Постанова від 25 серпня 2026 р. у справі №209/6644/25 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/7181/26 Справа № 209/6644/25 Головуючий у першій інстанції: Корнєєва І. В. Суддя-доповідач: Красвітна Т. П.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 серпня 2026 року Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого – Красвітної Т.П.,

суддів: Агєєва О.В., Никифоряка Л.П.,

за участю секретаря Марченко С.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Дніпровського районного суду м.Кам`янського Дніпропетровської області у складі судді Корнєєвої І.В. від 31 березня 2026 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання права власності на житло за набувальною давністю,–

В С Т А Н О В И В :

У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернулась до суду з даним позовом, посилаючись на те, що 05 липня 2002 року вона уклала шлюб з ОСОБА_4 . На підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого відділом обліку та розподілу житлової площі міськвиконкому м.Дніпродзержинська від 23.06.1994 року, чоловіку позивача належала квартира за адресою: АДРЕСА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер. Після його смерті позивач звернулась до нотаріуса, щоб оформити спадщину на квартиру, яка була власністю чоловіка і у якій вони разом проживали, починаючи з 1999 року. 11 листопада 2024 року державний нотаріус Третьої дніпродзержинської державної нотаріальної контори Бурдік С.С. надав позивачу витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно, у якому зазначено, що позивач є власником усієї квартири. З того часу позивач весь час проживала у вищевказаній квартирі, робила ремонти, сплачувала за комунальні послуги та вважала її своєю власністю. У жовтні 2024 року позивач вирішила переоформити квартиру на свою доньку та звернулася для цього до державного нотаріуса Другої кам`янської державної нотаріальної контори. Нотаріус повідомив позивачку, що вона є власником 1/2 частини квартири, також у архівній справі знаходиться копія свідоцтва про право на спадщину за законом, згідно якого позивачці 01.11.2004 року нотаріусом було оформлено право на спадщину на 1/2 частку у вищевказаній квартирі. У той же час, у позивачки на руках знаходиться оригінал витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно, де зазначено, що позивач є власником частки 1/1 квартири. Це також підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно. Таким чином, позивачка фактично є єдиною власницею цієї квартири. Зі змісту свідоцтва про право на спадщину вбачалося, що позивачці належить 1/2 частка на квартиру, частка на квартиру була відкрита та ніким не оформлена, позивач подала нотаріусу заяву, в якій просила видати їй свідоцтво про право на спадщину за законом на все спадкове майно померлого ОСОБА_4 29 жовтня 2024 року нотаріус надав позивачу постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, у якій зазначив, що 15 травня 2004 року на підставі заяви про прийняття спадщини від імені ОСОБА_1 заведено спадкову справу після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 10 вересня 2004 року до спадкової справи надійшла заява про прийняття спадщини від імені сина померлого ОСОБА_3 . Інші заяви про прийняття спадщини до спадкової справи не надходили. 01 листопада 2004 року Другою кам`янською (Третьою дніпродзержинською) державною державною конторою видано свідоцтво про право на спадщину за законом на одну другу частку спадкового майна після ОСОБА_4 , що помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , на ім`я ОСОБА_1 . ОСОБА_3 свідоцтво про право на спадщину на частку спадкового майна на сьогодні 29 жовтня 2024 року не отримав. Станом на сьогодні ОСОБА_1 необхідно відмовити у вчиненні нотаріальної дії – видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на все спадкове майно ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , у зв`язку з наявністю іншого спадкоємця першої черги, який прийняв спадщину, але не оформив своїх спадкових прав. Позивачка просить врахувати, що її чоловік за життя зі своїм сином ОСОБА_3 майже не спілкувався, похованням чоловіка займалася позивачка самостійно, позивач з 1999 року проживає у вищезазначеній квартирі, оформивши спадщину на квартиру у листопаді 2004 року. Позивач дійсно вважала, що є власником усієї квартири, на сьогодні позивачка продовжує безперервно проживати у вказаній квартирі більше 25 року, добросовісно володіє та відкрито і безперервно користується даним нерухомим майном, доглядає за квартирою та утримує її, за весь час ОСОБА_3 жодного разу не зв`язувався з позивачкою, ОСОБА_1 дійсно навіть не мала підозри, що вона не є власником усієї квартири і що відповідач може претендувати на частку. Враховуючи вищевикладене, позивач вважає, що в даному випадку її право власності на зазначену спірну квартиру є порушеним, позивач добросовісно заволоділа і користується цим майном більше 20 років. У даному випадку позивачка набула право власності на усю квартиру за набувальною давністю. Тому ОСОБА_1 просила визнати за нею право власності на 1/2 частину квартири по АДРЕСА_1 , за набувальною давністю.

