Рішення від 07 вересня 2026 р. у справі №520/22202/26 — Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61700, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

08.09.2026р. справа №520/22202/26

Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сліденка А.В., розглянувши за процедурою письмового провадження у порядку ст.263 КАС України справу за позовом ОСОБА_1 (далі за текстом - заявник, громадянин, позивач) до Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області (далі за текстом - відповідач, суб"єкт владних повноважень, орган публічної адміністрації, владний суб`єкт, адміністративний орган, Управління, ГУ) про визнання протиправним та скасування рішення, спонукання до призначення пенсії,

встановив:

Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про: 1) визнання протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області від 08.07.2026 року №204450026894 про відмову у призначенні пенсії ОСОБА_1 пенсії, відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 114 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування"; 2) зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області зарахувати ОСОБА_1 до страхового стажу період навчання з 01.09.1996 по 12.05.1999, а також період роботи з 01.07.2010 по 31.12.2010 згідно із трудовою книжкою НОМЕР_1 від 12.05.1999; 3) зобов`язання Головне управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області зарахувати ОСОБА_1 до страхового стажу період догляду за дитиною, ІНФОРМАЦІЯ_1 , до досягнення нею 3-річного віку, з 01.01.2004 по 28.02.2004 та з 04.03.2004 по 28.12.2004; 4) зобов`язання Головне управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області зарахувати ОСОБА_1 до пільгового стажу за Списком №1 період роботи з 01.07.2010 по 31.12.2010 та з 27.12.2000 по 13.09.2001 згідно трудової книжки НОМЕР_1 від 12.05.1999 та довідки №323 від 21.07.2025; 5) зобов`язання Головне управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області призначити ОСОБА_1 пенсію за віком на пільгових умовах за Списком №1, відповідно до пункту "а" частини 1 статті 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення" з урахуванням рішення Конституційного суду України від 23.01.2020 №1-р/2020, з дати звернення із заявою про призначення пенсії, а саме з 30.06.2026 року.

Аргументуючи ці вимоги, зазначив, що органом публічної адміністрації штучно створено перешкоду в призначенні пенсії шляхом відмови у зарахуванні до страхового стажу періоду навчання з 01.09.1996 по 12.05.1999, періоду догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку з 01.01.2004 по 28.02.2004 та з 04.03.2004 по 28.12.2004; зарахування до пільгового стажу заявника за Списком №1 періоду роботи з 27.12.2000 по 13.09.2001 та періоду роботи з 01.07.2010 по 31.12.2010 згідно трудової книжки НОМЕР_1 від 12.05.1999 та довідки №323 від 21.07.2025.

Відповідач із поданим позовом не погодився.

Аргументуючи заперечення проти позову зазначив, що за результатами розгляду заяви позивачки від 30.06.2026 про призначення пенсії за віком на пільгових умовах Головним управлінням Пенсійного фонду України в Миколаївській області правомірно прийнято рішення від 08.07.2026 про відмову у її призначенні у зв`язку з недосягненням встановленого законом пенсійного віку. Твердив, що при вирішенні питання про право на пенсію підлягають застосуванню положення Закону України №1058-IV, відповідно до якого для призначення пенсії за Списком №1 необхідне не лише набуття відповідного страхового та пільгового стажу, а й досягнення визначеного законом пенсійного віку, якого позивачка на момент звернення не досягла. Крім того, до страхового стажу не зараховано окремі періоди навчання та догляду за дитиною через неподання передбачених законодавством документів, а до пільгового стажу - період роботи з 27.12.2000 по 13.09.2001 у зв`язку з відсутністю належного підтвердження атестації робочих місць, а відтак правові підстави для їх зарахування відсутні.

Суд, повно виконавши процесуальний обов`язок зі збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

Установлені судом обставини спору полягають у наступному.

Заявник народився ІНФОРМАЦІЯ_2 , 30.06.2026р. звернувся із заявою про призначення пенсії за віком на пільгових умовах (далі за текстом - Звернення).

Суд відзначає, що подана відповідачем копія формуляру звернення заявника з приводу призначення пенсії не містить посилання ані на норми Закону України від 09.07.2003 № 1058-ІV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" (далі за текстом - Закон № 1058-IV), ані на норми Закону України від 05.11.1991р. №1788-ХІІ "Про пенсійне забезпечення".

За принципом екстериторіальності дане звернення було розглянуто і вирішено по суті ГУ ПФУ в Миколаївській області і рішенням від 08.07.2026 р. №204450026894 заявнику було відмовлено у призначенні пенсії (далі за текстом - Рішення).

При цьому, за власним управлінським волевиявленням Звернення заявника було розглянуто суб"єктом владних повноважень саме у порядку Закону України від 09.07.2003 № 1058-ІV “Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування” без застосування норм Закону України від 05.11.1991р. №1788-ХІІ "Про пенсійне забезпечення"

У тексті Рішення зазначено, що вік заявниці - 45 років; відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 114від 09.07.2003 № 1058-ІV Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах за Списком № 1 мають жінки, зайняті повний робочий день на підземних роботах, на роботах із особливо шкідливими та особливо важкими умовами праці за Списком № 1 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затвердженим Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць - після досягнення 50 років за наявності страхового стажу не менше 20 років у жінок, з них не менше 7 років 6 місяців на зазначених роботах.

Страховий стаж особи становить 35 років 07 місяців 06 днів (в тому числі додатково за повних 12 років роботи за Списком № 1). Пільговий стаж роботи за Списком № 1 становить 12 років 03 місяці 25 днів.

До страхового стажу не зараховано періоди:

1) навчання з 01.09.1996 по 12.05.1999, згідно із трудовою книжкою НОМЕР_1 від 12.05.1999, оскільки в підставах внесення запису відсутні номер та дата видачі диплому. Диплом не надано;

2) період догляду за дитиною, ІНФОРМАЦІЯ_1 , до досягнення нею 3-річного віку, з 01.01.2004 по 28.02.2004 та з 04.03.2004 по 28.12.2004, оскільки відсутня довідка про надання відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Відповідно до п. 2.1 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 № 22-1, період перебування у відпустці у зв`язку з вагітністю та пологами у період з 01 січня 2004 року по 30 червня 2013 року включно підтверджується, зокрема, наказом про надання відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку;

3) до пільгового стажу за Списком № 1 не зараховано період роботи з 27.12.2000 по 13.09.2001, згідно із довідкою про підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсії за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній від 21.07.2025 № 323, оскільки наявні перерви між наказами про результати атестації робочих місць за умовами праці від 27.12.1995 № 303/3 та від 14.09.2001 № 226/13. Період роботи починаючи з січня 2004 року обчислено за даними, наявними в реєстрі застрахованих осіб.

Згідно з копією трудової книжки серії НОМЕР_2 (у межах спірних правовідносин) ОСОБА_1 навчалася та працювала: з 01.09.1996 по 12.05.1999 роки навчалася у Професійно-технічному училищі №1 м. Суми; з 21.02.2000 по 28.02.2003 працювала на ВАТ «Сумихімпром» в цеху двоокису титану госпрозрахункового пігментного заводу Диоксид апаратником кристалізації 4 розряду виробництва списку №1; з 01.07.2009 по 25.08.2014 в зв`язку з реорганізацією цехів переведена та працювала на ВАТ «Сумихімпром» у об`єднаному цеху по виробництву двоокису титану апаратником гідролізу 4 розряду.

