Постанова від 07 вересня 2026 р. у справі №750/11913/25 — Чернігівський апеляційний суд

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

іменем України

08 вересня 2026 року м. Чернігів

Унікальний номер справи № 750/11913/25

Головуючий у першій інстанції – Маринченко О. А.

Апеляційне провадження № 22-ц/4823/1767/26

Чернігівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

головуючого - судді Стельмаха А.П.,

суддів Любчика О.В., Разгуляєвої О.В.,

розглянув у порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє законний представник ОСОБА_2 , на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 03 червня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 , в інтересах якої діє законний представник ОСОБА_2 , до ОСОБА_3 про стягнення коштів,

У С Т А Н О В И В:

У серпні 2025 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє законний представник ОСОБА_2 , звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення 12 357 грн 48 коп.

Позов мотивувала тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4 , який є батьком сторін, після смерті якого відкрилася спадщина, до складу якої увійшла квартира АДРЕСА_1 . Спадщину прийняли позивач та відповідач, кожному з яких належить по 1/2 частці у праві власності на зазначену квартиру. Позивачем були сплачені житлово-комунальні та інші послуги, пов`язані з управлінням, утриманням і збереженням квартири. Відповідач участі в цих витратах не брав, а направлена йому вимога про відшкодування половини понесених витрат залишилася невиконаною. У зв`язку із цим позивач просила стягнути з відповідача 12 357 грн 48 коп., що, за її розрахунком, становить половину понесених витрат.

Відповідач позов не визнав. У відзиві на позов зазначав, зокрема, що свідоцтво про право на спадщину на 1/2 частку квартири отримав лише 05 лютого 2025 року, а тому вважав, що до цієї дати обов`язку з утримання відповідної частки квартири не мав. Також хоча він зареєстрований у спірній квартирі, з 30 жовтня 2018 року фактично в ній не проживає та житлово-комунальними послугами не користується. На думку відповідача, витрати на електричну енергію, природний газ, гарячу та холодну воду і водовідведення залежать від фактичного обсягу споживання, визначеного засобами обліку, тому співвласник, який фактично не проживає у квартирі та відповідні послуги не споживає, не повинен відшкодовувати іншому співвласнику їх вартість.

Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 03 червня 2026 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 5 309 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 520 грн 33 коп. судового збору. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 2 000 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив із того, що сторони прийняли спадщину після смерті батька, а неотримання відповідачем свідоцтва про право на спадщину до 05 лютого 2025 року не позбавляло його прав на спадкове майно та не звільняло від обов`язків щодо його утримання. Відповідач фактично не проживав у спірній квартирі та не користувався послугами, обсяг яких визначався за показниками засобів обліку. З цих підстав суд відмовив у відшкодуванні відповідачем половини витрат на водопостачання і водовідведення, гаряче водопостачання, спожитий природний газ та електричну енергію.

Суд також відмовив у стягненні половини 4 700 грн, сплачених ФОП ОСОБА_5 , оскільки надана платіжна інструкція підтверджувала лише перерахування коштів згідно з рахунком-фактурою, але не підтверджувала, що вони були сплачені саме за демонтаж і монтаж лічильника теплової енергії, та - половини 320 грн, сплачених за ремонт домофона, вважаючи, що належність цієї послуги до обов`язкових витрат на утримання житла не доведена.

Водночас суд визнав такими, що мають нестися обома співвласниками пропорційно їх часткам, витрати на поводження з побутовими відходами, абонентське обслуговування гарячого водопостачання та теплопостачання, розподіл природного газу, технічне обслуговування внутрішньобудинкових систем газопостачання, теплопостачання, опломбування приладу обліку теплової енергії, а також внесок на утримання будинку та прибудинкової території. Загальний розмір таких витрат суд визначив у сумі 10 618 грн, половина яких становить 5 309 грн.

Не погодившись із рішенням у частині відмови у задоволенні позову, позивач подала апеляційну скаргу. В апеляційній скарзі посилається на неправильне застосування судом норм матеріального права та невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи. Вважає, що положення статей 319, 322, 360 ЦК України покладають на кожного співвласника обов`язок нести витрати на утримання спільного майна незалежно від фактичного проживання в ньому. Відповідач зареєстрований у спірній квартирі, а тому його фактичне непроживання не звільняє від участі в оплаті житлово-комунальних послуг. Суд неправильно розмежував житлово-комунальні послуг залежно від способу визначення їх обсягу. Зокрема, апелянт просить врахувати витрати на водопостачання та водовідведення в сумі 961 грн 04 коп., електричну енергію – 1 683 грн 88 коп., спожитий природний газ – 580 грн 82 коп., гаряче водопостачання – 404 грн 71 коп. Зазначає, що частина оплачених сум за електричну енергію та природний газ становила заборгованість, яка існувала на час відкриття спадщини, а тому відповідний обов`язок перейшов до обох спадкоємців. Вважає, що судом не в повному обсязі враховані сплачені внески ОСББ «Льотна 25-Б», витрати, пов`язані з розпломбуванням, демонтажем, монтажем та опломбуванням лічильника теплової енергії, а також витрати на ремонт домофона.

