуванням раніше виплачених сум.

Колегія суддів також вважає необґрунтованими доводи апелянта про те, що визначення розмірів посадових окладів військовослужбовців належить до дискреційних повноважень Кабінету Міністрів України, у зв`язку з чим, суд не вправі втручатися у відповідні правовідносини.

Так, встановлення системи та розмірів грошового забезпечення військовослужбовців належить до повноважень Кабінету Міністрів України.

Разом з тим, у даній справі суд не визначає новий розмір грошового забезпечення та не підміняє Кабінет Міністрів України при здійсненні ним нормотворчих повноважень, а перевіряє правильність застосування Військовою частиною НОМЕР_1 уже встановленого нормативно-правовими актами механізму обчислення грошового забезпечення.

При цьому, нарахування грошового забезпечення відповідно до встановленого законодавством порядку не передбачає свободи розсуду щодо вибору розрахункової величини, а тому, відповідні повноваження Військової частини НОМЕР_1 у цій частині не є дискреційними.

З цих же підстав колегія суддів вважає необґрунтованими доводи апелянта щодо неналежності Військової частини НОМЕР_1 , як відповідача та необхідності залучення до участі у справі Кабінету Міністрів України.

Як встановлено судом першої інстанції, саме Військова частина НОМЕР_1 здійснювала нарахування та виплату ОСОБА_1 грошового забезпечення у спірний період.

Позовні вимоги спрямовані на перевірку правомірності такого нарахування та на покладення обов`язку здійснити його перерахунок відповідно до чинного нормативного регулювання.

Будь-яких вимог до Кабінету Міністрів України позивачем не заявлено, а оскаржуваним рішенням питання про його права, обов`язки чи інтереси не вирішувалося.

Отже, Військова частина НОМЕР_1 є належним відповідачем у цій справі, а передбачені процесуальним законом підстави для обов`язкового залучення Кабінету Міністрів України до участі у справі відсутні.

Щодо доводів апелянта про недотримання ОСОБА_1 порядку звернення зі скаргою, передбаченого статтями 110, 111 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, колегія суддів зазначає наступне.

Наведені норми регламентують право військовослужбовця звертатися із заявами та скаргами до відповідних командирів, посадових осіб та органів військового управління, а також порядок такого звернення.

Водночас, зазначені положення не встановлюють обов`язкового досудового порядку врегулювання спору щодо виплати грошового забезпечення та не пов`язують право військовослужбовця на звернення до адміністративного суду з попереднім оскарженням відповідних дій чи бездіяльності в порядку підпорядкованості.

У зв`язку з цим, відсутність попереднього звернення ОСОБА_1 до командування Військової частини НОМЕР_1 не є підставою для відмови у задоволенні позову.

З приводу доводів апелянта щодо пропуску позивачем строку звернення до суду, слід зазначити наступне

Так, апелянт посилається на те, що ОСОБА_1 під час проходження військової служби не звертався із відповідними вимогами та не навів об`єктивних причин несвоєчасного звернення до суду.

Разом з тим, спірні вимоги стосуються грошового забезпечення за період з 29 січня 2020 року по 23 травня 2022 року, тобто, правовідносин, що виникли до набрання чинності 19 липня 2022 року змінами до статті 233 Кодексу законів про працю України.

У редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, частина друга статті 233 КЗпП України передбачала право працівника звернутися до суду з вимогою про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Відтак, доводи апелянта про пропуск ОСОБА_1 строку звернення до суду та необхідність доведення поважності причин такого пропуску не відповідають правовому регулюванню, чинному у спірний період.

Щодо вимоги про компенсацію втрати частини доходів, колегія суддів зазначає наступне.

Військова частина НОМЕР_1 в апеляційній скарзі виходить з того, що така компенсація підлягає виплаті виключно у разі затримки фактично нарахованих, але не виплачених сум, тоді як грошове забезпечення ОСОБА_1 виплачувалося у встановлені строки, а спір стосується лише його розміру.

Колегія суддів вважає зазначені доводи необґрунтованими, оскільки, правове значення для виникнення права на компенсацію має факт порушення строку виплати належного особі доходу, а не обставина його попереднього бухгалтерського нарахування.

У разі встановлення судом факту невиплати особі частини належного грошового доходу та покладення на відповідний орган обов`язку здійснити його нарахування і виплату така сума набуває характеру належного доходу, виплата якого була прострочена.

Тому, та обставина, що Військова частина НОМЕР_1 своєчасно виплачувала ОСОБА_1 грошове забезпечення у визначеному нею розмірі, не спростовує факту невиплати у встановлені строки тієї його частини, яка підлягала нарахуванню із застосуванням належної розрахункової величини.

