Постанова від 06 вересня 2026 р. у справі №515/20/26 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07 вересня 2026 р.м. ОдесаСправа № 515/20/26

Головуючий І інстанції: Луцюк В.О.

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді - Осіпова Ю.В.,

суддів - Голуб В.А., Скрипченка В.О.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 04 червня 2026 року (м.Татарбунари, дата складання повного тексту рішення суду - 08.06.2026р.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Одеській області та Відділення поліції №2 Білгород-Дністровського районного управління поліції в Одеській області про визнання протиправною та скасування постанови, -

В С Т А Н О В И В:

06.01.2026р. ОСОБА_1 звернувся до Татарбунарського районного суду Одеської області з позовом до ГУ НП в Одеській області та ВП №2 Білгород-Дністровського РУП в Одеській області, в якому просив скасувати постанову від 24.12.2025р. серії ЕНА №6401853 про накладення на нього адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі, якою його визнано винним за ч.2 ст.126 та ч.6 ст.121 КУпАП, з застосуванням ст.36 цього Кодексу, і накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу - 3400 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що інспектором ВП №2 Білгород-Дністровського РВП ГУ НП в Одеській області Скальським В.І. було винесено спірну постанову від 24.12.2025р. серії ЕНА №6401853 про притягнення позивача до адміністративної відповідальності за ч.2 ст.126 і ч.6 ст.121 КУпАП, з застосуванням ст.36 цього Кодексу, та накладено стягнення у вигляді штрафу в розмірі - 3400 грн. Позивач не згоден із оскаржуваною постановою, вважає її безпідставною, протиправною та такою, що підлягає скасуванню, оскільки транспортний засіб, яким він керував, не вимагає наявності в нього посвідчення водія, не підлягає державній реєстрації, у відповідності до чинного законодавства, не є механічним транспортним засобом, а відтак він не зобов`язаний мати при собі посвідчення водія та реєстраційні документи.

Представник відповідача надав до суду 1-ї інстанції письмовий відзив, в якому позовні вимоги категорично не визнав та мотивовано просив відмовити у їх задоволенні.

Рішенням Татарбунарського районного суду Одеської області від 04 червня 2026 року (ухвалене у відкритому судовому засіданні) позов ОСОБА_1 - залишено без задоволення.

Не погоджуючись з зазначеним вище рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 23.06.2026р. подав апеляційну скаргу, в якій зазначив про те, що судом, при винесенні оскаржуваного рішення, порушено норми матеріального і процесуального права, у зв`язку із чим просив скасувати рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 04.06.2026р. та прийняти нове, яким його позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

06.07.2026р. матеріали справи надійшли до П`ятого апеляційного адміністративного суду.

Ухвалами П`ятого апеляційного адміністративного суду від 30.06.2026р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та призначено справу до розгляду в порядку письмового провадження.

08.07.2026р. до суду апеляційної інстанції надійшли письмові пояснення на апеляційну скаргу, у яких відповідач заперечував щодо її задоволення, посилаючись на безпідставність викладених у ній доводів та просив оскаржуване рішення суду першої інстанції залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.311 КАС України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.308 КАС України).

Розглянувши матеріали даної справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про відсутність достатніх підстав для її задоволення.

Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи.

24.12.2025р. інспектором ВП №2 Білгород-Дністровського РВП ГУ НП в Одеській області Скальським В.І. було винесено постанову серії ЕНА №6401853 про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за ч.2 ст.126 та ч.6 ст.121 КУпАП, із застосуванням ст.36 цього Кодексу, та накладено стягнення у вигляді штрафу в розмірі - 3400 грн.

Згідно з даною постановою, ОСОБА_1 24.12.2025р. о 00:12 год., перебуваючи за адресою: вул. Василя Тура, 13, м. Татарбунари, Білгород-Дністровський район, Одеська область, здійснював рух транспортним засобом – електро-мотоциклом марки «Forte GP-1500-CH», який не зареєстрований у встановленому законом порядку, при цьому не маючи права керування таким транспортним засобом відповідної категорії, чим порушив пп.2.1(а) «Правил дорожнього руху» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 10.10.2001р. №1306 із змінами та доповненнями) та скоїв адміністративне правопорушення, передбачене ч.2 ст.126 КУпАП.

