Постанова від 07 вересня 2026 р. у справі №589/6374/23 — Сумський апеляційний суд

Справа №589/6374/23

Номер провадження 22-ц/816/2481/26

Категорія - 10

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 вересня 2026 року м. Суми

Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Нестеренка М.В. (суддя-доповідач), суддів: Сидоренко А.П., Сізова Д.В.,

з участю секретаря судового засідання - Чуприни В.І.,

у присутності:

представника позивача - адвоката Рязанця А.А. (у режимі відеоконференції),

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження матеріали цивільної справи за апеляційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 16 лютого 2026 року, постановлене у місті Шостка, у складі судді Прачук О.В.,

у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на частку будинку, набутого в шлюбі,

У С Т А Н О В И В:

Короткий зміст позовних вимог і рішення суду першої інстанції

13 грудня 2023 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , в якому просив визнати за ним та відповідачкою право власності на 1/2 частку житлового будинку з господарськими спорудами за адресою: АДРЕСА_1 . Позовні вимоги обґрунтовано тим, що з 14 січня 2000 року сторони перебували в зареєстрованому шлюбі. За час перебування у шлюбі, за спільні кошти ними було придбано житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 . 19 грудня 2015 року шлюб між подружжям було розірвано. З того часу, сторони мешкають окремо. Однак, відповідачка не визнає за позивачем його право на частку вказаного будинку, не дозволяє ним користуватися. Тому ОСОБА_2 змушений був звернутися до суду з вказаним позовом.

Рішенням Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 16 лютого 2026 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку житлового будинку з господарськими спорудами за адресою: АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку житлового будинку з господарськими спорудами за адресою: АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір в сумі 2026 грн 50 коп.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що спірний житловий будинок був придбаний сторонами 24 квітня 2003 року, тобто під час перебування їх у зареєстрованому шлюбі, а тому відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

При цьому суд зазначив, що відповідачкою не спростовано встановлену законом презумпцію спільності майна подружжя. На підтвердження своїх доводів про придбання будинку виключно за її особисті кошти та кошти її матері належних і допустимих доказів не надано. Матеріали справи не містять доказів отримання коштів у позику для придбання будинку, а також доказів наявності у відповідачки на момент укладення договору купівлі-продажу доходу від підприємницької діяльності, за рахунок якого було придбано спірне майно.

Крім того, суд установив, що договір купівлі-продажу квартири, на продаж якої посилалася відповідачка як на джерело коштів для придбання будинку, був укладений 07 квітня 2004 року, тобто майже через рік після придбання спірного будинку. При цьому квартира була продана за 9 000 грн, тоді як вартість будинку становила 40 000 грн, а розрахунок за нього, відповідно до договору купівлі-продажу, був здійснений у день його укладення.

Посилання відповідачки на існування домовленості між сторонами та їх сином про те, що після дарування позивачу квартири він не претендуватиме на спірний будинок, суд також визнав недоведеними, оскільки відповідні умови у договорі дарування квартири відсутні, а інших доказів на підтвердження такої домовленості відповідачкою не надано.

Врахувавши, що спірне майно набуте сторонами під час шлюбу, а належними та допустимими доказами не доведено наявності підстав для віднесення його до особистої приватної власності відповідачки чи для відступу від принципу рівності часток подружжя, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання за кожною зі сторін права власності на 1/2 частку спірного житлового будинку.

Короткий зміст та узагальнені доводи апеляційної скарги

Не погоджуючись із рішенням суду ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, у якій просить рішення Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 16 лютого 2026 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовити.

На обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини справи, неправильно оцінив докази та дійшов помилкового висновку про належність спірного будинку до спільної сумісної власності подружжя. Вважає, що житловий будинок був придбаний за її особисті кошти та кошти її матері, а не за спільні кошти подружжя, тому презумпція спільності майна у цьому випадку підлягала спростуванню.

Апелянтка посилається на те, що кошти на придбання будинку були отримані за рахунок позики, наданої братом її матері, а також від подальшого продажу квартири, що належала їй, її матері та сину. Зазначає, що позивач не мав власних доходів та не брав участі у придбанні спірного майна, тоді як вона здійснювала підприємницьку діяльність і забезпечувала сім`ю.

Крім того, апелянтка вказує, що після розірвання шлюбу син сторін подарував позивачу квартиру за домовленістю про те, що останній не претендуватиме на спірний будинок, однак суд першої інстанції не надав належної оцінки цим обставинам. Також зазначає про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що, на її думку, призвело до ухвалення незаконного й необґрунтованого рішення.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

Позивач правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.

Фактичні обставини, встановлені судом першої та апеляційної інстанції

Судом встановлено, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 14 січня 2000 року, який було розірвано 19 грудня 2015 року (а.с. 5,6).

Із нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу житлового будинку серія ВАК № 102976 вбачається, що 24 квітня 2003 року ОСОБА_1 придбала житловий будинок АДРЕСА_2 , на земельній ділянці, місце розташування якої – Шосткинська міська рада. Продаж вчинено за 40 000 (сорок тисяч) грн (а.с.7).

Згідно із витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно №537302, право власності на вказаний будинок зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за номером 805960, власник - ОСОБА_1 (а.с.20).

