Постанова від 31 серпня 2026 р. у справі №469/1578/23 — Миколаївський апеляційний суд

01.09.26

22-ц/812/1785/26

Справа №469/1578/23

Провадження № 22-ц/812/1785/26

Доповідач в апеляційній інстанції: Яворська Ж.М.

П О С Т А Н О В А

Іменем України

01 вересня 2026 року м. Миколаїв

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

головуючого - Яворської Ж.М.,

суддів: Базовкіної Т.М., Царюк Л.М.,

із секретарем судового засідання - Лівшенком О.С.,

за участі представника позивача - Левицької А.В.,

представника відповідачки - Мутьєва Д.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження в режимі відеоконференції

апеляційну скаргу

ОСОБА_1 , подану її представником Мутьєвим Дмитром В`ячеславовичем

на рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 10 червня 2026 року, ухвалене у приміщенні цього ж суду головуючим суддею Тавлуєм В.В., повний текст судового рішення складено 10 червня 2026 року, у цивільній справі за позовом Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про припинення та визнання права власності на земельну ділянку

В С Т А Н О В И В:

У жовтні 2023 року Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» ( далі - АТ КБ «ПриватБанк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про припинення та визнання права власності на земельну ділянку.

Обґрунтовуючи позовні вимоги вказували, що відповідно до укладеного договору між АТ КБ «ПриватБанк» та приватним підприємцем Різун Л.Л. 21 грудня 2006 року кредитного договору №95АК/2006-1, остання отримала кредит у розмірі 150000 грн зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 22,00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом, з кінцевим терміном повернення 21 грудня 2009 року.

В забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором сторони 21 грудня 2006 року уклали Договір іпотеки № б/н (договір іпотеки), відповідно до пункту 7 якого ОСОБА_1 (Іпотекодавець) надала в іпотеку нерухоме майно: нежитлову будівлю, міні-корівник, загальною площею (кв.м): 97.5 кв.м, яка знаходиться в АДРЕСА_1 .

Право власності Іпотекодавця на цю будівлю підтверджується свідоцтвом про право власності (б/н) виданого 20 листопада 2006 року виконавчим комітетом Матіясівської сільської ради Березанського району Миколаївської області, право власності на яку зареєстроване Березанською філією Миколаївського міжміського бюро технічної інвентаризації 20 листопада 2006 року в ЕРПВНМ за №16795402. Згідно з витягом з реєстру прав власності на нерухоме майно, виданого Березанською філією ММБТІ за номером 12564291 від 20 листопада 2006 року, вартість нежитлової будівлі складає 105078,00 грн.

30 жовтня 2016 року ПАТ КБ "ПриватБанк" набуло права власності на нерухоме майно: нежитлову будівлю - міні-корівник, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 97,5 кв.м.

Відповідно до витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, власником земельної ділянки, кадастровий номер: 4820983202:07:008:0006, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 є ОСОБА_1 підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку ЯЕ 921867 від 25 грудня 2008року.

Однак, у подальшому ОСОБА_1 вказану земельну ділянку в іпотеку банку не передала та не повідомила Іпотекодержателя про оформлення правовстановлюючої документації на земельну ділянку, чим порушила пункт 20.7 Договору іпотеки.

Оскільки, передана в іпотеку нерухомість перейшла у власність АТ КБ "ПриватБанк", і відповідне право зареєстровано у встановленому законодавством порядку, АТ КБ "ПриватБанк", як новий власник нерухомості, набув права на земельну ділянку під такою нерухомістю, яка належала попередньому власнику нерухомості, тобто право власності.

АТ КБ "Приватбанк" звернувся до Березанської селищної ради для отримання дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Березанської селищної ради № 9 від 18 листопада 2022 року відмовлено АТ КБ «ПриватБанк» у наданні дозволу на виготовлення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду або постійне користування для ведення підсобного господарства площею до 0,3 га в межах АДРЕСА_1 , у зв`язку з тим, що земельна ділянка, кадастровий номер: 4820983202:07:008:0006, за вказаною адресою, перебуває в приватній власності ОСОБА_1 з цільовим призначенням: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).