Як вбачається з матеріалів адміністративного правопорушення, а саме з рапорту чергового ВП №2 Білгород-Дністровського РВП ГУ НП в Одеській області 24.12.2025р. о 00:58 год. на лінію 102 надійшло повідомлення від співробітника «АТБ» Михайлова Є.В., що під керуванням ОСОБА_1 , який перебуває з явними ознаками алкогольного сп`яніння, електромотоцикл марки «Forte» заїхав у тамбур супермаркету, перекривши вхід та зважаючи проходу іншим людям.

23.12.2025р. до ВП №2 Білгород-Дністровського РВП ГУ НП в Одеській області від гр. ОСОБА_2 надійшла заява про притягнення до відповідальності невідомих йому осіб, які близько 23:15 год. заїхали мотовізками у приміщення супермаркету «АТБ», перекривши вхід і заважаючи людям входити.

З письмових пояснень ОСОБА_2 було встановлено, що 23.12.2025р. близько 23:10 год. до нього підійшла касирка та повідомила, що люди скаржаться на те, що невідомі особи заїхали до залу на мото-візках та заважають інших людям входити до супермаркету. Вийшовши у зал, він побачив осіб, які були біля каси та оплачували товар. В цей момент мотовізок «Forte» стояв біля входу в «АТБ», у тамбурі. Він підійшов до вказаної особи та зробив зауваження, на що останній не реагував та почав виражатися нецензурною лайкою. Після чого він викликав працівників поліції.

Згідно з письмовими поясненнями ОСОБА_3 від 24.12.2025р., останній став очевидцем події 23.12.2025р. близько 23:06 год., коли троє людей на підпитку заїхали на транспортному засобі (електромотоциклі) «Forte» у тамбур маркету «АТБ», за кермом якого був ОСОБА_1 , інших троє людей знаходилися у причепі. Останні злізли з причепу та пішли до магазину. Вийшовши з залу, ОСОБА_3 побачив, що трьох-колісний транспортний засіб «Forte» знаходився аж у тамбурі залу магазину. Знайшовши водія, він попросив забрати транспортний засіб з приміщення, на що останній ніяк не реагував, після чого, він викликав працівників поліції.

Не погоджуючись із правомірністю винесеної відповідачем постанови від 24.12.2025р. серії ЕНА №6401853 про притягнення до адміністративної відповідальності, позивач звернувся із даним позовом до суду.

Вирішуючи справу по суті та повністю відмовляючи у задоволенні даного позову, суд першої інстанції виходив з необґрунтованості та недоведеності заявлених позовних вимог та, як наслідок, відсутності належних і достатніх підстав для їх задоволення.

Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали даної справи та наявні в них докази, погоджується з висновками суду першої інстанції та вважає їх обґрунтованими, з огляду на наступне.

Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Даним конституційним положенням кореспондує ч.1 ст.8 Закону України «Про Національну поліцію» від 02.07.2015р. №580-VIII.

У відповідності до п.8 ч.1 ст.23 Закону №580-VIII, поліція відповідно до покладених на неї завдань у випадках, визначених законом, здійснює провадження у справах про адміністративні правопорушення, приймає рішення про застосування адміністративних стягнень та забезпечує їх виконання.

Як визначено ст.35 цього Закону, поліцейський може зупиняти транспортні засоби у разі якщо водій порушив Правила дорожнього руху.

Порядок дорожнього руху на території України, відповідно до Закону України «Про дорожній рух» від 30.06.1993р. №3353-ХІІ, встановлюють «Правила дорожнього руху» (затв. постановою КМУ від 10.10.2001р. №1306 із змінами та доповненнями).

У силу положень ч.5 ст.14 Закону №3353-ХІІ, учасники дорожнього руху зобов`язані знати та неухильно дотримувати вимог цього Закону, ПДР України та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху.

