Рішення від 07 вересня 2026 р. у справі №910/11886/25 — Господарський суд міста Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

08.09.2026Справа № 910/11886/25

Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді Мандриченка О.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження, без повідомлення сторін,

справу № 910/11886/25

за позовом Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київтеплоенерго";

до Кооперативного об`єднання "Київпідрядбуд";

про стягнення 170 586,26 грн.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Комунальне підприємство виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київтеплоенерго" звернулося до Господарського суду міста Києва із позовом, в якому просить стягнути з Кооперативного об`єднання "Київпідрядбуд" заборгованість на суму 170 586,26 грн з яких: основний борг - 91 047,19 грн; 3% річних - 18 446,41 грн; інфляційна складова - 61 092,66 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач має право вимоги до юридичних осіб, фізичних осіб, фізичних осіб-підприємців щодо виконання ними грошових зобов`язань перед кредитором з оплати спожитої до 01.05.2018 теплової енергії відповідно до укладеного договору про відступлення права вимоги (цесії) № 601-18 від 11.10.2018, укладеного між Публічним акціонерним товариством "Київенерго" та Комунальним підприємством виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київтеплоенерго".

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.09.2025 позовну заяву Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київтеплоенерго" залишено без руху, встановлено позивачу строк та спосіб для усунення недоліків позовної заяви.

10.10.2025 до суду від позивача надійшли документи на виконання вимог ухвали суду від 29.09.2025

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.10.2025 відкрито провадження у справі № 910/11886/25 та вирішено справу розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.11.2025 у задоволенні клопотання Кооперативного об`єднання "Київпідрядбуд" про продовження розгляду справи на час, необхідний для досягнення сторонами мирової угоди відмовлено.

21.12.2025 Кооперативним об`єднанням "Київпідрядбуд" подано до господарського суду заяву про застосування до позовних вимог спливу строків позовної давності.

Відповідно до ч. 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

Оскільки відповідач у встановлений строк не подав до суду відзив на позов, а відтак не скористався наданими йому процесуальними правами, враховуючи, що матеріали справи містять достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, суд вважає, що справа може бути розглянута за наявними у ній матеріалами відповідно до ч. 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України.

Згідно з ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

Розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 27.12.2017 №1693 "Про деякі питання припинення Угоди щодо реалізації проекту управління та реформування енергетичного комплексу м. Києва від 27.09.2001, укладеної між Київською міською державною адміністрацією та Акціонерною енергопостачальною компанією "Київенерго", КП "Київтеплоенерго" визначено підприємством, за яким закріплено на праві господарського відання майно комунальної власності територіальної громади міста Києва, що повернуто з володіння та користування ПАТ "Київенерго".

Розпорядженням Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10.04.2018 №591 КП "Київтеплоенерго" видано ліцензію на право провадження господарської діяльності з виробництва та постачання теплової енергії споживачам.

Таким чином, з 1 травня 2018 року постачання теплової енергії та надання послуг з централізованого опалення та централізованого постачання гарячої води здійснює КП "Київтеплоенерго" (далі - позивач).

Відповідно до п. 2.1 Статуту Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київтеплоенерго", підприємство утворено з метою отримання прибутку від провадження господарської діяльності, спрямованої на підвищення надійності енергопостачання споживачів міста Києва, забезпечення стабільних надходжень до бюджету міста Києва, належної експлуатації об`єктів енергопостачання споживачів міста Києва, забезпечення стабільних надходжень до бюджету міста Києва, належної експлуатації об`єктів електро-, теплопостачання, що належать до комунальної власності територіальної громади міста Києва.

Згідно з п. 2.2.1 цього Статуту предметом діяльності підприємства є надання комунальних послуг з постачання теплової енергії, постачання гарячої води, постачання та розподілу електричної енергії.

Отже, відповідно до статуту Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київтеплоенерго", позивач є виконавцем послуг постачання теплової енергії у житловому будинку за адресою: м. Київ, вул. Щорса, буд. 29.

