Окрема думка від 18 серпня 2026 р. у справі №756/14964/24 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

Окрема думка

судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

Дундар І. О.

19 серпня 2026 року

м. Київ

справа № 756/14964/24

провадження № 61-15842св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Гудими Д. А, Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І., розглянув справу № 756/14964/24 та ухвалив касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , залишити без задоволення. Ухвалу Оболонського районного суду міста Києва від 21 травня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 жовтня 2025 року залишити без змін.

Касаційний суд зазначив, що:

«у листопаді 2024 року КП «Київський іподром» звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості;

враховуючи повторну неявку сторони позивача в судове засідання, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, вважав за можливе залишити вказану позовну заяву без розгляду;

КП «Київський іподром» не скористався своїм правом подачі касаційної скарги, приєднання до касаційної скарги. Така процесуальна поведінка позивача свідчить про повну згоду з ухвалою суду першої інстанції та постановою апеляційного суду про залишення позову без розгляду;

аналіз аргументів касаційної скарги свідчить, що ОСОБА_1 не навів переконливих доводів, яким чином оскаржені судові рішення, якими позовну заяву КП «Київський іподром» залишено без розгляду, порушують його права та інтереси, враховуючи, що при скасуванні ухвали, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направленні справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, справа розглядається спочатку, та за умови, що позивач не оскаржив ухвалу суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, тобто погодився з цими судовими рішеннями».

Не можу погодитись з зазначеним з таких мотивів.

Складовою правової визначеності є передбачуваність застосування норм процесуального законодавства. Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).

У статті 129 Конституції України однією із засад судочинства проголошено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Частиною першою статті 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частина друга статті 2 ЦПК України).

Реалізуючи на власний розсуд право на звернення до суду за захистом, особа (позивач) самостійно визначає час такого звернення, предмет та підстави позову, зміст позовних вимог, особу (відповідача), яка має відповідати за її позовом тощо.

Разом із тим, ініціювавши розгляд цивільної справи в суді, позивач зобов`язаний добросовісно користуватись наданими йому процесуальними правами та виконувати процесуальні обов`язки визначені законом або судом.

Так, принцип змагальності сторін (стаття 12 ЦПК України), зокрема передбачає, що учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

За загальним правилом розгляд цивільної справи по суті має завершуватись вирішенням ініційованого позивачем спору в спосіб ухвалення судом рішення про задоволення (повне, часткове) чи відмову у задоволенні позову або врегулюванням спору між сторонами у спосіб затвердження судом мирової угоди сторін.

Разом із тим процесуальний закон надає можливість особі, яка звернулась із відповідним позовом до суду, припинити судовий процес за власною ініціативою шляхом подання заяви про залишення позову без розгляду або заяви про відмову від позову.

Процесуальні наслідки залишення позову без розгляду та закриття провадження у справі є різними.

У разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається (частина друга статті 256 ЦПК України), в той час як особа, позов якої залишено без розгляду, після усунення умов, що були підставою для залишення заяви без розгляду, має право звернутися до суду повторно (частина друга статті 257 ЦПК України).

З огляду, у тому числі, на наслідки закриття провадження у справі, закон надає позивачу право відмовитися від позову на будь-якій стадії судового процесу.

Натомість законодавцем у чинному ЦПК України встановлені певні процесуальні запобіжники, спрямовані на унеможливлення використання інституту залишення позову без розгляду для зловживання позивачем процесуальними правами.

Так, відповідно до пункту 5 частини першої статті 257 ЦПК України позивач може подати заяву про залишення позову без розгляду до початку розгляду справи по суті.

Відповідно до частини п`ятої статті 223 ЦПК України у разі повторної неявки позивача в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки суд залишає позовну заяву без розгляду, крім випадку, коли від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, і його нез`явлення не перешкоджає вирішенню спору.

Суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо належним чином повідомлений позивач повторно не з`явився в судове засідання або не повідомив про причини неявки, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез`явлення не перешкоджає розгляду справи (пункт 3 частини першої статті 257 ЦПК України).

Системне тлумачення правил частини п`ятої статті 223 та пункту 3 частини першої статті 257 ЦПК України дозволяє дійти висновку, що вони спрямовані на дисциплінування позивача як ініціатора судового розгляду, повинні стимулювати його належно користуватися своїми процесуальними правами, щоб не допустити, у тому числі, затягування розгляду справи.

Отже залишення позову без розгляду через повторну неявку позивача в судове засідання є негативним наслідком саме для позивача, оскільки змушує його повторно вчиняти дії з метою захисту своїх порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, свобод чи інтересів. В той же час, наведене не може використовуватися на шкоду інтересам відповідача, який належним чином виконав покладений на нього обов`язок щодо доведення обставин, які мають значення для справи і на які він посилається як на підставу своїх заперечень проти позову, через що справа може бути розглянута по суті.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 24 травня 2023 року у справі № 285/2961/21, на яку є посилання у касаційній скарзі, зазначив:

«залишення позову без розгляду з ініціативи позивача можливе лише на певній стадії судового процесу, а саме до початку розгляду справи по суті. В той же час у подальшому залишення позовної заяви без розгляду за ініціативою суду, здійснюється лише за наявності підстав, зазначених в статті 257 ЦПК України, через які справа не може бути розглянута по суті.