Згідно з довідкою Акціонерного товариства "СУМИХІМПРОМ" №323 від 21.07.2025 позивач працювала повний робочий день з 21.02.2000 до 25.08.2014 та виконувала ведення технологічного процесу виробництва титану, а саме двоокису титану; обслуговування устаткування при наявності їдкого натру, пилу сировини, парів сірчаної та соляної кислоти за професією, посадою апаратник кристалізації, апаратник гідролізу об`єднаного цеху по виробництву двоокису титану «ГПЗ «Діоксид», ЦДТ №2; ОЦДТ (відділення №1), що передбачено Списком 1 розділом 8 підрозділом 8А.1 код КП8154; підстава постанова КМУ №36 від 16.01.2003 р. за період з 2000 по 2014 роки (14 років 6 місяців 4 дні). Атестація робочих місць проведена №303/3 від 27.12.1995р.; №226/13 від 14.09.2001р.; №247/16 від 08.09.2006р.

Згідно з копією диплому кваліфікованого робітника НОМЕР_3 від 23.06.1999р., ОСОБА_2 закінчила у 1999 році професійно-технічне училище №1 м. Суми і здобула кваліфікацію апаратника (широкого профілю основних хімічних виробництв), лаборанта хімічного аналізу.

Згідно з додатком до диплома кваліфікованого робітника рішенням державної кваліфікаційної комісії від 12.05.1999р. присвоєна кваліфікація апаратник третього розряду, лаборант третього розряду.

Відповідно до довідки Комунального закладу Сумської обласної ради "Сумський хіміко-технологічний центр професійно-технічної освіти" від 17.07.2026р. №192 ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , навчалась в професійно-технічному училищі №1 м. Суми на деній формі навчання з 01.09.1996р. (наказ від 01.09.1996р. №37-к "Про зарахування учнів") по 12.05.1999р. (наказ від 12.05.1999р. №13-к "Про достроковий випуск"). На момент закінчення закладу освіти ОСОБА_1 мала прізвище ОСОБА_3 .

Згідно з копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_4 ОСОБА_2 21.06.2002р. зареєструвала шлюб з ОСОБА_4 . Прізвище дружини після одруження - ОСОБА_5 .

Згідно з копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_5 у заявника ІНФОРМАЦІЯ_4 народився син - ОСОБА_6 .

Згідно з копією свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_6 шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_7 розірвано 20.06.2006р.

Згідно з копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_7 ОСОБА_7 27.12.2014р. зареєструвала шлюб з ОСОБА_8 . Прізвище дружини після одруження - ОСОБА_9 .

Стверджуючи про протиправність відмови органу публічної адміністрації у призначенні пенсії у формі Рішення, заявник ініціював даний спір.

Надаючи оцінку обставинам спірних правовідносин та відповідності реально вчиненого управлінського волевиявлення суб”єкта владних повноважень вимогам ч.2 ст.2 КАС України, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

У розумінні п.7 ч.1 ст.4 КАС України відповідач є суб”єктом владних повноважень.

Тому на відносини з реалізації відповідачем наданих законом повноважень поширюється дія ч.2 ст.19 Конституції України, де указано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Також на відносини з реалізації відповідачем наданих законом повноважень поширюється і дія ч.2 ст.2 КАС України, згідно з якою у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що в Україні як у правовій державі, де проголошена дія верховенства права та найвищою соціальною цінністю є людина, згідно з ст.ст. 1, 3, 8, ч.2 ст.19, ч.1 ст.68 Конституції України усі без виключення суб`єкти права (учасники суспільних відносин) зобов`язані дотримуватись існуючого правового порядку, утримуючись від використання права на "зло"/зловживання правом, а суб`єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов`язком виконувати покладені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.

Право громадян України на соціальний захист проголошено ст.46 Конституції України, конкретизовано п.6 ч.1 ст.92 Конституції України і з 01.01.2004р. деталізовано нормами, насамперед, Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", який був прийнятий на зміну положенням Закону України від 05.11.1991р. №1788-ХІІ "Про пенсійне забезпечення".

Відповідно до ст.2 Закону України від 05.11.1991р. №1788-ХІІ "Про пенсійне забезпечення" за цим Законом призначаються: а) трудові пенсії: за віком; по інвалідності; в разі втрати годувальника; за вислугу років.

Згідно з ч.1 ст.9 Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" відповідно до цього закону за рахунок коштів Пенсійного фонду в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: 1) пенсія за віком; 2) пенсія по інвалідності внаслідок загального захворювання (у тому числі каліцтва, не пов`язаного з роботою, інвалідності з дитинства); 3) пенсія у зв`язку з втратою годувальника.

За змістом ст.27 Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" розмір пенсії за віком визначається залежно від середньомісячного заробітку та коефіцієнту страхового стажу, тобто параметрів, арифметичне значення яких обчислюється за нормами ст.ст.24, 40 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування".

У розумінні ч.1 ст.24 Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.

Отже, з 01.01.2004р. обов`язковими кваліфікуючими умовами для включення періоду трудової діяльності громадянина до страхового стажу є одночасна сукупність таких обставин як: 1) провадження діяльності, котра є об`єктом загальнообов`язкового державного пенсійного страхування; 2) реальність щомісячної оплати страхових внесків (тобто єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування) в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.

Частиною ч.2 ст.24 Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" передбачено, що страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом.

До набрання чинності нормами Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" правила обчислення стажу роботи громадянина у цілях пенсійного забезпечення визначались, зокрема, ст.56 Закону України від 05.11.1991р. №1788-ХІІ "Про пенсійне забезпечення", ч.1 якої містила положення про те, що до стажу роботи зараховується робота, виконувана на підставі трудового договору на підприємствах, в установах, організаціях і кооперативах, незалежно від використовуваних форм власності та господарювання, а також на підставі членства в колгоспах та інших кооперативах, незалежно від характеру й тривалості роботи і тривалості перерв.

Частиною 3 ст.56 Закону України від 05.11.1991р. №1788-ХІІ "Про пенсійне забезпечення" окреслювались спеціальні випадки включення до стажу роботи періодів іншої діяльності громадянина.

За приписами ст.62 Закону України від 05.11.1991р. №1788-ХІІ "Про пенсійне забезпечення" основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.

При цьому, правила ведення трудових книжок працівників були затверджені Інструкцією про порядок ведення трудових книжок працівників (затверджена наказом Міністерства соціального захисту населення України №58 від 29.07.1993р., зареєстрована в Міністерстві юстиції України 17.08.1993р. за №110; далі за текстом - Інструкція №58), а правила підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній визначені Порядком підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній (затверджений постановою КМУ від 12.08.1993р. №637; далі за текстом - Порядок №637).

Таким чином, до 31.12.2003р. страховий стаж громадянина має складатись виключно з проміжків часу ведення трудової діяльності або часу належності до кола осіб, спеціально окреслених ч.3 ст.56 Закону України від 05.11.1991р. №1788-ХІІ "Про пенсійне забезпечення", підтверджених записами у трудовій книжці або іншими об`єктивними даними за Порядком №637 та безвідносно до події оплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування; а з 01.01.2004р. - обов`язковими кваліфікуючими умовами для включення періоду трудової діяльності громадянина до страхового стажу є одночасна сукупність таких обставин як: 1) провадження діяльності, котра є об`єктом загальнообов`язкового державного пенсійного страхування; 2) реальність щомісячної оплати страхових внесків (тобто єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування) в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.

Стосовно питання кратності включення до страхового стажу працівника періодів трудової діяльності суд зазначає, що відповідно до ч.3 ст.24 Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" страховий стаж обчислюється в місяцях. Неповний місяць роботи, якщо застрахована особа підлягала загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню або брала добровільну участь у системі загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, зараховується до страхового стажу як повний місяць за умови, що сума сплачених за цей місяць страхових внесків з урахуванням сум страхових внесків, сплачених виходячи з мінімальної заробітної плати, є не меншою, ніж мінімальний страховий внесок.

Згідно з ч.3 ст.24 Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" страховий стаж враховується в одинарному розмірі, крім випадків, передбачених цим Законом.