Вважають, що земельна ділянка та нежитлова будівля, яка на ній розташована, нерозривно пов`язані між собою, а отже, іпотека щодо будівлі (споруди) повинна поширюватись і на земельну ділянку, на якій вона розташована, і навпаки, причому навіть у тих випадках, коли предметом у договорі іпотеки визначено лише один об`єкт (або будівля, або забудована земельна ділянка).

Посилаючись на викладене, позивач просив припинити право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером: 4820983202:07:008:0006 площею 0.2124 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 ; визнати за АТ КБ “ПриватБанк” право власності на вказану земельну ділянку.

Рішенням Березанського районного суду Миколаївської області від 10 червня 2026 року позов задоволено.

Припинено право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером: 4820983202:07:008:0006 площею 0.2124 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 та визнано за АТ КБ “ПриватБанк” право власності на вказану земельну ділянку.

Судові витрати у вигляді сплаченої суми судового збору у розмірі 4603,08 грн. компенсовано АТ КБ «ПриватБанк» за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Мотивуючи рішення, суд першої інстанції посилаючись на те, що позивач є власником нерухомого майна, яке розташоване на спірній земельній ділянці та не може реалізувати свої майнові права в досудовому порядку, враховуючи обставини справи та вимоги статей 328,377 ЦК України, 120 ЗК України, дійшов висновку про наявність підстав, передбачених законом, для задоволення вимог Банку.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , діючи через свого представника ОСОБА_3 , посилаючись на порушення судом норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права, просила про його скасування та ухвалення нового про відмову у задоволенні позову.

Зазначає, що позовну заяву подано в супереч приписів і умов п. 36 Договору Іпотеки від 21.12.2006 року, зареєстрованого в реєстрі за № 2669 приватним нотаріусом Мартинюк О.Б. Сторонами погоджено, що за вказаним пунктом Договору Іпотеки від імені Іподержателя всі права та обов`язки, пов`язані з цим договором, здійснює його підрозділ, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

Таким чином, АТ КБ «ПриватБанк» порушено порядок і умови Договору Іпотеки щодо реалізації своїх прав згідно пункту 36 Договору Іпотеки, адже подання позову є одним із способів реалізації своїх вправ Іпотекодержателем за Договором Іпотеки і його подано фактично не належною особою, не повноважною, не належним позивачем. Разом з тим, в пункті 31 Договору Іпотеки зазначено, що внесення змін до цього договору допускається лише за згодою сторін. Узгоджені сторонами зміни до цього договору вносяться у письмовій формі і підлягають обов`язковому нотаріальному посвідченню.

Крім того суд першої інстанції не надав належної правової оцінки Договору Іпотеки, адже за змістом останнього йде мова про забезпечення предметом іпотеки зобов`язань за кредитним договором 95АК/2006, тоді як у позові йдеться мова про кредитний договір за 95АК/2006-1.

Вказує, що згідно із листа за вих. № 26-16/78, виданого 04.06.2026 Березанською селищною радою в нежитловому будинку, міні-корівник загальною площею 97,5 кв.м., що знаходиться на території Матіясівського старостинського округу АДРЕСА_1 дійсно на теперішній час зареєстрована з 30.06.1990 року, але не проживає ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Вказану особу не залучено до участі у справі, адже її права порушуються.

Зазначають, що за ОСОБА_1 визнано право власності на земельну ділянку. Жодна із можливих зацікавлених осіб не оскаржила відповідні дії та рішення.

Вважає, що зі сторони відповідачки, ОСОБА_1 не відбулося порушення пункту 20.7 Договору Іпотеки, адже земельна ділянка не була предметом іпотеки, що випливає із умов Договору Іпотеки.