Вказане правило є реалізацією вищенаведених принципів цивільного судочинства, спрямоване на дисциплінування сторін, в тому числі й позивача як ініціатора судового розгляду, покликано унеможливити ситуації, коли, наприклад, після початку розгляду справи по суті, особа, яка звернулась до суду, будучи обізнаною із позицією відповідача та наданими ним доказами (показаннями свідків, висновком експерта тощо), порівнюючи їх зі своїми доказами або з огляду на ненадання власних доказів, прогнозує негативний для себе результат вирішення справи і, не користуючись своїм правом на подання заяви про залишення позову без розгляду, штучно створює умови, за яких позов має бути залишений без розгляду за ініціативою суду. При цьому метою таких дій є отримання можливості повторного звернення до суду з приводу того ж самого спору між тими самими сторонами.

Вочевидь така ситуація має наслідком порушення принципу процесуального рівноправ`я сторін, оскільки відповідач, не маючи ефективних засобів захисту своїх процесуальних прав та законних інтересів, буде вимушений брати участь у невизначений кількості судових процесів з вирішення по суті одного спору, ініційованих недобросовісним позивачем або позивачем, який неналежним чином підготувався до судового розгляду.»

У справі, що переглядається:

КП «Київський іподром» звернулось з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості;

залишаючи без розгляду позов КП «Київський іподром» суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, керувався пунктом 3 частини першої статті 257 ЦПК України, оскільки у судові засідання, призначені на 29 квітня 2025 року та 21 травня 2025 року сторона позивача не з`явилася, позивач та його представник про розгляд справи повідомлялися належним чином, позивач не звертався до суду із заявою про розгляд справи за його відсутності, про вступ у справу нового представника, а також про зміну адреси листування (місця проживання, реєстрації) суд не повідомляв;

суди встановили, що судом першої інстанції останні судові засідання у справі були призначені на 29 квітня 2025 року та 21 травня 2025 року. 29 квітня 2025 року позивач у судове засідання не з`явився, справа слуханням відкладена на 21 травня 2025 року. Про дату та час судового засідання, призначеного на 29 квітня 2025 року, представника позивача було повідомлено належним чином, що підтверджується розпискою (т. 1, а. с. 188). 21 травня 2025 року представник позивача в судове засідання повторно не з`явився, про час та місце позивач повідомлений належним чином, що підтверджується довідкою про доставку електронного документу до електронного кабінету КП «Київський іподром» (т. 1, а. с. 195). Позивач не звертався з заявою про розгляд справи за його відсутності, про вступ у справу нового представника, а також про зміну адреси листування (місця проживання, реєстрації) суд не повідомляв;

разом з тим, позивач скористався своїм правом на подання відповіді на відзив, однак така відповідь не була прийнята судом через порушення строків на його подання, надавав письмові пояснення у справі та заявляв клопотання про приєднання доказів також з пропуском строку;

в судовому засіданні 07 квітня 2025 року представник позивача позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити;

суд забезпечив можливість стороні позивача у відкритому змагальному процесі доводити обґрунтованість своїх вимог;

до початку розгляду справи по суті позивач не подавав заяву про залишення позову без розгляду та не повідомляв про наявність інших обставин, які б унеможливлювали вирішення спору по суті в цій справі;

в судових засіданнях сторона відповідача не заперечувала проти розгляду справи за відсутності позивача та просила ухвалити рішення по суті спору про відмову у задоволенні позову;

аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить що після ухвалення оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції у цій справі позивач одразу повторно звернувся до суду з тими ж самими позовними вимогами до ОСОБА_1 (справа № 756/18420/25);

враховуючи викладене, залишення позову без розгляду з підстав, передбачених пунктом 3 частини першої статті 257 ЦПК України у цій справі, суперечить як завданню цивільного судочинства, так і його основним засадам (принципам), передбаченим, зокрема пунктами 2, 4-6, 11 частини третьої статті 2 ЦПК України, оскільки призвело до негативних наслідків в першу чергу для відповідача, а не для позивача, який у такий спосіб, фактично з власної ініціативи, всупереч встановлених законодавцем процесуальних запобіжників, отримав можливість на повторне звернення до суду;

дії позивача у цій справі спрямовані на уникнення негативних наслідків несвоєчасного подання доказів. Використання процесуальних механізмів задля отримання права на повторне звернення до суду з тим самим предметом і підставами порушує принцип правової визначеності та заборону зловживання процесуальними правами;

на зазначені обставини та вимоги закону і посилався відповідач в касаційній скарзі, обгрунтовуючи своє порушене право оскаржуваними судовими рішеннями.

За таких обставин ухвалу Оболонського районного суду міста Києва від 21 травня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 жовтня 2025 року слід було скасувати, а справу передати для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Судді І. О. Дундар