Рішенням Дніпровського районного суду м.Кам`янського Дніпропетровської області від 31 березня 2026 року в задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права, ставить питання про скасування оскаржуваного рішення та ухвалення нового про задоволення позову.

Колегія суддів звертає увагу, що про час та місце слухання даної справи апеляційним судом учасники справи повідомлені належним чином у відповідності до вимог ст. 128-130 ЦПК України, що підтверджується, зокрема, рекомендованим повідомленням про вручення судової повістки позивачці, а також довідкою про доставку судової повістки в електронному вигляді представнику ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , які долучені до матеріалів справи. У зв`язку з відсутністю ОСОБА_3 за останньою відомою суду адресою, що також відповідає відомостям з Єдиного державного демографічного реєстру №3054026 від 20.07.2026, сповіщення відповідача здійснено шляхом розміщення відповідного оголошення на веб-сайті судової влади.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія не знаходить підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування оскаржуваного рішення, виходячи з наступного.

Встановлено судом та стверджується зібраними у справі доказами, що 05 липня 2002 року позивачка уклала шлюб з ОСОБА_4 , що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 від 05.07.2002 (а.с.25).

На підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого відділом обліку та розподілу житлової площі міськвиконкому м.Дніпродзержинська 23.06.1994 року, чоловіку позивачки належала квартира за адресою по АДРЕСА_1 (а.с.15).

Відповідно до акту КП КМР «Добробут» №203 від 28.05.2025, ОСОБА_1 зареєстрована та проживає за адресою по АДРЕСА_1 з 1999 року по теперішній час, що підтверджуються сусіди (а.с.17).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 від 29.01.2004 (а.с.24).

Відповідно до повної копії спадової справи №218/2004, заведеної Другою кам`янською (Третьою дніпродзержинською) державною державною конторою після ОСОБА_4 , що помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , із заявами про прийняття спадщини у встановлений шестимісячний строк звернулись позивачка 15 травня 2004 року (а.с.186) та 10 вересня 2004 року відповідач ОСОБА_3 (а.с. 187).

01 листопада 2004 року Другою кам`янською (Третьою дніпродзержинською) державною державною конторою на ім`я ОСОБА_1 видано свідоцтво №1-3563 про право на спадщину за законом на 1/2 частку квартири АДРЕСА_2 після ОСОБА_4 , що помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . У свідоцтві зазначено, що спадщина на 1/2 частку квартири залишається відкритою, а свідоцтво підлягає реєстрації в Дніпродзержинському БТІ (а.с. 195 зворот).

11 листопада 2004 року, на підставі свідоцтва про право власності на спадщину (ВВО №271396, реєстр №1-3563 від 01.11.2004, виданого Третьою дніпродзержинською державною державною конторою, Дніпродзержинське Бюро технічної інвентаризації прийнято рішення від 11.11.2004 про реєстрацію права приватної власності за ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_2 , частка 1/1, що підтверджується копією витягу №5398888 від 11.11.2004 (а.с.19).

Позивачка ОСОБА_1 зареєстрована у спірній квартирі одна з 10.12.2004 року (а.с. 7-8, 13, 14). З 2024 року по теперішній час вона сплачує за комунальні послуги по вказаній квартирі (а.с.26-145).

