Постанова від 06 вересня 2026 р. у справі №334/2336/26 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 07.09.2026

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

____________________________________________

Єдиний унікальний № 334/2336/26 Головуючий у 1 інстанції Філіпова І.М.

Провадження № 22-ц/807/1987/26 Суддя доповідач Бредун Дмитро Сергійович

ПОСТАНОВА

Іменем України

07 вересня 2026 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:

судді-доповідача Бредуна Д.С.,

суддів Сакояна Д.І., Салтан Л.Г.,

розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами апеляційну скаргу представника Товариства з обмеженою відповідальністю «Діджи Фінанс» Романенка Михайла Едуардовича на заочне рішення Дніпровського районного суду міста Запоріжжя від 25 червня 2026 року за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Діджи Фінанс» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,

В С Т А Н О В И В:

Короткий зміст позовних вимог.

16 березня 2026 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Діджи Фінанс» в особі представника Романенка М.Е. через підсистему «Електронний суд» звернулось до Дніпровського районного суду міста Запоріжжя з позовом до ОСОБА_1 , в якому просило стягнути з останньої на свою користь заборгованість за кредитним договором №2002323238 від 03 липня 2013 року в розмірі 82 045,22 грн., а також судовий збір в сумі 2662,40 грн. і витрати на професійну правничу допомогу в сумі 7000,00 грн.

В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив, що 03 липня 2013 року між ОСОБА_1 та АТ «ОТП Банк» було укладено договір про надання споживчого кредиту №2002323238, відповідно до умов якого відповідачу було надані кредитні кошти, в розмірі визначеному кредитним договором на умовах строковості, зворотності, платності, а позичальник зобов`язався повернути кредит та сплатити проценти за користування кредитом, відповідно до умов зазначених в кредитному договорі, додатках до нього та в Правилах надання і повернення кредиту, що розміщені на офіційному веб-сайті кредитодавця.

15 березня 2024 року між АТ «ОТП Банк» та ТОВ «Діджи Фінанс» укладено договір факторингу №15/03/24, відповідно до умов якого відбулося відступлення права вимоги за кредитним договором №2002323238.

У зв`язку з невиконанням ОСОБА_1 взятих на себе за кредитним договором зобов`язань, у останньої виникла заборгованість у загальному розмірі 82045,22 грн., з яких: заборгованість за тілом кредиту становить 45000,00 грн.; заборгованість за відсотками становить 37045,22 грн.

Рух справи в суді першої інстанції і зміст оскаржуваного рішення.

Ухвалою судді від 20 березня 2026 року у справі відкрите спрощене позовне провадження з викликом сторін.

Ухвалою суду від 12 травня 2026 року позовну заяву залишено без руху та надано строк для усунення виявлених судом недоліків.

Так суд вказав, що звертаючись із позовом, позивач зазначив, що 03.07.2013 року між ОСОБА_1 та АТ «ОТП Банк» було укладено кредитний договір №2002323238.

До позовної заяви додано копію договору про надання споживчого кредиту №2002323238 від 15.01.2013 року між ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1 відповідно до якого остання отримала кредит на придбання товару у розмірі 1575,00 грн строком на 12 місяців.

Згідно копії витягу з реєстру боржників до договору факторингу №15/03/24 від 15.03.2024 року, позивач отримав права вимоги за договором №2002323238 від 03.07.2013 року у розмірі 82045,22 грн.

Таким чином, копія наданого кредитного договору №2002323238 датована 15.01.2013 року, у той час як позивач вказує дату укладання договору 03.07.2013 року, і саме щодо вказаного договору відповідно до договору факторингу отримав права вимоги до відповідача.

У матеріалах позовної заяви копія кредитного договору №2002323238 від 03.07.2024 року відсутня.