За змістом п.п.1.3, 1.9 ПДР України, учасники дорожнього руху зобов`язані знати й неухильно виконувати вимоги цих Правил. Особи, які порушують ці Правила, несуть відповідальність згідно із законодавством.

За визначенням ст.9 КУпАП, адміністративним правопорушенням (проступком) є протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права та свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Положеннями ч.2 ст.126 КУпАП передбачено адміністративну відповідальність за керування транспортним засобом особою, яка не має права керування таким транспортним засобом, або ж передачу керування транспортним засобом особі, яка не має права керування таким транспортним засобом.

Порушення даної норми, тягне за собою накладення штрафу в розмірі 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Згідно з ч.6 ст.121 КУпАП, керування водієм транспортним засобом, не зареєстрованим або не перереєстрованим в Україні в установленому порядку, тягне за собою накладення штрафу в розмірі п`ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

У той же час, при вчиненні однією особою двох або більше адміністративних правопорушень адміністративне стягнення накладається за кожне правопорушення окремо. Якщо особа вчинила кілька адміністративних правопорушень, справи про які одночасно розглядаються одним і тим же органом (посадовою особою), стягнення накладається в межах санкції, встановленої за більш серйозне правопорушення з числа вчинених. До основного стягнення в цьому разі може бути приєднано одне з додаткових стягнень, передбачених статтями про відповідальність за будь-яке з вчинених правопорушень.

У відповідності до ст.283 КУпАП, розглянувши справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова особа) виносить постанову по справі. Постанова повинна містити: найменування органу (посадової особи), який виніс постанову, дату розгляду справи; відомості про особу, щодо якої розглядається справа; опис обставин, установлених при розгляді справи; зазначення нормативного акта, який передбачає відповідальність за адміністративне правопорушення; прийняте по справі рішення. Постанова по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, крім даних, визначених ч.2 цієї статті, повинна містити відомості про: дату, час і місце вчинення адміністративного правопорушення; транспортний засіб, який зафіксовано в момент вчинення правопорушення (марка, модель, номерний знак); технічний засіб, яким здійснено фото або відеозапис; розмір штрафу та порядок його сплати; правові наслідки невиконання адміністративного стягнення та порядок його оскарження; відривну квитанцію із зазначенням реквізитів та можливих способів оплати адміністративного стягнення у вигляді штрафу.

У той же час, ст.7 КУпАП передбачено те, що ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв`язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом.

Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності. Застосування уповноваженими на те органами та посадовими особами заходів адміністративного впливу провадиться в межах їх компетенції, у точній відповідності з законом.

Статтею 245 КУпАП встановлено, що завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об`єктивне з`ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів та зміцнення законності.

Положеннями ст.280 КУпАП закріплено обов`язок посадової особи при розгляді справи про адміністративне правопорушення з`ясувати чи було вчинено адміністративне правопорушення та чи винна дана особа в його вчиненні.

Доказами ж в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Відповідні дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису або ж засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм та стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами (ст.251 КУпАП).

Як вбачається зі змісту ст.252 КУпАП, орган (посадова особа) оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю.

Таким чином, притягнення особи до адміністративної відповідальності, можливе за наявності події адміністративного правопорушення та вини цієї особи у його вчиненні, яка підтверджена належними доказами, на підставі своєчасного, всебічного, повного та об`єктивного з`ясування обставин справи.

При цьому, виходячи із закріпленого в ч.4 ст.129 Конституції України принципу змагальності та рівності сторін у судочинстві, обов`язок доказування законності застосування адміністративного стягнення при розгляді скарги громадянина в суді покладається саме на орган (посадову особу), яким винесено оскаржувану постанову.

Згідно з ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.78 цього Кодексу, а в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Тобто, в адміністративному процесі, як виняток із загального правила, у справах стосовно оскарження рішень, дій або бездіяльності суб`єкта владних повноважень встановлена презумпція його винуватості. Презумпція винуватості покладає на суб`єкта владних повноважень обов`язок аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів. Особливістю адміністративного судочинства є те, що тягар доказування в спорі покладається на орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії.