Апелянт просить рішення суду першої інстанції в оскарженій частині скасувати та задовольнити позов у повному обсязі, стягнувши додатково 7 189 грн 93 коп., а також вирішити питання про судові витрати.

До апеляційної скарги додані деталізовані рахунки та документи щодо нарахування окремих житлово-комунальних послуг, розрахунки, а також документи щодо додаткових платежів ОСББ та обслуговування приладу обліку.

До апеляційного суду надійшли письмові пояснення представника відповідача – адвоката Кравченка В.В., у яких він просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції – без змін. Вказує, що фактично не проживає у спірній квартирі з 2018 року, а тому не користувався електричною енергією, газом, водопостачанням, водовідведенням та гарячим водопостачанням. Посилається на постанову Верховного Суду від 15 квітня 2021 року у справі № 638/5001/17, в якій Верховний Суд погодився з висновками про відсутність підстав для покладення на співвласника, який фактично не проживає у квартирі, частини витрат на газопостачання, водопостачання, водовідведення та електричну енергію. Надав попередній розрахунок витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції у сумі 4 000 грн.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла таких висновків.

Судом встановлено, що ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після його смерті відкрилася спадщина, до складу якої увійшла квартира АДРЕСА_1 .

29 січня 2025 року приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Тарасенко Р.О. видано ОСОБА_1 свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/2 частку в праві власності на зазначену квартиру.

05 лютого 2025 року цим же нотаріусом видано ОСОБА_3 свідоцтво про право на спадщину за законом на іншу 1/2 частку квартири.

Отже, сторони прийняли спадщину та є співвласниками квартири в рівних частках.

Згідно з довідкою Управління адміністративних послуг Чернігівської міської ради № 1578 від 14 квітня 2025 року у квартирі зареєстровані ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Актом ОСББ «Льотна 25-Б» від 29 вересня 2025 року підтверджено, що ОСОБА_3 з 30 жовтня 2018 року фактично у квартирі не проживає.

18 липня 2024 року ОСОБА_3 уклав договір найму квартири АДРЕСА_2 .

Згідно з довідкою Новобілоуської сільської ради від 01 жовтня 2025 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з квітня 2020 року фактично проживають у с. Новий Білоус Чернігівського району та за цією адресою не зареєстровані.

Таким чином, матеріалами справи підтверджено, що у спірний період жодна зі сторін фактично постійно у спірній квартирі не проживала.

Довідкою АТ КБ «ПриватБанк» від 17 липня 2025 року підтверджено, що ОСОБА_2 , яка є законним представником неповнолітньої позивача, протягом періоду з 22 липня 2024 року до 08 липня 2025 року здійснила оплату послуг, наданих за адресою спірної квартири, зокрема: 456 грн 67 коп. – водопостачання; 450 грн 36 коп. – водовідведення; 1 702 грн 96 коп. – електрична енергія; 1 569 грн 06 коп. – поводження з побутовими відходами; 148 грн 76 коп. – абонентське обслуговування з постачання гарячої води; 298 грн 21 коп. – абонентське обслуговування з постачання теплової енергії; 89 грн 23 коп. – розподіл природного газу; 320 грн – ремонт домофонів; 199 грн 25 коп. – технічне обслуговування внутрішньобудинкових систем газопостачання; 580 грн 82 коп. – природний газ; 404 грн 71 коп. – гаряче водопостачання; 6 545 грн 35 коп. – теплопостачання.

Крім того, матеріалами справи підтверджено сплату 191 грн 44 коп. за опломбування приладу обліку теплової енергії, 4 700 грн ФОП ОСОБА_5 згідно з рахунком-фактурою від 14 вересня 2024 року та 1 576 грн 70 коп. внеску ОСББ «Льотна 25-Б» на утримання будинку та прибудинкової території.

За інформацією АТ «Облтеплокомуненерго» від 02 червня 2026 року у квартирі з 2007 року встановлений прилад розподільного обліку гарячої води № 544240, а нарахування у спірний період здійснювались з урахуванням його показників.