З огляду на встановлене право ОСОБА_1 на перерахунок грошового забезпечення за період з 29 січня 2020 року по 23 травня 2022 року, суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку про наявність підстав для нарахування та виплати компенсації втрати частини доходів на суму невиплаченого грошового забезпечення за весь час затримки його виплати.

Решта доводів та заперечень апелянта висновків суду першої інстанції не спростовують.

Щодо заявлених ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу, понесених під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції, колегія суддів зазначає наступне.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просив вирішити питання щодо розподілу судових витрат, понесених ним, у зв`язку з наданням професійної правничої допомоги під час апеляційного перегляду справи.

На підтвердження відповідних витрат позивачем долучено Договір про надання правничої допомоги від 15 квітня 2025 року, Додаткову угоду № 2 від 04 вересня 2025 року, акт приймання-передачі наданих послуг від 04 вересня 2025 року, ордер на надання правничої допомоги та квитанцію про оплату послуг.

Зі змісту Додаткової угоди № 2 від 04 вересня 2025 року вбачається, що сторонами погоджено вартість послуг з ознайомлення з рішенням суду першої інстанції у розмірі 1 000,00 грн та підготовки проекту відзиву на апеляційну скаргу у розмірі 7 000,00 грн, а загальна вартість правничої допомоги у суді апеляційної інстанції визначена у розмірі 8 000,00 грн.

Відповідно до акту приймання-передачі наданих послуг від 04 вересня 2025 року, зазначені послуги надані та прийняті ОСОБА_1 .

В силу вимог ч. 3 ст. 134 КАС України, для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Положеннями частини 7 статті 139 КАС України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Водночас, відповідно до ч. 9 ст. 139 КАС України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує, зокрема, їх зв`язок із розглядом справи, а також те, чи є їх розмір обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням значення справи для сторін.

Верховний Суд у постанові від 01 лютого 2023 року у справі № 160/19098/21 зазначив, що документально підтверджені витрати на професійну правничу допомогу підлягають компенсації стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, однак, суд не зобов`язаний присуджувати всі понесені нею витрати, якщо встановить, що визначений сторонами розмір гонорару є завищеним з огляду на складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони та інші обставини. При визначенні суми відшкодування суд має виходити також із критеріїв реальності адвокатських витрат та розумності їх розміру.

Аналогічний підхід щодо необхідності оцінки співмірності витрат на професійну правничу допомогу підтверджено Верховним Судом у постанові від 19 грудня 2025 року у справі № 260/8573/23, у якій наголошено, що розмір таких витрат визначається з урахуванням складності справи, обсягу виконаних адвокатом робіт, витраченого часу та значення справи для сторони.

Оцінюючи заявлений ОСОБА_1 розмір витрат, колегія суддів враховує, що розгляд справи здійснювався у порядку письмового провадження, без участі представника позивача у судових засіданнях, а надана в суді апеляційної інстанції правнича допомога фактично полягала у підготовці та поданні відзиву на апеляційну скаргу.

При цьому, правова позиція, викладена у відзиві на апеляційну скаргу, значною мірою ґрунтується на правовому обґрунтуванні, сформованому під час розгляду справи судом першої інстанції, а підготовка відзиву не потребувала збирання нових доказів, здійснення складних розрахунків чи виконання значного обсягу додаткової роботи.

З огляду на характер спірних правовідносин, обсяг фактично наданої адвокатом правничої допомоги в суді апеляційної інстанції, складність виконаної роботи та критерії реальності, обґрунтованості, пропорційності і розумності судових витрат, колегія суддів вважає заявлену до відшкодування суму 8 000,00 грн завищеною.

Беручи до уваги наведені обставини, характер і складність справи, обсяг фактично наданої адвокатом правничої допомоги у суді апеляційної інстанції, а також критерії реальності, розумності, обґрунтованості та співмірності судових витрат, колегія суддів вважає заявлені ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу такими, що підлягають компенсації частково, у розмірі 2 000,00 грн.

На переконання колегії суддів, саме такий розмір витрат відповідає фактичному обсягу виконаної адвокатом роботи, є розумним, справедливим та пропорційним до предмета спору і значення справи для позивача.

Згідно п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Аналізуючи обставини справи та норми чинного законодавства, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 та наявність правових підстав для їх задоволення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України).

При цьому, доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

Відповідно до ч. 3 ст. 242 КАС України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

З підстав вищенаведеного, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування не вбачається.

Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 241, 242, 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення.

Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 18 липня 2025 року залишити без змін.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 ) витрати на професійну правничу допомогу, понесені під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції, у розмірі 2 000 (дві тисячі) грн 00 коп.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328-329 КАС України.

Суддя-доповідач Вівдиченко Т.Р.

Судді Кузьмишина О.М.

Ключкович В.Ю.