Належними є докази, які містять інформацію відносно предмета доказування.

Предметом же доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи та підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Так, матеріалами справи підтверджується, що підставою для прийняття оскаржуваної постанови від 24.12.2025р. серії ЕНА №6401853, зокрема, стало порушення позивачем вимог пп.2.1(а) ПДР України (керування транспортним засобом особою, яка не має права керування таким транспортним засобом відповідної категорії), що, у свою чергу, є вчиненням ним адміністративного правопорушення, передбаченого у ч.2 ст.126 КУпАП.

Як вбачається зі змісту адміністративного позову, основними доводами позивача є лише те, що транспортний засіб (електроцикл) «Forte», зважаючи на потужність його електродвигуна, яка складає до 3кВт, не може визнаватись механічним транспортним засобом (та не підлягає державній реєстрації), для керування яким необхідно було отримувати посвідчення подія відповідної категорії, а тому, як наслідок, він не є суб`єктом адміністративного правопорушення, передбаченого ч.2 ст.126 КУпАП.

Вирішуючи ж питання обґрунтованості апеляційної скарги, колегія суддів виходить з такого.

За визначеннями, наведеними у пп.1.10 ПДР України:

- водій - особа, яка керує транспортним засобом та має посвідчення водія відповідної категорії. Водієм також є особа, яка навчає керуванню транспортним засобом, перебуваючи безпосередньо в транспортному засобі;

- транспортний засіб - пристрій, призначений для перевезення людей та (або) вантажу, а також встановленого на ньому спеціального обладнання чи механізмів;

- механічний транспортний засіб - транспортний засіб, що приводиться в рух за допомогою двигуна. Цей термін поширюється на трактори, самохідні машини і механізми, а також тролейбуси та транспортні засоби з електродвигуном потужністю понад 3 кВт;

- мопед - двоколісний транспортний засіб, який має двигун з робочим об`ємом до 50 куб.см або електродвигун потужністю до 4 кВт.

Згідно з пп.2.1(а) ПДР України, водій механічного транспортного засобу повинен мати при собі, зокрема, посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії.

Для забезпечення ж безпеки дорожнього руху водій зобов`язаний під час руху на мотоциклі і мопеді бути в застебнутому мотошоломі і не перевозити пасажирів без застебнутих мотошоломів (пп.2.3(г) ПДР України).

У відповідності до п.2.4(а) цих Правил, на вимогу поліцейського водій повинен зупинитися із дотриманням вимог цих Правил, а також пред`явити для перевірки документи, зазначені в пп.2.1 ПДР України.

Колегія суддів зазначає, що термін «мопед» позначає в ПДР України категорію двоколісних транспортних засобів, які за своїми технічними характеристиками поступаються більш швидким двоколісним транспортним засобам і перевищують велосипеди.

Мопед, незалежно від його зовнішнього вигляду, має такі характерні ознаки, як двигун до 50 куб.см та/або електродвигун потужністю до 4 кВт. Тобто, якщо двоколісний транспортний засіб обладнаний одночасно педалями та електродвигуном потужністю до 4 кВт, то він прирівнюється до мопеда, а особа, яка керує ним зобов`язана мати посвідчення на право керування транспортним засобом категорії А1. Максимальна ж швидкість руху мопеда обмежується 60 км/год.

Так, як передбачено пп.2.13 ПДР України, мопеди, моторолери та інші двоколісні транспортні засоби, які мають двигун з робочим об`ємом до 50 куб.см або електродвигун потужністю до 4 кВт - належать до категорії А1. При цьому, трицикли належать до категорії В1 транспортних засобів - квадро- і трицикли, мотоцикли з боковим причепом, мотоколяски та інші триколісні (чотириколісні) мототранспортні засоби, дозволена максимальна маса яких не перевищує 400 кілограмів.

Відповідно до п.2 «Положення про порядок видачі посвідчень водія та допуску громадян до керування транспортними засобами» (затв. постановою КМУ від 08.05.1993р. №340), особи допускаються до керування транспортними засобами за наявності у них національного посвідчення водія України на право керування транспортними засобами відповідної категорії, окрім випадків встановлення особам тимчасового обмеження у праві керування транспортними засобами.