У силу спеціального правила ч.3 ст.24 Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" за кожний повний рік стажу роботи (врахованого в одинарному розмірі) на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці за списком № 1 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затвердженим Кабінетом Міністрів України, зайнятість на яких давала та дає право на пенсію на пільгових умовах, до страхового стажу додатково зараховується по одному року.

Окремо суд зважає, що у силу правового висновку постанови Верховного Суду від 05.12.2025р. у справі №600/3079/24-а у постановах від 27.03.2018 у справі № 208/6680/16-а, від 24.05.2018 у справі №490/12392/16-а, від 17.07.2019 у справі № 144/669/17, від 23.03.2020 у справі № 535/1031/16-а, від 28.05.2021 у справі №591/3839/16-а, від 30.12.2021 у справі №348/1249/17, від 27.02.2022 у справі №620/3754/18, від 11.10.2023 у справі № 340/1454/21 Верховний Суд дійшов висновку, що відповідальність за несплату страхових внесків несе підприємство-страхувальник, оскільки воно здійснює нарахування страхових внесків із заробітної плати застрахованої особи, а позбавлення громадянина соціальної захищеності та пенсійного стажу у зв`язку з невиконанням страхувальником обов`язку зі сплати внесків до Пенсійного фонду України суперечить основним конституційним засадам в сфері соціального захисту, бо наявність чи відсутність сплати страхових внесків роботодавцем не спростовує самого факту виконання найманим працівником трудових обов`язків.

Тож, з огляду на положення ч.5 ст.242 КАС України окружний адміністративний суд вважає за необхідне поширити дію правового висновку постанови Верховного Суду від 05.12.2025р. у справі №600/3079/24-а на спірні правовідносини, унаслідок чого обставини сплати чи не сплати страхових внесків роботодавцем за період виконання заявником функцій найманого працівника не мають юридичного значення для включення відповідного періоду трудової діяльності до страхового стажу.

Розглядаючи спір, суд зазначає, що до 31.12.2003р. правовідносини з приводу призначення пенсії на пільгових умовах за Списком №1 та за Списком №2 були регламентовані лише ст.13 Закону України від 05.11.1991р. №1788-ХІІ "Про пенсійне забезпечення".

Відповідно до п.2 розділу XV Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" пенсійне забезпечення застрахованих осіб, які працювали або працюють на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці за списком №1 та на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці за списком №2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджених Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, на посадах, що дають право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах або за вислугу років, які відповідно до законодавства, що діяло раніше, мали право на пенсію на пільгових умовах або за вислугу років, здійснюється згідно з окремим законодавчим актом через професійні та корпоративні фонди.

До запровадження пенсійного забезпечення через професійні та корпоративні фонди: 1) особам, зазначеним в абзаці першому цього пункту, пенсії призначаються за нормами цього Закону в разі досягнення пенсійного віку та наявності трудового стажу, передбаченого Законом України "Про пенсійне забезпечення". У цьому випадку розміри пенсій визначаються відповідно до статті 27 та з урахуванням норм статті 28 цього Закону. При цьому зберігається порядок покриття витрат на виплату і доставку цих пенсій, що діяв до набрання чинності цим Законом. Підприємства та організації з коштів, призначених на оплату праці, вносять до Пенсійного фонду плату, що покриває фактичні витрати на виплату і доставку пенсій особам, які були зайняті повний робочий день на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці за списком №1 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджених Кабінетом Міністрів України, крім тих, що були безпосередньо зайняті повний робочий день на підземних роботах (включаючи особовий склад гірничорятувальних частин) з видобутку вугілля, сланцю, руди та інших корисних копалин, на будівництві шахт та рудників за списком робіт і професій, затвердженим Кабінетом Міністрів України, починаючи з дня набрання чинності цим Законом, у розмірі 20 відсотків з наступним збільшенням її щороку на 10 відсотків до 100-відсоткового розміру відшкодування фактичних витрат на виплату і доставку цих пенсій до набуття права на пенсію за віком відповідно до цього Закону. Виплата пенсій особам, які були безпосередньо зайняті повний робочий день на підземних роботах (включаючи особовий склад гірничорятувальних частин) з видобутку вугілля, сланцю, руди та інших корисних копалин, на будівництві шахт та рудників, за списком робіт і професій, затвердженим Кабінетом Міністрів України, та особам, пенсії яким призначені відповідно до пунктів "в" - "е" та "ж" статті 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення", здійснюється до 1 січня 2005 року за рахунок коштів Пенсійного фонду, а з 1 січня 2005 року - за рахунок коштів Державного бюджету України до досягнення пенсійного віку, передбаченого статтею 26 цього Закону.

Отже, і після набуття чинності нормами Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" (тобто після 01.01.2004р.) правила призначення пенсій за Списком №1 регламентувались п."а" ст.13 Закону України від 05.11.1991р. №1788-ХІІ "Про пенсійне забезпечення", а правила призначення пенсій за Списком №2 регламентувались п."б" ст.13 Закону України від 05.11.1991р. №1788-ХІІ "Про пенсійне забезпечення".

Тому, продовжуючи розгляд справи суд зазначає, що згідно з п."а" ст.13 Закону України "Про пенсійне забезпечення" у редакції до Закону України від 02.03.2015р. №213-VIII на пільгових умовах мають право на пенсію за віком, незалежно від місця останньої роботи працівники, зайняті повний робочий день на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці, - за списком N 1 ( 36-2003-п ) виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджуваним Кабінетом Міністрів України, і за результатами атестації робочих місць: чоловіки - після досягнення 50 років і при стажі роботи не менше 20 років, з них не менше 10 років на зазначених роботах; жінки - після досягнення 45 років і при стажі роботи не менше 15 років, з них не менше 7 років 6 місяців на зазначених роботах.

Згідно з п. "а" ст.13 Закону України "Про пенсійне забезпечення" у редакції Закону України від 02.03.2015р. №213-VIII на пільгових умовах мають право на пенсію за віком, незалежно від місця останньої роботи працівники, зайняті повний робочий день на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці, - за списком № 1 виробництв, робіт, професій, посад і показників ( 36-2003-п ), затверджуваним Кабінетом Міністрів України, і за результатами атестації робочих місць - після досягнення 50 років і при стажі роботи не менше 25 років у чоловіків, з них не менше 10 років на зазначених роботах, і не менше 20 років у жінок, з них не менше 7 років 6 місяців на зазначених роботах.

Такий стан правового регулювання існував до календарної дати набрання чинності нормами Закону України від 03.10.2017р. №2148-VIII (11.10.2017р.), яким текст Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" був доповнений, зокрема, ст.114, згідно з ч.1 якої право на пенсію за віком на пільгових умовах незалежно від місця останньої роботи мають особи, які працювали на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці за списком №1 та на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці за списком №2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджених Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, на роботах, що дають право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, а пенсії за вислугу років - на умовах, зазначених у частині четвертій цієї статті. Розміри пенсій для осіб, визначених цією статтею, обчислюються відповідно до статті 27 та з урахуванням норм статті 28 цього Закону.

При цьому, Законом України від 03.10.2017р. №2148-VIII у новій редакції був викладений п.2 розділу XV Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", де указувалось, що пенсійне забезпечення застрахованих осіб, які працювали або працюють на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці за списком №1 та на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці за списком №2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджених Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, на посадах, що дають право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах, які відповідно до цього Закону мають право на пенсію на пільгових умовах, здійснюється згідно з окремим законодавчим актом через професійні та корпоративні фонди.

До запровадження пенсійного забезпечення через професійні та корпоративні фонди особам, зазначеним в абзаці першому цього пункту, пенсії призначаються за нормами цього Закону.

Згідно з п.1 ч.2 ст.114 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" у редакції Закону України від 03.10.2017р. №2148-VIII на пільгових умовах пенсія за віком призначається працівникам, зайнятим повний робочий день на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці за списком № 1 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затвердженим Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, - після досягнення 50 років і за наявності страхового стажу не менше 25 років у чоловіків, з них не менше 10 років на зазначених роботах, і не менше 20 років у жінок, з них не менше 7 років 6 місяців на зазначених роботах.