Судом першої інстанції порушені приписи статей 120 ЗК України, 377 ЦК України так як позивачу за рішенням перейшло право власності на всю присадибну ділянку (21 сотка), що є значно більшою від розмірів земельної ділянки на якій розташовано предмет іпотеки (97,5 кв.м.).

Звертають увагу, на цільове призначення земельної ділянки, так як фактично суд першої інстанції припинив право власності на землю ОСГ та передав її комерційному банку під обслуговування нежитлової будівлі. Позивачем застосована судова практика, що сформована значно пізніше від виникнення правовідносин між сторонами й початку суперечок, а тому є недоречним застосування такої практики й може лише свідчити про недобросовісність сторони позивача.

Позивачем, як власником нерухомого майна за Договором Іпотеки, з 2016 року жодним чином не обґрунтовано й не доведено перед судом поважності причин пропуску строків позовної давності із зверненням до суду за захистом своїх цивільних прав у вигляді даного позову. Звернення відбулося фактично через 7 років.

У відзиві на апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» вказують, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому просять суд відхилити апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану її представником Мутьєвим Д.В., а оскаржуване рішення залишити без змін.

Про дату, час та місце розгляду справи відповідачка повідомлена належним чином, проте у судове засідання не з`явилися. Справу розглянуто за її відсутності, що не суперечить приписам частини 2 статті 372 ЦПК України.

Представник відповідачки апеляційну скаргу підтримав та просив про її задоволення.

Представник позивача апеляційну скаргу не визнала, просила залишити її без задоволення, а рішення суду без змін.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, осіб, які з`явилися у судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Зі змісту статті 367 ЦПК України вбачається, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до положень статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із вимогами частини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Таким вимогам закону оскаржуване рішення суду першої інстанції в повній мірі невідповідає.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, що 21 грудня 2006 року між АТ КБ «ПриватБанк» та відповідачкою ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №95 АК/2006, за умовами якого ОСОБА_1 отримала кредит у розмірі 150000 грн зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 22,00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом, з кінцевим терміном повернення 21 грудня 2009 року.

В забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором сторони 21 грудня 2006 року уклали Договір іпотеки № б/н (договір іпотеки).

Відповідно до пункту 7 якого ОСОБА_1 (Іпотекодавець) надала в іпотеку нерухоме майно: нежитлову будівлю, міні-корівник, загальною площею (кв.м): 97.5 кв.м, яка знаходиться в АДРЕСА_1 (а.с.16-17).

Право власності Іпотекодавця на цю будівлю підтверджується свідоцтвом про право власності (б/н) виданого 20 листопада 2006 року виконавчим комітетом Матіясівської сільської ради Березанського району Миколаївської області, право власності на яку зареєстроване Березанською філією Миколаївського міжміського бюро технічної інвентаризації 20 листопада 2006 року в ЕРПВНМ за №16795402. Згідно з витягом з реєстру прав власності на нерухоме майно, виданого Березанською філією ММБТІ за номером 12564291 від 20 листопада 2006 року, вартість нежитлової будівлі складає 105078,00 грн.

Предмет іпотеки зареєстрований у встановленому законом порядку як окремо виділений в натурі об`єкт права власності. Нерухоме майно зазначене в цьому пункті, передається в іпотеку разом з усіма його приналежностями. Цільове призначення Предмета іпотеки: нежитлове приміщення.

Цільове призначення Предмета іпотеки: нежитлове приміщення.

Пунктом 8 Договору передбачено, що предмет іпотеки розташований окремою побудовою в центрі с. Андрієво-Зорине, Березанського району, Миколаївської області.

Іпотека за цим договором поширюється і на частину Предмета іпотеки, яка не може бути виділеною в натурі і була приєднана до Предмета іпотеки після укладення цього договору без реєстрації права власності на неї як на окремий об`єкт нерухомості (пункт 9 Договору іпотеки)

Відповідно до пункту 10 Договору Іпотеки на строк дії цього договору предмет іпотеки залишається у володінні та користуванні Іпотекодавця.