За інформацією КП «Чернігівводоканал» від 14 травня 2026 року нарахування за послуги централізованого водопостачання та водовідведення здійснювались відповідно до показників встановлених у квартирі розподільних приладів обліку води.

За інформацією ТОВ «Газорозподільні мережі України» від 03 червня 2026 року у квартирі встановлений лічильник природного газу «Арсенал» № 361873.

Відповідно до частини четвертої статті 319 ЦК України власність зобов`язує.

Згідно зі статтею 322 ЦК України власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.

Власність двох або більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (частина перша статті 356 ЦК України).

За статтею 360 ЦК України співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов`язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов`язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов`язаннями, пов`язаними із спільним майном.

Відповідно до статей 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків від спадкодавця до спадкоємців, а до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Частиною п`ятою статті 1268 ЦК України передбачено, що незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

За статтею 1296 ЦК України відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Спірні правовідносини щодо житлово-комунальних послуг у період 2024–2025 років регулюються Законом України від 09 листопада 2017 року № 2189-VIII «Про житлово-комунальні послуги», який у відповідній частині діяв протягом усього спірного періоду.

Відповідно до статті 5 цього Закону до житлово-комунальних послуг належать:

1) житлова послуга - послуга з управління багатоквартирним будинком. Послуга з управління багатоквартирним будинком включає: забезпечення утримання спільного майна багатоквартирного будинку, зокрема прибирання внутрішньобудинкових приміщень та прибудинкової території, якщо прибудинкова територія, за даними Державного земельного кадастру, знаходиться у власності або користуванні співвласників багатоквартирного будинку відповідно до вимог законодавства, виконання санітарно-технічних робіт, обслуговування внутрішньобудинкових систем (крім обслуговування внутрішньобудинкових систем, що використовуються для надання відповідної комунальної послуги у разі укладення індивідуальних договорів з обслуговуванням внутрішньобудинкових систем про надання такої послуги, за умовами яких обслуговування таких систем здійснюється виконавцем), утримання ліфтів тощо; купівлю електричної енергії для забезпечення функціонування спільного майна багатоквартирного будинку; поточний ремонт спільного майна багатоквартирного будинку; інші додаткові послуги, які можуть бути замовлені співвласниками багатоквартирного будинку;

2) комунальні послуги - послуги з постачання та розподілу природного газу, постачання та розподілу електричної енергії, постачання теплової енергії, постачання гарячої води, централізованого водопостачання, централізованого водовідведення, управління побутовими відходами.

Пунктом 5 частини другої статті 7 Закону № 2189-VIII встановлений обов`язок індивідуального споживача оплачувати надані житлово-комунальні послуги за цінами/тарифами, встановленими відповідно до законодавства, у строки, встановлені відповідними договорами.

Пункт 6 частини першої статті 7 цього Закону передбачає право споживача на неоплату вартості комунальних послуг (крім постачання теплової енергії) у разі їх невикористання (за відсутності приладів обліку) за період тимчасової відсутності в житловому приміщенні (іншому об`єкті нерухомого майна) споживача та інших осіб понад 30 календарних днів, за умови документального підтвердження відповідно до умов договорів про надання комунальних послуг.

Відповідно до частини першої статті 9 Закону № 2189-VIII споживач здійснює оплату за спожиті житлово-комунальні послуги щомісяця, якщо інший порядок та строки не визначені відповідним договором.

Частиною третьою статті 9 цього Закону передбачено, що дієздатні особи, які проживають та/або зареєстровані у житлі споживача, користуються нарівні зі споживачем усіма житлово-комунальними послугами та несуть солідарну відповідальність за зобов`язаннями з оплати житлово-комунальних послуг.

Отже, правове значення для вирішення спору між співвласниками має не лише фактичне проживання особи, але й її статус співвласника, зареєстрованого у відповідному житлі, характер конкретної витрати та доказ її фактичного понесення.

Доводи відповідача про виникнення в нього обов`язків щодо квартири лише з 05 лютого 2025 року, тобто з дня отримання свідоцтва про право на спадщину, є необґрунтованими. Юридично значимими умовами є відкриття спадщини та її прийняття спадкоємцем, а не дата документального оформлення вже набутого спадкового права. Відповідач прийняв спадщину після смерті батька прийняв. Згідно частини п`ятої статті 1268 ЦК України прийнята спадщина належить йому з 10 червня 2024 року – часу її відкриття. Свідоцтво від 05 лютого 2025 року посвідчило належність відповідачу спадкових прав, але не створило їх уперше з цієї дати. Тому суд першої інстанції правильно відхилив відповідні заперечення відповідача.

Відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються апеляційним судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно від нього не залежали.