У жовтні 2024 року позивачка звернулась до державного нотаріуса Другої кам`янської державної нотаріальної контори та просила видати їй свідоцтво про право на спадщину за законом на все спадкове майно після ОСОБА_4 , що помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 18).

29 жовтня 2024 року нотаріус Другої кам`янської державної нотаріальної контори надав позивачці постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії - видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на все спадкове майно після ОСОБА_4 , що помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , у зв`язку з наявністю іншого спадкоємця першої черги, який прийняв спадщину, але не оформив своїх спадкових прав (а.с.18).

Встановлено також, що відповідач ОСОБА_3 свідоцтво про право на спадщину на частку спадкового майна не отримував, відповідно до повної копії спадкової справи №218/2004, заведеної Другою кам`янською (Третьою дніпродзержинською) державною державною конторою після ОСОБА_4 , що помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Місцевим судом були допитані свідки. Свідок ОСОБА_5 показала, що знайома з ОСОБА_1 з 90 років. ОСОБА_1 була квартира у будинку АДРЕСА_3 Потім ОСОБА_1 розлучилася з чоловіком та стала жити з ОСОБА_6 у квартирі АДРЕСА_2 . ОСОБА_1 проживає у квартирі більше 20 років. Коли ОСОБА_7 помер, ОСОБА_1 зверталася за спадщиною. Позивачка досі проживає в цій квартирі. Сина ОСОБА_6 бачила у 2004 році.

Допитаний у судовому засіданні місцевого суду свідок ОСОБА_8 показала, що вона проживає у кв. АДРЕСА_4 з 1984 року. ОСОБА_1 розійшлася з чоловіком, стала жити з чоловіком на ім`я ОСОБА_9 . Потім вона дізналася, що ОСОБА_9 помер 20 років тому. ОСОБА_1 була прописана у квартирі, платила комунальні платежі. Хто ще претендував на квартиру, вона не знає. З ОСОБА_10 знайома давно. ОСОБА_1 проживає у квартирі АДРЕСА_2 більше 20 років, ремонт не робила, бо був претендент на квартиру – син чоловіка. ОСОБА_1 користувалася квартирою відкрито, добросовісно. Сина чоловіка не бачила.

Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_11 проказала, що вона проживає у квартирі АДРЕСА_5 у одному під`їзді з ОСОБА_1 з 1999 року та спілкувалася з ОСОБА_1 та її чоловіком. ІНФОРМАЦІЯ_2 помер чоловік ОСОБА_9 . ОСОБА_1 весь час проживала у квартирі. Свідок ходила до ОСОБА_1 у гості, та проживала одна, не приховувала квартиру та користуватися добросовісно. Інших осіб у квартирі не було.

Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно із положеннями статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Захист цивільних прав – це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Способи захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють як закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається у статті 16 ЦК України.

Частиною першою статті 16 ЦК встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в частині другій цієї статті визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.

Частиною другою статті 16 ЦК встановлено способи захисту цивільних прав та інтересів судом. До них належать: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Таким чином, правом звернення до суду із позовом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод чи законних інтересів.

За змістом статті 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Ознаки володіння, які є необхідними для набуття права власності на майно за набувальною давністю, визначені у статті 344 ЦК України.

Так, згідно з положеннями частин першої та четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном – протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація) (постанова Верховного Суду від 01 листопада 2023 року у справі №369/2190/22, провадження №61-3246св23).

Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 ЦК України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Проте не будь-який об`єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об`єкт володіння має бути законним.

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків.

При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнішній строк володіння майном, визначений законом.

Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності – добросовісність заволодіння майном.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнішнього володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

Давнішнє володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац другий частини третьої статті 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.

Давнішнє володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.

Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

У постанові від 01 серпня 2018 року у справі №201/12550/16-ц (провадження №61-19156св18) Верховний Суд зазначив, що при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. Наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі №910/17274/17 (провадження №12-291гс18) не знайшла підстав для відступлення від наведених висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, оскільки за змістом частини першої статті 344 ЦК України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.