У силу спеціальної вказівки у Законі України від 03.10.2017р. №2148-VIII наведені вище норми закону почали застосовуватись з 01.10.2017р.

Відтак, з 01.10.2017р. правила призначення пенсій за Списком №1 почали регламентуватись одночасно двома законами, а саме: п."а" ст.13 Закону України “Про пенсійне забезпечення” у редакції Закону України від 02.03.2015р. №213-VIII та п.1 ч.2 ст.114 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" у редакції Закону України від 03.10.2017р. №2148-VIII.

При цьому, правила згаданих законів були повністю уніфікованими (ідентичними) в частині вікового цензу набуття жінкою права на пенсію за Списком №1 – досягнення 50 років.

Такий стан правового регулювання існував до прийняття Конституційним Судом України рішення від 23.01.2020р. №1-р/2020 "У справі за конституційним поданням 49 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень розділу I, пункту 2 розділу III "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 2 березня 2015 року N 213-VIII".

Пунктом 1 резолютивної частини названого судового акту визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), статтю 13, частину другу статті 14, пункти "б" - "г" статті 54 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 5 листопада 1991 року №1788-XII зі змінами, внесеними Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 2 березня 2015 року N 213-VIII.

Відповідно до п.2 резолютивної частини названого судового акту стаття 13, частина друга статті 14, пункти "б" - "г" статті 54 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 5 листопада 1991 року №1788-XII зі змінами, внесеними Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 2 березня 2015 року №213-VIII, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Згідно з п.3 резолютивної частини названого судового акту застосуванню підлягають стаття 13, частина друга статті 14, пункти "б" - "г" статті 54 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 5 листопада 1991 року №1788-XII в редакції до внесення змін Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 2 березня 2015 року №213-VIII для осіб, які працювали до 1 квітня 2015 року на посадах, визначених у вказаних нормах, а саме: "На пільгових умовах мають право на пенсію за віком, незалежно від місця останньої роботи: а) працівники, зайняті повний робочий день на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці, - за списком N 1 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджуваним Кабінетом Міністрів України, і за результатами атестації робочих місць: чоловіки - після досягнення 50 років і при стажі роботи не менше 20 років, з них не менше 10 років на зазначених роботах; жінки - після досягнення 45 років і при стажі роботи не менше 15 років, з них не менше 7 років 6 місяців на зазначених роботах.

Працівникам, які мають не менше половини стажу роботи із особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці, пенсії на пільгових умовах призначаються із зменшенням віку, передбаченого статтею 12 цього Закону, на 1 рік за кожний повний рік такої роботи чоловікам і на 1 рік 4 місяці - жінкам …".

Згідно з п.3 резолютивної частини названого судового акту застосуванню підлягають стаття 13, частина друга статті 14, пункти "б" - "г" статті 54 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 5 листопада 1991 року N 1788-XII в редакції до внесення змін Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 2 березня 2015 року N 213-VIII для осіб, які працювали до 1 квітня 2015 року на посадах, визначених у вказаних нормах, а саме: "На пільгових умовах мають право на пенсію за віком, незалежно від місця останньої роботи: б) працівники, зайняті повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці, - за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджуваним Кабінетом Міністрів України, і за результатами атестації робочих місць: чоловіки - після досягнення 55 років і при стажі роботи не менше 25 років, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначених роботах; жінки - після досягнення 50 років і при стажі роботи не менше 20 років, з них не менше 10 років на зазначених роботах.

Отже, з 23.01.2020р. в Україні існують два закони, котрі одночасно регламентують правила призначення пенсій за Списком №1, а саме: п. «а» ст.13 Закону України “Про пенсійне забезпечення” у редакції до внесення змін Законом України від 02.03.2015р. №213-VIII та п.1 ч.2 ст.114 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" у редакції Закону України від 03.10.2017р. №2148-VIII; а також два закони, котрі одночасно регламентують правила призначення пенсій за Списком №2, а саме: п. «б» ст.13 Закону України “Про пенсійне забезпечення” у редакції до внесення змін Законом України від 02.03.2015р. №213-VIII та п.2 ч.2 ст.114 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" у редакції Закону України від 03.10.2017р. №2148-VIII.

Відносно заявника правила означених законів містять розбіжність у величині показника вікового цензу, який складає 45 років за п. "а" ст.13 Закону України “Про пенсійне забезпечення” у редакції до внесення змін Законом України від 02.03.2015р. №213-VIII та 50 років за п.2 ч.2 ст.114 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" у редакції Закону України від 03.10.2017р. №2148-VIII.

Зважаючи на ч.1 ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", рішення Європейського суду з прав людини від 14.10.2010р. по справі «Щокін проти України» (Shchokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та 37943/06) та рішення Європейського суду з прав людини від 07.07.2011р. по справі «Серков проти України» (Serkov v. Ukraine, заява № 39766/05), суд вважає, що найбільш сприятливим для заявника є підхід, коли віковий ценз має бути встановлений на рівні найменшої величини, тобто 45 років.

При цьому, у силу правових висновків рішення Верховного Суду від 21.04.2021р. у зразковій справі №360/3611/20 колізія (тобто суперечність) між положеннями ст.13 Закону України “Про пенсійне забезпечення” у редакції до внесення змін Законом України від 02.03.2015р. №213-VIII та ч.2 ст.114 Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» підлягає розв`язанню у спосіб віддання пріоритету у застосуванні нормам ст.13 Закону України “Про пенсійне забезпечення” у редакції до внесення змін Законом України від 02.03.2015р. №213-VIII як найбільш сприятливим для приватної особи – громадянина як здобувача пенсії.

Продовжуючи вирішення спору в частині обрахунку стажу заявника суд зазначає, що статтею 62 Закону України від 05.11.1991 № 1788-XII "Про пенсійне забезпечення" встановлено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка.

Правила ведення трудових книжок найманих працівників деталізовані нормами постанови КМУ від 27.04.1993 №301 «Про трудові книжки працівників», Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній (затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 №637; далі за текстом - Порядок №637), Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників (затверджена наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 №5; зареєстрована в Міністерстві юстиції України 17.08.1993 за №110; далі за текстом - Інструкція №110).

Так, за приписами пункту 1.1 Інструкції №110 трудова книжка основним документом про трудову діяльність працівника.

Аналогічна норма міститься у пункті 4 постанови Кабінету Міністрів України від 27.04.1993 №301 «Про трудові книжки працівників».

Пунктом 1.2 Інструкції №110 про порядок ведення трудових книжок працівників передбачено, що трудові книжки раніше встановленого зразка обміну не підлягають.

Відповідно до пунктів 1, 2 Порядку №637 основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами. У разі коли документи про трудовий стаж не збереглися, підтвердження трудового стажу здійснюється органами Пенсійного фонду на підставі показань свідків.

Пунктом 20 Порядку №637 передбачено, що у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні відомості, що визначають право на пенсії на пільгових умовах або за вислугу років, установлені для окремих категорій працівників, для підтвердження спеціального трудового стажу приймаються уточнюючі довідки підприємств, установ, організацій або їх правонаступників.

При цьому, як вже зазначалося судом, основним документом про трудову діяльність працівника є трудова книжка.

З аналізу наведених норм права слідує, що лише відсутність трудової книжки, відсутність записів у трудовій книжці, явна та очевидна неповнота або суперечливість наявних записів у трудовій книжці зумовлюють виникнення необхідності у встановленні трудового стажу на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами чи на підставі показань свідків

При цьому, записи у трудовій книжці мають пріоритет перед відомостями інших документів про періоди та предмет роботи, а тому необхідність надання уточнюючої довідки підприємств, установ, організацій або їх правонаступників для підтвердження спеціального трудового стажу виникає лише у випадку відсутності записів достатнього змісту у самій трудовій книжці.