11.10.2018 між ПАТ «КИЇВЕНЕРГО» (далі - Кредитор, Постачальник) та КОМУНАЛЬНИМ ПІДПРИЄМСТВОМ ВИКОНАВЧОГО ОРГАНУ КИЇВРАДИ (КИЇВСЬКОЇ МІСЬКОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ) «КИЇВТЕПЛОЕНЕРГО» (далі - КП «КИЇВТЕПЛОЕНЕРГО», Новий кредитор, Позивач) укладено договір про відступлення права вимоги (цесії) № 601-18 (далі - Договір цесії), відповідно до якого ПУБЛІЧНЕ АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО «КИЇВЕНЕРГО» (АТ «К.ЕНЕРГО») відступило, а КП «КИЇВТЕПЛОЕНЕРГО» набуло право вимоги до юридичних осіб, фізичних осіб, фізичних осіб-підприємців (далі споживачі) щодо виконання ними грошових зобов`язань перед Кредитором з оплати спожитої до 01.05.2018 теплової енергії, згідно п. 3.4.2 якого, позивач має право на отримання замість кредитора від споживачів, визначених у Додатку №1 сплати заборгованостей, право вимоги до яких відступлене за цим договором.

Відповідно до витягу з Додатку № 1 Договору цесії, Позивач набув право вимоги заборгованості за спожиту до 01.05.2018 теплову енергію за особовим рахунком №530550- 05 у розмірі 73 445,81 грн, яка на день подачі до суду позовної заяви не змінилась, що підтверджується витягом з Договору від 11.10.2018 року №601/18 про відступлення права вимоги (цесії), додатку №1 до Договору від 11.10.2018 року №601/18 про відступлення права вимоги (цесії), копіями облікових карток, Довідкою про нарахування за теплову енергію, актом звіряння розрахунків за теплову енергію, розрахунком основного боргу за теплову енергію, розрахунком 3% річних та інфляційної складової, актами комплексного обстеження житлового будинку та нежитлових приміщень, корінцями нарядів про включення та відключення теплопостачання до будинку в тому числі нежитлового приміщення.

Крім того, відповідно до п. 1.3 Договору цесії Кредитор відступає, а Новий кредитор/Позивач набуває право вимоги також будь-яких інших, передбачених договорами та чинним законодавством додаткових грошових зобов`язань (неустойка, штраф, пеня), 3% річних, інфляційні нарахування, судові витрати, витрати пов`язані з отриманням боргу та примусовим стягненням та будь-які інші без виключень та обмежень).

Відповідно до п. 3.1.1 Договору цесії сторони договору підтверджують, що на дату підписання Додатку № 1 до цього Договору актами прийому-передачі Кредитор передав Новому кредитору оригінали або засвідчені належним чином копії документів, які підтверджують право вимоги, що відступається, а також інші документи та інформацію (але в будь-якому випадку без виключень та обмежень договори та/або будь-яка первинна документація, яка підтверджує стан розрахунків споживача із кредитором, електронні інформаційні реєстри, бази, розрахунки позовних вимог, що заявлені до стягнення із споживачів у судових спорах, рішення за результатами розгляду яких на дату укладення цього Договору не прийняті, акти звіряння розрахунків).

Позивач вказує, що він прийняв право вимоги з Кооперативного об`єднання "Київпідрядбуд" (далі також - відповідач) заборгованості за спожиту теплову енергію за особовим рахунком №521518-01 у розмірі 91 047,19 грн будь-яких інших, передбачених договорами та чинним законодавством додаткових грошових зобов`язань у зв`язку з неналежним виконанням зобов`язань з оплати спожитої теплової енергії, проте, порушуючи норми законодавства, останній не здійснював оплату за спожиту теплову енергію за особовим рахунком №521518-01 у розмірі 91 047,19 грн за період з листопада 2015 року по квітень 2018 року.

Відповідач заявив про сплив позовної давності в частині вимог про стягнення заборгованості у розмірі 57 914,09 грн.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов таких висновків.

Статтею 11 Цивільного кодексу України визначено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки; підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до абзацу 2 пункту 1 статті 193 Господарського кодексу України, до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.

Згідно зі статтею 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина 1 статті 627 Цивільного кодексу України).

Частиною 1 статті 628 Цивільного кодексу України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства

Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України, договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 Цивільного кодексу України).

Згідно зі статтею 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Частиною першою статті 193 Господарського кодексу України встановлено, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов`язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов`язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином (частина 7 статті 193 Господарського кодексу України).

Відповідно до частини 1 статті 714 Цивільного кодексу України, за договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу одна сторона (постачальник) зобов`язується надавати другій стороні (споживачеві, абонентові) енергетичні та інші ресурси, передбачені договором, а споживач (абонент) зобов`язується оплачувати вартість прийнятих ресурсів та дотримуватись передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного та іншого обладнання.