До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 10 січня 2023 року у справі №278/2443/18 (провадження №61-19963св21), від 01 листопада 2023 року у справі №369/2190/22 (провадження №61-3246св23).

Судом установлено, що після ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , із заявами про прийняття спадщини у встановлений шестимісячний строк звернулись позивачка 15 травня 2004 року (а.с.186) та 10 вересня 2004 року відповідач ОСОБА_3 , який у заяві зазначив, що є сином спадкодавця (а.с. 187).

ОСОБА_1 у нотаріуса отримала свідоцтво про право на спадщину за законом 01.11.2004 року та, відповідно, була обізнана з його змістом, що воно видане лише на 1/2 частину спірної квартири, обізнана про наявність іншого спадкоємця - сина спадкодавця, що у судовому засіданні також підтвердила свідок ОСОБА_8 .

Відповідно до статтей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

За положеннями статті 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини (ч. 1 ст. 1269 ЦК України).

Частиною першою статті 1270 ЦК України встановлено, що для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

За положеннями статті 1296 ЦК України, спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.

Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців.

Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (ч. 3 ст. 1296 ЦК України).

У постановах Верховного Суду від 28.03.2018 у справі №903/565/16, від 16.01.2019 у справі №920/566/16, від 19.05.2023 у справі №915/1031/21 (ЄДРСРУ № 111035935) наведена правова позиція, згідно із якою законодавство не обмежує право спадкоємців на оформлення свідоцтва певними строками. Спадкоємці, які прийняли спадщину, мають право звернутися із заявою про одержання свідоцтва у будь-який час після прийняття спадщини. Оформлення свідоцтва є правом, а не обов`язком спадкоємців. Факт неоформлення спадкових прав не тягне за собою втрату права на спадкове майно, якщо воно було прийнято у встановлений законом строк і встановленим законом способом, а лише обмежує його право на розпорядження спадщиною.

Відповідно до приписів чинного цивільного законодавства, право на спадкування виникає у день відкриття спадщини (частина третя статті 1223 ЦК України), спадщина належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини незалежно від часу прийняття спадщини (частина п`ята статті 1268 ЦК України), а відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України).

Виходячи з викладеного, надавши належної оцінки представленим у справі доказам, у їх сукупності, колегія дійшла висновку про відсутність підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частку квартири по АДРЕСА_1 , оскільки сам факт користування позивачкою спірним нерухомим майном не є підставою для виникнення у неї права власності за набувальною давністю. При цьому, власником 1/2 частини спірної квартири є ОСОБА_3 , який не відмовився від права на спадщину та права власності на спірний об`єкт нерухомого майна, що виключає можливість набуття позивачкою права власності на спірне нерухоме майно за набувальною давністю.

Такі висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду, яка викладена, зокрема, у постанові від 29 травня 2025 року у справі №127/38548/23.

Доводи апеляційної скарги, що ОСОБА_1 більше двадцяти п`яти років добросовісно, відкрито та безперервно володіє спірною квартирою, робить в ній ремонт, сплачує комунальні послуги, а тому є всі підстави для визнання за нею права власності на 1/2 частку спірної квартири за набувальною давністю, - є безпідставними, оскільки, у даному випадку, факт користування позивачкою спірною квартирою протягом тривалого часу не є підставою для виникнення у неї права власності за набувальною давністю та не свідчить про добросовісність володіння майном. Тривале проживання у квартирі, її утримання та сплата комунальних послуг характеризують фактичне володіння та користування квартирою, однак не усувають установленої судом обставини обізнаності позивача щодо наявності іншого спадкоємця та змісту виданого їй свідоцтва про право на спадщину.

Обґрунтування апеляційної скарги, що після оформлення спадщини у 2004 році позивач отримала витяг із зазначенням належності їй квартири у цілому, у зв`язку з чим мала об`єктивні підстави вважати себе її одноосібним власником, не спростовують правильність висновків суду першої інстанції.