Пунктом 3 цього Положення регламентовано, що керувати мопедами, моторолерами та іншими двоколісними (триколісними) транспортними засобами, які мають двигун з робочим об`ємом до 50 куб.см або ж електродвигун потужністю до 4 кВт, дозволяється за наявності посвідчення водія категорії А1.

Як вбачається з наданих позивачем документів, транспортний засіб марки «Forte GP-1500-CH» є вантажним «електричним трициклом», потужністю - 1,5 кВт, вагою - 380 кг, який призначений для перевезення вантажів.

Отже, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що транспортний засіб, яким і керував ОСОБА_1 , хоч і не є механічним, адже обладнаний електродвигуном потужністю менше 4 кВт, проте являється «вантажним електричним трициклом», який за своїми технічними характеристиками цілком може бути прирівняний до «мопеду».

У контексті викладеного, колегія суддів наголошує на тому, що водіями вважаються не лише особи, які керують механічними транспортними засобами, тобто, які обладнані електродвигуном потужністю понад 3 кВт, а й тими транспортними засобами, які не перевищують таких параметрів потужності.

Враховуючи викладене, відповідно до пп.2.1. ПДР України та п.3 Положення №340, позивач для керування транспортним засобом «Forte», обладнаним електродвигуном потужністю - 1,5 кВт, був зобов`язаний мати посвідчення водія відповідної категорії, та, у силу вимог пп.2.1 та пп.2.4(а) ПДР України, на вимогу поліцейського пред`являти для перевірки посвідчення водія.

Більше того, подібна правова позиція щодо застосування наведених норм також викладена у постановах П`ятого апеляційного адміністративного суду від 24.11.2021р. у справі №521/5633/21 та 02.08.2022р. у справі №521/11373/21.

Отже, перевіряючи доводи апеляційної скарги, а також долучені відповідачем відеозаписи із місця події, суд апеляційної інстанції встановив, що 24.12.2025р. саме ОСОБА_1 , а не будь-яка інша особа, керуючи цим транспортним засобом «Forte» (без номерних знаків), допустив порушення пп.2.1 ПДР України та скоїв адміністративне правопорушення, передбачене ч.2 ст.126 КУпАП. При цьому, такі відеозаписи є якісними та дають можливість чітко й однозначно констатувати даний факт.

Зміст вказаного файлу (D3_S20251223230420_E20251223231134.mp4) не викликає сумнівів у тому, що саме останніми зафіксовані події, які мали місце 24.12.2025р. за участі сторін у справі, та, у даному випадку, не є спірним.

Належність представлених відповідачем доказів слідує зі змісту положень ст.251 КУпАП, у відповідності до яких, доказами в справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Разом із тим, вказані позивачем недоліки оформлення оскаржуваної постанови не можуть бути самостійною підставою для визнання протиправним такого рішення за умови, якщо позивачем було вчинено порушення вимог ПДР України, оскільки при розгляді спорів перевага надається змісту документа порівняно з його зовнішньою формою.

Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 17.05.2018р. у справі №753/4366/17, від 11.09.2018р. у справі №826/11623/16, а також від 14.08.2018р. у справі №826/15341/15.

Виходячи із міркувань розумності та доцільності, деякі вимоги до процедури прийняття акта необхідно розуміти не як вимоги до самого акта, а як вимоги до суб`єктів владних повноважень, уповноважених на їх прийняття. Дефектні процедури прийняття певного адміністративного акта, як правило, тягнуть настання дефектних наслідків. Разом із тим, не кожен дефект акта робить його неправомірним.

Фундаментальне порушення - це таке порушення суб`єктом владних повноважень норм права, допущення суттєвої, істотної помилки при прийнятті певного рішення, яке мало наслідком прийняття незаконного рішення. Що ж до процедурних порушень, то в залежності від їх характеру такі можуть мати наслідком нікчемність або оспорюваність акта, а в певних випадках, коли йдеться про порушення суто формальні, взагалі не впливають на його дійсність.