За умовами пункту 13 Договору, іпотекодавець засвідчує, що на момент укладення цього договору: предмети іпотеки за цим договором належить Іпотекодавцю на праві власності, не знаходиться в іпотеці у третіх осіб, в тому числі знаходиться в податковій заставі, не подарований, не проданий, в суперечці та під арештом не перебуває.

Відповідно до пункту 14 Договору Іпотекодавець гарантує, що ним надані всі наявні документи, що стосуються повноважень на укладання цього договору, а також право розпорядження Предметом іпотеки. Іпотекодавець свідчить також, що їм надані всі необхідні документи, що стосуються Предмета іпотеки.

За пунктом 24 Договору, звернення стягнення на Предмет іпотеки здійснюється у випадках, передбачених п.п. 18.8.1, 18.8.2, 18.8.3 цього договору, відповідно до Розділу V Закону України "Про іпотеку" на підставі рішення суду, або на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно із застереження про задоволення вимог Іпотекодержателя, що міститься в цьому договорі.

Відповідно до пункту 20.7 Договору іпотеки не передавати предмет іпотеки в оренду (майновий найм), у лізинг, у спільну діяльність або у безоплатне користування, не його відчуження або інше розпорядження предметом іпотеки без письмової згоди Іпотекодержателя.

Відповідно до пункту 28 Договору іпотеки звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором Іпотекодержателя може бути здійснено у позасудовому порядку шляхом: переходу до Іпотекодержателя права власності на Предмет іпотеки, про що Іпотекодержатель зобов`язаний письмово повідомити Іпотекодавця; продажу Предмета іпотеки будь - якій особі та будь - яким способом, на підставі договору купівлі-продажу у порядку ст. 38 Закону України «Про іпотеку», для чого Іпотекодавець повинен надати

Іпотекодержателю право укласти такий договір за ціною та на умовах, визначених на власний розсуд Іпотекодержателя і здійснити всі необхідні дії від імені Іпотекодавця.

За Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №301802254 від 31.05.2025 року (а.с.18-19), на момент укладення вказаного договору іпотеки, право власності Іпотекодавця на зазначене майно належало відповідачці ОСОБА_1 на підставі Свідоцтва про право власності (б/н) 20 листопада 2006 року, виданому виконавчим комітетом Матіясівської сільської ради, Березанського району, Миколаївської області (а.с.19).

Відповідно до копії Інформації Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку від 06.10.2022 року (а.с.20), копії Витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 30.06.2023 року (а.с.22-23), нежитлова будівля, міні-корівник, загальною площею 97.5 кв.м, яка знаходиться в АДРЕСА_1 , знаходиться на земельній ділянці кадастровий номер: 4820983202:07:008:0006, загальною площею 0,2124 гектарів, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка належить відповідачці ОСОБА_1 на праві приватної власності на підставі рішення Матіясівської сільської ради Березанського району Миколаївської області від 15 грудня 2008 року (а.с.22 на зв.).

25 грудня 2008 року ОСОБА_1 отримала Державний акт на право власності на земельну ділянку серія ЯЕ №921867 ( а.с.22-24).

30 жовтня 2016 року ПАТ КБ "ПриватБанк" набуло права власності на нерухоме майно: нежитлову будівлю - міні-корівник, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 97,5 кв.м., номер запису про право власності: 17265603, що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №301802254 від 31.05.2025 року.

Підставою для державної реєстрації є Договір іпотеки, серія та номер 2669, виданий 21.12.2006, Мартинюк О.Б., приватним нотаріусом Березанського районного нотаріального округу Миколаївської області, повідомлення серія та номер 1130, видане 23.09.2016 ПАТ КБ "Приватбанк", рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення, серія та номер 140003305747 (а.с.18-19).