За приписами ст. 275 Господарського кодексу України, за договором енергопостачання енергопостачальне підприємство (енергопостачальник) відпускає електричну енергію, пару, гарячу і перегріту воду (далі - енергію) споживачеві (абоненту), який зобов`язаний оплатити прийняту енергію та дотримуватися передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного обладнання, що ним використовується. Відпуск енергії без оформлення договору енергопостачання не допускається. Предметом договору енергопостачання є окремі види енергії з найменуванням, передбаченим у державних стандартах або технічних умовах.

Частинами 6, 7 ст. 276 Господарського кодексу України встановлено, що розрахунки за договорами енергопостачання здійснюються на підставі цін (тарифів), встановлених відповідно до вимог закону. Оплата енергії, що відпускається, здійснюється відповідно до умов договору. Договір може передбачати попередню оплату, планові платежі з наступним перерахунком або оплату, що проводиться за вартість прийнятих ресурсів.

Основні правові, економічні та організаційні засади діяльності на об`єктах сфери теплопостачання та регулювання відносин, пов`язаних з виробництвом, транспортуванням, постачанням та використанням теплової енергії з метою забезпечення енергетичної безпеки України, підвищення енергоефективності функціонування систем теплопостачання, створення і удосконалення ринку теплової енергії та захисту прав споживачів та працівників сфери теплопостачання, визначені Законом України "Про теплопостачання".

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про теплопостачання" він регулює відносини, що виникають у зв`язку з виробництвом, транспортуванням, постачанням і використанням теплової енергії, державним наглядом за режимами споживання теплової енергії, безпечною експлуатацією теплоенергетичного обладнання та безпечним виконанням робіт на об`єктах у сфері теплопостачання суб`єктами господарської діяльності незалежно від форм власності.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про теплопостачання", теплова енергія - товарна продукція, що виробляється на об`єктах сфери теплопостачання для опалення, підігріву питної води, інших господарських і технологічних потреб споживачів, призначена для купівлі-продажу;

- постачання теплової енергії (теплопостачання) - господарська діяльність, пов`язана з наданням теплової енергії (теплоносія) споживачам за допомогою технічних засобів транспортування та розподілом теплової енергії на підставі договору;

- споживач теплової енергії - фізична або юридична особа, яка використовує теплову енергію на підставі договору;

- теплопостачальна організація - суб`єкт господарської діяльності з постачання споживачам теплової енергії;

- місцева (розподільча) теплова мережа - сукупність енергетичних установок, обладнання і трубопроводів, яка забезпечує транспортування теплоносія від джерела теплової енергії, центрального теплового пункту або магістральної теплової мережі до теплового вводу споживача.

Згідно зі ст. 4 Закону України "Про теплопостачання", проектування, будівництво, реконструкція, ремонт, експлуатація об`єктів теплопостачання, виробництво, постачання теплової енергії регламентуються нормативно-правовими актами, які є обов`язковими для виконання всіма суб`єктами відносин у сфері теплопостачання.

Пунктами 4, 6 ст. 19 Закону України "Про теплопостачання" передбачено, що теплогенеруюча організація має право постачати вироблену теплову енергію безпосередньо споживачу згідно з договором купівлі-продажу теплової енергії. Споживач повинен щомісячно здійснювати оплату теплопостачальній організації за фактично отриману теплову енергію.

Відповідно до Правил користування тепловою енергією, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 03.10.07 № 1198 (далі - Правила) Правила визначають взаємовідносини між теплопостачальними організаціями та споживачами теплової енергії (п. 1 Правил).

Пунктом 3 Правил передбачено, що споживач теплової енергії - це фізична особа, яка є власником будівлі або суб`єктом підприємницької діяльності, чи юридична особа, яка використовує теплову енергію відповідно до договору.

Умовами п. 4, 14 Правил користування тепловою енергією визначено, що користування тепловою енергією допускається лише на підставі договору купівлі - продажу теплової енергії між споживачем і теплопостачальною організацією (далі - договір), крім підприємств, що виробляють та використовують теплову енергію для цілей власного виробництва. Договори укладаються відповідно до типових договорів. Форми типових договорів затверджуються центральним органом виконавчої влади у сфері теплопостачання. Споживач зобов`язаний укласти з теплопостачальною організацією договір до початку подачі теплоносія до системи теплоспоживання.

Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 24 Закону України "Про теплопостачання", серед основних обов`язків споживача теплової енергії є своєчасне укладання договору з теплопостачальною організацією на постачання теплової енергії.