26 травня 2026 року представник Товариства з обмеженою відповідальністю «Діджи Фінанс» Романенка М.Е. через підсистему «Електронний суд» подав заяву про усунення недоліків, в якій вказав, що договір про надання споживчого кредиту №2002323238 фактично укладено 15.01.2013, при цьому в день його укладення відповідачем було використано частину кредитних коштів на придбання товарів та послуг, тоді як користування кредитними коштами, наданими в межах кредитної лінії, розпочалося з 03.07.2013, що підтверджується розрахунком заборгованості № 2002323238 від 03.07.2013 та випискою з рахунка приватного клієнта № 2002323238 від 03.07.2013 по 15.03.2024, у зв`язку з чим у позовній заяві обґрунтовано зазначено датою видачі кредитних коштів за вказаним кредитним договором 03.07.2013 як дату початку відображення внутрішньобанківських операцій за рахунком з дати видачі кредитного договору.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 25 червня 2026 року у задоволенні позову ТОВ «Діджи Фінанс» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовлено в повному обсязі.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, 27 липня 2026 року представник Товариства з обмеженою відповідальністю «Діджи Фінанс» Романенко М.Е. подав апеляційну скаргу. Просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі та вирішити питання про розподіл судових витрат.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що судом було порушено норми матеріального та процесуального права. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивач не довів переходу до нього права вимоги за кредитним договором №2002323238, оскільки надана до матеріалів справи копія кредитного договору містить дату його укладення 15.01.2013 року, тоді як у витягу з Реєстру боржників до Договору факторингу №15/03/24 зазначена дата 03.07.2013 року. Саме зазначену розбіжність суд визнав достатньою підставою для висновку про недоведеність заявлених позовних вимог.

Суд залишив поза увагою зміст самого кредитного договору №2002323238, який регулює декілька взаємопов`язаних банківських продуктів та врегульовує декілька способів кредитування: по-перше це надання споживчого кредиту на придбання товарів та супутніх послуг, по-друге це видача міжнародної платіжної картки, відкриття карткового рахунку та встановлення відновлювальної кредитної лінії із визначенням початкового кредитного ліміту, порядку його використання, строку дії кредитної лінії та інших істотних умов користування картковим кредитом. Предметом заявленого позову є саме заборгованість, що виникла внаслідок користування відповідачем відновлювальною кредитною лінією. А сам по собі факт зазначення різних дат у документах не свідчить про існування різних кредитних договорів та не спростовує переходу права вимоги до нового кредитора.

Кредитний договір №2002323238 є одним правочином, який одночасно врегульовує декілька способів кредитування, а предметом заявленого позову є саме заборгованість, що виникла внаслідок користування відповідачем відновлювальною кредитною лінією. Водночас суд першої інстанції не врахував зазначених умов договору та безпідставно дійшов висновку, що дата 03.07.2013 року свідчить про існування іншого кредитного договору.

Жоден із матеріалів справи не містить будь-якого кредитного договору №2002323238 від 03.07.2013 року.

У вступній частині банківської виписки прямо зазначено, що внутрішньобанківські операції за рахунком відображаються з дати видачі кредитного договору. При цьому перші фактичні операції за картковим рахунком здійснені лише 30.10.2015 року, тобто значно пізніше як дати укладення кредитного договору, так і дати 03.07.2013 року, зазначеної у витягу з Реєстру боржників. Таким чином, сам зміст банківської виписки не підтверджує існування нового кредитного договору від 03.07.2013 року, а лише відображає особливості ведення банком внутрішнього обліку операцій за картковим рахунком.

Усі подані позивачем документи – кредитний договір, банківська виписка, розрахунок заборгованості, витяг з Реєстру боржників і договір факторингу – незмінно містять один і той самий ідентифікатор зобов`язання: номер кредитного договору № 2002323238. Саме номер договору є індивідуалізуючою ознакою зобов`язання, а не дата, яка в різних документах могла зазначатися за різними підставами (дата підписання, дата реєстрації, дата початку обліку).