Як установлено судом, свідоцтво про право на спадщину за законом, видане ОСОБА_1 01 листопада 2004 року, посвідчувало її право лише на 1/2 частку квартири. У цьому ж свідоцтві прямо зазначено, що інша 1/2 частка квартири залишається відкритою та свідоцтво на неї має бути видане іншому спадкоємцю. Відтак, саме цей правоустановчий документ визначав обсяг набутого позивачем права на спадкове майно.

Водночас реєстрація 11 листопада 2004 року права власності ОСОБА_1 на спірну квартиру у розмірі 1/1 була здійснена на підставі зазначеного свідоцтва про право на спадщину. Наявність у реєстраційних відомостях запису про право власності на квартиру у цілому не спростовує змісту правовстановлюючого документа, на підставі якого проведено таку реєстрацію, та не свідчить про набуття позивачкою права власності на 1/2 частку, яка їй за свідоцтвом не належала.

При цьому відповідно до статті 344 ЦК України добросовісність заволодіння майном є однією з необхідних умов набувальної давності та підлягає оцінці з урахуванням обставин, які існували на момент заволодіння майном. Тривалість, відкритість та безперервність володіння майном не замінюють цієї умови та не усувають необхідності встановлення добросовісності такого заволодіння.

Матеріалами спадкової справи підтверджено, що ОСОБА_1 прийняла спадщину 15 травня 2004 року, а ОСОБА_3 , як син ОСОБА_4 , подав заяву про прийняття спадщини 10 вересня 2004 року. При оформленні спадщини позивачці було видано свідоцтво саме на 1/2 частку квартири, тоді як інша 1/2 частка залишилася відкритою для оформлення іншим спадкоємцем.

Посилання апелянтки на постанову Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі №925/1351/19 також не дають підстав для скасування рішення суду. Правові висновки у зазначеній справі стосуються оцінки добросовісності набувача майна у контексті статті 388 ЦК України та значення відомостей Державного реєстру речових прав для особи, яка набуває майно від іншої особи. Натомість у цій справі вирішується питання про набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, що передбачає встановлення сукупності визначених законом умов, зокрема добросовісності заволодіння майном.

У даній справі позивачка не набула спірної 1/2 частки квартири від іншої особи, як добросовісний набувач, а є спадкоємцем, який під час оформлення спадщини отримав свідоцтво лише на іншу 1/2 частку квартири. Отже, запис у Реєстрі права власності з іншою інформацією щодо права на спірну квартиру, - не спростовує наявності у позивачки права лише на 1/2 частку у спірному майні.

Частиною 1 статті 321 ЦК України встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Не свідчить про припинення права ОСОБА_3 на спадщину і та обставина, що він після прийняття спадщини не отримав відповідного свідоцтва та протягом тривалого часу не звертався за оформленням своїх спадкових прав. Відповідно до частини третьої статті 1296 ЦК України відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину. Отже, відсутність подальших звернень ОСОБА_3 чи вимог до позивачки не є підставою для висновку про припинення належного йому права на 1/2 частку спадкового майна.

За таких обставин передбачені статтею 344 ЦК України умови для набуття позивачкою права власності на 1/2 частку спірної квартири за набувальною давністю відсутні.

Отже, доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування районним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а лише зводяться до переоцінки доказів.

Суд звертає увагу, що, відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно ст. 89 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

З огляду на вищевикладене, апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення місцевого суду є законним і обґрунтованим, тому підлягає залишенню без змін.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Керуючись ст.ст. 259, 268, 367, 375, 381-383 ЦПК України, суд, –

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 – залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду м. Кам`янського Дніпропетровської області від 31 березня 2026 року – залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та протягом тридцяти днів може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги до Верховного Суду.

Головуючий Т.П. Красвітна

Судді О.В. Агєєв

Л.П. Никифоряк