Закон України "Про житлово-комунальні послуги" визначає основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов`язки.

Статтею 19 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" визначено, що відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах.

Згідно зі статтями 73, 74 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Як зазначалося судом, 11.10.2018 року між Публічним акціонерним товариством "Київенерго" (первісний кредитор) та Комунальним підприємством виконавчого органу Київради (Київської державної адміністрації) "Київтеплоенерго" (новий кредитор) укладено договір про відступлення права вимоги (цесії) №601-18, в порядку та на умовах якого, кредитор відступає, а новий кредитор набуває право вимоги до юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців щодо виконання ними грошових зобов`язань перед кредитором з оплати спожитої до 01.05.2018 теплової енергії (основний борг, в тому числі той, що є предметом судового розгляду та/або підтверджений судовим рішенням (судовими рішеннями) як такий, що підлягає стягненню із споживача (споживачів) станом на 01.08.2018 із урахуванням оплат, що отримані кредитором за період з 01.08.2018 до дати укладення цього договору та коригувань платежів

Згідно з витягом з Додатку №1 до Договору про відступлення права вимоги (цесії) №601-18 від 11.10.2018 року Первісний кредитор відступив Новому кредитору, зокрема, право вимоги до Кооперативного об`єднання "Київпідрядбуд" в розмірі 91 047 грн 19 коп. за особовим рахунком № НОМЕР_1 .

Відповідно до акту № 23 приймання-передавання фізичного носія пристрою зберігання інформації, на якому записані файли білінгових систем ПК «БІТек» та ПК «Уніван-Термал» Позивач прийняв фізичний носій/пристрій зберігання інформації (зовнішній жосткий диск, USB носій в кількості 1 шт.), на якому записана резервна копія бази даних ПК «Уніван-Термал» станом на 01.10.2018.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові (ч. 1 ст. 513 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст. 514 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Таким чином, згідно із нормами чинного законодавства відступлення права вимоги може здійснюватися тільки відносно дійсної вимоги, що існувала на момент переходу цих прав.

Межі обсягу прав, що переходять до нового кредитора, можуть встановлюватися законом і договором, на підставі якого здійснюється перехід права. Обсяг і зміст прав, які переходять до нового кредитора, є істотними умовами цього договору.

Судом встановлено, що відповідно до п. 9.5 договору жодна із сторін не має право передавати свої права та обов`язки за даним договором третій стороні без письмової згоди іншої сторони.

Суд зазначає, що матеріали справи не містять доказів наявності письмової згоди відповідача на укладення договору цесії.

Однак, суд зазначає, що за умови відсутності доказів визнання недійсним договору цесії у відповідній частині, наявність у договорі п. 9.5, яким передбачено, що жодна зі сторін не має права передавати свої права та обов`язки за цим договором третій стороні без письмової згоди іншої сторони, презумпції правомірності договору цесії не спростовує.

Крім того, в контексті вказаного вище, суд враховує позицію Верховного Суду від 15.06.2022 у справі № 905/1965/19 (910/4441/21) про те, що відступлення права вимоги щодо заборгованості споживачів теплової енергії мало не лише приватний, а й публічний інтерес, суть якого полягала у забезпеченні безперебійного надання послуг з постачання теплової енергії споживачам міста Києва. При цьому, питання зміни постачальника теплової енергії та гарячої води для мешканців м. Києва, а також передачі майна з виробництва теплової енергії, яке є комунальною власністю територіальної громади міста Києва, було врегульовано локальними нормативно-правовими актами - відповідними розпорядженнями та наказами Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та її структурних органів.

Таким чином, позивач на підставі договору про відступлення права вимоги (цесії) №601-18 від 11.10.2018 прийняв право вимоги до відповідача заборгованості за спожиту теплову енергію у розмірі 91 047 грн 19 коп., а також будь-яких інших, передбачених договорами та чинним законодавством додаткових грошових зобов`язань, у зв`язку з неналежним виконанням зобов`язань з оплати спожитої теплової енергії.

Розпорядженням Київської міської державної адміністрації № 1693 від 27.12.2017 "Про деякі питання припинення Угоди щодо реалізації проекту управління та реформування енергетичного комплексу м. Києва від 27.09.2001, укладеної між Київською міською державною адміністрацією та Акціонерною енергопостачальною компанією "Київенерго", Комунальне підприємство "Київтеплоенерго" визначено підприємством, за яким закріплено на праві господарського відання майно комунальної власності територіальної громади міста Києва, що повернуто з володіння та користування Публічного акціонерного товариства "Київенерго".