Відповідальність за оформлення та ведення трудової книжки покладено на роботодавця. Трудова книжка оформлюється при першому прийнятті особи на роботу та при подальшому працевлаштуванні на інше місце роботи обміну не підлягає.

Такий висновок суду узгоджується з позицією Верховного Суду, наведеною у постанові від 06.02.2018 у справі №677/277/17.

Пунктом 20 Порядку №637 передбачено, що у тих випадках, коли у трудовій книжці відсутні відомості, що визначають право на пенсію на пільгових умовах або за вислугу років, установлені для окремих категорій працівників, для підтвердження спеціального трудового стажу приймаються уточнюючі довідки підприємств, установ, організацій або їх правонаступників.

В довідці має бути вказано: період роботи, що зараховується до спеціального стажу: професія або посада, характер роботи: розділ, пункт, найменування списків або їх номери, куди включаються цій період роботи, первинні документи за час виконання роботи, на підставі яких видана зазначена довідка. Додатково в довідці наводяться такі відомості: стосовно трактористів машиністів підприємств сільського господарства (в тому числі колгоспів) про безпосередню зайнятість у виробництві сільськогосподарської продукції.

Аналізуючи чинні нормативно-правові акти України, які регулюють умови пенсійного забезпечення, суд дійшов висновку, що положення Порядку №637 щодо підтвердження стажу роботи, який є спеціальнім по відношенню до Закону №1788- XII, мають бути застосовані лише у чітко визначених та вичерпних випадках, а саме за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній. Разом з тим, основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка (стаття 62 Закону №1788-ХП).

Таким чином, уточнюючі довідки мають надаватися в разі, коли взагалі відсутні відомості в трудовій книжці про працю громадян у спірний період.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 20 лютого 2018 року у справі №234/13910/17 та від 07 березня 2018 року у справі №233/2084/17, від 04 березня 2020 року у справі №367/945/17.

Матеріали справи свідчать, що відповідно до записів у трудовій книжці серії НОМЕР_2 ОСОБА_1 працювала з 21.02.2000 по 28.02.2003 на ВАТ «Сумихімпром» в цеху двоокису титану госпрозрахункового пігментного заводу Диоксид апаратником кристалізації 4 розряду виробництва списку №1; з 01.07.2009 по 25.08.2014 в зв`язку з реорганізацією цехів переведена та працювала на ВАТ «Сумихімпром» у об`єднаному цеху по виробництву двоокису титану апаратником гідролізу 4 розряду.

Згідно з довідкою Акціонерного товариства "СУМИХІМПРОМ" №323 від 21.07.2025 позивач працювала повний робочий день з 21.02.2000 до 25.08.2014 та виконувала ведення технологічного процесу виробництва титану, а саме двоокису титану; обслуговування устаткування при наявності їдкого натру, пилу сировини, парів сірчаної та соляної кислоти за професією, посадою апаратник кристалізації, апаратник гідролізу об`єднаного цеху по виробництву двоокису титану «ГПЗ «Діоксид», ЦДТ №2; ОЦДТ (відділення №1), що передбачено Списком 1 розділом 8 підрозділом 8А.1 код КП8154; підстава постанова КМУ №36 від 16.01.2003 р. за період з 2000 по 2014 роки (14 років 6 місяців 4 дні). Атестація робочих місць проведена №303/3 від 27.12.1995р.; №226/13 від 14.09.2001р.; №247/16 від 08.09.2006р.

Суд зазначає, що записи трудової книжки позивача щодо спірних періодів його роботи містять повну інформацію про місце роботи та посаду.

Суд зауважує, що Список № 1, затверджений постановою Кабінету Міністрів України №162 від 11.03.1994, що діяв до 16.01.2003, передбачав право на пенсію за віком на пільгових умовах у разі виконання найманим працівником функцій за роботою розділу VIII. ХІМІЧНЕ ВИРОБНИЦТВО 1080А000-17541 А. Робітники, керівники і спеціалісти підприємств хімічної і нафтохімічної галузі промисловості, зайняті повний робочий день у виробництвах і роботах, зокрема, зі сполуками барію, титану.

Отже, професія та посада позивача у період з 27.12.2000р. по 13.09.2001р. віднесена до вищевказаного Списку №1.

Список № 1, затверджений постановою Кабінету Міністрів України №36 від 16.01.2003, що діяв до 03.08.2016, передбачав право на пенсію за віком на пільгових умовах у разі виконання найманим працівником функцій за роботою розділу VIII. ХІМІЧНЕ ВИРОБНИЦТВО підрозділ 8А.1 Працівники, зайняті у нижчезазначених виробництвах і на роботах, зокрема, зі сполуками барію, титану.

Отже, професія та посада позивача у період з 01.07.2010р. по 31.12.2010р. віднесена до вищевказаного Списку №1.

Стосовно такого критерію набуття громадянином права на призначення пенсії на пільгових умовах у порядку п."а" ст.13 Закону України “Про пенсійне забезпечення” у редакції до внесення змін Законом України від 02.03.2015р. №213-VIII чи п.1 ч.2 ст.114 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" у редакції Закону України від 03.10.2017р. №2148-VIII як проведення атестації робочих місць за умовами праці суд зазначає, що у силу правового висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020р. у справі №520/15025/16-а "Непроведення або несвоєчасне проведення атестації робочих місць власником підприємств або уповноваженим ним органом не може позбавляти громадян їх конституційного права на соціальний захист, у тому числі щодо надання пенсій за віком на пільгових умовах. Контроль за додержанням підприємствами правил проведення атестації робочих місць за умовами праці покладається на відповідні повноважні державні контролюючі органи, зокрема Держпраці.

Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає, що непроведення або несвоєчасне проведення атестації робочих місць власником підприємства не може бути підставою для відмови у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах".

Оскільки матеріали справи не містять належних та достатніх доказів, які б спростовували набуття позивачкою права на зарахування періоду її трудової діяльності з 27.12.2000р. по 13.09.2001р. та з 01.07.2010р. по 31.12.2010р. до пільгового стажу за Списком №1, а сама по собі відсутність результатів атестації робочого місця з наведених вище підстав не може бути підставою для неврахування такого періоду, суд доходить висновку про необхідність зарахування зазначеного періоду до пільгового стажу позивачки за Списком №1.

Відтак висновок відповідача про відсутність підстав для зарахування періоду з 27.12.2000р. по 13.09.2001р. є помилковим.

Крім того, щодо періоду роботи позивачки з 01.07.2010р. по 31.12.2010р. спірне рішення відповідача взагалі не містить зазначення конкретних обставин, мотивів чи правових підстав, з яких такий період не був зарахований до страхового стажу.

Відтак у цій частині рішення відповідача не відповідає критерію обґрунтованості за ч.2 ст.2 КАС України, ст.8 Конституції України, ст.ст.6, 13 Конвенції про захист прав людини та основопложних свобод 1950 року, оскільки не дає можливості встановити, з яких саме підстав орган Пенсійного фонду дійшов висновку про неврахування зазначеного періоду та які саме обставини перешкоджали його зарахуванню.

Стосовно вимог про зарахування до страхового стажу періоду навчання з 01.09.1996 по 12.05.1999 суд зазначає, що управлінські волевиявлення терорганів системи ПФУ з приводу пенсійного забезпечення громадян за загальним правилом повинні відповідати вимогами ч.2 ст.2 КАС України, зокрема, критерію обґрунтованості (п.3 ч.2 ст.2), критерію безсторонності (неупередженості) п.4 ч.2 ст.2), критерію добросовісності (п.5 ч.2 ст.2), критерію розсудливості (п.6 ч.2 ст.2).