Таким чином, порушення цієї процедури може бути підставою до скасування рішення суб`єкта владних повноважень лише за тієї умови, що воно вплинуло або могло вплинути на правильність рішення.

Аналогічний вимір суттєвості порушень застосовує Європейський суд з прав людини, який у своїх рішеннях демонструє виважений підхід до оцінки характеру допущених порушень належної процедури з точки зору їх можливого впливу на загальну справедливість судового розгляду. Метод «оцінки справедливості процесу в цілому» не передбачає дослідження правомірності будь-якої окремої процесуальної дії у відриві від інших етапів процесу. По суті, Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях акцентує увагу на необхідності з`ясувати, «чи перетворили допущені порушення (в контексті конкретних обставин справи) судовий розгляд у цілому на несправедливий».

При цьому, як свідчить вказана практика Європейського суду з прав людини, навіть виявлення судом серйозних (чи вагомих), на його думку, порушень права на справедливий судовий розгляд, допущених національними судами, не завжди тягне загальну оцінку проведеного судового розгляду та ухваленого підсумкового рішення як несправедливого.

Інакше кажучи, за принципами, що сповідує Європейський суд з прав людини, скасування акта адміністративного органу з одних лише формальних мотивів не буде забезпечувати дотримання балансу принципу правової стабільності та справедливості.

На думку колегії суддів, напрацьовані Європейським судом з прав людини положення щодо правові наслідки допущених судами порушень при розгляді справ та критерії його застосування можуть бути вжиті за аналогією й до аналізу оскаржуваного у цій справі адміністративного акту відповідача.

Зокрема, не може бути скасовано правильне по суті рішення та відступлено від принципу «правової визначеності» лише задля правового пуризму. Рішення може бути скасоване лише для виправлення істотної помилки. Процесуальні норми є вторинними порівняно з матеріальними, оскільки призначення перших полягає в забезпеченні реалізації других. Тобто характер, зміст і призначення процесуальних норм підпорядковані вимогам матеріальних норм і тому зумовлені ними та є похідними від них.

Водночас, під час розгляду цієї справи судом не встановлено порушень процедури , які б могли вплинути на кінцевий результат розгляду відповідачем питання про притягнення позивача до адміністративної відповідальності.

При цьому, матеріали справи не містять жодних доказів, які б свідчили про відсутність у діях позивача складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч.2 ст.126 КУпАП.

Доказів упередженості відповідача щодо позивача перед судом не доведено.

Підстав для сумніву щодо об`єктивності відповідача щодо позивача також не вказано.

За таких умов, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржувана позивачем постанова винесена на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені КУпАП, обґрунтовано, тобто із урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття відповідного рішення, безсторонньо (неупереджено), добросовісно, розсудливо та своєчасно, а тому підстави для її скасування - відсутні.

Отже, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження.

Слід також зазначити про те, що за правилами ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

За правилами ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти позову.

Однак, варто звернути увагу на те, що твердження позивача щодо порушення його прав також мають підтверджуватися належними та допустимими доказами, а не ґрунтуватися на припущеннях та лише суб`єктивній думці останнього.

Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п.58 рішення у справі «Серявін та інші проти України»).

Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

З огляду на зазначене, судова колегія доходить висновку, що суд 1-ї інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, вірно встановив фактичні обставини справи та надав їм належної правової оцінки. Наведені ж в апеляційній скарзі доводи, правильність висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на припущеннях та невірному трактуванні норм матеріального права.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.315 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційного суду, діючи виключно в межах доводів апеляційної скарги, згідно зі ст.316 КАС України, залишає цю апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду 1-ї інстанції - без змін.

Керуючись ст.ст.286,308,311,315,316,321,322,325,329 КАС України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 04 червня 2026 року - без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і не може бути оскаржена у касаційному порядку.

Повний текст постанови виготовлено: 07.09.2026р.

Головуючий у справі

суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов

Судді: В.А. Голуб

В.О. Скрипченко