10.04.2018 Комунальному підприємству "Київтеплоенерго" видано ліцензію №591 на право провадження господарської діяльності з виробництва та постачання теплової енергії споживачам відповідно до розпорядження Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).

З 01.05.2018 постачання теплової енергії та надання послуг з централізованого опалення та централізованого постачання гарячої води здійснює позивач.

Відповідно до п. 2.1 статуту Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київтеплоенерго" підприємство утворено з метою отримання прибутку від провадження господарської діяльності, спрямованої на підвищення надійності енергопостачання споживачів міста Києва, забезпечення стабільних надходжень до бюджету міста Києва, належної експлуатації об`єктів енергопостачання споживачів міста Києва, забезпечення стабільних надходжень до бюджету міста Києва, належної експлуатації об`єктів електро-, теплопостачання, що належать до комунальної власності територіальної громади міста Києва.

Предметом діяльності підприємства є надання комунальних послуг з постачання теплової енергії, постачання гарячої води, постачання та розподілу електричної енергії, про що зазначено в п. 2.2.1 статуту позивача.

Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження факту постачання теплової енергії до нежитлового приміщення за адресою: м. Київ, вул. Щорса, буд. 29 за період з листопада 2015 року по квітень 2018 року Позивачем надано довідку про нарахування за теплову енергію за договором №521518-01, облікові картки, корінці наряду, відомості реєстрації параметрів теплоспоживання, акт прийняття теплового вузла обліку, рахунки-фактури, акт звіряння розрахунків за теплову енергію.

В свою чергу, відповідачем подано до суду рахунок на оплату від 30.09.2017 на суму 33 152,72 грн та платіжну інструкцію № 609 від 02.10.2017, відповідно до якої ним було сплачено на користь Публічного акціонерного товариства "Київенерго" грошові кошти у розмірі 33 152,72 грн.

Однак, як вбачається з матеріалів справи, позивач, при розрахунку заборгованості вказаний платіж не врахував.

Проти вказаного позивач не заперечував.

Таким чином заборгованість у розмірі 33 152,72 грн є такою, що сплачена відповідачем 02.10.2017, а відтак у суду відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог у вказаній частині.

Доказів сплати іншої частини заборгованості, а саме у розмірі 57 894,47 грн, відповідачем до суду не надано, а підстави для стягнення такої заборгованості ним не спростовано.

А відтак, суд приходить до висновку про доведеність позовних вимог в частині стягнення заборгованості у розмірі 57 894,47 грн.

Водночас, суд враховує заяву відповідача про застосування наслідків спливу строків позовної давності, в зв`язку з чим зазначає наступне.

Статтею 256 Цивільного кодексу України унормовано, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

За приписами статті 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п`ята статті 261 Цивільного кодексу України).

Аналіз змісту статей 256, 257 та 261 Цивільного кодексу України в їх сукупності і взаємозв`язку дозволяє зробити висновок, що до правових наслідків порушення грошового зобов`язання застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки.

Таким чином, право позивача на звернення до суду з позовом про стягнення заборгованості мало б обмежуватися останніми трьома роками, які передували поданню такого позову.

Установлення часових меж судового захисту порушеного права забезпечує правову стабільність та сприяє усуненню правової невизначеності. Позовна давність спонукає учасників правовідносин до вчинення дій, спрямованих на захист порушених прав, у чітко визначені строки, які мають бути розумними.

За загальним правилом позовна давність триває безперервно з моменту усвідомлення учасником правовідносин порушення його права і до спливу цього строку звернення до суду.

Законодавство може визначати певні обставини, які впливають на перебіг позовної давності і змінюють порядок її обчислення. До таких обставин відноситься зупинення перебігу позовної давності та її переривання, що передбачено статтями 263 та 264 Цивільного кодексу України.

Водночас під час дії карантину та воєнного стану законодавець застосував нову конструкцію, якою тимчасово доповнив перелік обставин, які впливають на перебіг позовної давності, а саме продовження позовної давності.

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" з 12 березня 2020 року на всій території України було встановлено карантин.

Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" (далі - Закон № 540-IX) розділ "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України доповнено пунктом 12, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Цей Закон набрав чинності 02 квітня 2020 року.

Відтак початок продовження строку для звернення до суду потрібно пов`язувати саме з моментом набрання чинності 02 квітня 2020 року Законом № 540-IX.