Рішенням Березанської селищної ради № 9 від 18.11.2022 "Про відмову у наданні дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в користування АТ КБ «ПриватБанк»" було відмовлено АТ КБ «ПриватБанк» у наданні дозволу на виготовлення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду або постійне користування для ведення підсобного господарства площею до 0,3 га в межах АДРЕСА_1 , у зв`язку з тим, що земельна ділянка, кадастровий номер: 4820983202:07:008:0006, за вказаною адресою, перебуває у приватній власності ОСОБА_1 з цільовим призначенням: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та до земель комунальної власності, відповідно вимог статті 83 ЗК України, не належить, а відповідно до пункту 1 статті 122 ЗК України «Сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб» (а.с.21).

Звертаючись до суду з позовом, АТ КБ «ПриватБанк», як на підставу своїх позовних вимог, посилається на те, що Товариство набуло право власності на нежитлову будівлю міні-корівника загальною площею 97.5 кв.м, яка знаходиться в АДРЕСА_1 , тому банк також набув право власності на земельну ділянку під цією нерухомістю, у зв`язку з чим право власності на спірну земельну ділянку у ОСОБА_1 припинилось.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив із обґрунтованості заявлених вимог.

Проте не з усіма висновками суду погоджується колегія суддів.

Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Положення цього конституційного принципу кореспондуються із нормами статей 328 ЦК України, згідно з якими (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до частини 2 статті 386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

За змістом статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

В силу статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Статтею 78 ЗК України право власності на землю це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Згідно з частиною 1 статті 120 ЗК України (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Із положень частини 1 статті 377 ЦК України (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) вбачається, що до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950року (далі Конвенція) встановлено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Одними із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права та припинення дії, яка порушує право (пункти 1, 3 частини другої статті 16 ЦК України).

За змістом частини 1 статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Як передбачено статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Аналіз указаних правових норм дає підстави для висновку, що право власності це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону та на власний розсуд.

Підставами набуття права власності є передбачені законом юридичні факти, за наявності яких особа набуває майно, стає його власником. За своєю правовою природою набуття права власності це певний юридичний склад, із яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певний об`єкт.

Земельні ділянки є об`єктами права власності.

Підстави та порядок переходу права на земельну ділянку при переході права власності на розташовані на ній житловий будинок, будівлю або споруду визначаються статтею 377 ЦК України та статтею 120 ЗК України.

За загальним правилом, закріпленим у цих нормах, особа, яка набула права власності на будівлю чи споруду, стає власником земельної ділянки на тих саме умовах, на яких вона належала попередньому власнику. При цьому у випадку переходу права власності на об`єкт нерухомості право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року (справа №689/26/17) зазначила, що при відсутності окремої цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об`єкт нерухомості слід враховувати те, що зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебувало у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачався роздільний механізм правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникали при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, споруджену на земельній ділянці, та правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на вказану нерухомість. Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства.

Отже, у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, в силу імперативного законодавчого припису, відбувається перехід права на земельну ділянку, розміщену під цим жилим будинком, будівлею або спорудою, до нового власника, а відповідне право на цю земельну ділянку у попереднього власника припиняється, як зазначено у наведених статях. При цьому перехід права на цю земельні ділянку відбувається відповідно до прямого припису закону незалежно від волі особи попереднього власника земельної ділянки (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 4 грудня 2018 року у справі №910/18560/16).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц зазначено, що «особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника. Факт володіння нерухомим майном (possessio) може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння)».

Принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди superficies solo cedit (збудоване приростає до землі) має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об`єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об`єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об`єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об`єкти розташовані. Отже, об`єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об`єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об`єкт права власності (див. постанову Верховного Судувід 31 травня 2018 року у справі № 29/5005/17496/2011 та постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16, провадження № 12-143гс18,від 05 грудня 2018 року у справі № 713/1817/16, провадження № 14-458цс18, від 03 квітня 2019 року у справі № 921/158/18, провадження № 12-28гс19,від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18, провадження № 12-140гс19).