Як вбачається із копії договору купівлі-продажу земельної ділянки Серія НОМЕР_1 , 24 квітня 2003 року ОСОБА_1 придбала земельну ділянку площею 0,0615 га за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 21, 22).

Згідно із витягом з Державного реєстру речових прав №358342689 право власності на вказану земельну ділянку зареєстровано в Державному реєстрі речових прав за номером 52934914, власник - ОСОБА_1 (а.с.22).

Відповідно до копії договору дарування квартири від 06 грудня 2018 року ОСОБА_3 передав у власність ОСОБА_2 безоплатно квартиру АДРЕСА_3 (а.с.23,24).

Згідно із договором купівлі-продажу квартири від 07 квітня 2004 року ОСОБА_4 , ОСОБА_1 та ОСОБА_3 продали квартиру АДРЕСА_4 за 9000 (дев`ять тисяч) грн (а.с.25).

У грудні 2023 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , в якому просив визнати за ним та відповідачкою право власності на 1/2 частку житлового будинку з господарськими спорудами за адресою: АДРЕСА_1 . Позовні вимоги обґрунтовано тим, що за час перебування у шлюбі, за спільні кошти ними було придбано вказаний житловий будинок, однак, відповідачка не визнає за позивачем його право на частку вказаного будинку, не дозволяє ним користуватися.

Мотиви, з яких виходить апеляційний суд та застосовані норми права

Щодо вирішення спору по суті

Частиною першою статті 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Згідно із пунктом 1 Прикінцевих положень СК України, з урахуванням відповідних положень ЦК України, цей Кодекс набрав чинності з 01 січня 2004 року. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності.

З урахуванням зазначених правових норм порядок набуття спільного майна та його правовий режим у цій справі повинен визначатися КпШС України, який був чинним на час набуття спірного нерухомого майна, а поділ майна подружжя має здійснюватися за правилами, передбаченими СК України.

Згідно зі статтею 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Відповідно до статті 28 КпШС України у разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними.

В окремих випадках суд може відступити від рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Суд може визнати майно, нажите кожним з подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.

Частиною першою статті 29 КпШС України передбачено, що якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя, з покладенням на нього обов`язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми.

Аналогічний підхід щодо презумпції спільності майна подружжя та рівності їх часток закріплений і в чинному сімейному та цивільному законодавстві, зокрема у статтях 60, 70 СК України та статті 368 ЦК України.

Відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частиною другою статті 372 ЦК України встановлено, що у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 СК України).

Статтею 63 СК України встановлено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Згідно із статтею 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно набуте під час шлюбу.

Частиною першою статті 69 СК України передбачено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Суб`єктивне право на поділ майна, що перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що, вирішуючи спір про поділ майна подружжя, необхідно установити обсяг спільно нажитого майна, з`ясувати час та джерела його придбання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19), від 23 січня 2024 року № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20)).

До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. Під час поділу майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї (див. постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2023 року в справі № 712/8602/19 (провадження № 61-14809сво21)).

Суть поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов`язків. Під час здійснення поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. Суд має керуватися обставинами, що мають істотне значення, якими можуть бути, насамперед, ступінь трудової та (або) фінансової участі кожного з подружжя в утриманні спільного майна, в зроблених поліпшеннях, доцільність та обґрунтованість укладених правочинів, спрямованих на розпорядження спільним майном, наявність або відсутність вчинення одним з подружжя дій, що порушують права другого з подружжя, суперечать інтересам сім`ї, матеріальне становище співвласників тощо. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначенням переліку об`єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення вартості.

Крім того, тлумачення наведених норм матеріального права свідчить про існування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу. Водночас законодавство передбачає можливість спростування поширення правового режиму спільного сумісного майна одним із подружжя, що є процесуальним обов`язком особи, яка з нею не погоджується. Тягар доказування обставин для спростування презумпції покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Подібний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року в справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

У цій справі предметом позову є визнання права власності на частку будинку, набутого в шлюбі.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позову, оскільки вони відповідають встановленим у справі обставинам, вимогам матеріального права та підтверджуються належними і допустимими доказами.

Як установлено судом та підтверджується матеріалами справи, спірний житловий будинок придбано 24 квітня 2003 року, тобто під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі. Отже, відповідно до статті 22 КпШС Українина нього поширюється презумпція спільної сумісної власності подружжя, яка може бути спростована лише належними та допустимими доказами.

Доводи апеляційної скарги про те, що житловий будинок був придбаний виключно за особисті кошти відповідачки та кошти її матері, не заслуговують на увагу, оскільки належними доказами не підтверджені. Матеріали справи не містять доказів отримання відповідачкою чи її матір`ю позики, за рахунок якої нібито було придбано будинок, а також не містять доказів фактичного використання таких коштів при його купівлі. Так само відсутні докази наявності у відповідачки на момент укладення договору купівлі-продажу достатніх особистих доходів від підприємницької діяльності, за рахунок яких було оплачено вартість спірного майна.