До апеляційної скарги позивачем додано документи, які не були предметом дослідження суду першої інстанції та якими апелянт намагається деталізувати структуру окремих платежів, періоди їх нарахування, наявність заборгованості спадкодавця, розмір внесків ОСББ та призначення окремих витрат. Разом з тим апеляційна скарга не містить обґрунтування неможливості подання цих доказів до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від позивача, та доказів існування таких причин не надано. Колегія суддів не приймає як підставу для встановлення нових фактичних обставин документи, вперше подані разом з апеляційною скаргою, і перевіряє рішення за доказами, які були належним чином подані та досліджені судом першої інстанції.

Щодо витрат на водопостачання, водовідведення, електричну енергію, природний газ і гаряче водопостачання, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач фактично у спірній квартирі не проживав, а обсяг зазначених послуг визначався приладами обліку, тому він не повинен відшкодовувати позивачу частину цих витрат.

З таким висновком колегія суддів погодитися не може.

Стаття 360 ЦК України покладає на співвласника обов`язок відповідно до його частки брати участь у витратах, пов`язаних зі спільним майном.

Водночас чинний у спірний період спеціальний Закон № 2189-VIII не встановлює правила, за яким зареєстрований у житлі співвласник лише внаслідок фактичного непроживання автоматично усувається від участі у зобов`язаннях з оплати всіх комунальних послуг, обсяг яких визначається засобом обліку. Навпаки, частина третя статті 9 Закону № 2189-VIII прямо поширює солідарну відповідальність за оплату житлово-комунальних послуг на дієздатних осіб, які проживають та/або зареєстровані у житлі споживача. Використання законодавцем сполучника «та/або» означає, що для застосування цієї норми не вимагається одночасного фактичного проживання і реєстрації особи. Відповідач є повнолітнім співвласником 1/2 частки квартири і протягом спірного періоду залишався зареєстрованим у ній.

Встановлення засобів обліку має значення для визначення кількісного показника фактично отриманої квартирою комунальної послуги, однак саме по собі не визначає внутрішній розподіл зобов`язання між співвласниками та не спростовує положень частини третьої статті 9 Закону № 2189-VIII. При цьому матеріали справи не містять доказів існування між співвласниками іншої домовленості про розподіл таких витрат.

Згідно ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Колегія суддів також враховує правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 19 серпня 2020 року у справі № 703/2200/15-ц.

У зазначеній справі спір також виник між співвласниками квартири щодо відшкодування одним із них частини витрат на оплату житлово-комунальних послуг. Позивач, який самостійно оплачував послуги, просив стягнути з іншого співвласника половину понесених витрат, зокрема на природний газ, водопостачання та електричну енергію. Суди попередніх інстанцій відмовили у задоволенні цих вимог, посилаючись, серед іншого, на те, що відповідач житлово-комунальними послугами фактично не користувався.

Верховний Суд із таким підходом не погодився та виснував:

«...кожен співвласник зобов`язаний брати участь у витратах щодо утримання майна, що є у спільній частковій власності, незалежно від того, хто здійснює фактичні дії, спрямовані на утримання спільного майна.

Співвласник, який виконав солідарний обов`язок щодо сплати необхідних витрат на утримання майна, має право вимагати від іншого співвласника їх відшкодування (право зворотної вимоги - регрес).

Якщо хтось із співвласників відмовляється брати участь у витратах, інші співвласники можуть здійснити їх самостійно і вимагати від цього співвласника відшкодування понесених витрат у судовому порядку або ж безпосередньо звернутись до суду з позовом про примусове стягнення з співвласника, який відмовився нести тягар утримання спільного майна, коштів для цієї мети.

Такий правовий висновок викладено Верховним Судом у постанові від 13 березня 2019 року у справі № 521/3743/17-ц (провадження № 61-26462св18).

(...)

Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що, оскільки між сторонами відсутні договірні відносини щодо розподілу витрат на утримання спірної квартири, відповідач житлово-комунальними послугами не користувалась, то відсутні підстави для стягнення з неї витрат за вказані послуги.»

Також, правовідносини, які були предметом розгляду Верховного Суду у справі № 204/3354/15-ц, є подібними до правовідносин цієї справи за суб`єктним складом у суттєвій частині, змістом спірного матеріального обов`язку та способом захисту: спір виник між співвласниками, які набули майно у спадщину, щодо відшкодування одним співвласником іншому частини сплачених житлово-комунальних послуг, а одним із заперечень було непроживання відповідача у квартирі.

У постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 204/3354/15-ц Верховний Суд, застосувавши статті 322, 360 ЦК України та статтю 9 Закону № 2189-VIII виснував:

«Якщо хтось із співвласників відмовиться брати участь у витратах, інші співвласники можуть здійснити їх самостійно і вимагати від цього співвласника відшкодування понесених витрат у судовому порядку або ж безпосередньо звернутись до суду з позовом про примусове стягнення з співвласника, який відмовився нести тягар утримання спільного майна, коштів для цієї мети.

Таким чином, кожен співвласник зобов`язаний брати участь у витратах щодо утримання майна, що є у спільній частковій власності, незалежно від того, хто здійснює фактичні дії, спрямовані на утримання спільного майна. Співвласник або співвласники, які виконали солідарний обов`язок щодо сплати необхідних витрат на утримання майна, мають право вимагати від іншого співвласника їх відшкодування у рівній частці (право зворотної вимоги - регрес).

Оскільки судами встановлено, підтверджується матеріалами справи (а.с. 40-41) та не заперечується сторонами, що позивач після прийняття спадщини сплатив комунальні послуги в сумі 1 250 грн, тобто поніс витрати, які є об`єктивно необхідними для підтримання спільного майна у належному стані, тому висновок судів про відмову в позові цій частині у зв`язку з тим, що відповідач не проживає у спірній квартирі, є таким, що не відповідає вимогам закону.»

Колегія суддів також перевірила релевантність постанови Верховного Суду від 15 квітня 2021 року у справі № 638/5001/17, на яку посилається відповідач. У цій справі також вирішувався спір між співвласниками квартири про відшкодування витрат на житлово-комунальні послуги, а один зі співвласників фактично у квартирі не проживав. Отже, за предметом спору та частиною юридично значимих фактів правовідносини є подібними.

Разом з тим існує істотна відмінність у нормативній основі сформульованого Верховним Судом висновку. У мотивувальній частині постанови від 15 квітня 2021 року Верховний Суд, погоджуючись із розмежуванням послуг залежно від фактичного проживання, послався на пункт 5 частини третьої статті 20 Закону України від 24 червня 2004 року № 1875-IV «Про житлово-комунальні послуги» та статті 322, 360 ЦК України. При цьому співвідношення такого підходу з частиною третьою статті 9 Закону № 2189-VIII, яка прямо встановлює відповідальність дієздатних осіб, які проживають та/або зареєстровані у житлі споживача, у постанові № 638/5001/17 не аналізувалось. Спірний же період у справі, що переглядається, повністю припадає на 2024–2025 роки, коли Закон № 1875-IV уже втратив чинність, а відповідні правовідносини регулювалися Законом № 2189-VIII.

Тому правовий висновок зі справи № 638/5001/17 не може бути застосований до цих правовідносин без урахування істотної відмінності нормативного регулювання.

Щодо конкретного розміру витрат письмовими доказами, дослідженими судом першої інстанції, підтверджено сплату: 456 грн 67 коп. за водопостачання та 450 грн 36 коп. за водовідведення, разом – 907 грн 03 коп.; 1 702 грн 96 коп. за електричну енергію; 580 грн 82 коп. за природний газ; 404 грн 71 коп. за гаряче водопостачання.

Водночас в апеляційній скарзі щодо електричної енергії апелянт визначив спірну суму в розмірі 1 683 грн 88 коп., тому саме цією сумою апеляційний суд обмежений при перегляді рішення в цій частині.

Щодо водопостачання та водовідведення апелянт просить врахувати 961 грн 04 коп., однак доказами, які були подані та досліджені судом першої інстанції, підтверджено лише 907 грн 03 коп. Різниця в сумі 54 грн 01 коп. обґрунтовується документами, поданими лише на стадії апеляційного перегляду, які з наведених вище підстав не прийняті апеляційним судом.

Отже, належними доказами та в межах апеляційних вимог підтверджені витрати на зазначені послуги в загальній сумі: 907,03 грн + 1 683,88 грн + 580,82 грн + 404,71 грн = 3 576,44 грн.

Враховуючи рівність часток сторін у праві власності та відсутність установленого ними іншого порядку участі у відповідних витратах, на відповідача припадає 1/2 цієї суми, тобто 1 788 грн 22 коп.

Тому рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає зміні.