Завданням цивільного судочинства є належний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) у справі Chahal v. the United Kingdom (заява №22414/93, пункт 145, рішення від 15 листопада 1996 року) вказав, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, передбачених Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань (див. рішення у справі Vilvarajah and Others v. the United Kingdom; заяви №№13163/87, 13164/87, 13165/87, 13447/87, 13448/87 52854/99, пункт 122, від 30жовтня 1991 року).

Також ЄСПЛ неодноразово зазначав (справа Afanasyev v. Ukraine, заява №38722/02, пункт 75, рішення від 5 квітня 2005 року), що стаття 13 Конвенції гарантує доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі.

Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча держави-учасники мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов`язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (див. рішення у справі Aydin v. Turkey від 25вересня 1997 року п. 103 та рішення у справі Kaya v. Turkey від 19лютого 1998року, пункт 106).

Отже, застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду. Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію.

Саме таку правову позицію висловила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 21 вересня 2022 року (справа №908/976/19).

Судом встановлено, що спірна земельна ділянка, яка є предметом спору належить ОСОБА_1 на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку серія ЯЕ №921867 .

30 жовтня 2016 року право власності на нежитлове приміщення міні-корівник, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано за ПАТ КБ "ПриватБанк" (номер відомостей про право власності : 17265603,

рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 32208581 від 03 листопада 2016 року)

Отже, при переході права власності на нежитлове приміщення міні-корівник до АТ КБ «ПриватБанк» право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку припинилось.

Звертаючись з позовом, позивач посилався на те, що оскільки АТ КБ «ПриватБанк» набуло право власності на нежитлове приміщення міні-корівника за адресою: АДРЕСА_1 , банк також набув право власності і на земельну ділянку під цією нерухомістю.

Однак, спірна земельна ділянка належить ОСОБА_1 на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку серія ЯЕ №921867

Зазначене свідчить про порушення прав банку, оскільки, як зазначено ним в позові, це позбавляє позивача можливості в установленому законом порядку зареєструвати своє право власності. За відсутності права власності на земельну ділянку позивач не може розпоряджатися нежитловою будівлею, який належить банку на праві власності.

Відповідно до статті 392 ЦК України, власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

У разі коли позивач набув право власності на об`єкт нерухомого майна, ефективним способом захисту порушеного права позивача є визнання права на земельну ділянку в порядку статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України.

Враховуючи зазначене, позивачем для захисту його порушених прав обрано правильний спосіб захисту.

Разом з тим, у справі, що переглядається банк як іпотекодержатель за договором іпотеки звернувся з позовом до іпотекодавця про припинення права власності на земельну ділянку, на якій розміщений предмет іпотеки та на який іпотекодержатель звернув стягнення в позасудовому порядку.

Суд першої інстанції міркував так, що вимоги про припинення права власності та визнання права власності на земельну ділянку, на якій розміщений предмет іпотеки та на який іпотекодержатель звернув стягнення в позасудовому порядку, є належними.

Проте, суд першої інстанції не звернув уваги, що у разі коли позивач набув право власності на об`єкт нерухомого майна, ефективним способом захисту порушеного права позивача є визнання права на земельну ділянку, що необхідна для обслуговування об`єкта нерухомості, у порядку статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України.

Тому вимога про припинення права власності на земельну ділянку, на якій розміщений предмет іпотеки та на який іпотекодержатель звернув стягнення в позасудовому порядку, є неналежною, оскільки не забезпечують відновлення порушеного права позивача.

Як наслідок рішення суду першої інстанції в цій частині належить скасувати та ухвалити нове про відмову у їх задоволенні.

В іншій частині вказане рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, підстав для його скасування немає.

Щодо заяви представника відповідача про застосування позовної давності колегія суддів роз`яснює наступне.

Відповідно до статей 256,267 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Статтею 257 ЦК України встановлено загальну позовну давність у три роки, відповідно до статей 253,261 цього Кодексу перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок, за загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (частина третя статті 267 ЦК України).

Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18) зазначено, що «для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог (див. пункти 138-140 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16).

