Рішення від 07 вересня 2026 р. у справі №240/10269/26 — Житомирський окружний адміністративний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 вересня 2026 року м. Житомир справа № 240/10269/26

категорія 106020000

Житомирський окружний адміністративний суд у складі судді Романченка Є.Ю., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити дії,

встановив:

Позивач звернувся до суду з позовом до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України, у якому просить:

- визнати протиправними дії НОМЕР_1 Прикордонного загону щодо відмови ОСОБА_1 у звільненні з військової служби на підставі підпункту «ж» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу»;

- зобов`язати НОМЕР_1 Прикордонний загін Державної прикордонної служби звільнити ОСОБА_1 з військової служби на підставі підпункту «ж» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу».

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 07.04.2023 позивачем під час дії воєнного стану укладено із відповідачем контракт про проходження військової служби в Державній прикордонній службі України строком на 3 роки. Позивач подав рапорт про небажання продовжувати військову службу після закінчення строку дії контракту. Проте 23.02.2026 відповідач повідомив позивача про відсутність підстав для його звільнення за закінченням строку дії контракту. Вважаючи відмову протиправною та такою, що порушує його право на звільнення з військової служби.

Ухвалою суду відкрито провадження по справі за правилами спрощеного позовного провадження.

Відповідачем подано відзив на позовну заяву, за змістом якого у задоволенні позовних вимог просить відмовити.

Дослідивши докази, суд встановив такі обставини справи.

ОСОБА_1 уклав з Державною прикордонної службою України контракт про проходження військової служби строком на три роки з 07.04.2023 по 06.04.2026.

23.01.2026 позивач подав рапорт про звільнення його з військової служби на підставі підпункту "ж" пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону N 2232-XII у зв`язку із закінченням строку служби (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу) у разі закінчення строку контракту, укладеного під час дії воєнного стану.

НОМЕР_1 прикордонний загін Державної прикордонної служби України повідомив позивача про відмову у задоволенні рапорту про звільнення у зв`язку з тим, що умову підпункту "ж" пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону N 2232-XII слід розуміти як таку, що новий контракт має бути укладений під час дії воєнного стану після набрання чинності Законом N 3633-ІХ, а саме після 18.05.2024.

Вважаючи вказану відмову протиправною, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд враховує наступне.

Згідно з абзацом другим частини другої статті 2 Закону N 2232-XII проходження військової служби здійснюється громадянами України у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Частиною п`ятою статті 1 Закону N 2232-XII встановлено, що від виконання військового обов`язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом.

Відповідно до абзацу четвертого пункту 2 частини дев`ятої статті 23 Закону N 2232-XII під час дії особливого періоду для військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом, дія контракту продовжується понад встановлені строки на період дії воєнного стану, крім випадків, визначених пунктом 3 частини п`ятої статті 26 цього Закону.

Законом N 3633-IX, який набрав чинності 18.05.2024, були внесені зміни до деяких законів України, зокрема викладено статтю 26 Закону N 2232-XII в новій редакції.

Так, підпунктом "ж" пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону N 2232-XII (в редакції, чинній з 18.05.2024) було встановлено нову підставу для припинення (розірвання) контракту та звільнення військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом, під час проведення мобілізації та дії воєнного стану, а саме: у зв`язку з закінченням строку служби (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу) у разі закінчення строку контракту, укладеного під час дії воєнного стану.

Указом Президента України від 24.02.2022 N 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України" на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введений воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.

На момент розгляду цієї адміністративної справи строк дії воєнного стану в Україні продовжений.

Таким чином, військовослужбовці, які уклали контракт на проходження військової служби у період з 24.02.2022 до закінчення воєнного стану, підлягають звільненню з військової служби у разі закінчення строку відповідного контракту, якщо вони не висловили бажання продовжувати військову службу.

Водночас суд зауважує, що абзац четвертий пункту 2 частини дев`ятої статті 23 Закону N 2232-XII не передбачає можливість продовження дії такого контракту на період дії воєнного стану без згоди на це військовослужбовця.

Позивач проходить військову службу на підставі контракту, укладеного 07.04.2023 строком на три роки, тобто під час дії воєнного стану. Відповідач, відмовляючи у звільненні, обґрунтовує свою позицію тим, що зазначена норма підлягає застосуванню лише до контрактів, укладених після набрання чинності Законом N 3633-ІХ, тобто після 18.05.2024.

Суд наголошує, що правовідносини щодо проходження військової служби та підстави звільнення з неї регулюються законом, а не умовами контракту. Контракт визначає умови проходження служби, однак підстави припинення військової служби встановлюються виключно нормами Закону N 2232-XII.

Таким чином, спір стосується не тлумачення умов контракту, а правильного застосування норм матеріального права, які визначають підстави звільнення з військової служби.

За таких обставин ключовим для вирішення спору є встановлення того, чи підлягає застосуванню до правовідносин позивача підпункт "ж" пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону України № 2232-XII у редакції, чинній на момент звернення із рапортом про звільнення, незалежно від дати укладення контракту.

За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів висловлював Конституційний Суд України. Наприклад, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13.05.1997 N 1-зп, від 09.02.1999 N 1-рп/99, від 05.04.2001 N 3-рп/2001, від 13.03.2012 N 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до певного юридичного факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.

