Постанова від 06 вересня 2026 р. у справі №420/22678/26 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07 вересня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/22678/26

Головуючий в 1 інстанції: Пекний А.С. Дата і місце ухвалення: 28.07.2026р., м. Одеса

Колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду

у складі:

головуючого – Ступакової І.Г.

суддів – Бітова А.І.

– Лук`янчук О.В.

розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 28 липня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, Ізмаїльського відділу державної виконавчої служби в Ізмаїльському районі Одеської області Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И Л А :

В липні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, Ізмаїльського відділу державної виконавчої служби в Ізмаїльському районі Одеської області Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, в якому просив суд:

- визнати протиправними дії Відділу примусового виконання рішень Управління Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області, щодо винесення постанови про стягнення виконавчого збору ВП №48092227 від 19.08.2015 та визнати протиправною і скасувати постанову державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області від 19.08.2015 №48092227 про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору в сумі 435 908,83 грн;

- визнати протиправною та скасувати постанову державного виконавця Ізмаїльського МР Відділу Державної виконавчої служби Головного територіального Управління Юстиції Одеської області про відкриття виконавчого провадження від 20.10.2016 №52702027.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 28 липня 2026 року позовну заяву ОСОБА_1 до Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, Ізмаїльського відділу Державної виконавчої служби в Ізмаїльському районі Одеської області Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії - разом з доданими документами повернуто позивачу.

Не погоджуючись з вказаною ухвалою ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, а також на невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати ухвалу та направити справу для продовження розгляду.

В своїй скарзі апелянт зазначає, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори щодо оскарження постанов виконавця про стягнення витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, зокрема й судом якої юрисдикції, вони видані. А тому позовна заява, що була подана апелянтом до Одеського окружного адміністративного суду щодо оскарження постанови про стягнення виконавчого збору підлягає розгляду за правилами КАС України.

Справу розглянуто судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження на підставі п.1 ч.1 ст.311 КАС України.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно з ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до п. 1 та абз. 2 п. 2 ч. 1 ст. 4 КАС України адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.

Публічно-правовий спір - спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

Згідно зі ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Таким чином, до адміністративного суду можуть бути оскаржені виключно рішення, дії та бездіяльність суб`єкта владних повноважень, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності встановлено інший порядок судового провадження.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Поряд з цим, згідно з ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За приписами ч. 1 ст. 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Тобто, критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Відповідно до ч. 1 ст. 287 КАС України, учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Отже, припис вказаної статті КАС України застосовується лише у випадку, якщо інший нормативно-правовий акт не визначає інший порядок оскарження дій і бездіяльності державного виконавця чи посадової особи державної виконавчої служби.

За приписами ч. 1 ст. 1 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - № 1404-VIII) встановлено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Пунктом 1 ч. 1 ст. 3 Закону № 1404-VIII передбачено, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів: виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України;

Законом України від 07 квітня 2026 року № 4833-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку виконання судових рішень, рішень інших органів та цифровізації окремих етапів виконавчого провадження» частину 1 статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» викладено в новій редакції.

Відповідні зміни набрали чинності 24 квітня 2026 року.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 74 Закону № 1404-VIII у редакції, чинній на момент звернення позивача до суду, рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення, у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у встановленому законом порядку.

Водночас, згідно з ч. 2 ст. 74 Закону № 1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Отже, положення статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» розмежовують порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності виконавця залежно від характеру виконавчого документа:

- у разі виконання судового рішення такі рішення, дії чи бездіяльність підлягають оскарженню до суду, який видав виконавчий документ,

- у разі виконання рішень інших органів (посадових осіб) – до адміністративного суду.

Системний аналіз наведених норм свідчить, що право учасника виконавчого провадження на звернення до адміністративного суду, передбачене ч. 1 ст. 287 КАС України, має субсидіарний характер та реалізується за умови, якщо законом не встановлено іншого порядку судового оскарження.

Водночас, у разі ж оскарження рішень державного виконавця, прийнятих під час виконання судового рішення, такий спеціальний порядок прямо встановлений ч. 1 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження».

За приписами ст. 447-1 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.

Зазначеними нормами передбачена можливість оскарження боржником або стягувачем дій/бездіяльності, рішень державного виконавця до того суду, який видав виконавчий документ на виконання свого рішення, зокрема ухваленого в порядку цивільного судочинства. Така скарга подається з метою судового контролю за виконанням судового рішення, ухваленого у відповідній справі.

Як вбачається з матеріалів справи, на виконання рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 21.01.2015 у справі № 2-1350/11, ухваленого в порядку цивільного судочинства, Відділом примусового виконання рішень Управління ДВС ГТУЮ в Одеській області було відкрито виконавче провадження № 48092227, у якому виконавцем винесено оскаржувану постанову від 19.08.2015 №48092227 про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору в сумі 435 908,83 грн.

Отже, спірна постанова прийнята не у самостійних виконавчих провадженнях з виконання рішень інших органів або посадових осіб, а безпосередньо у виконавчому провадженні, відкритому з метою примусового виконання рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 21.01.2015 у справі № 2-1350/11.

За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що постанова державного виконавця, прийнята у межах виконавчого провадження з примусового виконання судового рішення у цивільній справі має бути оскаржена до суду, який видав відповідний виконавчий документ, у порядку, встановленому цивільним процесуальним законодавством.