Не спростовують правильності висновків суду першої інстанції і посилання апелянтки на те, що джерелом коштів для придбання будинку став продаж квартири, яка належала їй, її матері та сину. Як правильно встановив суд першої інстанції, договір купівлі-продажу зазначеної квартири був укладений 07 квітня 2004 року, тобто майже через рік після придбання спірного будинку. Крім того, квартира була відчужена за 9 000 грн, тоді як будинок придбано за 40 000 грн, а згідно з договором купівлі-продажу розрахунок за нього був здійснений у день укладення договору. За таких обставин наведені доводи не підтверджують походження коштів, за рахунок яких був придбаний будинок.

Безпідставними є також доводи апеляційної скарги про те, що після розірвання шлюбу між сторонами існувала домовленість, відповідно до якої син сторін подарував позивачу квартиру за умови його відмови від будь-яких претензій на спірний будинок. Як убачається з договору дарування від 06 грудня 2018 року, будь-які умови щодо відмови позивача від права на спірний будинок у ньому відсутні, а інших належних та допустимих доказів існування такої домовленості відповідачкою суду не надано.

Посилання апелянтки на те, що позивач не мав самостійного доходу та не брав участі у придбанні будинку, також не є підставою для скасування рішення суду. За змістом статті 22 КпШС Українивідсутність у одного з подружжя самостійного заробітку не впливає на правовий режим майна, набутого під час шлюбу, а тому сама по собі не свідчить про придбання майна за особисті кошти іншого з подружжя.

Інші доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки досліджених судом першої інстанції доказів та незгоди апелянтки з наданою їм оцінкою, однак не містять посилань на нові обставини чи докази, які б спростовували встановлені судом фактичні обставини справи або свідчили про неправильне застосування норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Враховуючи викладене, колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції повно та всебічно з`ясував фактичні обставини справи, правильно визначив характер спірних правовідносин, надав належну оцінку поданим сторонами доказам у їх сукупності та правильно застосував норми матеріального права, у зв`язку з чим підстав для скасування чи зміни оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційної скарги не вбачається.

Щодо позовної давності

Згідно із статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю в три роки (частина перша статті 257 ЦК України).

Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (статті 253 ЦК України).

Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Відповідно до положень статті 72 СК України позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано.

До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки.

Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року в справі № 6-258цс15).

Отже, початок перебігу позовної давності у справах про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України), тобто з моменту виникнення спору між ними.

Аналогічних за змістом правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 04 липня 2018 року у справі № 584/1319/16-ц (провадження № 61-19445св18), від 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17 (провадження № 61-5400св19), від 13 лютого 2020 року у справі № 320/3072/18 (провадження №61-5819св19), від 13 липня 2020 року у справі № 570/4234/16-ц (провадження №61-15213св19), від 24 лютого 2021 року у справі № 303/6365/17 (провадження № 61-13857св19), від 11 жовтня 2023 року у справі № 359/6727/21 (провадження № 61-13181св23), від 29 квітня 2024 року у справі № 522/3192/21 (провадження № 61-8094св23), від 02 серпня 2024 року у справі № 289/2115/21 (провадження № 61-15879св23), а також від 04 червня 2025 року у справі № 233/5571/23 (провадження № 61-1787св25).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в частині другій статті 72 СК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Подібні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16 та постанові Верховного Суду від 30 квітня 2025 року у справі № 761/13101/21 (провадження № 61-16652св24).

Як убачається з матеріалів справи, шлюб між сторонами розірвано 19 грудня 2015 року. Водночас належних і допустимих доказів того, що саме з цього часу або в інший момент до виникнення спору відповідачка заперечила право позивача на частку у спірному житловому будинку чи вчинила дії, які свідчили б про порушення цього права, матеріали справи не містять.

Навпаки, зі змісту позовної заяви вбачається, що підставою для звернення до суду позивач зазначив невизнання відповідачкою його права на частку у спірному будинку та чинення нею перешкод у користуванні цим майном, тобто виникнення між сторонами спору щодо належності спільного майна.

Отже, сама лише обставина звернення позивача до суду після спливу трьох років з дня розірвання шлюбу не є достатньою підставою для застосування наслідків спливу позовної давності.

Оскільки відповідачкою не доведено момент, з якого розпочався перебіг позовної давності, та не надано належних і допустимих доказів того, що позивач дізнався або міг дізнатися про порушення свого права раніше, підстав для застосування наслідків спливу позовної давності, передбачених статтею 267 ЦК України, колегія суддів не вбачає.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

Відповідно до частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Згідно з частиною першою статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За результатами апеляційного перегляду колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, належним чином дослідив і оцінив наявні докази, правильно визначив характер спірних правовідносин та застосував до них норми матеріального і процесуального права.

Отже, підстав для скасування чи зміни оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційної скарги колегія суддів не вбачає, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Висновки суду щодо судових витрат

Відповідно до статті 141 ЦПК України, оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення, понесені апелянтом витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги відшкодуванню не підлягають.

Керуючись вимогами статей 141, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 16 лютого 2026 року- без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку. Касаційна скарга на судове рішення подається безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено лише скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повна постанова складена 08 вересня 2026 року.

Головуючий - М.В. Нестеренко

Судді: А.П. Сидоренко

Д.В. Сізов