Єдиний виняток із цього правила, закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, складають випадки, коли закони та інші нормативно-правові акти пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Конституційний Суд України (Рішення від 13.05.1997 N 1-зп) висловив позицію, за якою закріплення принципу незворотності дії нормативно-правового акта у часі на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта.

У Рішенні від 03.10.1997 N 4-зп Конституційний Суд України стосовно порядку набрання чинності Конституцією України та іншими нормативно-правовими актами роз`яснив, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному; звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього; загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше, тобто діє правило Lex posterior derogat priori - "наступний закон скасовує попередній".

Отже, залежно від порядку набрання чинності нормативно-правовим актом може бути застосовано декілька способів його дії у часі. Зокрема, як зазначено у пункті 2 Рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 N 1-рп/99, перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема: негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). Перша форма застосовується у разі, якщо нормативно-правовий акт прийнято на момент виникнення правовідносин та він залишається чинним на час, коли правовідношення припинило своє існування. У випадку, якщо у новоприйнятому нормативно-правовому акті визначено особливий порядок набрання ним чинності, у тому числі визначено перехідний період, під час якого залишаються чинними окремі норми скасованого ним нормативно-правового акта, застосовується ультраактивна форма. Третя форма дії є актуальною у разі прийняття нормативно-правових актів, які пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Тобто до певного юридичного факту (права позивача на звільнення) застосовується той закон, під час дії якого вони настали або мали місце.

Вказана позиція повністю відповідає позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 17.10.2024 у справі N 990/56/24

У Рішенні Конституційного Суду України від 12.07.2019 N 5-р (I)/2019 Конституційний Суд України висловив думку, що за змістом частини першої статті 58 Основного Закону України новий акт законодавства застосовується до тих правовідносин, які виникли після набрання ним чинності. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, то нове нормативне регулювання застосовується з дня набрання ним чинності або з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом, але не раніше дня його офіційного опублікування (абзац четвертий пункту 5 мотивувальної частини).

Отже, у разі безпосередньо (прямої) дії закону в часі новий нормативний акт поширюється на правовідносини, що виникли після набрання ним чинності, або до набрання ним чинності і тривали на момент набрання актом чинності.

Закінчення строку контракту позивача відбулось під час дії положень законодавства, якими визначено, що контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються у зв`язку з закінченням строку служби (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу) у разі закінчення строку контракту, укладеного під час дії воєнного стану.

У зв`язку з закінченням строку дії контракту у військовослужбовця (позивача) виникає право на звільнення з військової служби, а у відповідного органу військового управління - обов`язок забезпечити його реалізацію.

Отже, суд до спірних правовідносин має застосовувати пряму дію норми у часі, а саме у тій редакції, яка була чинною на момент розгляду НОМЕР_1 прикордонним загоном Державної прикордонної служби України рапорту позивача.

Щодо обраного способу захисту порушеного права позивача, суд зазначає таке.

Відповідно до ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, "ефективний засіб правого захисту" у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1-2 ст. 245 КАС України при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.

У разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Суд, зауважує, що з метою повного та всебічного захисту прав позивача, необхідно задовольнити позовні вимоги позивача шляхом зобов`язання НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) прийняти рішення про звільнення з військової служби позивача відповідно до підпункту "ж" пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону України від 25.03.92 N 2232-XII "Про військовий обов`язок і військову службу" у зв`язку з закінченням строку служби (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу) у разі закінчення строку контракту, укладеного під час дії воєнного стану.

Крім того, під дискреційними повноваженнями слід розуміти надання органу або посадовій особі повноважень діяти на власний розсуд в межах закону. Зокрема, дискреційні повноваження полягають у тому, що суб`єкт владних повноважень може обирати у конкретній ситуації альтернативне рішення, яке є законним.

Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов (що є у спірному випадку) відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Крім того, спосіб відновлення порушеного права позивача має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Варто зазначити, що якщо відмова відповідного органу визнана судом протиправною, а іншого варіанту поведінки у суб`єкта владних повноважень за законом не існує, то суд має право зобов`язати такий орган влади вчинити конкретні дії, які б гарантували захист прав і свобод позивача.

Таким чином, зобов`язання відповідача прийняти рішення про звільнення ОСОБА_1 з військової служби забезпечить ефективний спосіб захисту та сприятиме відновленню порушеного права позивача.

Згідно з ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частиною першою та другою статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, судом встановлено, що позивач відповідно до пункту 1 частини 1 статті 5 Закону України від 08.07.2011 №3674-VI "Про судовий збір" звільнений від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях, тому помилково сплачений позивачем судовий збір у розмірі 1331,20 грн не може бути стягнутий з відповідача.

Керуючись статтями 72-74, 77, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) до НОМЕР_1 Прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військової частини НОМЕР_3 ) ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_4 про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити дії задовольнити.

Визнати протиправною відмову НОМЕР_1 Прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військової частини НОМЕР_3 ) щодо відмови ОСОБА_1 у звільненні з військової служби на підставі підпункту «ж» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу».

Зобов`язати НОМЕР_1 Прикордонний загін Державної прикордонної служби (військової частини НОМЕР_3 ) звільнити ОСОБА_1 з військової служби на підставі підпункту «ж» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу».

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Є.Ю. Романченко

08.09.26