Надавши формальній розбіжності в даті визначальне значення й проігнорувавши сукупність інших доказів, суд допустив надмірний процесуальний формалізм, що суперечить вимогам статті 89 ЦПК України про оцінку доказів у їх взаємному зв`язку.

Рух справи в суді апеляційної інстанції, та відзив на апеляційну скаргу.

Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 27 липня 2026 року цивільну справу витребувано з Дніпровського районного суду м. Запоріжжя.

30 липня 2026 року витребувана цивільна справа надійшла до апеляційного суду.

Ухвалами Запорізького апеляційного суду від 04 серпня 2026 року відкрите апеляційне провадження у справі. Справу згідно ч.13 ст. 7, ч.1 ст. 369 ЦПК України постановлено розглядати в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Відповідачу роз`яснено право подання до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу у письмовій формі.

Відзив на апеляційну скаргу у справі не надходив, що однак, згідно ч.3 ст. 360 ЦПК України, не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Апеляційний розгляд справи.

Учасники справи належним чином повідомлені про розгляд апеляційної скарги на рішення суду від 25 червня 2026 року в порядку письмового провадження без виклику учасників справи, що підтверджується звітами про доставку копії ухвали про відкриття апеляційного провадження до електронного кабінету та на електрону адресу позивача 05 серпня 2026 року, а також оголошенням на офіційному веб-порталі судової влади України від 19 серпня 2026 року, оскільки остання відома адреса місця проживання (перебування), відповідача знаходиться на тимчасово окупованій території України.

Відповідно до ч.1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги в межах апеляційного оскарження, судова колегія вважає таке.

Фактичні обставини справи.

Звертаючись до суду із вказаною позовною заявою з вимогами до ОСОБА_1 , позивач зазначав, що 03.07.2013 між АТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір №2002323238, у зв`язку із неналежним виконанням умов якого, у відповідачки виникла заборгованість перед АТ «ОТП Банк» у розмірі 82045,22 грн.

15.03.2024 між АТ «ОТП БАНК» та ТОВ «Діджи Фінанс» укладено договір факторингу № 15/03/24, за умовами якого АТ «ОТП БАНК» передає, а ТОВ «Діджи Фінанс» приймає право грошової вимоги, що належить АТ «ОТП Банк» і стає кредитором за кредитними договорами, укладеними між АТ «ОТП Банк» та боржниками, в розмірі портфеля заборгованості.

Відповідно до витягу з реєстру боржників до договору факторингу №15/03/24 від 15.03.2024, який долучено до позову, ТОВ «Діджи Фінанс» набуло право грошової вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором № 2002323238 від 03.07.2013 на загальну суму 82045,22 грн.

Разом з тим, позовна заява не містить копії вказаного кредитного договору. До позовної заяви долучено договір про надання споживчого кредиту №2002323238 від 15.01.2013, укладений між АТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1 .

Таким чином, з наданих суду доказів встановлено, що ТОВ «Діджи Фінанс» набуло право грошової вимоги за кредитним договором, який не долучено до позову.

Ухвалою судді Дніпровського районного суду міста Запоріжжя від 12.05.2026, позовну заяву ТОВ «Діджи Фінанс» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, після відкриття провадження у справі було залишено без руху, для надання доказів, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються заявлені вимоги.