Згідно з ч.1 ст.44 Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" призначення пенсії здійснюється, зокрема, за зверненням особи.

Відносини з приводу правил та процедур звернення громадян за призначенням пенсії конкретизовані приписами Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" (затверджений постановою Правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 №22-1, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 27.12.2005р. за №1566/11846 у редакції постанови Правління Пенсійного фонду України від 07.07.2014р. №13-1; далі за текстом - Порядок №22-1), п.п.1.1 Розділу І якого визначено форму звернення зацікавленої особи, а нормами Розділу ІІ визначено обсяг матеріалів звернення зацікавленої особи.

Згідно з ч.3 ст.44 Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" органи Пенсійного фонду мають право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, видані ними для оформлення пенсії, а також в необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі та достовірність поданих відомостей про осіб, які підлягають загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню, умови їх праці та інших відомостей, передбачених законодавством для визначення права на пенсію. На такі перевірки не поширюється дія положень законодавства про здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності.

Аналогічні вимоги до реалізації владної управлінської функції суб"єкта владних повноважень з приводу вчинення управлінських волевиявлень стосовно призначення громадянам пенсій сформульовані як у п.1.8 Розділу І Порядку №22-1 (де указано, що у разі якщо до заяви про призначення пенсії додані не всі необхідні документи, орган, що призначає пенсію, письмово повідомляє заявника про те, які документи необхідно подати додатково, про що в заяві про призначення пенсії робиться відповідний запис (у разі подання заяви через вебпортал або засобами Порталу Дія таке повідомлення надсилається особі через електронний кабінет користувача вебпорталу або засобами Порталу Дія). Якщо документи будуть подані не пізніше трьох місяців із дня повідомлення про необхідність подання додаткових документів, то днем звернення за призначенням пенсії вважається день прийняття заяви про призначення пенсії або дата реєстрації заяви на вебпорталі або засобами Порталу Дія), так і у п.4.2 Розділу IV Порядку №22-1 (де указано, що працівник пенсійного органу повідомляє про необхідність дооформлення документів або надання додаткових документів у тримісячний строк з дня подання заяви про призначення пенсії, у разі неналежного оформлення поданих документів або відсутності необхідних документів.

Також аналогічні вимоги до функціонування пенсійних органів сформульовані у п.п.2 п. 6 Положення про головні управління Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі (затверджене Постановою правління Пенсійного фонду України від 22.12.2014 за № 28-2, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 15.0.12015 за № 40/26485) де указано, що Головне управління Фонду має право отримувати безоплатно в установленому законодавством порядку від державних органів та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій усіх форм власності і від фізичних осіб підприємців відомості про нарахування, обчислення і сплату страхових внесків, а також інші відомості, необхідні для здійснення покладених на головне управління Фонду завдань.

З наведеного слідує, що законодавець одночасно як наділив тероргани системи ПФУ правом на перевірку відомостей про осіб, які підлягають загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню, так і обтяжив обов`язком витребування недостатніх відомостей і документів.

Суд вважає, що таке тлумачення змісту обов`язку суб"єкта владних повноважень у спірних правовідносинах є цілком релевантним правовим висновкам постанови Верховного Суду від 21.02.2018 у справі № 687/975/17 та постанови Верховного Суду від 08.02.2021р. у справі № 487/68/17.

Як встановлено судом, у трудовій книжці заявника серії НОМЕР_1 щодо спірного періоду міститься інформація про проходження навчання в ПТУ-1 м. Суми.

Посилання відповідача на той факт, що в записі трудової книжки позивача в підставах внесення запису відсутні номер та дата видачі диплому не може бути підставою незарахування стажу, оскільки це є надмірним формалізмом та вказані помилки не можуть нівелювати відомості трудової книжки, позбавивши позивача права на належне пенсійне забезпечення з урахуванням набутого стажу.

Ненадання позивачкою диплома про закінчення професійно-технічного навчального закладу саме по собі не могло бути достатньою підставою для неврахування періоду її навчання з 01.09.1996р. по 12.05.1999р., оскільки наявні у матеріалах справи документи, зокрема трудова книжка та довідка закладу професійно-технічної освіти від 17.07.2026р. №192, підтверджують факт її навчання у зазначений період, а відповідно до наведених вище положень законодавства у разі недостатності поданих документів орган Пенсійного фонду не позбавлений можливості витребувати додаткові документи та відомості, необхідні для вирішення питання про право особи на пенсію.

При цьому відповідач, приймаючи спірне рішення, не навів жодних обставин, які б свідчили про недостовірність відомостей трудової книжки щодо факту навчання позивачки, а посилання лише на відсутність у відповідному записі номера та дати видачі диплома є проявом надмірного формалізму.

З огляду на викладене суд доходить висновку, що періоди навчання заявника з 01.09.1996р. по 12.05.1999р. підлягають зарахуванню до її страхового стажу.

Стосовно зарахування до страхового стажу періоду догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку суд зазначає, що за приписами частини 3 статті 56 Закону № 1788-ХІІ до стажу роботи зараховується також час догляду непрацюючої матері за малолітніми дітьми, але не довше ніж до досягнення кожною дитиною 3-річного віку.

Періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до трудового стажу для призначення пенсії до 01.01.2004 року (дата набрання чинності Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування»), зараховується до страхового стажу у порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше.

Відповідно до частини 2 статті 181 Кодексу законів про працю України відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та відпустка без збереження заробітної плати (частини третя та шоста статті 179 цього Кодексу) зараховуються як до загального, так і до безперервного стажу роботи і до стажу роботи за спеціальністю. Час відпусток, зазначених у цій статті, до стажу роботи, що дає право на щорічну відпустку, не зараховується.

У статті 24 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» визначено, що страховий стаж після 1 січня 2004 року обчислюється за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до набрання ним чинності в порядку, визначеному раніше діючим законодавством.

Отже, до 1 січня 2004 року, час догляду за дитиною до трьох років зараховується до страхового стажу матері, яка на час народження дитини не перебувала у трудових відносинах, на підставі свідоцтва про народження дитини.

З 1 січня 2004 року пунктом 1 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону України від 09.07.2003 № 1058-IV «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» визначено, що страхові внески за жінок, які доглядають за дитиною до досягнення нею трирічного віку, сплачуються з 01.01.2005.

Таким чином, з огляду на особливості правового регулювання перехідного періоду, час догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку у період з 01.01.2004 по 31.12.2004 підлягає зарахуванню до страхового стажу на підставі документа, що підтверджує отримання відповідної допомоги по догляду за дитиною, без застосування вимоги щодо сплати за цей період страхових внесків, оскільки їх сплата за жінок, які здійснювали такий догляд, була запроваджена лише з 01.01.2005.

Як встановлено з довідки форми ОК-5 з Реєстру застрахованих осіб докази сплати за заявника страхових внесків за період 01.01.2004р.-28.02.2004р. та 04.03.2004р.-28.12.2004р. відсутні.

Окрім того, матеріали справи не містять належних та допустимих доказів перебування заявника у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку у зазначені періоди, зокрема відповідного наказу роботодавця, довідки про перебування у такій відпустці, документів про отримання допомоги по догляду за дитиною чи інших документів, які б підтверджували обставини, що відповідно до законодавства є підставою для зарахування спірного періоду до страхового стажу. Відповідні відомості відсутні також у трудовій книжці заявника.

За таких обставин, враховуючи відсутність у матеріалах справи належних та допустимих доказів перебування заявника у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку із збереженням трудових відносин у розумінні ст.ст.21, 24 Кодексу законів про працю України, суд доходить висновку про недоведеність обставин, які відповідно до законодавства є підставою для зарахування періодів з 01.01.2004 року по 28.02.2004 року та з 04.03.2004 року по 28.12.2004 року до страхового стажу заявника саме на підставі матеріалів Звернення.