Подібний правовий висновок висловила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 06 вересня 2023 року у справі № 910/18489/20 та постанові від 02.07.2025 у справі №903/602/24

Строк дії карантину неодноразово продовжувався, а відмінений він був з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 "Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2".

Отже, під час дії карантину позовна давність була продовжена з 02 квітня 2020 року до 30 червня 2023 року.

Поряд із цим Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" було введено воєнний стан в Україні із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України. Надалі строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався Указами Президента України, цей стан триває до теперішнього часу.

Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-ІХ "Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану" (далі - Закон № 2120-ІХ) розділ "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України доповнено пунктом 19, згідно з яким у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії. Закон № 2102-IX набрав чинності 17 березня 2022 року.

Надалі Законом України від 08 листопада 2023 року № 3450-ІХ "Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини" (далі - Закон № 3450-ІХ) пункт 19 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України викладено в новій редакції, відповідно до якої у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні", перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану. Закон № 3450-ІХ набрав чинності 30 січня 2024 року.

В свою чергу, Законом України від 14 травня 2025 року № 4434-IX "Про внесення зміни до розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України щодо поновлення перебігу позовної давності" пункт 19 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України (Відомості Верховної Ради України, 2003 р., №№ 40-44, ст. 356) виключено.

Цей Закон набрав чинності через три місяці з дня, наступного за днем його опублікування, тобто 04.09.2025.

Таким чином, в умовах дії воєнного стану строк звернення до суду (позовна давність) було продовжено від початку воєнного стану до 29 січня 2024 року, а після 30 січня 2024 року перебіг такого строку зупинився до 03.09.2025, а з 04.09.2025 строк позовної давності був поновлений.

Суд додатково звертає увагу на те, що позивач був вправі звернутися до суду зі спірною вимогою впродовж більше п`яти років, Закон № 4434-IX було опубліковано за три місяці до набрання ним чинності, що також давало розумний строк для звернення з позовом до суду до дати набрання цим Законом чинності.

Тобто, поважності пропуску цього строку суд не вбачає.

Установлення часових меж судового захисту порушеного права забезпечує правову стабільність та сприяє усуненню правової невизначеності. Позовна давність спонукає учасників правовідносин до вчинення дій, спрямованих на захист порушених прав, у чітко визначені строки, які мають бути розумними.

Враховуючи вищевикладене, а також зважаючи на звернення позивача до суду з наведеним позовом 23.09.2025, суд дійшов висновку про пропуск позивачем позовної давності щодо спірних розрахункових періодів в частині стягнення заборгованості за надані позивачем послуги з централізованого опалення, зокрема у період з листопада 2015 року по квітень 2018 року (включно), у зв`язку з чим в задоволенні позовних вимог в цій частині слід відмовити.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Таким чином, законом установлено обов`язок боржника у разі прострочення виконання грошового зобов`язання сплатити на вимогу кредитора суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та відсотків річних за весь час прострочення виконання зобов`язання.

Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов`язання у виді інфляційного нарахування на суму боргу та процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Отже, у розумінні положень наведеної норми позивач як кредитор, вправі вимагати стягнення у судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних до повного виконання грошового зобов`язання.

Разом із тим, зобов`язання зі сплати інфляційних втрат та процентів річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного і поділяє його долю. Відповідно й вимога про сплату інфляційних втрат та процентів річних є додатковою до основної вимогою.

Аналогічна за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 910/4590/19.

Згідно зі статтею 266 Цивільного кодексу України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Таким чином, позовна давність щодо вимог про стягнення з відповідача акцесорних зобов`язань (інфляційних втрат та 3% річних), нарахованих на заборгованість з оплати послуг з централізованого опалення за розрахунковий період з листопада 2015 року по квітень 2018 року також сплила.

Згідно із ч. 2-3 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України, учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Частиною 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За приписами ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

З урахуванням вищевикладеного, оцінивши подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді в судових засіданнях всіх обставин справи в їх сукупності, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Відповідно до положень ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, судовий збір покладається на позивача.

Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п. 3 ч. 4 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України, у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97 від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", №49684/99 від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019 Верховного Суду по справах №910/13407/17 та №915/370/16.

З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як законодавчо необґрунтовані та безпідставні.

Керуючись ст. 129, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Північного апеляційного господарського суду протягом 20 (двадцяти) днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя О.В. Мандриченко