В заяві про усунення недоліків позивачем зазначено, що договір про надання споживчого кредиту №2002323238 фактично укладено 15.01.2013, та оскільки в день укладення договору відповідачем було використано частину кредитних коштів на придбання товарів та послуг, а користування коштами, наданими в межах кредитної лінії фактично розпочалося саме з 03.07.2013, що підтверджується розрахунком заборгованості №2002323238 від 03.07.2013 по 15.03.2024, у зв`язку з чим в позовній заяві обґрунтовано зазначено датою видачі кредитних коштів за кредитним договором №2002323238 саме 03.07.2013, як дата початку відображення внутрішньобанківських операцій за рахунком з дати видачі кредитного договору.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано суду доказів на підтвердження набуття права вимоги за кредитним договором № 2002323238 від 15.01.2013 укладеним між відповідачем та ТОВ «ОТП Банк», який долучений до матеріалів справи, оскільки матеріали справи свідчать про набуття права вимоги за кредитним договором № 2002323238 від 03.07.2013 укладеним між відповідачем та АТ «ОТП Банк», який до матеріалів справи позивачем не долучався. Таким чином, ТОВ «Діджи Фінанс» не доведено наявність у товариства права вимоги до відповідача за спірним кредитним договором № 2002323238 від 03.07.2023.

Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права.

Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з ст.ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до положень ст.ст. 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

За правилами ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Частиною 1 ст. 77 ЦПК України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Статтею 512 ЦК України визначено підстави заміни кредитора у зобов`язанні, зокрема пунктом 1 частини першої цієї статті передбачено, що кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі статтею 516 ЦК України заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов`язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов`язку первісному кредиторові є належним виконанням.

За приписами частини першої статті 517 ЦК України первісний кредитор у зобов`язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Первісний кредитор у зобов`язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги, але не відповідає за невиконання боржником свого обов`язку, крім випадків, коли первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором (частина перша статті 519 ЦК України).

Отже, для підтвердження набуття права вимоги позивач має надати докази, які дають можливість ідентифікувати конкретне зобов`язання, право вимоги за яким перейшло до нового кредитора.

Так, із матеріалів справи вбачається, що договір про надання споживчого кредиту №2002323238 укладений 15 січня 2013 року між ТОВ «ОТП Банк» та ОСОБА_1 . Водночас у позовній заяві та договорі факторингу № 15/03/24 від 15 березня 2024 року, а також у витягу з Реєстру боржників до цього договору зазначено кредитний договір № 2002323238 від 03.07.2013, укладений між відповідачем та АТ «ОТП Банк». При цьому кредитний договір № 2002323238 від 03.07.2013 до матеріалів справи позивачем не долучено.

Судом першої інстанції через винесення ухвали про залишення позовної заяви без руху було надано можливість представнику позивача надати докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються заявлені позовні вимоги, або вирішити питання про зміну предмету позову.

На позивача покладався обов`язок надати належні та допустимі докази, які б дозволили встановити, що право вимоги, набуте ним за договором факторингу, стосується саме кредитного зобов`язання, оформленого договором від 15 січня 2013 року. Натомість апелянт посилався на те, що, оскільки, 03 липня 2013 року є датою початку користування відновлювальною кредитною лінією, що підтверджується розрахунком заборгованості №2002323238 від 03.07.2013 по 15.03.2024, у зв`язку з чим в позовній заяві обґрунтовано зазначено датою укладення кредитного договору саме 03 липня 2013, як дату початку користування кредитними коштами.

Проте, відповідно до виписки з рахунку приватного клієнта №2002323238 за період з 03.07.2013 по 15.03.2024, перша транзакція відбулася 30.10.2015, що також відповідає наданому позивачем розрахунку. Отже, посилання представника позивача, що датою кредитного договору є дата початку користування кредитними коштами, суперечить наданими до позовної заяви доказами, адже дата початку користування кредитними коштами є 30 жовтня 2015 року

Посилання апелянта на те, що дата 03 липня 2013 року є датою початку користування відновлювальною кредитною лінією, саме по собі не усуває розбіжності між датою кредитного договору, долученого до матеріалів справи, та датою кредитного договору, за яким відповідно до договору факторингу та Реєстру боржників позивач набув право вимоги.

Договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору (ч.1 ст. 638 ЦК України).

Якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами (ч.3 ст. 639 ЦК України).

Договір про надання споживчого кредиту №2002323238 укладений в письмовій формі, і підписаний сторонами 15 січня 2013 року.