Саме лише посилання на необхідність зарахування зазначених періодів без належного документального підтвердження факту догляду за дитиною та отримання відповідної допомоги не є достатньою підставою для їх включення до страхового стажу.

Указаний висновок суду не є позбавленням права заявника на включення цього періоду часу до показника тривалості страхового стажу взагалі, стосується виключно прав заявника у вимірі обсягу матеріалів Звернення і не свідчить про втручання у гарантоване ст.8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року право заявника на повагу до приватного життя.

Навпаки - у разі повторного звернення заявника з цього ж самого питання до терорганів системи ПФУ із наданням відповідних доказів про перебування у відпустці для догляду за дитиною до досягнення дитиною трирічного віку із збереженням трудових відносин із роботодавцем у розумінні ст.ст.21, 24 Кодексу законів про працю України рішення суду у цій справі є додатковим підтвердженням існування такого права, котре у межах спірних правовідносин правомірно не було визнано суб"єктом владних повноважень виключно через брак обсягу матеріалів Звернення, а не як достовірно установлена обставина фактичної дійсності.

Розглядаючи справу, суд зауважує, що у силу правового висновку постанови Верховного Суду від 29.01.2020р. у справі №814/1460/16 адміністративний суд перевіряє рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень ретроспективно, тобто зважаючи на ті обставини, які існували у минулому на момент прийняття оспорюваного рішення (вчинення дії, допущення бездіяльності).

Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб`єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов`язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб`єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.

При цьому, із положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб`єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування - «поза будь-яким розумним сумнівом» (тобто запропоноване сприйняття ситуації повинно виключати реальну ймовірність існування у дійсності будь-якого іншого варіанту), у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - «баланс вірогідностей» (тобто запропоноване сприйняття ситуації не повинно суперечити умовам реальної дійсності і бути можливим до настання).

Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб`єктом задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних та беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності.

І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб`єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з`ясування об`єктивної істини у справі.

Правильність саме такого тлумачення змісту ч.1 ст.77 та ч.2 ст.77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19, де указано, що визначений ст. 77 КАС України обов`язок відповідача - суб`єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов`язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.

Окрім того, саме таке тлумачення стандартів доказування є цілком релевантним правовому висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21.

У розумінні ч.1 ст.72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

При цьому, згідно з ч.1 ст.73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, а у силу запроваджених частинами 1 і 2 ст.74 КАС України застережень суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням встановленого законом порядку або не підтверджені визначеними законом певними засобами доказування.

Відповідно до ч.1 ст.75 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи, а за правилом ч.1 ст.76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

У межах даного спору суд вважає за можливе керуватись правовою позицією, сформульованою у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21, де указано, що: 1) покладений на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність передбачає, що висновки суду можуть будуватися на умовиводах про те, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були; 2) суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв`язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування.

Тому перевіряючи наведені учасниками спору аргументи приєднаними до справи доказами, оцінивши добуті докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що згідно з правовими висновками постанови Верховного Суду від 02.07.2019р. по справі №140/2160/18 (адміністративне провадження №К/9901/13662/19) загальними вимогами, які висуваються до акта індивідуальної дії, як акта правозастосування, є його обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення владним органом конкретних підстав його прийняття (фактичних і юридичних), а також переконливих і зрозумілих мотивів його прийняття.

У пункті 75 постанови Верховного Суду від 17.12.2018р. по справі №509/4156/15-а (адміністративне провадження №К/9901/7504/18) міститься правовий висновок, у силу якого адміністративний суд під час перевірки правомірності рішення суб`єкта владних повноважень, повинен надати правову оцінку тим обставинам, які стали підставою для його прийняття та наведені безпосередньо у цьому рішенні, а не тим, які в подальшому були виявлені суб`єктом владних повноважень для доведення правомірності («виправдання») свого рішення.

Суд вважає, що оскаржуване рішення суб`єкта владних повноважень не відповідає вимогам умотивованості, а тому порушує інтерес заявника до юридичної визначеності як невід`ємної складової запровадженого ст.8 Конституції України верховенства права.

Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону було викладено Верховним Судом у постанові від 07.11.2019р. по справі №826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), де указано, що обов`язковою умовою визнання протиправним волевиявлення суб`єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав (інтересів) та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.

Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що у спірних правовідносинах суб`єктом владних повноважень не було забезпечено дотримання вимог ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України, позаяк у спірних правовідносинах відповідачем було вчинено управлінське волевиявлення у формі рішення, існування якого свідчить про закінчення процедури розгляду і помилкове вирішення питання з приводу призначення заявнику пенсії із зарахуванням до страхового стажу заявника оскаржених періодів роботи і є перешкодою для вчинення за цим зверненням будь-яких волевиявлень управлінського характеру, що спонукає суд до скасування реально вчиненого суб”єктом владних повноважень управлінського волевиявлення у формі рішення.

З цих підстав оскаржене рішення суб”єкта владних повноважень належить скасувати, а ГУ ПФУ в Миколаївській області згідно з абз.2 ч.4 ст.245 КАС України належить обтяжити обов”язком повторно розглянути по суті звернення зацікавленої особи та прийняти умотивоване рішення із наданням оцінки усім поданим заявником доказам із урахуванням висновків суду по даній справі, оскільки під час вирішення питання про призначення пенсії відповідачем не забезпечено належного визначення страхового стажу позивача з урахуванням установлених судом обставин та правової оцінки спірних періодів роботи при прийнятті рішення про відмову у призначенні пенсії.

Суд зауважує, що у межах спірних правовідносин спір первісно склався з приводу заперечення суб"єктом владних повноважень права заявника на пенсію у зв"язку із досягненням 45 - річного віку як такого.

Між тим, за правилами ст.ст.24, 27, 40 Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" показник величини страхового стажу набуває юридичного значення у процедурі обчислення розміру пенсії виключно після вчинення терорганом системи ПФУ управлінського волевиявлення з приводу визнання права громадянина на пенсію як такі.

До настання цієї події будь-які управлінські волевиявлення суб`єкта владних повноважень з приводу обчислення тривалості страхового стажу поза межами процедури призначення пенсії або поза межами процедури перерахунку раніше вже призначеної пенсії не мають жодних самостійних юридичних наслідків.

Тому усі вимог позову про спонукання суб`єкта владних повноважень про включення до загального показника тривалості страхового стажу окремих періодів життєдіяльності заявника у вимірі обставин даного спору заявлені наперед, стосуються майбутніх правовідносин з приводу визначення грошового розміру пенсії, котрі наразі ще не склались у часі та відносно яких відсутнє реально вчинене управлінське волевиявлення суб`єкта владних повноважень як предмета судового контролю у порядку ч.2 ст.2 КАС України.

Тож, у межах саме даного спору ці вимоги не підлягають задоволенню через відсутність порушеного права як об"єкту судового захисту у розумінні ч.1 ст.2 КАС України.

При розв`язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007р. у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011р. у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010р. у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994р. у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008р. у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії"), надав оцінку усім юридично значимим факторам і обставинам справи, дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін, виклав власні мотиви конкретного тлумачення змісту належних норм матеріального і процесуального права.

Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.

Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв`язання спору по суті.

Розподіл судових витрат по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".

Вирішуючи питання з приводу розподілу судових витрат в частині видатків на професійну правничу допомогу, суд зазначає, що правила згаданого розподілу унормовані, насамперед, приписами ст.ст.132-143 КАС України.

Згідно з ч.3 ст.134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до ч.4 ст.134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Критерії співмірності, пропорційності, обґрунтованості, вимушеності, розумності розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката сформульовані законодавцем у положеннях ч.5 ст.134 та ч.9 ст.139 КАС України.