Щодо доводу про заборгованість спадкодавця за електричну енергію та природний газ, в апеляційній скарзі позивач додатково посилається на те, що частина оплачених сум за електричну енергію та природний газ була заборгованістю ОСОБА_4 , яка існувала на день його смерті і перейшла до спадкоємців відповідно до статей 1216, 1218 ЦК України. Це є окремою обставиною, оскільки правова природа боргу спадкодавця відрізняється від витрат, що виникли після відкриття спадщини у зв`язку з утриманням майна співвласниками. Однак докази, досліджені судом першої інстанції, підтверджують факт здійснення платежів у визначений період, проте не дають можливості встановити, яка саме частина сплачених сум була нарахована за життя спадкодавця, за який конкретно розрахунковий період вона виникла та яким був розмір відповідного зобов`язання на 10 червня 2024 року. Документи, якими апелянт намагається вперше в апеляції деталізувати ці обставини, з наведених вище причин не прийняті. За таких обставин апеляційний суд не має процесуальних підстав установлювати новий факт існування та розміру боргу спадкодавця.

Щодо витрат ОСББ «Льотна 25-Б», суд першої інстанції врахував підтверджений платіж на користь ОСББ у сумі 1 576 грн 70 коп. та включив його до витрат, які підлягають розподілу між співвласниками.

Апелянт стверджує, що фактично внесків ОСББ було сплачено більше. З огляду на статті 322, 360 ЦК України та Закон України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» витрати на належне утримання спільного майна багатоквартирного будинку за своєю правовою природою покладаються на співвласників незалежно від фактичного проживання у квартирі. Однак умовою їх стягнення у спорі між конкретними особами є не лише належність платежу до витрат на утримання спільного майна, а й доказ фактичного понесення відповідної суми. Доказами, які були предметом дослідження суду першої інстанції, підтверджена сплата 1 576 грн 70 коп., яку суд уже врахував. Отже, підстав для додаткового стягнення коштів за цією складовою немає.

Щодо 4 700 грн, сплачених ФОП ОСОБА_5 , та додаткових витрат на прилад обліку теплової енергії. Відповідно до статті 360 ЦК України відшкодуванню між співвласниками підлягають витрати на управління, утримання та збереження спільного майна. Тому для вирішення цієї частини позову належить установити не лише факт перерахування коштів третій особі, а й характер виконаних робіт, їх зв`язок зі спільним майном та об`єктивну необхідність відповідних витрат. Платіжна інструкція від 14 вересня 2024 року підтверджує перерахування ФОП ОСОБА_5 4 700 грн згідно з рахунком-фактурою, однак доказів, які дозволяли б із достатньою визначеністю встановити, які конкретно роботи були виконані за ці кошти та що саме ці роботи були необхідними для утримання чи збереження спільного майна сторін, суду першої інстанції не надано. Тому висновок суду про недоведеність цієї складової позову є правильним.

Аналогічного висновку колегія суддів доходить щодо додаткових 118 грн, які апелянт просить врахувати як витрати, пов`язані з приладом обліку теплової енергії: їх належне підтвердження матеріалами, що досліджувалися судом першої інстанції, відсутнє.

Щодо витрат на ремонт домофона, факт сплати 320 грн за ремонт домофонів підтверджений. Однак сам по собі факт оплати певної послуги одним зі співвласників не означає автоматичного виникнення у другого співвласника обов`язку компенсувати її половину. Ремонт домофона не належить до комунальних послуг, перелічених Законом № 2189-VIII. Для віднесення такого платежу до обов`язкових витрат на утримання чи збереження спільного майна необхідно встановити, зокрема, правову підставу виникнення відповідного зобов`язання співвласників або необхідність витрати для належного утримання спільного майна. Відповідних доказів матеріали справи не містять. Посилання апелянта лише на те, що будинок обладнаний домофоном і це сприяє схоронності майна, саме по собі не є достатнім доказом виникнення у відповідача обов`язку компенсувати половину конкретно сплаченої суми. Тому рішення суду першої інстанції в цій частині є обґрунтованим.

Щодо доводу про вихід суду першої інстанції за межі позовних вимог, апелянт вважає, що, досліджуючи характер та порядок нарахування житлово-комунальних послуг, суд першої інстанції фактично вирішував спір між споживачами та надавачами послуг, якого між ними не існувало. Колегія суддів із цим доводом не погоджується. Предметом спору є не стягнення заборгованості виконавцями житлово-комунальних послуг, а відшкодування одним співвласником іншому частини фактично понесених витрат. Тому встановлення характеру кожної витрати, її розміру, підстав нарахування та зв`язку з управлінням, утриманням чи збереженням спільного майна входить до предмета доказування за заявленим позовом. Надання таким обставинам оцінки не є вирішенням правовідносин між сторонами та виконавцями житлово-комунальних послуг і не свідчить про вихід за межі позову.