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц)».

Підставою для вирішення апеляційним судом заяви відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася у суді першої інстанції можливо якщо відповідач не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді ( Постанова Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14-ц).

Справа у провадженні суду перебувала з жовтня 2023 року. Представником відповідача за дорученням про надання безоплатної правової допомоги від 16 листопада 2023 року був ОСОБА_5 по жовтень 2025 року.

Судові засіданні за участі відповідача та її представника не відбувалися (містяться заяви представника відповідача про відкладення розгляду справи з різних причин).

Фактично розгляд справи за участі відповідачки та її представника Мутьєва Д.В.(замінив ОСОБА_5 ) почався з грудня 2025 року.

Проте письмової заяви про застосування позовної давності ні від відповідача чи її представників матеріали справи не містять.

Із протоколів судового засідання також не вбачається, що відповідачка чи її представник заявляли про застосування позовної давності.

За таких обставин, встановивши, що відповідачка та представник відповідача були присутні у судових засіданнях, ними не заявлялось ні в письмовій, ні усній формі про застосування позовної давності, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для застосування судом апеляційної інстанції позовної давності при перегляді оскаржуваного рішення.

Доводи апеляційної скарги про те, що до позивача перейшло право власності на всю земельну ділянку за спірною адресою, що є значно більшою від земельної ділянки на якій розташовано предмет іпотеки, відхиляються колегією суддів, оскільки відповідачем не надано до суду належних та достовірних доказів щодо площі земельної ділянки, яка виділялася для будівництва міні-корівника та які споруди побудовані на цій земельній ділянці на теперішній час, та чи введенні вони в експлуатацію.

Аргументи апеляційної скарги щодо незалучення до участі у справі особи, яка зареєстрована у нежитловій будівлі міні-корівнику, але не проживає, не є порушенням, яке може бути підставою для скасування оскаржуваного рішення, оскільки визнання за позивачем права власності на земельну ділянку не впливає на права цією особи.

Зважаючи на викладене, доводи апеляційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржене рішення в частині задоволення позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про припинення права власності на земельну ділянку ухвалено з порушенням норм матеріального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу задовольнити частково, оскаржене рішення в цій частині скасувати та ухвалити нове про відмову у їх задоволенні. В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частини 1, 13 статті 141 ЦПК України).

Позивачем при зверненні до суду сплачено судовий збір за подання позову у розмірі 4 603 грн.08 коп.( 2455 грн.88 коп. за вимоги майнового характеру, 3230 грн 80 коп.за вимоги немайнового характеру з врахуванням коефіцієнту 0.8). Відповідачка є особою з інвалідністю 2 групи та відповідно до пункту 9 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір» звільнена від сплати судового збору у всіх інстанціях.

Враховуючи приписи частини 6 статті 141 ЦПК України, часткове задоволення позову та апеляційної скарги, АТ КБ «ПриватБанк» належить компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України витрати по сплаті судового збору у розмірі 2455 грн 88 коп.за розгляд справи судом першої інстанції. З АТ КБ «ПриватБанк» стягнути в дохід держави 3220 грн 80 коп. за розгляд справи апеляційним судом.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану її представником Мутьєвим Дмитром В`ячеславовичем задовольнити частково.

Рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 10 червня 2026 року щодо вирішення вимог про припинення права власності скасувати та в цій частині ухвалити нове судове рішення.

У задоволені позову Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про припинення права власності на земельну ділянку відмовити.

Це ж рішення суду в частині розподілу судового збору змінити.

Компенсувати Акціонерному товариству комерційний банк «ПриватБанк» за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України витрати по сплаті судового збору у розмірі 2455 грн 88 коп.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Стягнути з Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» в дохід держави 3220 грн 80 коп.

Постанова набирає законної сили з дня ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту.

Головуючий Ж.М. Яворська

Судді Т.М. Базовкіна

Л.М. Царюк

Повний текст постанови складено 07 вересня 2026 року.