Тому, з огляду на приписи ст.8 Конституції України, п.9 ч.3 ст.2, ч.4 ст.134, ч.5 ст.134, ч.6 ст.134, ч.9 ст.139 КАС України, на зміст складових елементів верховенства права та на неприпустимість зловживання правами суд вважає, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаними адвокатом роботами (наданими послугами); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони (у тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи); 5) пов`язаністю витрат з розглядом справи (тобто об"єктивною і неминучою вимушеністю); 6) обґрунтованістю розміру витрат та пропорційністю розміру витрат до предмета спору з урахуванням ціни позову та значення справи для сторін (у тому числі чи міг результат вирішення справи вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес); 7) поведінкою сторони під час розгляду справи; 8) причиною виникнення спору; 9) результатом розв`язання спору; 10) висловленою з даного приводу правовою позицією відповідача.

При цьому, з огляду на приписи ч.5 ст.242 КАС України суд вважає за необхідне взяти до уваги, що у силу правового висновку додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2022р. у справі №910/12876/19: 1) Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), у тому числі в рішенні від 28.11.2002р. «Лавентс проти Латвії» (Lavents v. Latvia) за заявою № 58442/00 щодо судових витрат, за статтею 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року суд відшкодовує лише витрати, стосовно яких було встановлено, що вони справді були необхідними і становлять розумну суму (див., серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Ніколова проти Болгарії» та «Єчюс проти Литви», пункти 79 і 112 відповідно); 2) При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так, у справі «Схід / Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (пункт 268).

Також у силу правових висновків постанови Верховного Суду від 22.06.2022р. у справі №380/3142/20: 1) в підтвердження здійсненої правової допомоги необхідно долучати розрахунок погодинної вартості правової допомоги, наданої у справі, який має бути передбачений договором про надання правової допомоги та може міститися у акті приймання-передачі послуг за договором; 2) розрахунок платної правової допомоги повинен відображати вартість години за певний вид послуги та час витрачений на: участь у судових засіданнях; вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням; ознайомлення з матеріалами справи в суді тощо; 3) Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування зазначених витрат; 4) у силу вимог процесуального закону суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат (у даному випадку, за наявності заперечень учасника справи), що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою; 5) Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовленого документу, витрачений адвокатом час тощо є неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг; 6) при визначенні суми відшкодування судових витрат суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг.

Окрім того, за правовими висновками постанови Верховного Суду від 10.06.2021 року по справі №820/479/18 (адміністративне провадження №К/9901/365/19): 1) документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов`язані з розглядом справи, підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, але суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним за параметрами, зокрема, складності справи, витраченого адвокатом часу, значення спору для сторони тощо; 2) Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26.02.2015р. у справі «Баришевський проти України», від 10.12.2009р. у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12.10.2006р. у справі «Двойних проти України», від 30.03.2004р. у справі «Меріт проти України», заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим; 3) При визначенні суми відшкодування суд також враховує критерії реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерій розумності, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін; 4) Аналогічні критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява № 19336/04).

Вказані висновки також наведені у постановах Верховного Суду від 17 вересня 2019 року по справі 810/3806/18, по справі №1740/2428/18 від 24 березня 2020 року, по справі №320/3271/19 від 07 травня 2020 року.

Звідси слідує, що у силу п.9 ч.3 ст.2 та ч.5 ст.242 КАС України досягнення між учасниками суспільних відносин згоди з приводу будь-якого (у тому числі і фіксованого) розміру гонорару адвоката за представництво інтересів у суді або досягнення домовленості з приводу обчислення розміру гонорару за іншими складовими не призводить до безумовного правового наслідку у вигляді обтяження відповідача обов`язком відшкодування повної суми цього гонорару поза межами критеріїв ч.4 ст.134, ч.5 ст.134, ч.6 ст.134, ч.9 ст.139 КАС України.

Таке тлумачення змісту наведених норм права повністю корелюється із правовими висновками постанови Великої палати Верховного Суду від 16.11.2022р. у справі №922/1964/21.

Суд зазначає, що на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу адвоката заявником було надано ордер серії АО №1245816 на надання правничої допомоги, свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю, Договір №16/07 про надання професійної правничої допомоги від 16.07.2026, квитанцію до прибуткового касового ордера від 20.07.2026р. на оплату правничої допомоги у сумі 10.000,00 грн.

Як вбачається з п. 1.2. Договору №16/07 про надання професійної правничої допомоги від 16.07.2026р. Адвокат надає Клієнту консультаційні та юридичні послуги щодо захисту його прав та інтересів, зокрема, у Харківському окружному адміністративному суді.

Згідно з п. 4.2. Договору №16/07 про надання професійної правничої допомоги від 16.07.2026р. розмір гонорару становить 10.000,00 грн.

Суд зазначає, що сума гонорару адвоката є фіксованою, а тому не залежить від витрат часу, обсягу підготовлених та поданих документів, відтак ці обставини не впливають на вартість наданої професійної правничої допомоги та, відповідно, на розмір судових витрат.

Такий порядок визначення гонорару узгоджується з вимогами статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», якою передбачено можливість встановлення фіксованої суми гонорару, що обчислюється з урахуванням складності справи, кваліфікації і досвіду адвоката, фінансового стану клієнта та інших істотних обставин.

Наведений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду, наведеній у постанові від 21 червня 2022 року по справі № 480/828/19.

Вирішуючи питання співмірності заявлених до відшкодування витрат на професійну правничу допомогу адвоката, суд зважає, що спір не є складним як за обсягом доказів, так і за природою суджень суб`єкта владних повноважень; причина виникнення спору, предмет спору, обсяг предмету доказування об`єктивно не вимагали вжиття значних зусиль для з`ясування справжніх обставин фактичної дійсності, вивчення змісту належних норм права, спростування мотивів суб`єкта владних повноважень.

Справа слухалась в порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін в порядку ст. 263 КАС України.

Відтак, суд доходить до переконання про те, що обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт на 10.000,00грн. є неспівмірним з обставинами даного конкретного спору. При цьому, суд вважає, що до відносин із відшкодування витрат на професійну правничу допомогу слід застосовувати виключно положення ч.1 ст.77 КАС України.

Підсумовуючи викладені вище міркування, суд доходить до переконання про те, що у даному конкретному випадку справедливим і співмірним відшкодуванням витрат заявника на професійну правничу допомогу буде сума у розмірі - 3.500,00грн.

Керуючись ст.ст.8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.4-12, 72-77, 90, 211, 241-243, 255, 257, 263, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Позов - задовольнити частково.

Вийти за межі позову.

Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області від 08.07.2026р. №204450026894 про відмову у призначенні ОСОБА_1 пенсії за віком на пільгових умовах.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 30.06.2026р. про призначення пенсії за віком на пільгових умовах відповідно до пункту "а" частини 1 статті 13 Закону України від 05.11.1991р. №1788-ХІІ "Про пенсійне забезпечення" з урахуванням рішення Конституційного суду України від 23.01.2020 №1-р/2020 та з урахуванням висновків суду по справі №520/22202/26.

Позов у решті вимог - залишити без задоволення.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області (ідентифікаційний код - 13844159; місцезнаходження - вул. Морехідна, буд. 1, м. Миколаїв, 54008) на користь ОСОБА_1 (адреса реєстрації місця проживання - АДРЕСА_1 , р.н.о.к.п.п. НОМЕР_8 ) 665,60 грн (шістсот шістдесят п`ять гривень 60 копійок) у якості компенсації витрат на оплату судового збору та 3.500,00 грн (три тисячі п`ятсот гривень) у якості компенсації витрат на оплату професійної правничої допомоги.

Роз`яснити, що судове рішення набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України (після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду); підлягає оскарженню до Другого апеляційного адміністративного суду у строк згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати виготовлення повного судового рішення).

Суддя А.В. Сліденко