Позов пред`явлено про стягнення 12 357 грн 48 коп. Суд першої інстанції стягнув 5 309 грн. Отже, незадоволена частина первісних позовних вимог становить: 12 357,48 грн – 5 309 грн = 7 048 грн 48 коп. Водночас в апеляційній скарзі апелянт просить додатково стягнути 7 189 грн 93 коп. У разі задоволення цієї вимоги разом із уже присудженими 5 309 грн загальний розмір стягнення становив би 12 498 грн 93 коп., тобто перевищив би первісно заявлені позовні вимоги на 141 грн 45 коп. Відповідно до статей 13, 367 ЦПК України апеляційний суд перевіряє судове рішення в межах вимог, які були предметом розгляду суду першої інстанції, та не вправі збільшувати розмір первісно заявленої матеріально-правової вимоги. Отже, апеляційна вимога в частині, яка виходить за межі первісно заявлених 12 357 грн 48 коп., задоволенню не підлягає.

Водночас встановлений колегією суддів додатковий розмір обґрунтованих вимог (1 788 грн 22 коп.) цих меж не перевищує. З урахуванням уже стягнутих 5 309 грн загальна сума, що підлягає стягненню з відповідача, становить: 5 309 грн + 1 788 грн 22 коп. = 7 097 грн 22 коп.

Відповідно до частин першої, тринадцятої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справу на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

Позов поданий у серпні 2025 року. Прожитковий мінімум для працездатних осіб станом на 01 січня 2025 року становив 3 028 грн. За подання фізичною особою позовної заяви майнового характеру судовий збір становив один відсоток ціни позову, але не менше 0,4 прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Один відсоток від ціни позову 12 357 грн 48 коп. є меншим мінімальної ставки, тому судовий збір, який підлягав сплаті при поданні позову, становив 1 211 грн 20 коп.

За результатами апеляційного перегляду позов задоволено на суму 7 097 грн 22 коп., що становить 57,4326 % від ціни позову.

Отже, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір за розгляд справи судом першої інстанції пропорційно задоволеній частині вимог: 1 211,20 грн х 57,4326 % = 695 грн 62 коп.

У зв`язку із цим визначені судом першої інстанції 520 грн 33 коп. судового збору підлягають зміні на 695 грн 62 коп.

Відповідно до пункту 12 частини другої статті 3 Закону України «Про судовий збір» судовий збір не справляється за подання апеляційної скарги про захист прав малолітніх чи неповнолітніх осіб.

Верховний Суд виходить із того, що батьки та інші законні представники малолітніх і неповнолітніх осіб, які звертаються зі скаргами на захист прав та інтересів таких осіб, не зобов`язані сплачувати судовий збір за відповідні апеляційні та касаційні скарги (постанови Верховного Суду від 13 квітня 2022 року у справі № 120/1647/20-а, від 20 липня 2022 року у справі № 648/2849/14-ц, від 25 лютого 2026 року у справі № 320/484/25).

У цій справі позивачка є неповнолітньою, а апеляційну скаргу подано на захист її майнових прав, тому судовий збір за її подання справлянню не підлягав.

Фактична сплата судового збору у сумі 1 597 грн 44 коп. за відсутності встановленого законом обов`язку щодо його сплати не є підставою для покладення цієї суми або її частини на відповідача в порядку розподілу судових витрат. Питання повернення надміру сплаченого судового збору може бути вирішене за клопотанням особи, яка його сплатила, відповідно до пункту 1 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір».

Щодо витрат відповідача на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції встановлено, що їх понесення у сумі 6 000 грн підтверджено договором про надання правової (правничої) допомоги та квитанцією до прибуткового касового ордера. Суд першої інстанції, врахувавши обсяг наданої адвокатом допомоги, складність справи, часткове задоволення позову, критерії розумності та пропорційності судових витрат, стягнув з позивачки на користь відповідача 2 000 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Після апеляційного перегляду незадоволеною залишається частина позовних вимог у сумі 5 260 грн 26 коп., що становить 42,5674 % від первісної ціни позову. Пропорційна цій частині сума фактично понесених відповідачем у суді першої інстанції витрат у розмірі 6 000 грн становить 2 554 грн 04 коп. Оскільки визначені судом першої інстанції до відшкодування 2 000 грн не перевищують цієї суми, а відповідач рішення суду в частині розміру присуджених йому витрат на професійну правничу допомогу не оскаржував, підстав для збільшення такого відшкодування апеляційний суд не вбачає.

Щодо витрат відповідача на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції, у письмових поясненнях його представником було наведено попередній (орієнтовний) розрахунок таких витрат у сумі 4 000 грн.

На підтвердження їх понесення надано квитанцію до прибуткового касового ордера від 27 липня 2026 року про сплату відповідачем адвокату 4 000 грн та акт-розрахунок судових витрат від 27 липня 2026 року.