Згідно тексту самого договору №2002323238 від 15 січня 2013 року:

– датою надання кредиту позичальнику є «15» січня 2013 року (п.1.3.1.);

– строк дії кредитної лінії становитиь 3 роки з моменту підписання банком і позичальником цього договору (п.2.5.);

– цей договір набуває чинності з моменту його підписання сторонами (дата договору) та всіх додатків до ньогоі діє до виконання сторонами взятих на себе зобов`язань по цьому договору в повному обсязі п.3.17.).

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд виходив з того, що позивачем не надано суду доказів на підтвердження набуття права вимоги за кредитним договором №2002323238 від 15.01.2013 укладеним між відповідачем ОСОБА_1 та АТ «ОТП Банк», який долучений до матеріалів справи, оскільки матеріали справи свідчать про набуття права вимоги за кредитним договором № 2002323238 від 03.07.2013 укладеним між відповідачем та АТ «ОТП БАНК», який до матеріалів справи позивачем не долучався.

Не заслуговують на увагу і доводи апелянта про те, що однаковий номер кредитного договору у наданих документах, а також відображення у виписці операцій з 03 липня 2013 року підтверджують існування одного кредитного зобов`язання, а зазначена дата є лише датою початку користування кредитною лінією. Таке тлумачення змісту наданих документів не підтверджено належними та допустимими доказами, які б дозволяли встановити, що кредитний договір № 2002323238 від 15 січня 2013 року та кредитний договір № 2002323238 від 03 липня 2013 року, зазначений у договорі факторингу та Реєстрі боржників, є одним і тим самим кредитним зобов`язанням. Сам по собі однаковий номер договору та здійснення операцій за рахунком не доводять, що саме право вимоги за договором від 15 січня 2013 року було відступлене позивачу.

Отже, колегія суддів приходить до висновку, що розглядаючи зазначений спір, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно із положеннями ЦПК України, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Інші доводи апеляційної скарги, зокрема щодо фактичного користування відповідачкою кредитними коштами, здійснення нею платежів, доказового значення виписки з рахунку та розрахунку заборгованості, відсутності відзиву та заперечень відповідачки, а також неналежної, на думку апелянта, оцінки судом першої інстанції наданих доказів, не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи та можуть бути підставою для скасування судового рішення.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-80, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив в оскаржуваній частині законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Відповідно до вимог цивільного процесуального законодавства апеляційний перегляд судового рішення здійснюється виключно в межах доводів апеляційної скарги та заявлених у ній вимог. Апеляційний суд не наділений повноваженнями виходити за ці межі з власної ініціативи за відсутності відповідних апеляційних вимог сторони, яка вважає, що її права чи інтереси порушено судовим рішенням.

Разом із тим, колегія суддів наголошує, що справа розглянута щодо стягнення з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Діджи Фінанс» заборгованість за кредитним договором №2002323238 від 03 липня 2013 року, що не позбавляє позивача права звернутись до суду з позов щодо іншого предмету спору – заборгованості за кредитним договором №2002323238 від 15 січня 2013 року.

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, апеляційний суд не встановив.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

При цьому апеляційний суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «РуїзТоріха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

Враховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції – без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають.

Висновки за результатом розгляду апеляційної скарги

Згідно ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

За вимогами п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Щодо судових витрат, то відповідно до підпунктів «б» та «в» пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення, та про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 369, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, Запорізький апеляційний суд, –

У Х В А Л И В:

Заочне рішення Дніпровського районного суду міста Запоріжжя від 25 червня 2026 року за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Діджи Фінанс» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором залишити без змін, а апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Діджи Фінанс», в особі представника Романенка Михайла Едуардовича – без задоволення.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених п.2 ч.3 ст. 389 ЦПК України.

Суддя-доповідач: Д.С. Бредун

Суддя: Д.І. Сакоян

Суддя: Л.Г. Салтан