Доводи апелянта про те, що рішення органів державної виконавчої служби, у тому числі постанови про стягнення виконавчого збору оскаржуються сторонами до відповідного адміністративного суду з посиланням на ч. 2 ст. 74 Закону № 1404-VIII колегія суддів вважає такими, що ґрунтуються на невірному тлумаченні наведеної норми законодавства.

Колегія суддів зауважує, що ч. 2 ст. 74 Закону № 1404-VIII застосовується у випадку оскарження, зокрема, стороною виконавчого провадження рішень виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби прийнятих під час примусового виконання рішень інших органів (посадових осіб).

Натомість, у випадку оскарження стороною виконавчого провадження рішень органу державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення застосуванню підлягає саме ч. 1 ст. 74 Закону № 1404-VIII, якою передбачено можливість відповідного оскарження до суду, який видав виконавчий документ.

В свою чергу, сама по собі обставина, що предметом оскарження є постанова державного виконавця про стягнення виконавчого збору, не є достатньою для віднесення відповідного спору до юрисдикції адміністративного суду.

Як зазначено вище, визначальним для застосування частини 1 або частини 2 статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» є характер рішення, у процесі примусового виконання якого державним виконавцем прийнято оскаржувану постанову.

Посилання апелянта на правові висновки, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26 жовтня 2022 року у справі № 229/1026/21 колегія суддів вважає помилковими, оскільки висновки у цих справах сформовані Великою Палатою Верховного Суду за іншого нормативного регулювання спірних правовідносин, а саме у період чинності Закону № 1404-VIII, в редакції до 24.04.2026.

Наведену свідчить про те, що позивачем у поданій до суду позовній заяві об`єднано позовні вимоги, які належить розглядати в порядку різного судочинства, якщо інше не встановлено законом, а саме:

- визнати протиправними дії Відділу примусового виконання рішень Управління Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області, щодо винесення постанови про стягнення виконавчого збору ВП №48092227 від 19.08.2015 та визнати протиправною і скасувати постанову державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області від 19.08.2015 №48092227 про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору в сумі 435 908,83 грн;

- визнати протиправною та скасувати постанову державного виконавця Ізмаїльського МР Відділу Державної виконавчої служби Головного територіального Управління Юстиції Одеської області про відкриття виконавчого провадження від 20.10.2016 №52702027.

Згідно з ч. 1 ст. 21 КАС України позивач може заявити кілька вимог в одній позовній заяві, якщо вони пов`язані між собою.

Відповідно до ч. 6 ст. 21 КАС України не допускається об`єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства, якщо інше не встановлено законом.

В одній позовній заяві може бути об`єднано декілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги (ч. 1 ст. 172 КАС України).

Не допускається об`єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства, якщо інше не встановлено законом (ч. 4 ст. 172 КАС України).

Як встановлено вище, позивачем у порушення вищевказаних положень КАС України заявлені вимоги, які належить розглядати в порядку різного судочинства.

Відповідно до ч. 6 ст. 172 КАС України суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи вправі до початку розгляду справи по суті роз`єднати позовні вимоги, виділивши одну або декілька об`єднаних вимог в самостійне провадження, якщо це сприятиме виконанню завдання адміністративного судочинства. Розгляд позовних вимог, виділених у самостійне провадження, здійснює суддя, який прийняв рішення про роз`єднання позовних вимог.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що у даному випадку положення ч. 6 ст. 172 КАС України не підлягають застосуванню.

Слід звернути увагу, що питання стосовно доступу особи до правосуддя неодноразово було предметом судового розгляду Європейського суду з прав людини.

Так, Європейський суд з прав людини у своїй практиці наголошує на тому, що право на розгляд справи означає право особи звернутися до суду та право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом. При цьому, особі має бути забезпечена можливість реалізувати вказані права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист є змістом поняття доступу до правосуддя. Перешкоди у доступі до правосуддя можуть виникати як через особливості внутрішнього процесуального законодавства, так і через передбачені матеріальним правом обмеження. Для ЄСПЛ природа перешкод у реалізації права на доступ до суду не має принципового значення.

З тексту ст. 6 Конвенції прямо випливає, що доступність правосуддя є невід`ємним елементом права на справедливий суд. У рішенні по справі «Голдер проти Великої Британії» від 21.02.1975, ЄСПЛ дійшов до висновку, що сама конструкція ст. 6 Конвенції була би безглуздою та неефективною, якби вона не захищала право на те, що справа взагалі буде розглядатися. У рішенні по цій справі Суд закріпив правило, що ч. 1 ст. 6 Конвенції містить у собі й невід`ємне право особи на доступ до суду.

Таким чином, зміст права на захист полягає в тому, що кожен має право звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.

Внаслідок порушення позивачем правил об`єднання вимог та наявністю прямої заборони для застосування положень статті 172 КАС України, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про повернення позовної заяви позивачу.

Відповідно до п. 6 ч. 4 ст. 169 КАС України позовна заява повертається позивачеві, якщо порушено правила об`єднання позовних вимог (крім випадків, в яких є підстави для застосування положень статті 172 цього Кодексу).

Відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Колегія суддів враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (№ 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (№ 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що судом першої інстанції ухвала про повернення позовної заяви прийнята з дотриманням норм процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, внаслідок чого підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування ухвали суду відсутні.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Згідно зі ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Підстави для розподілу судових витрат на підставі ст. 139 КАС України відсутні, оскільки таке питання суд вирішує за наслідками розгляду справи по суті позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 28 липня 2026 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Повний текст судового рішення виготовлений 07 вересня 2026 року.

Головуючий: І.Г. Ступакова

Судді: А.І. Бітов

О.В. Лук`янчук