Відповідно до акта-розрахунку до складу наданої відповідачу правничої допомоги включено: консультацію відповідача з приводу апеляційної скарги - 1 000 грн; складання, виготовлення, направлення сторонам та подання до суду процесуальних документів і письмових пояснень - 2 000 грн; забезпечення представництва інтересів відповідача у судових засіданнях апеляційного суду - 1 000 грн.

Згідно з частинами четвертою-шостою статті 137 ЦПК України зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу з підстав їх неспівмірності зі складністю справи, обсягом та часом виконаної адвокатом роботи можливе за клопотанням іншої сторони. Такого клопотання позивачкою не заявлено.

Водночас відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд враховує, зокрема, пов`язаність таких витрат із розглядом справи, обґрунтованість та пропорційність їх розміру до предмета спору.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2024 року у справі № 686/5757/23 зазначено, що відсутність клопотання іншої сторони про зменшення витрат не позбавляє суд повноважень під час їх розподілу, керуючись критеріями частини третьої статті 141 ЦПК України, не покладати на іншу сторону всі заявлені витрати або покласти їх лише частково. При цьому суд має конкретно визначити витрати, які не підлягають відшкодуванню, та навести мотиви такого висновку.

Ураховуючи характер цієї справи, її ціну, обсяг виконаної представником відповідача роботи, а також те, що справа розглядається судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження без проведення судових засідань за участю сторін, витрати в сумі 1 000 грн, зазначені в акті як витрати на представництво інтересів відповідача у судових засіданнях апеляційного суду, не можуть бути покладені на позивачку.

Окремо зазначена в акті консультація в сумі 1 000 грн за своїм змістом була спрямована на формування правової позиції відповідача щодо апеляційної скарги та безпосередньо пов`язана з подальшою підготовкою письмових пояснень. З огляду на характер і складність спору, ціну позову та обсяг виконаної роботи покладення на іншу сторону окремої компенсації за цю складову, додатково до вартості підготовки процесуальних документів, не відповідає критеріям розумності та пропорційності судових витрат, установленим частиною третьою статті 141 ЦПК України.

За таких обставин із підтверджених відповідачем витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції у сумі 4 000 грн витратами, які є необхідними, обґрунтованими та підлягають розподілу між сторонами, апеляційний суд визначає 2 000 грн за складання, виготовлення, направлення учасникам справи та подання до суду письмових пояснень і пов`язаних із ними процесуальних документів.

Відповідно до частини другої статті 141 ЦПК України у разі часткового задоволення позову інші судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

За результатами апеляційного перегляду у задоволенні позовних вимог відмовлено на суму 5 260 грн 26 коп., що становить 42,5674 % від первісної ціни позову 12 357 грн 48 коп. Отже, на позивачку підлягає покладенню 42,5674 % від визначених апеляційним судом 2 000 грн витрат відповідача на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції: 2 000 грн ? 42,5674 % = 851 грн 35 коп. Таким чином, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 підлягає стягненню 851 грн 35 коп. витрат на професійну правничу допомогу, понесених у суді апеляційної інстанції.

Згідно зі статтею 376 ЦПК України неправильне застосування норм матеріального права є підставою для зміни судового рішення.

Суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини щодо прийняття сторонами спадщини, належності кожному з них 1/2 частки квартири, фактичного непроживання відповідача та розміру значної частини понесених витрат. Водночас, відмовляючи у відшкодуванні витрат на водопостачання, водовідведення, електричну енергію, природний газ та гаряче водопостачання лише з огляду на фактичне непроживання відповідача та облік відповідних послуг за показниками приладів, суд не врахував у належному взаємозв`язку положення статті 360 ЦК України та частини третьої статті 9 чинного у спірний період Закону № 2189-VIII. Це призвело до неправильного визначення розміру коштів, які підлягають стягненню з відповідача.

В іншій оскарженій частині висновки суду першої інстанції апеляційною скаргою не спростовані.

Керуючись статтями 141, 367, 368, 369, 374, 376, 381–384 ЦПК України, Чернігівський апеляційний суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє законний представник ОСОБА_2 , задовольнити частково.

Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 03 червня 2026 року в частині визначеного розміру коштів та розподілу судового збору змінити.

Абзац другий резолютивної частини рішення викласти в такій редакції:

«Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 7 097 грн 22 коп.».

Абзац четвертий резолютивної частини рішення викласти в такій редакції:

«Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 695 грн 62 коп. судового збору».

В іншій частині рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 03 червня 2026 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 851 грн 35 коп. витрат на професійну правничу допомогу, понесених у суді апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.

Повний текст постанови виготовлений 08 вересня 2026 року.

Головуючий: Судді: